Виникнення вмінь

Будь-яка поведінка у нових умовах чи щодо нових об’єктів ґрунтується на перенесенні операцій. Перенесення ж спирається на схожість умов чи речей за ознаками, суттєвими для цілей діяльності.

Таке перенесення можна розглядати як уміння – використання завдань і навичок, якими володіє людина для вибору і здійснення прийомів дії у відповідності з поставленою метою.

Уміння передбачають екстеріоризацію – втілення знань у фізичні дії. Її вихідний складає переробка інформації на ідеальному рівні, тобто у свідомості. Її підсумок – регулювання практичних дій результатами цієї ідеальної діяльності.

Терміном «уміння» позначають володіння складною системою психічних і практичних дій, необхідних для доцільної регуляції діяльності знаннями і навичками, які є у суб’єкта. Ця система включає відбір знань, пов’язаних з задачею, виділення суттєвих для задачі властивостей, визначення на цій основі системи перетворень, які ведуть до розв’язання задачі, здійснення самих перетворень, контроль результатів шляхом їх співвіднесення з поставленою метою і коректування на їх основі описаного процесу.

Формування вмінь являє собою оволодіння всією системою операцій по переробці інформації, яка міститься у знаннях, та інформації, яка отримується від предмету, операцій по виявленню цієї інформації, її зіставленню і співвіднесенню з діями.

Процес на учіння умінням можу здійснюватися двома різними шляхами:

1. У першому випадку людина навчається вмінню, має необхідні знання. Перед нею ставиться завдання їх раціонального застосування, і людина сама шукає розв’язки, виявляючи шляхом спроб і помилок відповідні орієнтири, способи переробки інформації і прийоми діяльності.

2. Другий шлях полягає у тому, що вчитель управляє (керує) психічною діяльністю учнів, необхідною для застосування знань. У цьому випадку педагог знайомить учня з орієнтирами відбору ознак та операцій, організує діяльність учня по переробці і використанню отриманої інформації для розв’язання поставлених завдань. Цей шлях є більш ефективним.

Звички та їх роль у поведінці особистості.

Навички в результаті багаторазових повторень перетворюються у звички. Звички – це навички, які стали потребою людини. Звичка є ще одним елементом діяльності. Від умінь і навичок вона відрізняється, що являє собою непродуктивний елемент діяльності. Звичка – негнучка (іноді й нерозумна) частина діяльності, що не має свідомої мети. На відміну від простої навички звичка може цілком свідомо контролюватися. Від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (негативні звички). Від навичок звички відрізняються тим, що навички можуть бути або корисними, або нейтральними, тоді як звички можуть бути чи корисними, чи шкідливими. Корисні звички слід формувати у дітей, а зі шкідливими звичками потрібно вести боротьбу.

6. Основні види діяльності. Специфіка педагогічної діяльності.

Основні види діяльності, притаманні усім людям, відповідають видам соціальної людської активності, в які залучається кожна людина в процесі індивідуального розвитку. До основних видів діяльності належить: 1 – гра; 2 – учіння; 3 – праця.

1. Гра – це вид діяльності, результатом якого не є вироблення якогось матеріального чи ідеального продукту. Ігри найчастіше мають характер розваг, дають змогу відпочити. Дитяча гра – вид діяльності, який полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними і спрямований на пізнання навколишньої дійсності. Існує кілька типів ігор:

- Індивідуальні і групові. Індивідуальні ігри – це різновид діяльності, коли грою займається одна людина, групові – охоплюють декілька індивідів;

- Предметні і сюжетні, рольові ігри та ігри з правилами. Предметні ігри пов’язані з включенням в ігрову діяльність якихось предметів. Сюжетні ігри розгортаються за певним сценарієм, відтворюючи його в основних деталях. Рольові ігри передбачають поведінку людини обмежену певною роллю. Ігри з правилами регулюються певною системою правил поведінки їх учасників.

Ігрова поведінка й ігрові взаємини мало впливають на реальні стосунки людей, особливо дорослих. Проте іграм належить неабияке місце в житті людей. Для дітей ігри мають розважальне значення.

2. Учіння – це специфічна людська діяльність по засвоєнню певних знань, умінь і навичок. У тварин немає учіння, можливе лише на учіння. На учіння – це процес нецілеспрямованого засвоєння дітьми досвіду дорослого. Учіння – це спеціально організована діяльність дітей.

Активний процес спрямування діяльності і поведінки дитини на оволодіння нею суспільним досвідом людства називають навчанням. Узятий з погляду його впливу на розвиток особистості дитини цей процес називається вихованням. Основні засоби за допомогою яких педагоги і батьки здійснюють навчання і виховання – це наказ і пояснення, заохочення і покарання, постановка задач і пред’явлення вимог, перевірка і виправлення. За допомогою цих впливів дорослі керують пізнавальною і практичною діяльністю дитини, викликати її, спрямовуючи, контролюючи, коректуючи і тим самим формуючи.

Яким чином все це здійснюється, якими засобами, з якою метою, яка інформація повідомляться і які дії засвоюються – всі ці питання вивчає педагогіка. Учіння не лише озброює людину знаннями, вміннями і навичками, необхідними для різних видів суспільно корисної активності. Воно формує у людини також уміння керувати своїми психічними процесами, вміння вибирати, організовувати і спрямовувати свої дії та операції, навички і досвід у відповідності з завданнями, які розв’язуються. Таким чином учіння готує людину до праці.

3. Працяявляє собою діяльність, спрямовану на виробництво певних суспільно корисних (чи хоча б використовуваних суспільством) продуктів – матеріальних чи ідеальних. Трудова діяльність – провідна, головна діяльність людини. Людство (як вид) перестало б існувати, якщо б перестало працювати. Саме тому, трудова діяльність може розглядатись як специфічна видова поведінка людини, яка забезпечує її виживання, перемогу над іншими видами і використання людиною сил і речовин природи.

Трудова діяльність людей за своєю природою є суспільною. Колективна трудова діяльність виявляється у предметах оточуючого світу їх об’єктивні властивості. Праця примушує обмінюватись інформацією з іншими людьми і закріплювати цю інформацію в особливих комунікативних діях – мовленні. Саме колективна трудова діяльність примушує бачити в інших людях співучасників діяльності. Нарешті, вона вчить скеровувати свої дії ідеальними цілями і визначати їх суспільним досвідом.

4. Педагогічна діяльністьє складною і багатогранною. Специфічні особливості цієї діяльності зумовлені передусім її завданнями та об’єктом. Завдання вчителя полягає в тому, щоб озброювати учнів міцними та глибокими знаннями основ наук, всебічно розвинути їхні здібності. Звідси випливають також вимоги, що їх ставить педагогічна діяльність до її виконавця. Вчителеві потрібно насамперед самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями, які він має передати учням, постійно збагачуючи і розширюючи власні знання. Він повинен знати своїх учнів, вікові та індивідуальні особливості їх розвитку, уміти передавати учням знання, якими володіє сам, відповідно організовувати їх пізнавальну та трудову діяльність. Особливо велике значення мають такі риси особистості вчителя, як впливовість, контактність, освіченість, культура мови, переконаність, принциповість, а також інші позитивні риси характеру, такі як любов до своєї професії, любов до дітей, вимогливість і чуйне ставлення до них, педагогічний такт, що ґрунтується на правильному психологічному розумінні конкретної ситуації, в якій йому доводиться діяти, ініціатива в опрацюванні нових прийомів навчально-виховної роботи, невпинне прагнення до вдосконалення власної педагогічної майстерності.

Тема: Спілкування

1. Поняття про спілкування та його види.

2. Спілкування як обмін інформацією. Вербальна і невербальна комунікації.

3. Мовлення як спілкування за допомогою мови, його фізіологічні механізми та розвиток дітей. Спілкування вчителя.

4. Спілкування як міжособистісна взаємодія. Основні засоби впливу у процесі спілкування.

5. Спілкування як розуміння людьми один одного. Психологічні механізми сприймання людини людиною.

1.Поняття про спілкування та його види

Спілкування відображає всю систему ставлень людини до інших людей. Поняття «спілкування» є одним із центральних у психологічній науці. У спілкуванні людина формується і самовиражається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Соціальна функція спілкування полягає у передачі суспільно-історичного досвіду, а специфіка спілкування полягає у тому, що в процесі спілкування суб’єктивний внутрішній світ однієї людини розкривається для іншої людини. Спілкування виступає необхідною умовою спільної діяльності людей, воно забезпечує інтеграцію людей, сприяє виробленню певних соціальних норм взаємодії. Без спілкування між людьми неможливе існування соціальних груп як цілісних утворень. Спілкування забезпечує координацію спільних дій людей і задовольняє потребу людини у психологічному контакті з іншими. Спілкування забезпечує організацію та координацію спільної діяльності. Спільна діяльність утворюється шляхом об’єднання діяльностей декількох людей в процесі такої спільної діяльності формуються не лише суб’єкт-об’єктні стосунки (людина – предмет діяльності) але й суб’єкт-суб’єктні стосунки (людина – людина). Спілкування якраз і забезпечує взаємодію між суб’єктами діяльності. Спілкування може виступати окремою стороною, умовою спільної діяльності, а може бути окремою самостійною діяльністю, проте в усіх випадках зв'язок спілкування і діяльності виявляється у тому, що спілкування організує діяльність. Під впливом спілкування діяльність збагачується, оскільки в процесі спілкування виникають нові контакти, нові зв’язки між людьми.

Вітчизняний вчений Ломов виділив такі основні функції спілкування:

1. інформаційно-комунікативна;

2. регуляційно-комунікативна;

3. афективно-комунікативна.

Інформаційно-комунікативнафункція спілкування охоплює процес формування, передавання і прийому інформації, реалізація цієї функції здійснюється на декількох рівнях. На першому рівні відбувається усунення розбіжностей у вихідній поінформованості учасників спілкування. на другому рівні відбувається передавання інформації і прийняття рішень. На цьому рівня спілкування виконує функцію навчання, інформування. На третьому рівні відбувається оцінка отриманої інформації, оцінка результатів діяльності.

Регуляційно-комунікативнафункція передбачає регуляцію поведінки людини в процесі спілкування. За допомогою спілкування людина не лише регулює власну діяльність, але й діяльність інших людей, узгоджує з ними свої дії. Реалізація цієї функції спілкування передбачає прояв таких феноменів спільної діяльності як сумісність, спрацьованість учасників цієї діяльності.

Афективно-комунікативнафункція відображає емоційну сферу людини в процесі спілкування. Спілкування може впливати на емоційні стани людини. За допомогою спілкування людини реалізує своє емоційне ставлення до середовища, в тому числі й соціального середовища. Важливою особливістю спілкування є те, що в процесі спілкування між людьми формуються певні міжособистісні стосунки.

На основі трьох виділених функцій спілкування вченими була виділена така структура спілкування:

1. комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між людьми за допомогою засобів вербальної та невербальної комунікації;

2. інтерактивна сторона спілкування означає обмін діями та вчинками між учасниками спілкування. В процесі спілкування обмінюються не лише словами, а й вчинками і діями;

3. перцептивна сторона спілкування передбачає розуміння людьми один одного на основі сприймання людини людиною.

Форми спілкування:

1. Анонімне спілкування передбачає спілкування незнайомих людей або людей, які не знаходяться в особистісних стосунках (спілкування між пасажирами в транспорті).

2. Функціонально-рольове спілкування передбачає встановлення звязків між людьми, які є носіями певних соціальних ролей у певний відрізок часу. Учасників такої форми спілкування поєднують взаємні обов’язки (пацієнт – лікар, керівник – підлеглий, вчитель – учень).

3. Неформальне, неофіційне спілкування забезпечує зв'язок між людьми, які знаходяться у дружніх особистісних контактах (спілкування між друзями).

4. Педагогічне спілкування належить до тих різновидів спілкування, які виконують провідну професійно-значущу роль. Педагогічне спілкування у навчанні та вихованні виступає інструментом впливу вчителя на особистість учня. Педагогічне спілкування виконує педагогічні функції і спрямоване на інтелектуально-особистісне зростання школярів.

Види спілкування

За контингентом учасників спілкування виділяють:

1. Міжіндивідне спілкування (між окремими учасниками).

2. Індивідно-групове спілкування (між людиною і групою).

3. Міжгрупове спілкування (між групами людей).

За ступенем опосередкованості:

1. Безпосереднє.

2. Опосередковане.

За ступенем завершеності, закінченості виділяють:

1. Закінчене спілкування.

2. Незакінчене спілкування.

2.Спілкування як обмін інформацією. Вербальна і невербальна комунікації.

Комунікативна сторона спілкування передбачає обмін інформацією між учасниками спілкування. При цьому один учасник спілкування повідомляє певну інформацію, кодуючи її у певних значеннях слів. Такий учасник спілкування, який передає інформацію називається комунікатором. Інший учасник спілкування, який приймає цю інформацію ставить на меті розуміння її змісту шляхом декодування тих значень слів, які повідомив комунікатор. Учасник спілкування, який розшифровує, приймає інформацію від комунікатора називається реципієнтом. При передачі інформації в комунікативному процесі використовуються певні способи, певні засоби в ролі яких виступають знакові системи. За критерієм характеру знакових систем вербальну і невербальну комунікації.

При взаємодії комунікатора та реципієнта в процесі обміну інформацією дуже важливо є використання і комунікатором, і реципієнтом однієї і тієї ж системи кодування та декодування смислів. Лише на цій основі можливе повноцінне розуміння інформації.

Невербальна комунікація

Необхідним та важливим параметром невербальної комунікації є міжособистісний простір – дистанція, яка несвідомо встановлюється між учасниками спілкування і відображає характер стосунків між ними.

Міжособистісний простір залежить від національних, культурних особливостей, від віку, статі та психологічних особливостей учасників спілкування.

За даними американських психологів виділяють такі види міжособистісної дистанції в залежності від типу взаємодії між людьми:

1. Інтимна дистанція до 0,5 м – при інтимних стосунках, а також у балеті і спорті.

2. Міжособистісна дистанція – 0,5 – 1,2 м. Це спілкування між друзями, тобто між людьми, які мають неформальні стосунки.

3. Соціальна дистанція. Спостерігається при спілкуванні зі значною аудиторією або таке спілкування передбачає можливість подати репліку у відповідь на репліку партнера або взагалі продемонструвати відсутність реакції-відповіді.

Для невербальної комунікації дуже важливим є візуальний контакт або контакт очей учасників спілкування.

Найбільш інформативною частиною зовнішності людини при спілкуванні є її обличчя, тому контакт очей має важливе значення при взаємодії між учасниками спілкування. Було виявлено психологами, що частіше людина дивиться на ту людину, якою захоплюється. Легше підтримує візуальний контакт при проведенні приємної, ніж неприємної розмови. Було виявлено, що при співробітництві контакт очей більш інтенсивний, тоді як при конкуренції суперники частіше відводять очі один від одного.

Одним із важливих засобів комунікації є також експресивні реакції. До експресивних реакцій належать: міміка, пантоміміка, жести та інтонація голосу.

Міміка – це виразні рухи м’язів обличчя для відображення певних емоцій та почуттів. Головною особливістю міміки є її виразність та специфічність для відображення різних емоцій, а також універсальність. Вираження емоцій за допомогою міміки виявляється у двох взаємопов’язаних напрямах, тобто міміка має подвійну природу: з одного боку міміка є природною формою відображення універсальних емоцій (радості, суму, гніву, болю) і тому міміка є зрозумілою при відображенні таки емоцій представниками різних культур.

Міміка з другого боку має специфічні форми вираження емоцій, на які впливають національні, етнічні, культурні стандарти та норми.

Пантоміміка представлена у вигляді жестів, рухів та інтонації голосу. Психологи виділяють такі види жестів, які належать до пантоміміки:

1. комунікативніжести часто замінюють мовлення і можуть використовуватись самостійно (жести привітання і прощання, погрози, заборони, привертання уваги, стверджувальні, запиту вальні, заперечні, подячні жести, а також брутальні та дратівні;

2. підкреслюючі жести - це жести, які підтримують мовлення та посилюють мовний контекст;

3. модальні жести – це жести, які передають оцінку ставлення людини до певних подій (жести розчарування, розпачу, страждання, здивування, задоволення і незадоволення, роздумів, зосередженості)

3.Мовлення як спілкування за допомогою мови, його фізіологічні механізми та розвиток дітей. Спілкування вчителя.

Однією із суттєвих відмінностей психіки людини від психіки тварини є наявність людської мови як засобу формування, передачі та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства. Мова –це система словесних знаків, яка включає в себе відповідні значення слів (лексику) та синтаксис (набір правил у відповідності з якими будуються речення). Мова – це об’єктивне явище суспільного життя. Мова містить у собі знання про той народ, який є носієм цієї мови. Мова є засобом прояву національної самосвідомості, духовності народу і за допомогою мови людина само розкривається і вступає у спілкування з іншими носіями цієї мови.

Функції мови

1. Формування, передача та засвоєння суспільно-історичного досвіду людства.

2. Комунікативна функція, яка є основною. Комунікативна функція має 3 основні сторони:

• інформаційна сторона, пов’язана з передачею знань;

• виразна сторона, пов’язана з передачею емоцій та почуттів;

• впливова сторона, пов’язана з вольовими сугестивними властивостями мови, тобто здатністю людини за допомогою мови навіювати іншій людині певне ставлення або переконувати іншу людину у чомусь.

Мовлення – це спілкування людини з іншими людьми за допомогою мови. Отже, мовлення – це психічне явище, воно завжди конкретне та суб’єктивне, оскільки відображає ставлення людини до оточуючого світу. Мовлення використовується людиною для передачі своїх думок, почуттів, вражень. Мова як об’єктивне явище вивчається лінгвістикою, а мовлення як суб’єктивне психічне явище вивчається психологією.

Фізіологічні механізми мовлення

Фізіологічною основою мовлення є друга сигнальна система, сигналом якої виступають не предмети оточуючого світу, а слова. Мовлення є функцією кори великих півкуль головного мозку людини, поре існують певні зони кори, які відіграють особливу роль у функціонуванні мовлення. До таких зон належать:

1. моторний центр мовлення (центр Брока), який знаходяться в задній третині нижньої лобної закрутки лівої півкулі і відповідає за мовленнєву артикуляцію (за вимову слів та речень);

2. сенсорний центр мовлення (центр Верніке), який знаходиться у задній третині верхньої скроневої закрутки лівої півкулі і відповідає за розуміння мовлення.

Дані зони кори виступають не самостійними центрами, а лише компонентами складного нервового апарату, який лежить в основі формування мовлення. Це означає, що за формування мовлення відповідають всі центри та системи головного мозку у їх єдності і ураження певних зон кори може приводити до розладів мовлення, які називають афазіями.

При ураженні центру Брока, людина зберігає здатність розуміти звернене до неї мовлення інших, але не здатна до вимови мовних зв’язків

Ураження центру Верніке приводить до мовних розладів, при яких людина втрачає здатність розуміти звернене до неї мовлення інших, але здатна до вимовлення мовних звуків. Оскільки за формування мовлення відповідає вся кора мозку, то навіть при ураженні певних мовних зон можлива компенсація дефекту завдяки пластичності нервової системи і пластичності нервової системи і пластичності психіки.

Розвиток мовлення у дітей

Мовлення у дітей проходить ряд етапів:

1. Домовленнєвий етап (від 2 до 11 місяців):

• гуління (від 2 до 5 місяців) – дитина починає випробовувати свій мовленнєвий апарат, намагається вимовляти мовні звуки, проте ці звуки ще не локалізовані;

• лепет (від 5 місяців до 11 місяців) – дитина починає аналізувати звуки рідної мови і поєднувати їх у склади.