5 . Значення німецької класичної філософії

Німецька класична філософія, за загальним визнанням, є поворотним

пунктом для розвитку філософської думки. Таку роль вона відіграла, безсумнівно,

саме завдяки величезній роботі щодо раціоналізації та систематизації

філософських знань – передусім у сфері теорії пізнання [5; 6; 8]. Це мало як прямі,

так і непрямі наслідки – як для самої філософії, так і для сфери культури в цілому,

і зокрема естетичної культури.

Прямі наслідки пов’язані з остаточним виокремленням філософських

дисциплін – філософії права, філософії історії, естетики. В уже наявних,

традиційних філософських дисциплінах завдяки радикальній філософській

рефлексії було здійснено уточнення їхніх понятійних засад. Це означало не лише

звільнення від двозначностей і необґрунтованості філософських суджень,

властивих багатьом попереднім філософським вченням, але й виявляло ті місця і

напрями у царині філософського знання, які й досі залишалися не охопленими

філософською рефлексією.

Непрямі наслідки раціонального упорядкування філософських знань

пов’язані з виявленням сфери того, що принципово не може бути раціоналізоване.

Це не лише сфера естетичного та релігійного. Найбільший поштовх для наступних

філософських досліджень надало виявлення ірраціонального начала у «самому

серці» німецької класичної філософської проблематики

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто ро-ків, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант, Йоган Готліб Фіхте , Фрідріх Вільгельм Шеллінг , Георг Вільгельм Фрідріх Гегель , Людві, Андреас Фейербах .

Враховуючи ці основні риси німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми, дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку світової філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. Для побудови своїх філософських систем мислителі німецької класики виходили з таких принципів: принципу розрізнення закономірностей розвитку природи і культури, принципу активності суб'єкта, принципу історизму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Канті В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний.

Й.Г.Фіхте

1 . Життя і творчість Й.Г.Фіхте

Біля колиски Йогана Готліба Фіхте, за словами Генріха Гейне, сиділа бідність. Він народився 19 травня 1762 року в сім’ї бідного ремісника села Рамменау в Південній Саксонії. Його батьки займалися виготовленням різнокольорових стрічок та інших побутових прикрас. Вони не могли оплатити навчання своєї дитини в школі, який уже в 4 роки навчився виготовляти кольорові стрічки, а з 5 років став пасти своїх та чужих гусей, чим «заробляв собі на харчі» . В 1794 році Фіхте запрошують на посаду професора Ієнського університету і через п’ять років звільнюють, звинувачуючи в атеїзмі. Після цього філософ в домашніх умовах займається лише науковою філософською роботою, публікує свої основні твори і завершає створення своєї, фіхтеанської, філософської системи.

В 1810 році Фіхте стає професором і першим обраним ректором Берлінського Університету. В 1814 році - в розквіті своїх фізичних сил і свого таланту - філософ заразився від жінки, що працювала сестрою милосердя в солдатському лазареті, холерою і після її смерті незабаром помирає й сам 29 грудня 1814 року.

У своїх перших трактатах Фіхте першочергову увагу приділяє філософсько-моральним проблемам. Так, у працях «Досвід критики усякого одкровення», «Нотатки про правильність висновків громадськості по відношенню до французької революції» Фіхте зводить поняття «практичної філософії» до діяльності лише моральної свідомості. Він виводить моральні принципи як вимоги абстрактного розуму. Основу своєї практичної філософії він вбачає в тому, що принципи моралі повинні спиратися на теоретичне обґрунтування, маючи зв'язок із чіткою науковою системою.

Головний твір Фіхте — «Науковчення» (1794) — є трактатом про науку. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування — «Я».