Борис Грінченко

Учитель, педагог-мислитель, письменник на своєму творчому шляху не обійшов скарбницю народної мудрості - народну пе­дагогіку. Серед розмаїття оцінок діяльності Б. Грінченка є й яск­рава оцінка його як фольклориста та етнографа. З малих років Б. Грінченко поринув у стихію народного побуту, народної твор­чості, звичаєвості та традиційності.

Письменник-педагог у своїх творах, зокрема творах для дітей, возвеличує народно-педагогічні ідеали гуманізму і добра, правди і краси, щиросердя і людського благородства.

Його вчительська мета - нести освіту, слово правди народові, пробуджувати його від важкого сну, виводити на шлях істини. У народно-педагогічному плані Б. Грінченко визначив дороговказ свого життя, своєрідний заповіт: не продавати душу, жити, а не

вмирати помалу, жити новим, а не старим, жити І працювати для рідного знедоленого краю. Б. Грінченко — активний збирач усної народної творчості, до якої залучав своїх учнів, випускав з ними своєрідний журнал народної мудрості «Думка». Велику шану письменник-педагог віддавав таким народним моральним пер­линам, як добро, гуманність, краса, працьовитість. У народно-педагогічному ключі він говорить про працю: «Ми на роботу на світ народились», «Треба йти туди, де гуркіт праці чути», постій­но отримувати задоволення від того, «що камінь єсть і твій у нашім спільнім мурі». Українізацію школи педагог пов'язує з рідною мовою, літературою, історією свого народу, народознавст­вом, всіма скарбами народної духовності та творчості, з народною звичаєвістю, традиційністю та обрядовістю, народною педагогі­кою. Народною педагогічною мудрістю Б. Грінченко позначив свою «Граматику» та «Читанку». У них - скарбниця малюнків з народного побуту, прислів'їв, інформації про народні свята, рід­ний край та свою землю, про людей-братів, про «диво калинове», сім'ю та родичів, працю, держави та народи.

Працюючи вчителем, Б. Грінченко старанно збирав і вивчав місцеві традиції, народні пісні, щедрівки, колядки, відновлював народні звичаї. Він проповідував ідеали загальнонародного брат­ства, гармонійний розвиток особистості через її діяльність. На­родно-педагогічним акордом звучать своєрідні заповіді педаго­га: не жити марно, шукати вищої мети на життєвій дорозі, роби­ти добро людям, бути вірним сином свого народу, віддавати лю­дям всі сили своєї душі, брататися з ними, відкрито дивитися їм у вічі, вести народ в храм пишної краси, виводити його з пітьми своїм сяйвом, високо нести звання людини, нести світло в темні хати, дружити з правдою та волею брататися, не втрачати надій, не єднатись з розумами низькими, віддавати і душу, і тіло за край свій єдиний, задля своєї неньки-України.

Пантелеймон Куліш

Усе життя сіяча україністики П. Куліша було спрямоване на підняття культурного і освітнього рівня українців. За допомо­гою цих важелів можна об'єднати народ, вибороти для нього волю та кращу долю. Освітньо-педагогічний спадок П. Куліша

146

147

просякнутий духом народної педагогіки. Народно-педагогічні потенції представлені в творах «Граматика», «Чорна рада», «За­писки о Южной Руси», «Спогади про Шевченка», «Досвітки» (поезія), «Хуторськапоезія», «Дзвін», «Підточенакобза» таін.

«Граматика» П. Куліша утверджує пріоритети навчання і виховання рідною мовою. Велику шану давав культурний діяч мовному оточенню. І тут неабияка роль батьків. З їх допомогою дитина оволодіває не тільки мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу, почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв та традицій. Підміна природ­ного мовного ґрунту дитини руйнує її як особистість. «Грамати­ка» П. Куліша повернута до народних національних витоків. У народно-педагогічному плані привертають увагу такі розділи «Граматики», як «Прислів'я» та «Яка була доля нашого народу од найдавніших часів», їх зміст насичений народною мудрістю та правдою життя, спрямований на розвиток національної свідо­мості маленьких громадян. П. Куліш постійно дбав про народні духовні цінності, про зв'язок освіти з потребами народу. Його турбує відхід молоді від народного способу життя («Листи з ху­тора»), він засуджує освіту, відчужену від родини, від народної моралі, одвічних патріархальних цінностей. Пріоритетом освіти повинна бути народна духовність. Куліш обстоював народну школу, в якій жили б кращі освітні традиції українського наро­ду. Навчання рідною мовою він вважав неоціненним скарбом духовного зростання юних:

Єдиний скарб у тебе - рідна мова, Заклятий для сусідського хижацтва, Вона твого життя міцна основа, Повніша над усі скарби й багатства.

Мова — це «голос» серця, найбільший скарб людського «єства».

П. Куліш слідом за народною педагогікою розглядає школу як заклад прилучення дітей до землі, хліборобства, рідної приро­ди. Слідом за народною педагогікою П. Куліш ідеалізує людей, які «твердо на своїй рідній землі стоять», світлі душею, міцні здоров'ям, «здатні зіпсовану по всій землі жизнь оправити», ви­бороти собі кращу долю.

У народно-педагогічному плані П. Куліш говорить про при­родне виховання, про батьківський обов'язок перед дитиною, про приклад батька і матері, про сім'ю та рідну хату, які є «першою

школою і першим сідалом розуму», П. Куліш закликає батьків до того, щоб їх діти шанували чуже і своє право, не були заздріс­ними, немилосердними, шанували людей, батьків, природу, розумі­ли такі великі святині, як любов, повага, піклування, глибока душевна шана батька і матері. З особливим пафосом П. Куліш говорить про навчання дітей «релігії хатньої з самого малечку... не одними словами, а також самим ділом», про рідну хату, яка мусить бути першою школою і першою церквою чоловікові, про людське братство.