2.2 Процес підписання Берестейської церковної унії та перші поунійні роки.

В умовах внутрішньої кризи Київської митрополії, ослаблення Царгороду, виклику протестантської Реформації та посттридентського католицизму єпископат Церкви прийняв рішення відновити євхаристійне сопричастя з Єпископом Риму, забезпечивши збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної та етно-культурної самобутності [35, с. 37] – шляхом укладення Берестейської церковної унії 1596року.

Ця ідея була підхоплена Римом і впродовж 1583 — 1584 рр. Поссевіно і Болоньєтті розпочинають переговори з князями Костянтином-Василем Острозьким і Юрієм Слуцьким, не без успіху намагаючись схилити їх до підтримки унійних ініціатив. «Зокрема, Острозький ще в листі від 8 липня 1583 р. писав до папи: "Нічого гарячіше не бажаю, як єдності віри і згоди усіх християн, і, якби справа вимагала за таке велике добро віддати життя, я б не завагався"»[92, с.350].

В цей час відбувались визначення умов на яких відбудеться злука церков. В результаті цієї дискусії « 20 червня 1590 р. четверо владик руських єпархій (луцький — Кирило Терлецький, львівський — Гедеон Балабан, пінський — Лев Пелчицький, холмський — Діонісій Збируйський) на синоді в Бересті склали лист-проект, у якому заявляли про готовність визнати верховенство папи за умови збереження церковного устрою і чину богослужіння східного обряду»[92, с.351]. Активну участь у їх розробці унійних питань прийняв і князь Острозький»[115, с.63].

Відтак, після першої заяви владик впродовж 1591 — 1594 рр. починається активна підготовка унійного акту, «полегшена тим, що з 1592 р. папський престол займав рішучий прибічник з’єднання церков — папа Климент VIII. В Україні позиції проуніатськи настроєних ієрархів посилювалися тим, що 1593 р. Володимиро-Берестейським владикою став колишній Берестейській каштелян і сенатор Іпатій (Адам) Потій, людина освічена, впливова і авторитетна. Але водночас з’явилися й ускладнення: князь Костянтин Острозький висунув власний проект, зіпертий на принципи згаданої вище загальної унії, тобто з’єднання східної і західної церков за згодою усіх патріархів, а також глав Московської та інших автокефалій»[ 92, с.351]. Втім, попри незгоду Острозького перед груднем 1594 р. у Торчині під Луцьком відбувся з’їзд, на якому два найенергійніші поборники унії Кирило Терлецький та Іпатій Потій, луцький та володимирський єпископи, пред’явили грамоту, де виклали майбутні умови унії. Згодом її підписали ще четверо ієрархів — київський митрополит Михаїл Рогоза та єпископи полоцький, холмський і пінський. Що стало приводом для подальшого конфлікту із Князем. Грушевський наголошує на тому, що поборники унії прагнули якнайшвидше передати Торчинський акт королю «Сії „артикули“ були передані Терлецьким королеви в лютім 1595 р. в Кракові, куди їздив Терлецький . Митрополичого підпису на нїм ще не було — митрополита обробляли, але він ще не рішав ся формально приступити до унїї, і вкінцї рішили ся не чекати його приступлення з тими артикулами»[22, с. 612]

«У лютому 1595 р. Кирило Терлецький вручив Торчинський акт папськомунунцієві в Польщі Маласпіні, а той передав його до Риму»[91, с. 371]. Ось головний зміст цих артикулів, на підставі яких невдовзі буде проголошено унію :

1) форми таїнств, обрядів і свят руської церкви лишаються незмінними;

2) кандидати на вищі духовні посади обираються, згідно з традицією, духовними особами лише з-поміж людей руської і грецької нації, владик посвячує митрополит, а митрополита — владики, однак підтвердження він мусить дістати від папи, як раніше діставав з Константинополя;

3) владики отримують обов’язкові місця в сенаті нарівні з католицькими єпископами (всупереч рекомендаціям і навіть наполяганням Риму, цей пункт не був реалізований аж до 1790 р.);

4) усі монастирі, церкви і церковні братства перебувають під контролем владик без втручання світських осіб;

5) людей грецького обряду забороняється вихрещувати в латинство; допускаються мішані шлюби без переходу одного зподружжя до віри іншого (ці пункти так і залишилися декларацією);

6) руська церква нарівні з римською може засновувати школи та семінарії грецької і слов’янської мов, а також створювати друкарні під контролем церковної влади;

7) юрисдикція патріархату східної церкви на території Русі втрачає чинність, отже, будуть недійсними усі посвячення чи номінування, що йтимуть від патріархів.

8) старий календар теж має зістати ся без переміни;

9) Патріарші грамоти, повидавані брацтвом і „межи люди посполитыє“, мають бути всї скасовані, бо від того лише намножили ся ріжні секти й єреси. Духовні грецькі на далї не мають нїякої власти в діецезії, і допусканнє їх в границї держави не пожадане, бо вони тільки вибирають гроші й дорогі річи та тим спомагають „поганина турецького“, і можна їх сьміло назвати шпигунами.

10)Всякі клятви, або неблагословенства, які б мали упасти на владиків з причини їх переходу на унїю, не можуть мати нїякого значіння і нї в чім не мають шкодити анї теперішнїм владикам анї їх наступникам.

11)Сї умови мають бути потверджені королївським привилеєм на вічні часи і так само папською булею, про що має постарати ся король .[22, с. 610]

По тому протистояння із князем Острозьким набрало такої гостроти, що ходили чутки (правдивість яких відстоює Н.Яковенко),що княжі люди схоплять руських єпископів, Терлецького і Потія, по дорозі в Австрії чи самій Італії. Втім руські владики, всупереч тим погрозам і чуткам, щасливо дісталися до Риму. [92, с.375] На Апостольськім Престолі сидїв тоді папа Климент VIII, — давнїйший нунций в Польщі, котрому то краєві відносини не були чужими. «З невисказаною радостию приняв папа вістку, про вислане руським єпископатом Потія І Терлецького до Риму. Вже третого дня по прибути мали они у него послухане, на котрім вручили єму поручаючі листи від короля і від деяких сенаторів»(ліковський)Після офіційних слухань і переговорів, що тривали однак кілька тижнів, «бо треба було вперед бути певним, що услівйя поставлені цілий руським єпископа­том дня 2 грудня 1594 р. і дня 12 червня 1595 р. на синоді в Бересті, та обговорені з королем і нунцієм в Кракові, прийме Апостольська Столиця без зміни. Руські єпископи жадали: щоби справованс сьв: Тайн і цілий руський обряд полишили ся не нарушеними так якими були до хвилі Унії, і щоби їх не лише тепер, але і на будуче не змінювали. Апостольська Столиця охотно згодила ся на се, навіть не вимагала, щоби Русини до нїкейського символа віри дода­вали і Сина. Тройці будуть викладати згідно з наукою римської Церкви. В нарадах з кардиналами обговорено також без сумніву услівя поставлені королеви що до прав і привілеїв руського духовеньства, а передовсім що до сенаторської гідности єпис­копів, бо папа в своїх листах до короля і сенаторів виразно поручае їх додержати. Від принятя Русинами григориянського календаря пала відступив, бо Потій і Терлецький заявили, що єго принятє стрінуло би ся з надто великим опором[115, с.123]. Крім того - «Папа запропонував польському королеві надати унійним та католицьким єпископам рівні права». 23 грудня 1595 р. у залі Константина — одній з найпарадніших зал Ватикану, у присутності 33 кардиналів відбулася урочиста церемонія адопції Руської церкви до союзу з римською, «в пам’ять чого папа наказав вибити медаль з написом "Ruthenis receptis" (На прилучення русинів). Цим же днем, 23 грудня, датується і папська булла "Magnus Dominus" (Великий Господь), яка оголосила унію звершеною» [92, с.370] .

Церковний собор було призначено на жовтень 1596 року. Ось як описує його Едвард Ліковський: «Коли зближив ся день 6 жовтня після старого стилю, прибули на заповіджений синод до литовського Берестя ми­трополит Михайло Рогоза, володимирський єпископ Іпатій Потій, луцький єпископ, ексарх, Кирило Терлецький, полоцький архиепископ Гермоген, пинський єпископ Іван Гоголь, холмський єпископ Дионїзий Збіруйський, а з латинських єпископів, яко папські делегати, львівський архиепископ Іван Дмитро Солїковський, луцький єпископ Вернард Мацїйовський І холмський єпископ Станислав Гомолїнський. До помочи, яко богослови були їм додані Єзуїти: Петро Скарга, его товариш Юстин Раб, Мартин Лятерна, давнїйший проповідник Стефана Батория і Каспер Ногай. З руського духовеньства прибуло трох архи-мандритів: брацлавський, лавришівський і минський, крім того відповідне число сьвітського духовенства, яке стояло по сто­роні Унії.

З руських єпископів бракувало отже двох митрополитів: Львівського єпископа Ґедсона Балабана і Михайла Копистенського. Явили ся они Правдї також на час в Бересті, але вже від першої хвилі свого прибутя, уникали сторонників Унїї, а прилучились до партиї князя Острожського, котрий прибув з численним оружним віддїлом. В тім відділі було також. послів руських країв, богато з парохіяльного клиру, заступники чотирнайцяти брацтв, як: виленського, львівського, слуцького і инших, кількох архимандритів, а на їх чолї архи-мандрит печерської лаври Тур, сербський митрополит Лука, двох протосинкелїв Греків, Никифор, мнимий заступник цар-городського патриярха, і Кирило ЛюкарІс, правдивий заступ­ник александрийського патриярха. В цїли побільшеня свого сторонництва привіз князь з собою крім того кільканайцятьох іновірців»[115, с.120]. Що ж до підготовки учасників злуки, Н. Яковенко зазначає«До церковного собору, обидві сторони готувалися не як до екуменічної акції, а як до вирішальної сутички. Острозькі привели з собою чималий збройний загін, у тому числі татарський ескорт з гарматою» [92, с.330].

«В четвер дня 7 жовтня над'їхали в кінці очікувані ко­ролівські посли: князь на Микола Христофор Радивид, литовський канцлер Лев Сапіга, і берестейський староста Дмитро Галецький. королівські посли вже на вступі висказали велику радість короля на вість про згідне поступованє митрополитів І всіх владик не виключаючи Бала­бана і Копистенського, а стверджену власноручними їх підпи­сами, що хотять приступити до Унії, до котрої король нікого не намавляв, а тим самим не силував»[115, с.122].

З’їхавшись до Берестя і не дійшовши, як і можна було чекати, порозуміння навіть щодо спільного засідання, обидві партії на третій день, 18 жовтня, почали соборувати нарізно: уніати в міській церкві св. Миколая, що охоронялася гайдуками котрогось із королівських посланців, а православні — в господі, де зупинився князь Острозький. Кожен із соборів розпочав з проголошення власної легітимності, а скінчив засудженням "відступників". Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з посад митрополита та єпископів-відступників, на православному соборі представник константинопольського патріарха протосинкел Никифор, у свою чергу, відлучив від церкви і позбавив сану митрополита Михайла Рагозу та всіх єпископів-уніатів. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні , а по тому Уніатський митрополит Михайло Рогоза викляв і позбавив сану неслухняних львівського та перемишльського владик.

По соборах почалися спори з приводу їх легітимності, а відтак законності їх рішень. «В офіційній протестації, записаній 23 жовтня до судових книг найближчого замку в м. Володимирі (Волинському), учасники Берестейського православного собору заявили про твердий намір не тільки не приймати акту унії, а навпаки, всіма силами боронитися і "против него бути... моцними, твердими, і всяким кшталтом подпирати і спомагати"

Відповіддю короля, який рішуче зайняв сторону уніатів, можна вважати універсал від 15 грудня 1596 р., де рішення Берестейського уніатського собору проголошувалися обов’язковими. А оскільки королю належало право патронату над людьми грецької руської віри, і саме такими, на відміну від "відступників", вважалися прибічники унії, то за ними офіційно закріплювалися церковні посади, кафедри, монастирі та їхні землі, а також церковна юрисдикція над усім духівництвом східного обряду[92, с.335]

Що ж до безпосередньо унійних артикулів, то основний зміст їх полягав у тому, що: «Людей грецького обряду до латинського не вільно буде приймати; мішані шлюби допускають ся свобідно, без переходу одного супруга в віру другого. Монастирі й церкви руські не мають бути обертані на католицькі; спустошені мають бути відновлені. Вільно буде мати семінарі і „школи грецької й словянської мови, де буде потреба, також друкарнї, з тим одначе що вони мають бути під властию владиків, і нїчого в них без їх дозволу не має друкувати ся, аби не дати злохитрим людям спромоги розсївати єреси тою дорогою”. „Брацтва духовні, не так давно засновані патріархами і потверджені й. кор. милостию, як виленське, львівське, берестейське й иньші; що як бачимо, видають гарні овочи церкві божій і незвичайно розмножають хвалу божу, можуть зістати ся й далї свобідно, коли приймуть унїю, одначе під властию митрополита, чи епископа своєї діецезії” [22, с.610]

Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрівнювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уніатським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано [92, с. 90].

Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 pp.

Унія несла в собі й зародок майбутніх турбот: вона стала додатковим стимулом для православних протидій й сприяла консолідації релігійно-національного руху на українських землях під прапором православ’я. Не прийняли унії також деякі українські шляхтичі, нижчі суспільні класи, релігійні братства та козаки. В основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині, неприйняття нововведення, яке сприймалося як замах на усталену, відтак справедливу й добру старовину. Гірше того — навіть польський уряд не зустрів її з відкритими обіймами. Нездатні схилити до унії власну паству, нові єпископи-уніати опинилися в непевному становищі й потрапили в залежність від католицької й урядової підтримки [92, с.112].

Починалося велике протистояння (вповні не розв’язане й донині), що перетворило Берестейську унію, задуману як інструмент порозуміння, на символ розбрату й ворожнечі, коли обом сторонам, захопленим стихією боротьби, судилося нарівні стати жертвами власної затятості.

Унія не внесла спокою і не поєднала церков. Навпаки, крім двох Православної і Римо-Католицької - з'явилася штучно створена третя, Уніатська. І до сьогодні рання історія греко-католицької церкви викликає неоднозначну реакцію, а відтак і оцінку насамперед у церковних істориків.

Вже від самого початку нещастям Берестейської Унії було се, що як з одної сторони мала численних і могучих ворогів та противників, так з другої сторони мала прихиль­ників і оборонців[115, с.130].

Значну підтримку уніатам надавав і польський король: «католицькі переконання Жигмонта III. склонювали єго бути рішучим приклонником і оборонцем Унії»[111, с. 263]. Завдяки підпорі правительства, унія, серед загальної опозиції православних, не тільки держала свою позицію, але мала всяку надію дальшого розширення. Вершком такої політики була грамота, видана королем в 1605 р. для Потія, тоді вже митрополита: ігноруючи опозицію православних і всі їх декларації, в яких вони не признавали уніатів своїми пастирями, король тут в формі потвердження старої грамоти 1511 р. потверджує „зверхність и юрисдикцію” уніатського митрополита „надъ всЂми владыками и архимандритами, ігуменами и попами, дяконами и надъ всемъ духовенствомъ закону греческого и руского и надъ всЂми церквами ихъ, жадноє не выймуючи, во всЂхъ панствахъ нашихъ, въ короне Полской и вел. князстве Литовъскомъ” — так наче б руська церква зіставала ся одним тілом, як була за Жиґимонта Старого [114, с. 145]. Протекція польського уряду одночасно шкодила ідеї унії [40, с. 147], адже уніати починали сприйматися як ополячені русини, перебіжчики, зрадники своєї віри, а отже і народу [40, с. 148].

Крім того значну підтримку новоствореній церкві надавав Папський престол. «В часі, коли лиш деякі в краю думали про се, щоби попирати змагання уніатських єпископів, то папи постійно пригадують той обов’язок королеви, обом державним канцлерам та духовним і світським сенато­рам. Своїм нунціям знову передусім скільки разів довідувалися про більше грізну небезпеку для Унії, не занедбували їх поручати в даних їм інструкціях, щоби мильно стояли на її сторожи, та помагали уніятським єпископам в їх стараннях і заходах[115, с. 96].

Серед найвизначніших особистостей антиунійного руху найвпливовішим був князь Острозький. Е. Ліковський так оцінює його діяльність: «Князь Острожський вірний погрозам киненим по про­голошене Берестейської Унії, що буде Унії спротивлятись усіма способами, розвинув по берестейськім синоді на цілім просторі Русі і Литви завзяту агітацію проти постанов синоду. Агенти, котрі були на єго услузі, або котрі що найменше були послушними єго приказові, розбіглися по краю і розпалювали ненависть проти творців Унії і проти самої Унії, та поширювали про неї ложні і оклеветуючі вісти, немов би вона була загладою східної віри, запродаєм Церкви Латинникам і замахом на руський обряд»[114, с.85]. Окрім того зростала роль братств в боротьбі між уніатами і православними, в якій вони стали на сторону нез'єдиненних. Одночасно зі зміцненням сеймової опозиції шляхти на арену суспільного життя в ролі рішучого противника унії виступило міщанство, зорганізоване в братства. «Ворожий до уніатів настрій підтримували козаки. Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич гостро виступив проти уніатів. Від імені Запорозького Війська він заявив: «разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, щоб не відступились і не покинули її, - і проти завзяття напасників головами своїми її боронити». Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви»[40 с.160]. Православна єрархія в кінці відновлюється без участи правительства, революційним способом, під охороною нового чинника — козацького війська [22, с .612].

«Не менше покривдила руських єпископів прихильних до Унії шляхта, яка позабирала більшу часть їх єпископських добр і ані думала їх віддати і не питала ся о се, чи єпископи бу­дуть мати з чого жити чи ні.

Коли на початку XVII ст. впливи унії почали слабнути, незадоволення унійним методом навернення схизматиків ще більше зросло. В цей час православна церква виходить майже з усякого контролю й залежності від правительства, як церква ледве толерована, майже протизаконна, нелегальна руська церква. Поруч неї далі існує й за помочию правительства поволі розширяє границі свої церква уніятська, як церква руська легальна, офіціальна. Церквою привілейованою її властиво не можна назвати: обіцяного зрівняння з католицькою церквою вона не дістала [22, с .612].

Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Ця боротьба набула гострих форм, усе частішими ставали збройні сутички, не обходилося і без людських жертв з обох сторін.

Щодо утисків і втрат, що понесла православна сторона Мазуренко зазначає: «Менші чисельно прихильники унії при всебічній підтримці Риму та уряду Речі Посполитої, користуючись вседозволеністю, зміцнювали та утверджували свій життєвий простір в буквальному сенсі, на крові і кістках православних українців - мечем і вогнем» [47, с.15].

Що ж до уніатів, Ліковський пише: «кривди і переслідування, яких дізнавали від неуніятів, котрі не перебирали в средствах, коби лише осягнути свою ціль, а часто загрожували життю Уніатів, поставлених навіть високо в суспільності і в церковній ієрархії.

Знесилені боротьбою все більше представників обох сторін за будь-яку ціну хотіли спокою. Дедалі сильніше було бажання довести до згоди між православними і уніатами. Практично справу уявляли так, що обидві сторони повинні з’їхатися разом на собор і одна одній поробити поступки. Але при здійсненні виринули непереможні труднощі. Виявилося, що кожна сторона вимагає поступок від противника, а сама залишається непоступливою: православні хотіли зберегти непорушеною віру «старої Русі», уніати не хотіли зрікатися католицьких догм. Хибою переговорів було також те, що не ведено їх у вузькому колі, а відразу поставлено справу на широку публічну дискусію. Проти з’єднання з уніатами рішуче виступили народні маси. Осли Запорізького Війська просто пригрозили смертю всім тим, що йшли на переговори: «ми цю святиню здобули кров’ю своєю і готові запечатати її кров’ю тих, що нам її зневажили чим-небудь або від неї відступили» [40, с. 162]. Тим часом прийшла зміна на королівському престолі. Помер протектор єзуїтів Жигимонт ІІІ, а його місце зайняв толерантніший ВладиславVI. Він погодився признати православну ієрархію. Призначена ним комісія довела до компромісу між православними і уніатськими владиками і провела розподіл церковних маєтностей(1632 р.).Ці рішення не задовольнили вповні ні одної ні другої сторони, але релігійна боротьба стала лагіднішою. Після довголітньої боротьби настало замирення [40, с. 163]. Боротьба з православними настільки виснажила уніатів, що на 1700 рік Уніатська церква була вже далеко не тією інституцією, яку мали намір створити проунійні учасники Берестейського собору. Уніати й далі, майже до втрати Польщею незалежності в 1795 році, залишалися громадянами другого сорту. Незважаючи на дані 1596 р. обіцянки, унійні єпископи так і не дочекалися рівних з католиками прав, а Варшавський собор 1643 р. навіть заборонив їм носити таке ж убрання, як у католицьких прелатів [92, c. 65]. А безініціативність наступників Рутського, який помер 1637 р., й початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони зрештою усвідомили розкол руської церкви як зло, якого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки [91, c. 270]. Разом із тим, попри всі труднощі цього періоду, уніатська церква продовжувала своє існування і розвиток, її роль в українській історії ще не була здійснена.

РОЗДІЛ 3 БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 РОКУ В ДОСЛІДЖЕННЯХ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ