2. Історія і розвиток системного світобачення

Слово "система" (гр. – ціле, складене з частин, організм, устрій, союз) походить із античної Греції.

Понад 2,5 тис. років тому стародавні філософи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, пізніше і Геракліт, Емпедокл та ін.) започаткували наукове вчення про будову об’єктивного світу.

За узагальненням Емпедокла, всесвіт існує на основі взаємодії і взаємоперетворення матеріальних тіл: води (за Фалесом), землі, повітря (за Анаксіменом) і вогню (за Гераклітом) під впливом природних чинни­ків.

Згідно з іонійською натуралістичною школою, всі форми речовини й вогню мали єдину матеріальну субстанцію, а якісні відмінності виникли внаслідок кількісних перетворень і густини цієї субстанції (вічний рух за Анаксімандром).

Згодом Аристотель, Демокріт, Платон та ін. сприймали складні тіла, процеси і міфи всесвіту як складені з різних систем (наприклад, атомів у тодішньому розумінні цього компонента системи – П.Г.).

Із розвитком астрономії була з’ясована геліоцентрична система ближнього космосу.

Далі розвиток системного світобачення пов'язаний із виникненням різних філософських переконань, теорій про структуру пізнання і можливості прогнозу (Ф. Бекон, Г. Гегель, І. Кант, Й. Фіхте й ін.).

Часи зародження основ системного аналізу – це найчастіше дослідження систем фізичного або філософського (гносеологічного) походження.

Постулат Аристотеля: "Важливість цілого вище важливості його складових" поступово був витіснений на актуальніший постулат Галілея: "Ціле пояснюється властивостями його складових".

У конкретному вигляді науковий підхід до керування складними системами запропонував М. Ампер у праці «Дослідження філософії наук, або аналітичний виклад класифікації всіх людських знань» (1834 і 1843 pр.).

Вчений уперше виокремив науку про керування державою під назвою «кібернетика».

Б. Трентовський уперше розробив наукові основи практичної діяльності керівника – «гібернета», кібернетика за сучасною лексикою («Ставлення філософії до кібернетики як до мистецтва керування народом»; 1843 р.).

Сенс грецького слова «гіберно» (адміністративна одиниця, населена людьми) був добре зрозумілий ще в ХІХ ст.

В ширшому сенсі – це об'єкт керування, до складу якого входять люди, а гібернет – особа, що керує ресурсами й людьми, які населяють територію.

Цей керівник повинен вміти, виходячи із потреб загального блага, примирювати деякі суперечності, інші – загострювати, скеровуючи розвиток до потрібної мети.

За Б. Трентовським дійсно ефективне керування повинно враховувати всі внутрішні й зовнішні фактори, що впливають на об'єкт керування, а головна складність його реалізації пов'язана зі складністю поведінки людей.

Вчений далеко заглибився у розуміння й усвідомлення системності людських колективів, груп, у з’ясування складності керування людьми.

Вивчення системності як самодостатнього предмета започат­коване О. Богдановим, який видав тритомник «Всеобщая организационная наука (тектологія)», 1911–1925 рр.).

За О. Богдановим у суспільстві (і в біотичних системах) існує функціональна сторона, його прагнення швидко адаптуватися, і консервативна – це архітектурна схема органі­зації.

Усвідомлення деяких нових аспектів поняття системності й особливо керування простежуємо в роботах Н. Вінера.

Його праця «Кібер­нетика» (1948) визначає цю науку як «…науку про управління та зв'язок у тваринах і машинах».

Пізніше Н. Вінер почав аналізувати процеси в людському суспільстві з точки зору кібернетики.

Започаткування загальної теорії систем пов'язують з Л. фон Берталанфі, який в 20–30-і рр. ХХ ст. зайнявся питаннями системного підходу у вивченні фізіології організмів.

Розвиваючи загальну точку зору на необхідність цілісного підходу в біології та фізіології, він пропагував системний підхід як універсальну концепцію, що об'єднує інтереси різноманітних наук.

Сам Л. фон Берталанфі так описує народження його ідеї: «… організми – це організовані явища, і ми, біологи, повинні аналі­зу­вати їх в цьому аспекті. Я намагався застосувати цю організменну програму в різних дослідженнях – метаболізму, росту, біофізики орга­нізму. Одним з моїх результатів виявилася так звана теорія відкритих систем і станів рухливої рівноваги, яка, по суті, є розширенням звичайної фізичної хімії, кінетики і термодинаміки. Виявилось, водночас, що я не зміг зупинитися жодного дня на вибраній дорозі і був змушений прийти до тієї, яка ще більше генералізує, і яку я назвав загальною теорією систем».

У період 1962–1968 років цей вчений інтегрував у загальній теорії систем положення багатьох наук: кібернетики, теорії інформації, теорії рішень, топології, факторного аналізу, теорії множин, теорії мереж, теорії автоматів, теорії масового обслуговування, теорії графів.

Отже, впродовж XIX-XX ст. учені із різних наукових галузей сформулювали основні системні категорії, системо­твірні принципи й аксіоми, обґрунтували базові засади системності наукового знання.

В останній чверті|четвертині| ХХ ст. поряд з успіхами системного підходу з’явилися кризові тенденції.

Метод у ряді випадків перестав відповідати потребам часу.

Науковий і суспільний прогрес настільки прискорився, що від нововведень людське суспільство постійно перебуває у стані трансформування його підсистем – безперервного оновлення|обновляють|.

Знаковим етапом принципового оновлення системної методології стало висунення І. Приго­жиним (лауреат Нобелівської премії 1977 р.) теорії дисипативних структур, концепції хаосу і перехідних процесів.

Вагомою віхою розуміння суті системності було висунення концепції синергетики Г. Хагена (1980) і принципу синергізму.

Ідеї системного аналізу, що мали вагомий вплив на поглиблення екологічних знань, розвивали також Р. Акофф, В. Афанасьєв, І. Блауберг, Л. Бріллюєн, М. Бусленко, В. Вернадський, Д. Гвішіані, Т. Гіль­манов, М. Голубець, В. Глушков, Дж. ван Гіг, В. Дружинін, В. Завадський, Е. Зюсс, П. Еткінс, Е. Квейд, Д. Конторов, А. Кухтенко, О. Ланге, М. Лесенко, А. Лотка, Е. Луценко, Ю. Лібіх, А. Ліма-де-Фаріа, М. Моісеєв, К. Мьобіус, Ф. Перегудов, Л. Петрушенко, С. Подолинський, П. Погребняк, Д. Поспєлов, М. Реймерс, С. Родін, В. Садов­ський, В. Сочава, В. Станчинський, В. Сукачов, Ф. Тарасенко, К. Тімірязев, А. Тенслі, Ю. Черняк, Дж. Холдейн, С. Яковлєв і багато інших.

Отже, становлення системного світобачення істо­рично було стимульоване фундаменталь­ними науковими відкриттями.

Від античного світу починаються фундаментальні наукові сходинки, узагальнивши які М. Згуровський і Н. Панкратова (2007) поділили їх на три основні рівні пізнання Всесвіту.

Перший рівень – це епоха становлення основ механіки і сучасної фізики.

Водночас було апробовано методологію багатофакторного аналізу стану і розвитку еволюційних фізичних процесів і явищ, на базі якої дотепер твориться сучасна техносфера.

Другий рівень – поширення дарвінізму, сприйняття ідеї руху й перманентної мінливості у живому світі.

Найважливішим є утвердження парадигми якісних змін властивостей живих об'єктів у часі, як феномену розвитку. Отже явище розвитку – це не просто динаміка, а якісний стрибок. На живі системи були творчо перенесені методи багатофакторного аналізу, які сприяли пізнанню еволюційних процесів сучасної біосфери.

Третій рівень – знаменує новітню епоху визнання єдності та взаємозумовленості всіх еволюційних процесів у матеріальному світі (фізичних, хімічних, біотичних, соціальних).

Перший геніаль­ний крок до цього пізнання зробив В. Вернадський. Вчений виявив системність взаємозв'язків різних еволюційних процесів у масштабах всіє планети, їхню залежність від про­цесів у Всесвіті. Головним практичним висновком є постулат українського пророка про те, що на певному етапі розвитку цивілізації вірогідний такий рівень активності людства, коли його пот­реби в ресурсах перевищать можливості Землі. Розв'язання цього можливого протиріччя, на думку В. Вернадського, можливе лише за умови, коли всесвітнє людство усвідомить необхідність взяти на себе повну відповідальність за подальшу еволюційну перспективу планети. В іншому випадку цивілізація Землі не матиме майбутнього.

Отже, на останньому рівні бачимо, що потреба у системному осмисленні шляхів розвитку цивілізації й еволюції планети Земля, у реальній оцінці системної ролі «людини розумної» в біосфері, у формулюванні системних проблем глобаль­ного масштабу – це життєво важлива історична необхідність, а не тимчасова модна парадигма.