Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
IDPZK_ShEVChENKO.rtf
Скачиваний:
15
Добавлен:
16.02.2016
Размер:
2.72 Mб
Скачать

Держава і право феодальної Росії (хіу-хуіі ст.Ст.)

Утворення Московської держави пов'язане із формуванням російської народності. Перша літописна згадка про Москву да­тується 1147 р. У XIV ст. Московське князівство стає центром боротьби проти монголо-татарського ярма. Московські великі князі постійно проводили політику завоювання інших земель і приєднання їх до Москви. З початку XIV ст. і по 1917 рік Росія провела у війнах 329 років, тобто майже дві третини своєї історії. Вона воювала з 26 державами і регіонами. Великий князь Іван III наприкінці XV ст. оголошує Московське князівство спадко­ємцем гинучої Візантійської імперії, а в 1547 р. Іван IV (Гроз­ний) вінчається на царство, що було кроком до здійснення теорії третього Риму (у 1561 р. царський титул затверджений грамотою константинопольського патріарха). З 1550 р. і по XVII ст. скли­каються так звані Земські собори, на яких приймались рішення з досить важливих державних питань. Не дивлячись на існуван­ня Боярської думи та Земського собору, влада великого князя, а потім і царя не була обмеженою, тобто формально органи ста­нового представництва існували, але домінуюча роль великого князя (царя) була незаперечною. Царі досить жорстоко розправ­лялися з будь-якою опозицією. У Московській державі існувала двірцево-вотчинна система управління. Органами управління держави були так звані путні (сокольничий, ловчий, конюший, стольничий, чашничий), які у кінці XV ст. переростають у при-кази, що очолювались дяками. Країна ділилася на повіти, стани і волості на чолі з намісниками і волостелями, компетенція яких не поширювалась на боярські вотчини.

Армія складалася із феодального ополчення — боярських дру­жин і вільних слуг, інколи скликали всенародне ополчення. На початку XV ст. на перше місце виходить нова організація війська — дворянські полки, які були більш боєздатними.

Судові функції здійснювали великий князь, Боярська дума, путні бояри, а на місцях — намісник і волостелі. З XV ст. цент­ральні судові органи розглядали лише скарги на вироки місце­вих судів. Існували також церковний і вотчинний суди. З сере­дини XV ст. намісники і волостелі не могли чинити суд без виборних представників дворянства і верхівки тяглового насе­лення.

У Московській державі існував клас феодалів і феодально залежного населення. До панівного класу відносились служилі князі, бояри, слуги вільні, “діти” боярські, “слуги під двірським”. Боярство було придворним чином.

Селяни (сироти) поділялися на чорнотягові і владельчеські, що жили на землях, які належали поміщикам і вотчинникам. Період з XV ст. характеризується закріпленням чорнотяглових до землі (закріплення за князем), а також закріпленням вла-дельчеських селян. Першими були закріплені старожили, потім новопорядчики (збіднілі селяни), що не мали засобів для само­стійного ведення господарства; серебряники, що брали кредит у феодала сріблом. У кінці XV ст. з'явилися бобилі, які шукали залежності від заможного і впливового пана, щоб уникнути державного тягла. Існували і холопи, які інколи займали високі державні посади.

Судебник 1497 р. задовольнив насущні потреби пануючого класу, зокрема помісного дворянства, законодавче обмеживши право вільного переходу селян (тільки на Юріїв день).

Джерелом права у Московській державі були законодавчі акти. Одним із таких актів був Судебник 1497 р. Характерним для цього Судебника є не лише кваліфікація конкретного складу злочину, але у ньому говориться і про злочинну дію як “иное лихое дело” і вводиться поняття “ведомого лихого человека”. Так, у ст.8 Судебника сказано: “А доведут на кого татбу, или разбой, или душогубство, или ябедничество, или иное какое лихое дело, й будет ведомой лихой, й боярину того велети каз-нити смертною казнью...”

Для визнання кого-небуць “ведомьім лихим человеком” зовсім не треба було, щоб у його діях був склад злочину.

Досить було заяви п'яти-шести “добрих людей”, тобто пред­ставників місцевого дворянства, заможної верхівки міщан (по­садських людей) і чорносошного селянства.

Мета покарання — залякування злочинців і всього населен­ня. Тому-то майнові покарання у Судебнику поступаються місцем іншим, більш суворим видам покарань.

Паралельно із звинувачувальним (змагальним) судочинством починає діяти так званий розшукний процес, тобто держава взяла у свої руки ініціативу кримінального переслідування з найнебезпечніших для існуючого ладу злочинів. Суд сам добу­вав докази і вирішував справу по суті. При цьому велике значення надавалось зізнанню звинуваченого, до якого застосову­вались тортури. У подальшому розшукний процес стає у дер­жаві панівним.

Другим важливим нормативним актом було Соборне Уложен-ня 1649 р., яке, виражаючи інтереси класу феодалів-кріпос­ників, у першу чергу задовольняло вимоги служилого дворян­ства — основної опори царизму. Соборне Уложення закріпляє дві основні форми власності: вотчину і помістя.

Вотчина, як і помістя, була феодальним земельним володін­ням, власник якої мав перебувати на службі у царя. Вотчину можна було продати, передати у спадщину. “Боярським людям” і “монастирським слугам” законодавство не дозволяло купувати вотчини або тримати їх у закладі. Строк викупу вотчини по за­кладній встановлювався у 40 років. Право успадкування вотчи­ни належало синам. Дружина мала право володіти родовими вот­чинами, але закласти або “по душе отдать” вона не могла. Після її смерті вотчина переходила до роду вотчинника.

Помісне володіння надавалося боярам, думним дякам, дво­рянам та деяким іншим особам з умовою несення царської служ­би. За Соборним Уложенням поміщикам дозволяється міняти помістя на помістя, помістя на вотчину. Дозволялося перево­дити селян на інше помістя. Помістя передавалось у спадщину синам, якщо вони поступили на службу. Вдови і дочки після смерті поміщика одержували прожиткові помістя: дружина із 100 чвертей — 20, а дочки 10 чвертей. Отже, починає стиратись різниця між помістям і вотчиною.

Соборне Уложення закріпачує всі прошарки селян і повністю позбавляє їх політичних і майнових прав. Селян-втікачів кріпос­ники мали право повертати, не дивлячись на давність втечі. Їх повертали із дружинами, дітьми і всім майном. За надання при­тулку селянам-втікачам винних карали штрафом на суму в 10 крб. (вартість семи корів). Якщо жінка-втікачка одружувалася з селянином іншого власника, то вона все рівно поверталась попередньому власникові, тобто сім'я руйнувалася. Кріпосник мав право дозволити або не дати дозволу на одруження.

Вотчинник мав право відпустити селян на волю, поміщик же таким правом не користувався. Помістя і вотчини можна було закладати разом із селянами.

Встановлювався один вид холопства — холопство кабальне. Росіянам заборонялося бути холопами у іноземця. Особа звільнялася від холопства по смерті свого пана, або коли холоп попа­дав у полон, або ж коли феодал у голодні роки виганяв холопа з двору.

Наступили зміни і в правовому становищі міського населен­ня. Селяни, що жили в білих слободах (білі слободи не платили податей), виводилися власником у сільську місцевість, тобто білі слободи знищувалися. Посадське населення (міщани) за­кріплялися за посадом, відмінялося право переходу посадсько­го населення із міста у місто: “С Москви в городьі постарине й из городов к Москво, й из города в город их посадских тягльіх людей не переводити”. Якщо посадські люди ставали чиїмись селянами, то вони мали бути повернені у місто.

У зв'язку з посиленням кріпосницьких відносин сталися зміни в цивільному законодавстві. Зобов'язання виникали із різно­манітних договорів. Уложення вказує на три види злочинів, пов'язаних із укладенням договорів: складання фальшивої кріпості, укладання угоди під примусом, неправдиве звинува­чення у примушенні до укладання угоди. Позовна давність по позиці становила 15 років.

Злочин кваліфікується як непослух царській волі, як діяння, небезпечне для панівного класу. Стосовно ж об'єктивної сто­рони злочину, то Уложення знає голий задум, замах на царя і слуги на пана, закінчений і незакінчений злочин. Від покаран­ня звільнялися тільки діти віком до семи років. Існували такі види злочинів: проти релігії, державні злочини (за них вста­новлювалась відповідальність не тільки винного, але й членів усієї його сім'ї), підробка документів, дезертирство, порушен­ня державної монополії на виготовлення і продаж спиртних напоїв.

У Соборному Уложенні була спеціальна глава (ХХУ), при­свячена боротьбі з корчмарством, тобто порушенням держав­ної монополії на вироблення і продаж спиртних напоїв. Про­тизаконне вироблення, зберігання і збут вина каралися досить жорстоко. “У кого корчму вьімут впервьіе или кто на продажу вино курит: й на тех впервьіе заповеди правити по пяти рублев, а на питухах по полутине на человека”, — зазначалося у ст.1 гл.ХХУ Соборного Уложення. Коли ж кого-небудь зловлять вдруге, то розмір штрафу подвоювався. Окрім того, карали фізично: корчмаря “бити кнутом по торгам, а питухов бити батоги”. “А будет хто в таком воровстве обьявится втретие й их за ту третью вину бити кнутом по торгам, й посадити в тюрьму на полгода”. Коли ж хто-небудь буде викритий в четвертий раз, то крім фізичного покарання його засилають, “а живота их все, й дворьі, й поместья, й вотчиньі имати на Государя” (ст.З).

Вели боротьбу з протизаконною торгівлею вином роз'їздні голови і “дети боярские”. Якщо викриті у протизаконній торгівлі дадуть їм хабара, а вони їх все-таки приведуть до приказу, то “у них того откупу не имать”. Коли ж вони відпустять поруш­ників, то їх необхідно “пьітать й наказание чинить, бити кну­том, й в приказе им впредь не бьіть”.

У 1636 р. У Московській державі указом царя було забороне­но під страхом смертної кари продаж тютюну. Соборне Уло­ження підтвердило цей указ і встановило, що навіть особи, які знайшли тютюн, також підлягають покаранню. “А за табачную находку бити кнутом на козле”. Якщо ж кого-небудь неодно­разово спіймають за продажем тютюну, то такому “пороти нозд-ри й носьі резати, а после пьіток й наказанья сснлати в даль-ние городьі”.

Мета покарання за Соборним Уложенням — устрашіння на­селення, щоб іншим “на то смотря, неповадно бьгао впредь так делати”.

Судові органи не були відокремлені від адміністрації. Судо­вими органами були: цар, Боярська дума (Розправна палата), прикази — Земський, Розбійний, Холопський, Помісний, а на місцях — губні і земельні старости, вотчинний і церковний суди. Доказами були: цілування хреста, показання свідків, за­гальне посилання на свідка, обшук, повальний обшук, пись­мові докази, тортури.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]