3.1 Берестейська церковна унія 1596 року в українській історіографії наприкінці XVI – у хіх ст.

Першим, і найбільш своєрідним етапом вивчення питання Берестейської унії можна вважати так званий донауковий період з кінця XVI до ХІХ ст. саме у цей час розгорнулась жвава публіцистична дискусія, що згодом викристалізувалася у Полемічну літературу. Найяскравішими представниками цього періоду можна вважати Іпатія Потія, Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Захарії Копистенського, Герасима Смотрицького.

Важливість вивчення творів полемічної літератури як джерела з історії української церкви полягає у тому, що ці праці дають історику можливість поглянути на стан православної церкви на українських землях на зламі XVI – XVII століть крізь призму світогляду сучасників. Разом із тим, твори полемічної літератури є специфічним джерелом, їх особливість зумовлена тим, що авторами цих творів здебільшого були церковні діячі, часто безпосередні учасники подій, тому оцінка яку вони дають певним подіям чи явищам часто є суб’єктивною.

Одним з найбільш помітних проунійних авторів цього періоду є Іпатій Потій, його праця «Унія», написана доступною мовою і містить відповіді на п’ять основних богословських і практичних питань, які викликала унія: про походження Духа Святого, про чистилище, про зверхність Папи Римського, про календар та про антихриста. В цьому творі Іпатій Потій спростовує поширену протестантами ідею тотожності Папи Римського та антихриста і підтримує думку про необхідність унії, як способу блокування ідей реформації. Крім того, на підтвердження своїх слів автор наводить праці грецьких богословів «мало не весь твір довожу грецькими отцями; щоб ти, православний руський народе, віру не нам, а своїм учителям святої східної церкви дав»[33, с. 110]. Особливу увагу приділяє Іпатій Потій і проблемі поширення ідей реформації «і в той час нещасливий, коли виникло багато різних єресей, і зважаючи на те, що веде не до спасіння, а до вічної загибелі , щодо овець Христових, великими громадами стадо Христове заганяють до своїх плюгавих загонів, а вівці, як нерозумні біжать на свою погибель. А старші пастирі, які б мали те пильнувати і запобігти цій явній і великій шкоді – чи порадою, чи наукою, чи своїм письмом, - нічого про це не дбають» [33, с. 115]. Спираючись на це, наголошує він на необхідності унії «Що ж було інше діяти нам, бідним підпасичам? Одне: зважаючи на недбалість наших головних пастирів, - повернутися до кращого порядку і до давнини і святої згоди, яка існувала ще за часів наших предків»[33, с. 115]. Негативну оцінку дає він і втручанню братств у церковні справи «люд посполитий, простий, ремісний, який покинувши своє ремесло (дратву, ножиці й шило) та привласнивши собі пастирську раду, пастирів власних соромить, безчестить, неславить…»[33, с.117]. Значну увагу приділяє автор і браку необхідної літератури руською мовою «бо як же мають знати, якщо листів і книг святих отців, що потрібні для цього не маємо в нашій руській мові»[33, с.117]. Що ж до епістолярної спадщини Іпатія Потія в полемічній літературі, варто акцентувати увагу на листах до князя Костянтина Острозького». В обох листах автор обґрунтовує власні переконання щодо необхідності унії вчиненої у Бересті 1596 року, та дає оцінку деяким соціально – релігійним явищам. Зокрема: в листі до князя Острозького він наголошує на тому, що ніде окрім Руських та московських земель християни східного обряду не мають ненависті до латинського обряду «спільно греки та римляни в часі набоженства та загальних молитов, убравшись кожен із них за своїм звичаєм у священичі одежі, спільно процесії із хрестами відправляють та молебні в усілякій потребі до пана Бога чинять нероздільно!

Ті всі речі, як спільні грекам та римлянам, згадуються від самих греків, віри гідних, отож їх, узявши за певні, я вирішив тут покласти, і то для того, бо наші посполиті звикли бридитися костелами й церемоніями римськими, щоб надалі знали, що й власне греки такої бридливості не чинять і такого заятрення, як у нас буває до римлян та до їхнього набоженства, не мають»

Серед творів полемічної літератури кінця XVI – початку XVII ст. найбільш повно становище православної церкви на українських землях відображено у праці Мелетія Смотрицького «Тренос, тобто плач». Автор із надзвичайним пафосом розкриває перед читачем глибину кризи у якій опинилась руська – православна церква напередодні Берестейської унії. У творі гостро засуджується православне духовенство « пастирі та вчителі cамі од голоду здихають, а інших годувати беруться. Самі посліпли, а інших поводирями бути зважуються. Самі на обидві ноги кульгають, а іншим на підпори підставляються. Самі будучи неуками, інших навчати важаться. Усі ви єсте корчмарі й купці, в звичаях - домосиди, в розмовах - неуки, в ходінні - лиси облудні, а в одінні - вовки драпіжні. Докоряє автор християнам і наступним «Одні мені недбальством шкодять, інші тяжкого глуму завдають. Ті переслідують незносно, а ті зрікаються вороже. У глибокому злі погрязнувши і його природі скорившись, мене занедбали. Полеміст звертає увагу і на витоки тих проблем, яким приділяє увагу «Через недбальство в послусі виникла апатія в навчанні, з того розбухла непокора, а з неї розлилося ледарство. Те причиною стало мерзенного недбальства. З того коріння виросла неприязнь. Вона ж стала джерелом переслідування, що його я тепер постійно, вдень і вночі терплю».

Помітною є також праця «Пересторога», автором якої вважається Борецький. Він акцентує увагу на низькому рівні освіти в середовищі православного духовенства «коли б науку мали, то за невідомістю й глупством своїм не прийшли б до такової погибелі». Не обходить він увагою і процес полонізації руського народу «поляки Руські держави пообсідали, поприятелившись із ними і дочок своїх за русинів віддавши, через них свої оздобні звичаї й науку вкорінили. Так само й русь, з’єднавшись із ними, позаздрила їхнім звичаям, їхній мові та наукам і, не маючи власних наук, до наук римських своїх дітей почали віддавати, котрі з науками й віру перейняли. І так науками своїми все руське панство до римської віри привели, аж нащадки князів руських з віри православної на римську вихрестилися й назвиська та імена собі повідмінювали, ніби ніколи не бували нащадками благочестивих прародителів своїх». Таким чином навіть зі слів переконаного противника унії випливає, що із розширенням системи римської освіти виникла реальна загроза покатоличення Русі, абсолютно мирним і майже безболісним шляхом. Значну роль у занепаді освітнього рівня православних священиків зіграв перехід православної знаті у католицизм. Йов Борецький аргументує це так: «А за тим православ’я грецьке схололо і в погорду прийшло та до занедбання, бо особи знатних станів, також погордивши своїм православ’ям, до духовних урядів приходити перестали, але будь-кого на них ставили, згідно волі тільки самих посполитих людей. Відтак вступали на столиці невправні митрополити та єпископи, не такі, які спершу були... ...Після тих доброподібних та подвижних ледачі, а не добрі настали. І так через них порядки церковні у забуття прийшли, книги ті, які ще залишилися, порохом припали і все набоженство прийшло до погордження, відтак люди не тільки стану шляхетського, але й простого стану приходили до іншовірства та відщепенства, бувши спокушені від духовних».

Однією з найвизначніших праць полемічної літератури є «Книжка» Івана Вишенського. Вона є дуже специфічним джерелом для вивчення історії православної церкви, адже писана вона була за межами українських земель. Разом із тим, саме у ній вміщені факти відсутні у інших полемічних творах. Зокрема, ряд зауваг стосується згаданих вище впливів Реформації «очистите церков то всяких прелестей и забобонов єретических, и без пестроты в простоте сердца Бога хвалите». На підтвердження цієї думки також додає «Крестом Христовым, до церкви пришедши, креститися не соромЂйте; абовЂм нынЂ християне Малои Русий поеретичЂли, як креста Христова, славы своеи, на нем же нам спасение содЂяся, соромЂются». В «Книжці» прослідковуються і антипольські настрої, що можна пояснити незалежністю автора від польської корони «и всякого такого, который сам наскакует, не принимайте, и от короля данного без вашого избрания изжденте и проклинете: не в папежа бо вы хрестилися и не в королеву власть». Іван Вишенський наголошує на необхідності докорінних змін в середовищі духовенства, що в першу чергу мають торкнутися економічної сфери «владыки, архимандрити и игумени, которие монастирЂ позапустЂвали и фолварки собЂ з мЂст святых починили, и сами толко з слуговинами и приятелми ся в них телесне и скотски переховывают, на мЂстах святых лежачи, грошЂ збирают, с тых доходов, на богомолци Христови наданных, дЂвкам своим вЂно готуют, сыны одЂвают, жоны украшают, слугы умножают, барвы справуют, приятелЂ обогачуют, кареты зиждут, возники сытые и единообразные спрягают, розкош свою поганскию исполняют ». Загалом у «Книжці» нищівній критиці піддані усі сфери життя православного духовенства, перед дослідником постає картина моральної деградації усього кліру.

Гостра релігійна полеміка, що перетворила церковне життя з приватної справи вірних на об’єкт суспільно-політичної уваги, пішла на користь і старій — традиційній і ново витвореній — уніатській конфесіям, підштовхнувши обидві до реформ і впорядкування. [91, с.320]

Відновлення інтересу до Берестейської церковної унії спостерігається в ХІХ ст. протягом тривалого часу історики уніатської церкви недвозначно вважали унію нещастям Русі, плодом зради народу і батьківської віри, результатом єзуїтських інтриг, що відображено у творах М.Гарасевича, М.Малиновського та А.Петрушевича. Водночас молодша генерація уніатських богословів, за намагалася у своїх працях відновити апологетичне ставлення до унії в дусі Петра Скарги [18, с. 167]. Українська церковна історіографія ХІХ ст. розвивалась у вкрай несприятливій духовній атмосфері. З одного боку, це вплив московського православ’я, з другого – позитивізму, який розвинувся на методологічних засадах європейського протестантизму і породжував релігійний нігілізм. Окрім того, українські історики ХІХ – поч. ХХ ст., вкрай некритично сприйняли відповідні оцінки великодержавної історичної науки щодо ґенези, рушійних сил і політичних мотивів Берестейської унії 1596 р. На висвітлення унійних тенденцій впливав антиунійний пафос козацького літописання [11, с.10 – 11]. Основні візії історіографії унії проаналізовано в історіографічному огляді М.Довбищенка [6, с. 8 – 12]. Дослідник виділив головні напрями дослідження унії. Перший, репрезентований істориками православної орієнтації, поділяється на дві групи. Найбільшу становили викладачі Київської Духовної Академії і світські науковці, виховані в антикатолицькому дусі. В їхніх працях ґенеза унії пов’язується майже без винятку з єзуїтсько-католицькою експансією та зрадою лідерів унії. Науковець зазначив, що такий украй тенденційний підхід пояснюється тісним переплетенням конфесійних та політичних інтересів, які для них є визначальними критеріями в наукових дослідженнях. Другу (меншу) групу також становлять науковці православної орієнтації (М.Грушевський, М.Костомаров, О.Левицький, С.Голубєв, П.Жукович), які бага-то зробили для неупередженого вивчення історії унії. Засуджуючи унію, вони, все ж, ставилися до неї досить спокійно та врівноважено. Заслугою цих дослідників було, на думку автора, впровадження до наукового обігу великої кількості документів. Доволі високо М.Довбищенко оцінив і наукові розвідки істориків-краєзнавців.

Уніатський напрям в українській історичній науці, за М.Довбищенком, сформувався доволі пізно. Галицькі дослідники першого покоління – М.Гарасевич, А.Петрушевич, які перебували під впливом москвофільства, – у своїх наукових поглядах солідаризувалися з істориками православної орієнтації. У другій половині ХІХ ст., коли в Галичині з’явились історики з університетською освітою, започаткувався власне уніатський напрям, першим представником якого вчений вважає єпископа Юліана Пелеша [6, с. 11].

На незадовільний стан досліджень історії греко-католицької церкви та перспективні завдання української церковної історіографії під сучасну пору вказав Я.Дашкевич [4]; [5]. Здобутки української греко-католицької історіографії міжвоєнного Львова у дослідженні унійної проблематики розглянуто у роботах Л.Тиміш [12]; [13]. Нею з’ясовано, що у концепціях науковців простежується переважно конфесійне бачення проблеми, яке реалізовується у спробах довести унійний характер української церкви; акцентовано, що дослідники міжвоєнного періоду виробили національні засади дослідження проблеми та продемонстрували її бачення з позицій поліваріантності релігійних процесів на українських теренах.

Прикметно, що окремі пам’ятки вивчалися дуже прискіпливо. Це стосується, передовсім, “Апокризису” Х.Філалета, який 1870 р. був опублікований І.Малишевським у Києві в перекладі російською мовою11. Упорядник тому виділив і передрукував у додатку 25 документальних джерел, наведених у творі, у тому числі з історії соборів, а також подав біографічні довідки учасників Берестейського процесу. “Апокризис” також був опублікований в “ППЛ”. Ще 1873р. цьому важливому полемічному творові було присвячено велике спеціальне дослідження Миколи Скабалановича. У виданні, окрім обов’язкових літературознавчих розділів, зроблено порівняльний аналіз текстів твору, у тому числі й з київським перекладом 1870р.. Доволі цінним є розділ про полемічний твір як історичне джерело, тобто відтворення у ньому фактологічного тла унії. Дослідження М.Скабалановича вирізняється неприхованою упередженістю до унії, проте це не заважало авторові започаткувати в православній історіографії серйозну критику полемічних джерел, у тому числі й аспектів, пов’язаних із соборами 1596р. В авторському аналізі складу учасників соборів привертають увагу підрахунки: за “Ектезисом” він нарахував 45 послів від мирянства на собор, крім безіменних. Серед них були й протестанти, які “збільшили і без того численну православну сторону”. Склад уніатського собору представлений також доволі повно, з огляду на наявні джерела. Проте узагальнюючих підрахунків так і не було зроблено. Діяльність соборів викладена доволі повно, з фіксацією подій за днями . На жаль, ухвали соборів вивчені неповно, а унійний собор показано бездіяльним.

Нагромаджений матеріал з історії соборів був узагальнений наприкінці ХІХ століття І.Стрільбицьким. Огляд подій автор розпочинає з універсалу короля і грамоти митрополита, фіксує хвилювання православних напередодні собору. Він також докладно з’ясовує склад православної делегації – близько 200 осіб, пояснюючи таку кількість неординарністю події. Водночас доволі повно подано склад учасників унійного собору. Якщо православні групувалися довкола “екзархів і князя Острозького”, то уніати – довкола митрополита, Потія і Терлецького. І.Стрільбицький відзначає початкову розгубленість уніатів, для яких питання унії було вже вирішеним. Перші контакти засвідчували нерішучість та ухильність Михайла Рагози, який не запросив православних до себе і розпочав собор у церкві Святого Миколая. Докладно проаналізовано делегації, позицію православних, їх аргументи, роль окремих осіб, роботу світського кола. Події третього і четвертого дня розписані також докладно. Останній з них представлений як єдиний активний день для уніатів, коли було проголошено унію. Ухвали обох соборів перераховані повністю, хоч і без докладного аналізу.

Церковний розкол на соборах автор пояснює різними цілями сторін та відмінністю позицій. Але, якщо уніати мали наперед заготовлені рішення, то православні змушені були виробляти їх у ході розвитку подій. Звичайно, авторські характеристики уніатів доволі симптоматичні: “бліда копія свого прототипа”, “латинська партія”, “підпільний образ дії латинства” та ін. Їх діяльність мала формальний характер, тоді як православних – мотивувалася церковними канонами. У такий спосіб була обґрунтована правосильність дій православних, а також концепція бездіяльності унійного собору. Таким чином, І.Стрільбицький першим в історіографії зробив досить повний і виважений порівняльний аналіз діяльності Берестейських соборів.

На кінець ХІХст. православний погляд на історію Берестейських соборів цілком сформувався. Він базувався на серйозному вивченні підставового блоку джерел, у тому числі й уніатських та католицьких, коло яких досить чітко визначилося. Конфесійні симпатії православних авторів цілком зрозумілі. Уніатська історіографія, незважаючи на наявність спеціальних праць, свій конфесійний підхід ще остаточно не сформувала.

Цікавою є оцінка вивченості Берестейських соборів на зламі ХІХ-ХХ ст., яку подав М.Грушевський. Так, він уважав, що краще вивчене “довершення” унії, ніж її “передісторія”. Очевидно, викладений погляд позначився на тому, що дослідник лише загально оглянув в “Історії України-Руси” склад учасників соборів і не зупинився на відмінностях джерельних свідчень про перебіг подій. Важливішими, на думку Грушевського, були “основні моменти” – безуспішні спроби порозуміння, поділ на два собори, початок розколу української церкви, далеко не пропорційний: на боці православних перебував увесь православний загал, з усім майже духовенством і двома владиками, на боці уніатів – митрополит з п’ятьма владиками і “жменькою крилошан”.

Досить важливими є зауваги дослідника щодо правосильності обох соборів, які мають ознаки позаконфесійного підходу до проблеми.

Найдосконаліше у православній історіографії перебіг соборів виклав П.Жукович, автор відомої праці про сеймову боротьбу. По-перше, він докладно зупинився на ґенезі ідеї собору в унійному процесі 90-х рр., по-друге, проаналізував безпосередні події напередодні, в яких брали участь і православні. Він також з’ясував, що перша грамота Сигізмунда ІІІ митрополитові у справі собору 12.05.1596р. була таємною. “Легальною” ж і більш відомою вважається грамота 14.06.1596р. Дослідник з’ясував позицію князя К.Острозького, котрий навесні та влітку 1596р. активізував боротьбу проти уніатів. На думку П.Жуковича, справа порозуміння на соборі була безнадійною, оскільки позиції сторін чітко визначилися напередодні – їх непримиренність була очевидною. Щодо джерел, які мав у своєму розпорядженні П.Жукович, то вони проаналізовані майже вичерпно. Цікаво, що деякі з них досі є неопублікованими, наприклад, королівська грамота послам на собор від 3.10.1596р. Частина джерел, які характеризують ситуацію перед собором, назавжди втрачена (наприклад, листування митрополита з Х.Радзивилом).

П.Жукович насвітлює склад учасників обох соборів. Так, він нарахував підпис під екскомунікаційною грамотою православного собору, навів відому цифру з “Ектезису” (більше 200 пресвітерів), подав поіменний перелік учасників світського кола, проте узагальнюючої статистики дослідник чомусь уникнув, хоча йому було відомо, наприклад, що під універсалом 9 жовтня та інструкцією існує ще 20 підписів. Не оминаючи присутності на православному соборі протестантів, П.Жукович доходить висновку, що в Бересті зібрався “особливий з’їзд православної (частково й протестантської) шляхти та міщан”. Це позначилось на іншому висновку автора: “…православний Берестейський собор мав значною мірою характер церковно-народного собору”. Навпаки, склад учасників унійного собору засвідчував, що це було, фактично, “єпископське зібрання”. Дослідник також висловив сумніви щодо непрозорої вказівки джерел про “багатьох духовних” на унійному соборі. Аналіз соборів, проведений у порівняльному плані, свідчив, що діяльність православного зводилася, головним чином, до скинення з урядів митрополита і п’яти Владик-уніатів: це була “жива” і діяльна справа, на відміну від унійного собору, який зайнявся лише виконанням останніх формальностей у справі проголошення унії. На його думку, унійний собор навіть не зробив спроби виконати завдання короля: “повчити і викрити схизматиків”. Відтак, лідери унії – Потій і Терлецький – “знітилися”. Упевненість у бездіяльності унійного собору підсилювалась думкою, що навіть королівські посли більше уваги приділили православному, а не унійному собору. П.Жукович уперше в історіографії точно назвав головний документ православного собору “Apofasis”, хоча проведеному аналізові явно бракує церковно-канонічного контексту. Ухвали унійного собору лише згадуються. Причому, дослідник припустився деяких неточностей: наприклад, він категорично стверджує, що учасники унійного собору “вчинили ісповідь святої римо-католицької віри”, точно виконавши волю папи. Залишився нез’ясованим ряд принципових питань, у тому числі проблема право сильності соборів, роль духовних та світських провідників і лідерів та ін.

На початку ХХст. вийшла збірка з історії унійного десятиліття (1590-1600). Крім того, уперше в систематизованому вигляді А.Великий подав листування ієрархії руської та польської церков з Римом, а також відповідні рефлексії представників римської курії (хоча частина документів опублікована в регестах). Синтеза опублікованих джерел знайшла своє відображення у працях А.Великого, які, на нашу думку, в завершеному вигляді сформували уніатський погляд на проблему. Ще в передмові до згаданого тому дослідник виклав засадничі моменти трактування проблеми. Отже, унія була проголошена в Римі, а те, що відбулося в Бересті, тлумачиться як другорядна подія. Вперше дослідник опублікував важливі джерела до історії соборів: реляції кардинала Гаетано про Берестейський собор (5.10.1596; 26.10.1596), латинську версію декларації Берестейського собору за ватиканською копією. Водночас, не всі ухвали соборів згадуються навіть у вигляді регестів.

До історії соборів А.Великий звернувся у своїх радіолекціях, у яких уперше в українській історіографії було використано джерельні знахідки О.Галецького. Услід за ним дослідник реабілітує митрополита Михайла Рагозу, від якого залежала кінцева доля унії. Проте характеристики православного собору та його учасників позначені неприхованою упередженістю. Так, наприклад, А.Великий стверджує, всупереч свідченням джерел, що в перші дні роботи собору розгубленими були православні, а не уніати. Головуючий на православнoму соборі грек Никифор представлений як самозванець, що перевищив свої повноваження. Зрозуміло, що авторські симпатії на боці концепції про правосильність унійного собору, які підсилюються впевненістю, що за єпископами-уніатами йшла більшість парафіального духовенства. Цікавим є висновок про те, що за своїм характером собори не можна вважати догматичними і доктринальними, а прийняті ухвали мали радше адміністративний, церковно-правовий характер.

Унійний, ратифікаційний собор, проте, після проголошення унії прийняв канонічні “висновки і санкції”. На відміну від цього, православний собор переймався перетягуванням на свій бік митрополита шляхом обіцянок і навіть погроз. Супротивні сторони уконституювалися в собори, вважаючи суперників “відступниками”. А.Великий обстоює думку про нейтральність католицьких представників на унійному соборі, на відміну від греків, які домінували на антисоборі. Обидві сторони не вдалися до силових засобів боротьби, а світські кола відіграли роль посередників.

На жаль, дослідження А.Великого хибує на суттєві недоліки. Так, він стверджує, що декларація унії була прийнята на основі “поданих і прийнятих умов”, гарантованих церковною і державною владою. Гіпертрофовано звучить оцінка документа: “конституція українського католицизму”. Традиційно для уніатської історіографії характеризується Никифор, який начебто кинув прокляття на “всю Українську Церкву та її правний провід”. Відтак, православними “вчинено заговір на Українську Церкву і внесено роздор у її історію”. Отже, не унія, а опозиція православних розколола церкву. Анахроністично виглядає звинувачення в амбітності групи православних магнатів на чолі з князем К.Острозьким.