10 . Головні епохи земного людського життя у фіхте

Кантівська теза про субстанційне значення свободи в історії стала конститутивною й лейтмотивною ідеєю філософсько-історичного вчення наступного представника класичної німецької філософії — І. Г. Фіхте. «Мета земного життя людства, — вважав філософ, — полягає в тому, щоб встановити в цьому житті всі свої стосунки вільно й у згоді з розумом»2. Історію людства Фіхте поділяє на п'ять великих «епох». Вихідною є «епоха безумовного панування розуму через посередництво інстинкту», або ж «стан невинності людського роду». Другою — «стан гріховності, що бере тут початок», епоха, де «розумний інстинкт перетворюється у зовнішній примусовий авторитет», тобто епоха авторитарної, церковної релігійності, «час позитивних систем світогляду та життєрозуміння, систем, котрі ніколи не доходять до останніх основ і тому не можуть переконувати, зате прагнуть до примусу й вимагають сліпої віри й безумовного підкорення». Третя епоха всесвітньої історії постає у зображенні філософа як «стан завершеної гріховності», «епоха звільнення»; безпосередньо — від авторитету, що повеліває, опосередковано — від панування не лише розумного інстинкту, а й розуму взагалі у будь-якій формі, час безумовної байдужості до будь-якої істини й позбавленої якої б то не було керівної нитки, довершеної розгнузданості. Так жорстко характеризує мислитель часи Реформації та Просвітництва, зараховуючи, втім, до цієї епохи, яку він називає ще «епохою пустої свободи», й тогочасне людське суспільство. Ці перші три всесвітні епохи утворюють, за Фіхте, відтинок, де людство ще не сягнуло свободи. її здобуття розпочинається, гадав він, у четверту епоху («стан початку виправдання») й завершується в останню, п'яту епоху. Четверту епоху філософ тлумачив як «епоху розумної науки», час, коли істина визнається найвищим і найулюбленішим началом. У 1808 р. він у своїх «Промовах до германської нації» висунув тезу про те, що людство вже завершило третю епоху й вступило до четвертої. Нарешті, п'яту епоху Фіхте трактував як майбутню «епоху розумного мистецтва», «стан завершеного виправдання й освячення», час автентичного осягнення божественного абсолюту через мистецтво як вищий засіб такого осягнення.

11 . Поняття "світового плану" у фіхте

Історію людства обоє філософа розглядали як єдине ціле, кожен окремий щабель якого може бути істинно досягнутий тільки у світлі цього цілого. Зв'язок ходу й подій всесвітньої історії є зв'язок необхідний, тому що кожна епоха всесвітньої історії виникає й закономірно приходить на зміну певній попередній епосі, що себе внутрішньо зжила й тим самим обумовила необхідність переходу до нового. Цей принцип необхідності особливо підкреслювався в роботах Фіхте. По думці філософа: усе, що дійсно існує, існує з безумовною необхідністю й саме так, як існує; воно не могло б не існувати або бути іншим, чим воно є. Але ця іманентна необхідність не є абсолютно несвідомою й потойбічною для людини і його діяльності. Постигаючи необхідність, людина стає вільною, і її свідома діяльність все зростає як найважливіший фактор історичного процесу. Ці ідеї єдності й розвитку, волі й необхідності у всесвітній історії розуміються й Фіхте, і Шелінгом як здійснення світових розумних планів, заданих людству божою силою ідеалів прогресу й удосконалювання. Фіхте закладає в основу історичного процесу ідею світового плану, як поняття єдності всього земного життя людства. Шелінг розвиває думку про те, що своєрідна особливість історії людства полягає в з'єднанні волі й необхідності, і що через це люди реалізують закладений у них і ніколи що не зникав зі свідомості ідеал досконалості - універсальний правовий лад, що може бути реалізований тільки всім людським родом. А весь процес історичного розвитку потрібний і зводиться лише до вічного прагнення до цього ідеалу.