1.3 Джерела формування оборотних та необоротних активів підприємства

Оборотні активи підприємства формують з джерел, які можна поділити на 3 групи: власні, прирівняні до власних (додатково залучені) й позичені.

Розмір власних оборотних коштів, що закріплені за підприємством, не є постійною величиною. Суму власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюють у зв'язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Окрім того, на підприємствах виникають проблеми з несвоєчасним надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагромадженням на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасним і неповним виконанням договірних зобов'язань постачальниками та через інші обставини, що спричиняють потребу в додаткових коштах. [14]

Покрити цю потребу лише власними джерелами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти лише за рахунок власних джерел нині економічно недоцільно, оскільки це знижує можливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збільшує ризик виникнення фінансової нестабільності підприємства. У такому разі підприємство вимушене звертатися до позичання і залучення фінансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та інших кредитів, комерційного кредиту, кредиторської заборгованості.

Як правило, мінімальну потребу підприємства в оборотних коштах покривають за рахунок таких власних джерел: статутного капіталу, відрахування від прибутку у фонди спеціального призначення; цільового фінансування та цільових надходжень (із бюджету, галузевих і міжгалузевих позабюджетних фондів).

Підприємства, що вводяться в дію, формують оборотні кошти за рахунок коштів статутних фондів. На вже чинних підприємствах власними джерелами фінансування оборотних коштів є прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, надходження від емісії цінних паперів, а також прирівняні до власних оборотних коштів сталі пасиви.

Для нормального забезпечення господарської діяльності оборотними коштами величина їх повинна становити близько 1/3 величини власного капіталу. В різних країнах прийнято вважати нормальним різні співвідношення між власним і позиковим капіталом, наприклад, у США застосовують співвідношення 40:60, в Японії - 30:70.

До коштів, які можна прирівняти до власних, належать сталі пасиви. Це кошти цільового призначення, які в результаті застосованої системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обігу підприємств, проте, йому не належать. До використання за призначенням вони в сумі мінімального залишку є джерелами формування оборотних коштів підприємства. [12]

Сталі пасиви - це мінімальна (стійка) заборгованість зі заробітної плати працівникам, відрахувань на обов'язкове державне пенсійне страхування, соціальне страхування, резерв майбутніх платежів, авансування покупців (замовників).

Розмір мінімальної заборгованості зі заробітної плати залежить від часу її виплати і терміну, за який її виплачують. Чим більший розрив між терміном виплати заробітної плати і кінцевою датою періоду, за який її сплачують, тим вища заборгованість, тим більше коштів підприємство може використати в господарському обігу. Так, якщо виплата заробітної плати здійснюється за першу половину місяця 25-го числа кожного місяця, а за другу половину - 10-го числа наступного місяця, то в обороті підприємства завжди перебуває дев'ятиденна сума заробітної плати.

Мінімальна заборгованість щодо резерву майбутніх платежів створюється головним чином за рахунок нарахувань на оплату відпусток. Належна заробітна плата за чергову відпустку списується на витрати виробництва не тоді, коли робітник іде у відпустку, а рівними частинами. Ці суми, що відносять на собівартість продукції щомісячно, резервують у порядку нарахувань на рахунок майбутніх платежів. їх виплачують робітникам, коли ті йдуть у відпустку, а потім списують з цього рахунку. Однак на рахунку майбутніх платежів, згідно з графіком відпусток, завжди є кошти, які використовують у господарському обігу. У зв'язку з цим мінімальні залишки коштів на рахунку майбутніх платежів ураховують як джерело формування власних оборотних коштів. Резерв майбутніх платежів визначають у сумі мінімального залишку за звітними даними за 12 місяців, що передують плановому року, з урахуванням змін фонду заробітної плати в плановому році. [11]

До додатково залучених належать кошти інших кредиторів, які надають підприємствам у позику під певний (обумовлений) відсоток на термін до одного року з оформленням векселя чи іншого боргового зобов'язання. Підприємство, виписуючи кредитору вексель, до моменту оплати векселя продовжує користуватися коштами, що фактично належать кредитору, таким чином відстрочуючи платіж. Аналогічно комерційний кредит використовують підприємства за браком фінансових ресурсів у покупця (споживача) і неможливості розрахуватися з постачальником. Постачальник дає згоду на надання відстрочки платежу за продукцію, що поставляється, і від споживача (підприємства) він замість грошей одержує вексель або інше боргове зобов'язання. Використання комерційного кредиту спрощує реалізацію товарів, прискорює обертання оборотних коштів і зменшує потребу в кредитних і грошових ресурсах.

Кредиторська заборгованість належить до позапланових додатково залучених джерел формування оборотних коштів, її породжує брак власних оборотних коштів. Наявність кредиторської заборгованості постачальникам засвідчує участь у господарському обігу підприємства коштів інших суб'єктів господарювання.

Іншими словами, кредиторська заборгованість - це короткострокові зобов'язання підприємств, які виникають за:

- розрахунками з бюджетом;

- розрахунковими документами, термін оплати яких не настав і які не сплачено в строк;

- не відфактурованими поставками-розрахунками взаємних вимог, векселями, термін оплати яких не настав і які не сплачено в строк;

- короткостроковими кредитами.

Кредиторська заборгованість є допустимою (нормальною), якщо її зумовлено чинним порядком розрахунків. Наприклад, заборгованість постачальникам за розрахунковими документами, термін оплати яких не настав; не відфактурованими поставками. Однак на підприємстві може бути і прострочена кредиторська заборгованість, що утворюється в результаті порушення порядку та термінів оплати розрахункових документів. Якщо підприємство, використовуючи в обігу неоплачені товарно-матеріальні цінності, одержує додаткові кошти, які йому не належать, то кредитор (постачальник) змушений звертатися до пошуків додаткових джерел формування своїх поточних фінансових ресурсів.

При кредиторській заборгованості постачальникам залучення коштів відбувається у товарній формі на відміну від банківського кредиту, який виступає у грошовій формі. [7]

Розмір і тривалість простроченої кредиторської заборгованості залежать від конкретних умов організації та використання оборотних коштів, особливо від розміру та тривалості простроченої дебіторської заборгованості, головним джерелом покриття якої і є кредиторська заборгованість.

Кредити банку дають змогу фінансувати витрати, пов'язані з придбанням оборотних (поточних) активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями, сформувати запаси сировини, матеріалів, готової продукції та інших видів матеріальних цінностей.

Планування потреби в позикових оборотних коштах включає розрахунок необхідної суми кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей і визначення потреби в кредиті.

Суму кредиту з урахуванням залишку нормованих товарно-матеріальних цінностей визначають для кожного об'єкта як різницю між запланованою вартістю матеріальних цінностей за чинними цінами та власними оборотними коштами.

Необоротні активи беруть участь у багатьох процесах виробництва і поступово переносять свою вартість на новий продукт. Вартість цих активів на початок і кінець року відображається в балансі підприємства в розрізі їх найважливіших видів. Вирішальна частина необоротних активів виступає у формі основних засобів (будівлі, споруди, обладнання, машини і т. П.), Які залежно від призначення поділяються на виробничі і невиробничі. В останні роки збільшується і так зване фінансове майно, що виступає у формі довгострокових цінних паперів та інших інвестицій, а також дебіторської заборгованості окремих суб’єктів.

Створення необоротних активів та їх зміст вимагає значних вкладень фінансових ресурсів на тривалий період часу. Тому управління цим елементом майна, крім технічних рішень, вимагає постійного регулювання фінансових потоків, пов’язаних з формуванням і експлуатацією даних ресурсів. Фінансові явища виникають на всіх стадіях і етапах життєвого циклу постійного майна. Зокрема:

• При формуванні необоротних активів (придбання, будівництво, оренда відповідних елементів). На даному етапі пріоритетне значення має обґрунтування величини відповідного капіталу, джерел фінансування та раціонального розміщення, сприяння створенню сучасного технічного потенціалу підприємства. Кінцевим результатом цих дій є конкурентоспроможність даного підприємства і досягнення позитивних фінансових результатів;

• У процесі експлуатації необоротних активів, що пов’язано з необхідністю утримання постійного майна у відповідному технічному стані. Ці проблеми багато в чому залежать від напрямку і використання коштів на проведення необхідних ремонтів і модернізацію основних засобів;

• На етапі ліквідації зношених і застарілих основних засобів. Управлінські рішення в галузі фінансів, пов’язані з визначенням витрат і доходів від ліквідації основних засобів, доцільно приймати з урахуванням кінцевих результатів цих операцій;

• Обгрунтування обсягу і структури джерел фінансування необоротних активів, спрямованих на досягнення стратегічних цілей розвитку підприємства. Це пов’язано з вибором оптимального інвестиційного проекту, що забезпечує суттєвий економічний ефект за рахунок його експлуатації та підвищення віддачі від вкладеного капіталу.

На всіх етапах вирішення фінансових завдань в управлінні необоротні активи повинен бути присутнім систематичний контроль (поточний і наступний) за витрачанням фінансових ресурсів в даній галузі господарювання.

Однією з першорядних управлінських завдань стає визначення обсягу і структури постійного капіталу, використовуваного на формування необоротних активів, що забезпечують безперервність виробничого процесу та конкурентоспроможність підприємства. На початковому етапі функціонування господарського суб’єкта на ці цілі спрямовується частина власного капіталу (власні заощадження та інші цінності). В акціонерних товариствах в якості основних джерел виступають вклади і майно засновників. Функціонуючі підприємства збільшують обсяг необоротних активів за рахунок отриманого прибутку, додаткової емісії акцій та накопиченої амортизації.

У разі нестачі власних коштів для формування та функціонування необоротних активів доцільно використовувати і позикові ресурси (банківський кредит, лізинг, облігації та інші види позик), які відрізняються довгостроковим характером використання і враховують реальну можливість погашення відповідної заборгованості. Фінансовий менеджер повинен постійно реально оцінювати потребу господарського суб’єкта у фінансових ресурсах на формування та утримання необоротних активів та їх основної частини – основних засобів.

Для цього слід забезпечити:

– Раціональні пропорції між власними і позиковими ресурсами на фінансування необоротних активів, необхідних для наявності та функціонування технічного потенціалу та фінансової безпеки його діяльності;

– Оптимізацію витрат на формування постійного капіталу і підвищення його рентабельності;

– Платоспроможність підприємства для погашення довгострокових позик за рахунок збільшення ефективності основних засобів.

Отже, основними джерелами фінансування оборотних та необоротних активів підприємства є власні кошти (статутний капітал підприємства), залучені( кошти від продажу цінних паперів) та позикові(банківський кредит, лізинг, облігації та інші види позик).