4. Системні проблеми в екології, охороні довкілля і суспільстві

Живі організми (особини) або їх угруповання (біоценози), чи то вищі рослини і тварини, чи мікроорганізми, після свого народження втягуються у складний ланцюг взаємодій із усім, що оточує їх – із іншими організмами і з середовищем.

Біота планети утворює практично суцільну «плівку життя» на Землі (за В. Вернадським).

Лише самим фактом свого існування організми та їх популяції самі вже впливають на своє середовище життя, змінюючи його у сприятливому для себе або іншому напрямі.

До зародження цивілізації і сама людина була гармонійною часткою природи, проте зараз усе змінилося.

Екологія вивчає всі взаємодії компонентів природи в сукупності.

Отже, екологія – це наука, що вивчає взаємовідношення живих організмів та їх сукупностей між собою і з навколишнім біотичним та абіотичним середовищем, структурно-функціональні властивості екосистем – включно, історію формування, еволюцію, природну й антропогенну динаміку цих систем, їхні корисні функції для людини та можливості їх розумного використання (М. Голубець і П. Гнатів, 2006).

Іншими словами, вона вивчає питання, як організми, популяції та складніші біоценози, використовуючи органічні, мінеральні й енергетичні ресурси свого довкілля, продукують нову органічну речовину, як ця речовина розподіляється між іншими організмами у певній екологічній системі, і яким чином ця продукована субстанція врешті-решт знов розпадається на елементарні мінеральні компоненти.

Водночас, екологи прагнуть пізнати,

• якими механізмами створюється і підтримується дивовижна стабільність природних комплексів,

• що саме забезпечує збереження і зміну їх просторово-часової структури,

• як складаються у них харчові ланцюги і кругообіг поживних речовин (біогео­хімічні цикли),

• якими чинниками визначається їх поступ та еволюція.

Таким чином, екологія вивчає надорганізмовий і надпопуля­ційний рівень функціонування біотичних систем і сукупність або структуру зв'язків між організмами, популяціями та їх середовищем.

Отже її невід’ємним та універсальним методом стає системний аналіз.

На початку ХХІ ст. всю сукупність знань про структурну й функціональну організацію живих систем, про взаємовідношення між людиною, людським суспільством і біосферою та природою загалом, про проблеми її охорони учені найчастіше систематизують у два блоки: власне екологічний і соціоекологічний (або геосоціосистемологічний). До першого належить фундаментальна (класична, як розділ біології) екологія, прикладні екології, охорона природи й навколишнього природного середовища, до другого – соціоекологія, геосоціосистемологія – теоретична галузь знань про структуру й роботу створених людським суспільством соціальних земних систем, а також середовищезнавство (інвайронментологію) й охорону навколишнього щодо людини середовища, її довкілля.

Екологія має фундаментальне завдання вивчати особливості існу­вання живих систем у функціонально взаємопов’язаному з ними природ­ному чи антропогенному середовищі, їхню стійкість до зовнішнього збурювального впливу виробничої діяльності людини, способу підтри­мування їхніх життєвих функцій і збереження їх в поступально змінюва­ному зовнішньому середовищі.

Основними розділами екології як системи знань, є аутекологія (екологія організмів), демекологія (екологія попу­ля­цій), синекологія (екологія біотичних угруповань) та біосферо­логія (вчення про глобальну екосистему – біогеосферу).

У системі прикладних розділів виокремлені: екологія лісових екосис­тем, екологія аграрних екосистем (агроекологія), екологія водних екосис­тем (гідроекологія), екологія міських екосистем як підсистем міських геосоціосистем (урбоекологія), екологія людини як живої істоти (але не як особистості, члена суспільного утворення, соціуму), біосферологія (глобальна екологія, екологія глобальної екосистеми.

Зрозуміло, що біотичні угру­по­вання чи конкретні екосистеми (лісові, лучні, водні) можуть бути об’єк­тами фундаментальних екологічних досліджень, тому межі між фунда­ментальною екологією та її прикладними розділами є умовними.

Крите­рієм для такого розмежування є різнорівнева цілеспрямованість і кінцева мета системного дослідження: пізнання загальних екологічних законо­мір­ностей чи конкретних особливостей, важливих для певної галузі виробництва.

Екологія є засадничою базою для прикладної науки – охорони природи (натурсозології).

Окремими підрозділами її є фітосозологія, зоосозологія, геосозологія).

Новітньою ознакою нашого часу є те, що перед сучасною «людиною розумною» постало завдання:

• постійно стежити за станом середовища, у якому існують природні й штучні екосистеми, саме людство;

• контролювати стан і динаміку довкілля;

• пізнавати закономірності його змін під впливом різних антропогенних і природних чинників;

• вивчати способи збереження його в сприятливих для суспільства параметрах, охороняти від руйнівних процесів.

Отже системна роль людини на планеті Земля – це теж питання і завдання для невідкладного вивчення.

Особливо загострилася актуальність таких прикладних галузей науки, як середовищезнавство чи інвайронментологія та спорідненої з нею охорони довкілля (сукупність методів, способів і заходів з охорони середовища існування людей, розвитку людських цивілізацій). У Європі, Канаді й США вже понад два десятиліття активно розви­вається інвайронментологія, предметом вивчення якої власне й стали питання стану довкілля та його охорони (К. Ситник, 2003). Під інвайрон­ментологією у країнах зарубіжжя розуміють науку про навколишнє середовище (англ. – Environmental Science: Chiras, 1994). Провідні уні­вер­ситети Світу кожних три-чотири роки видають фундаментальні підручники під назвою “Environmental Science” (як у глобальному аспекті – A Global Concern: Cunningham, 1995; 2005), так і на рівні вивчення локальних взаємозв’язків і взаємодій – A Study of Interrelationships: Engler, Smith, 2004).

Практичне вирішення проблем екобезпечного (збалан­сованого, сталого) розвитку значно випередило формування системного розуміння проблем реалізації глобальної програми такого розвитку.

Для цього потрібні нові підходи, новітня нетрадиційна галузь системних знань, об’єктом аналізу якої були би згадані надскладні, інтегровані в єдину надсистему, екологічні, соціальні й економічні підсистеми, а пред­метом – особливості їх функціонування, самоорганізації і саморегуляції за участю людини, яка охоплює її єдиним контуром управління (єдиною пам’яттю та єдиним кібернетичним регулятором).

Таку сферу знань, що перебуває у стадії становлення і бурхливого розвитку в різних формах, із більшим чи меншим успіхом представлять сучасні соціоекологія, ландшафтна екологія, урбоекологія, техноекологія, геосоціосистемологія й ін.

*****

Отже, найважливішою проблемою сучасності є інтегрування людського інтелекту, Колективного Розуму (за М. Моісеєвим, 1998) для управління геосоціосистемними процесами, збереження нормальних умов існування людства і забезпечення сталого розвитку на Землі.

Важливо, щоби з урахуванням потреби нового рівня системного мис­лення, у вищих навчальних закладах майбутні фахівці звернули увагу на потребу власне системного підходу не лише до комплексного вивчення структурно-функціональних особливостей гео-, еко- і соціальних систем та законо­мірностей розвитку геосоціосистемних процесів, але й до від­повідного обґрунтування рішень на всіх рівнях не за тривіальною схемою класичної галузевої діяльності, а у відповідності до сучасних проблем системного функціонування соціосфери та підпоряд­кованих їй геологічних, екологічних і соціальних систем.

Eko-63

ТЕОРІЯ СИСТЕМ І СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ В ЕКОЛОГІЇ (курс 12 лекцій – 24 год.)