3.2 Берестейська церковна унія 1596 року в українській історіографії хх ст. – поч ххі ст..

Традиції православної історіографії ХІХ ст. були сприйняті радянською наукою, при цьому було взято під опіку інтереси православної церкви. Водночас історик підкреслив, що визначальним критерієм досліджень був заідеологізований класовий підхід. Його застосування, а також украй упереджений аналіз історичних подій призвели до трансформації радянською історіографією історії церкви з науки в одну із форм ідеологічної роботи КПРС [6, с. 10].

Після Другої світової війни основні етапи розвитку української церковної історіографії охарактеризував О.Оглоблин, вказавши на її молодий вік. Він окреслив історіографічні напрями, школи, інституції, які займалися проблематикою унієзнавства.

Автор високо оцінив і доробок радянської історіографії, яка, на його думку, подала ґрунтовний аналіз унійних процесів у контексті економічних, культурних і суспільних змін. Новим явищем у радянській історичній літературі було трактування унії як одного зі способів суспільного утиску народних мас панівними класами і духовенством [25, с. 173].

Унієзнавство радянького періоду не слід сприймати надто серйозно, оскільки історія церкви зазнала безпрецедентної фальсифікації. Історію української греко-католицької церкви радянська історична наука розглядала винятково з позицій великоросійських державних інтересів (москвоцентризм).

У другій половині ХХ ст. теоретико-методологічні підходи західної історіографії у дослідженнях церковної унії відзначено у статті Б.Гудзяка [3]. Дослідник вказав, що для західного церковно-історіографічного дискурсу останніх десятиліть характерна дискусія в методологічному плані. Історики шукають відповіді на запитання: чи культура Західної Європи була єдиною за своєю суттю – “християнською католицькою”, або, іншими словами, чи елітарна, книжна і клерикальна культура відрізнялася від фольклорної культури – т.зв. “народу” [3, с. 133]. Така постановка питання, як зазначив Б.Гудзяк, спонукала науковців до вивчення проблеми релігійної свідомості простих людей. Отже, щоб пізнати епоху, історики спрямували увагу від поодиноких героїв і подій на довготривалі процеси, суспільні ритми і колективну свідомість. Критичним є аналіз ученим доробку української церковної унієзнавчої історіографії в діаспорі. Найбільшим її досягненням, на думку Б.Гудзяка, є видання джерел з римських архівів.

Б.Гудзяк окреслив і перспективні напрями досліджень української церковної історіографії в галузі унієзнавства. Під сучасну пору перед істориками унії, за Б.Гудзяком, стоїть завдання остаточно зібрати джерельну базу, передусім у радянських архівосховищах. Необхідним є застосування антропологічної і соціологічної методології. Загалом, Б.Гудзяк дійшов висновку, що докорінне зрозуміння української церковної історії потребує ширшої постановки питання і спроб збагнути причини ключових поворотів на церковно-історичному шляху. Для цього необхідно передусім бачити українську релігійну історію на просторовому тлі східного й західного християнства, використовуючи здобутки світової церковно-релігійної історіографії та методологію богословських і суспільних наук.

Теоретико-методологічні засади та особливості досліджень Київської церковної історичної школи в галузі унієзнавства висвітлені у праці В.Ульяновського [17]. У ній виділено характерні риси Київської церковно-історичної школи, відзначено високий документалізм напрацювань.

Українська радянська історіографія проблемою унії церков займалася з викривально-атеїстичних позицій. Виняток, все таки, становить збірка документів, видана 1988р. в якій опубліковано декілька відомих полемічних творів про собори (в українському перекладі), а також уперше оприлюднено лист із Берестя від князя К.Острозького до Федора Скумина-Тишкевича. Історії соборів побіжно торкнувся І.Мицько. Найціннішим у доробку вченого, є складений ним словник-довідник діячів Острозької академії, в якому зібрана інформація про 21 учасника православного собору – вихідців з Волині. Більшість біографічних довідок є досить докладними, у ряді випадків автор ідентифікував осіб.

На незадовільний стан досліджень історії греко-католицької церкви та перспективні завдання української церковної історіографії під сучасну пору вказав Я.Дашкевич [5]. Здобутки української греко-католицької історіографії міжвоєнного Львова у дослідженні унійної проблематики розглянуто у роботах Л.Тиміш [12]. Нею з’ясовано, що у концепціях науковців простежується переважно конфесійне бачення проблеми, яке реалізовується у спробах довести унійний характер української церкви; акцентовано, що дослідники міжвоєнного періоду виробили національні засади дослідження проблеми та продемонстрували її бачення з позицій поліваріантності релігійних процесів на українських теренах

У монографії С.Плохія вперше у вітчизняній історіографії широко використано публікації джерел з ватиканських архівів. Доволі об’єктивно, хоча, значною мірою, зі старих позицій витлумачується ряд проблем Берестя: у всіх подіях “відчувається” рука Ватикану, абсолютизуються факти будь-якої опозиції проти унії. Берестейський собор, на думку автора, дуже ретельно готували папська дипломатія і королівська влада. Події в Римі, схарактеризовані як “унія Потія і Терлецького”, заздалегідь вирішили долю згоди. Берестейський собор дослідник уважає однією “із найбільш вивчених подій” в історії релігійної боротьби України та Білорусі. Тому він не розглядає прискіпливо його перебіг. Діяльність папської курії в період Берестя викладається на основі документів, опублікованих О.Галецьким. Незважаючи на фрагментарність викладу, С.Плохій, фактично, повторює загальновідомі висновки. Так, на унійному соборі відбулося просте обнародування згоди “під захистом” прибулого війська. Про наслідки церковного розколу дослідник говорить досить стримано: собори започаткували тривалу боротьбу.

У навчальному посібнику з історії церкви згадані висновки С.Плохія менш категоричні. Цікавими є завваги щодо представництва на соборах. Так, збережені джерела начебто не дозволяють визначити кількість прихильників та противників унії, їхній територіальний та соціальний розподіл, оскільки дані про православний собор неповні, а про унійний інформація взагалі відсутня. На нашу думку, даний висновок є дуже поверховим, з огляду на неперевірену інформацію. Автор першої великої спеціальної праці про ґенезу унії Б.Гудзяк також базується на джерельних працях О.Галецького. Проте оцінки акту в Римі він не подає. На його думку, метою Берестейського собору була формальна ратифікація унійного акту. Перші дні роботи собору характеризуються доволі іронічно – як “перебіжки” обох сторін містом з марними спробами перетягти супротивників на свій бік. Відтак, дослідник вважає, що примирення було неможливим. Відмежувавшись від аналізу представництва на соборах, Б.Гудзяк припустився ряду помилок. Унійна декларація представлена лише як ратифікаційний документ. Ухвал православного собору він не називає, вважаючи одну з них прокламацією “протилежного змісту”.

У невеликій, але дуже предметній статті С.Лукашової розглянута проблема учасників православного собору, підписи котрих знаходяться під документом так званого Львівського собору 1595р.Короткий огляд ситуації на Берестейських соборах зробила Н.Яковенко. Кількісний склад православного собору дослідниця навела за відомими даними з полемічної літератури, підрахунків складу унійного собору нею не зроблено. Підсумковий висновок, в цілому, досить виважений: Русь розділилася на дві нерівні частини.

РОЗДІЛ 4 БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРЕОВНА УНІЯ 196 РОКУ В ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

В ході дослідження вивчався історіографічний досвід вивчення історії Берестейських соборів, починаючи від полемічних творів та історіографії XVIIст. Найбільша увага приділяється, зрозуміло, науковій історіографії, започаткованій у XIXст. і розвинутій протягом наступного століття. Донаукова історіографія, започаткована ще наприкінці ХVI – на початку ХVIIст.,була представлена літературно-публіцистичними творами, в яких дискутувалися перебіг та наслідки соборів.