КОЧЕРГАН

Хіба можна виховати доброго громадянина інакше, як не через повагу до законів власної держави і розу¬міння того, що вони (закони) узгоджуються із за¬кона¬ми, які діють у світі, й із вселюдськими цінностями, що ус¬відомлюючи себе частиною цією держави, прилучаєшся до цілого світу як його громадянин. Вкрай необхідно всіляко зміцнювати прогресивні, власне національної сили і сили самої української держави, забезпечу¬вати демократію і національну сво¬боду проти будь-якої дикта¬тури, тоталітаризму та колоніалізму. Важливо не ра¬ху¬вати ворогів, а їх перемагати, розвивати, зміцнювати віру у велике благо ві¬льної України, палку надію на життя в нових умовах, готуватися до великого історичного кроку на вершини світової культури.

Формування високого рівня міжетнічних культурних відносин потребує і за¬безпечення теоретичної бази шляхом розгортання науково-дослідної роботи. Тому назріла необхідність наукової експертизи законодавства України щодо гармонізації відносин, його порівняльний аналіз зі світовими та європейськими стандартами і з`ясування значення для соціальної злагоди, збереження територіальної ціліс¬ності держави; дослідження політичних, правових, етнічних, соціально-економічних та інших засад функціонування етноспільнот в умовах державної незалежності України, шляхів інтегрування етногруп в українську політичну націю; підготовки спеціальної узагальнюючої праці, в якій би системно дослі¬джувався процес формування міжетнічних культурних відносин, окреслюва¬лися основні його напрями, тенденції та перспективи; розробки спеціальних курсів у навчальних закладах різних рівнів акреди¬тації з проблем історії міжетнічних культурних взаємовідносин в Українській державі; створення серії науково-популярних книг, де б висвітлювались процеси міжет¬нічної та міжкультурної взаємодії в різних регіонах України.

ВПЛИВ МІЖЕТНІЧНИХ ВІДНОСИН

НА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

© Луцишин Г., 2008

Проаналізовано особливості міжетнічних відносин в Україні, характер відносин між титульною

нацією та національними меншинами, і вплив цих процесів на розвиток політичної нації.

Формування та розвиток політичної нації є актуальним та важливим питанням у сучасній українській

етнополітології. Розвиток нації є комплексним та тривалим процесом, який охоплює усі сфери як суспільної,

так і політичної діяльності. На розвиток політичної нації впливають різні чинники, зокрема, рівень

національної консолідації суспільства, мовна політика, соціальна структура суспільства, національна

ідентичність, політична культура. Разом з тим, значний вплив має і характер міжетнічних відносин –

відносини між етносуб'єктами – народами, етнічними групами, а також відносини всередині окремого етносу,

що відображають соціально-історичні умови життя цього етносу, його етнічний статус, норми, традиції,

пріоритети та цінності. Разом з тим, національні меншини часто демонструють різне ставлення до

націотворення і займають неоднозначні позиції. Міжетнічні відносини найчастіше існують у формі співпраці

або конфлікту, вони можуть змінюватись у ході докорінних соціально-економічних перетворень у суспільстві

та змін у соціальному статусі етносуб'єкта.

Вивчення цього питання стосується низка праць як українських, так і зарубіжних вчених, зокрема, це праці

І. Варзара, В. Євтуха, О. Картунова, А. Колодій, Ю. Левенця, О. Майбороди, Ю. Римаренка, Л. Шкляра. Разом з

тим, серед українських дослідників виділяються доволі різні підходи у вивченні питань націотворення та

міжетнічних відносин, зокрема, це історіологічний підхід, етнополітологічний та етнодержавотворчий.

Політична нація формується на основі різних етнічних спільнот, які об’єднані спільною історичною

долею, спільною державною мовою, загальнонаціональними цінностями та політичними інститутами.

Політична нація консолідує людей, вона формується на основі національної державності та громадянського

суспільства. Про українську політичну націю на державному та суспільно-політичному рівні останнім часом

говорять дуже багато, зокрема, в Посланні Президента України до Верховної Ради України (2002 р.) йдеться

про те, що “повинна бути створена українська політична нація, де мають знайти відображення органічно

вписані в європейський консолідаційний процес природні права як українського етносу, так і національних

меншин. Економічною основою української політичної нації мають стати єдиний національний ринок і

спільні національні інтереси у сфері економіки, політичною – демократична організація суспільства,

соціальною – консолідований з іншими верствами населення середній клас, духовною – національна ідея,

пропущена крізь призму інтересів особистості, та національні традиції” [1, с. 14].

Оскільки Україна вибирає курс на інтеграцію в європейський простір, це зумовлює необхідність

розвитку української політичної нації відповідно до європейських стандартів, що сприяє рівності політичних,

економічних та соціальних прав усіх етнічних груп держави.

Взаємовідносини та умови існування титульної нації і національних меншин визначаються різними

чинниками, зокрема, історичними, економічними, політичними (політичним режимом, політичною культурою

тощо). Також відносини між більшістю суспільства та меншостями можуть перебувати у стані заперечення чи

Українська національна ідея: реалії та перспективи 168 розвитку, випуск 20, 2008

ворожості, толерантності чи доброзичливості. Науковці виділяють так звані посередні стани, коли вони є не у

ворожому стані, байдужі і можуть співпрацювати лише з необхідності. Варто наголосити, що міжетнічні

відносити постійно змінюються як під впливом внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних факторів. Як

показує світовий досвід, досягти гармонізації міжетнічних відносин можна у результаті послідовної

етнонаціональної політики, розвитку громадянського суспільства та демократизації суспільства загалом. Саме

конструктивна взаємодія титульної нації та національних меншин дає змогу державі успішно розвиватись, є

джерелом політичної та соціальної стабільності і стає основою для розвитку політичної нації. Як показує

практика, відмова від дискримінації сприяє політичній стабільності як усередині держави, так і на

міжнародному рівні. Демократичне суспільство дає можливість як титульній нації, так і національним

меншинам реалізувати власні інтереси та сприяти розвитку політичної нації. З іншого боку, розходження

інтересів національних меншин у межах держави породжує дестабілізацію громадського та політичного життя

та створює певні загрози, породжує дезінтеграційні настрої. Натомість розвиток демократичних процесів сприяє

тому, що налагоджується дієвий соціально-політичний механізм встановлення відносин між більшістю та

національними меншинами, який забезпечує для всіх рівні політичні, економічні та культурні можливості.

Аналізуючи сучасну етнополітичну ситуацію в Україні, можна стверджувати, що національний фактор у

суспільно-політичному житті держави є доволі впливовим, зокрема, відбувається поступовий розвиток та

активізація української більшості і, разом з тим, інтеграція національних меншин у внутрішньодержавні процеси.

Розглядаючи різні моделі міжетнічних відносин, науковці найчастіше виділяють такі типи відносин, як

інтеграційні, сегрегаційні, асиміляційні та маргінальні. Кожна з моделей демонструє певні особливості

міжетнічних відносин, і застосування тієї чи іншої моделі може бути зумовлене різними чинниками, зокрема,

політичними, економічними чи історичними. Найефективнішою є саме інтеграційна модель, яка дає змогу

різним етнічним групам та національним меншинам зберегти свою національну ідентичність, а також

включитись у розвиток держави. У межах цієї моделі для етнічних спільнот, які становлять етнонаціональну

культуру суспільства, створено всі умови для збереження етнокультурної самобутності, вони мають правові

підстави для збереження і розвитку своїх етнічних, мовних, етнокультурних прав, а, з іншого боку, ця модель

передбачає, що всі етнічні спільноти, які становлять етнонаціональну структуру, інтегруються на базі певних

суспільних цінностей, зокрема і державотворчих та націотворчих. Державна етнополітика в Україні

поступово формує основи для інтеграційної складової міжетнічної взаємодії.

Сегрегаційна модель передбачає розділення, відокремлення чи ізоляцію на окремій території етнічної

групи, вона може супроводжуватись, наприклад, відокремленим навчанням, користуванням спільними

благами тощо. Така політика посилює дискримінаційні процеси у суспільстві, і в результаті окремі етнічні

групи перебувають у гіршому культурному та матеріальному становищі. Сегрегація може бути юридично

узаконеною або підтримуватись владою. У результаті такі процеси приводять до консолідації відокремленої

етнічної групи і надалі – її протистояння етнічній більшості. І хоча ця модель не є демократичною, її

застосування щодо окремих етнічних груп можна спостерігати у низці європейських країн. Наприклад,

такими сегрегованими етнічними групами у сучасних умовах можна назвати іммігрантські групи, які є

численними в урбанізованих багатокультурних суспільствах.

Асиміляційна модель міжетнічних відносин передбачає злиття однієї самостійної етнічної спільноти або

її певної частини з іншою етнічною спільнотою, яка, як правило, є численнішою і займає панівні політичні та

економічні позиції в державі, в якій ці спільноти проживають, внаслідок чого одна з них втрачає свою мову,

культуру, національну свідомість, традиції, звичаї тощо. Це процес, в ході якого національна меншість сприймає

цінності, норми поведінки, культуру більшості, це також засіб досягнення етнічної однорідності.

Етнічна асиміляція найчастіше зумовлена дією таких чинників, як економічні, міграції (люди

потрапляють у іноетнічне середовище), етнічно змішані шлюби; мовна асиміляція (народи втрачають етнічну

мову і вважають рідною мову іншого етносу), посилення духовної і культурної взаємодії народів, урбанізація.

Асиміляційні процеси можуть мати природний характер (добровільний) або ж штучний

(насильницький). Природні асиміляційні процеси відбуваються поступово під час етнічних контактів різних

груп передаванням етнокультурних традицій від однієї групи до другої. Штучна асиміляція досягається за

допомогою цілеспрямованої державної асиміляторської політики, скерованої на руйнацію етносоціальних

систем, зокрема шляхом політичного диктату, економічної експансії, культурно-мовної та релігійної

домінації, обмеження прав національних меншин, насильницьких депортацій, знищення еліти національних

меншин. Штучна асиміляція призводить до негативних політичних, економічних та соціокультурних

наслідків. Етнічна асиміляція найінтенсивніше й найшвидше здійснюється у суспільствах, де відбувається

розсіювання інонаціональних мігрантів в однорідному суспільстві з міцними і сталими економічними,

Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку, випуск 20, 2008 169

політичними й культурними зв’язками. Найповільніше етнічна асимяляція відбувається у суспільствах, де

мігранти утворюють замкнені територіальні громади з власними інституціями й організаціями, що мають

тривалі й розгалужені зв’язки з етнічною батьківщиною. Разом з тим, етнічна спільнота, яка асимілюється за

певних умов, тією чи іншою мірою впливає й на культуру асимілятора.

Як пише О. Борковський, історичний досвід довів, що поневолені народи, доки вони живуть на рідній

землі, не асимілюються, й що навіть світові культури та мови, як англійська, французька, німецька та інші не

змогли асимілювати дощенту своїх інородців. Асиміляція соціо- й націологічно – дуже складне явище,

зокрема, у період етногенези вона діє інакше, ніж під час націогенези, коли вплив її природно й поступово

обмежується дедалі більше. Також О.І. Борковський наголошує, що примусова асиміляція є вже політичним

анахронізмом, вона руйнує підвалини держави та гартує сили переслідуваного народу до рішучого спротиву

за його національне визволення [2, с. 87].

Застосування асиміляційної моделі міжетнічних відносин призводить до зміни чисельності етносів,

мовної асиміляції і зміни етнічної самосвідомості, етнічного змішування населення внаслідок зростання

кількості міжетнічних шлюбів, що, звісно, впливає і на розвиток нації загалом. Численність одних етносів

збільшується, інших — зменшується.

Маргінальна модель міжетнічних відносин полягає у тому, що відбувається маргіналізація певної

етнічної групи, що може призвести до її зникнення. Поступова втрата етнічних коренів, культурних традицій

призводить і до втрати національної ідентичності. Зокрема, у ситуації етнічних маргіналів можуть опинитись

діти з етнічно змішаних сімей, національні меншини. Етнічні маргінали можуть проявлятись на рівні

психологічної амбівалентності, “розірваність” між культурами, етносами, мовами; усвідомлення себе

космополітом; самоідентифікація з двома, трьома етносами.

Розглядаючи різні моделі міжетнічної взаємодії та співжиття різних етнічних груп та національних

меншин, варто розвивати саме інтеграційну складову. І хоча сьогодні українська держава розробила низки

державних програм щодо етнонаціонального розвитку, проте більшість з них є доволі загальними і мають

формальний характер. Державні програми повинні бути спрямованими на розвиток української політичної

нації та розвиток національних меншин, програми, які б унеможливлювали або ж запобігали

міжнаціональним суперечностям, ставали базою для формування таких відносин. В Україні більшість

міжнаціональних конфліктів мають місцевий або ж латентний характер. Також варто наголосити на тому, що

національні меншини не можна розглядати як цілісні утворення із спільними політичними поглядами.

Суперечності існують всередині національних меншин. Завдання державної етнополітики – забезпечити

баланс інтересів і вести політику так, щоб латентні суперечності не набували загальнонаціонального

характеру. У формуванні єдиної політичної нації ключовою є саме державна гуманітарна політика – освітня,

мовна, культурна тощо. Зовнішній вплив є теж важливим, адже підігрівання відповідних настроїв іншими

державами впливає на динаміку й темпи формування української політичної нації, на формування нової

національно-державної ідентичності, а саме така формується у державах, які здійснюють інтеграційну

модель, – коли держава створює умови для збереження самобутності етнічних меншин, а меншини

усвідомлюють себе патріотами цієї держави. І тому важливо, щоб були створені відповідні умови – правові,

організаційні, здійснювалась практична державна політика щодо формування та развитку політичної нації.

Важливою проблемою також є і те, що серед політичної еліти немає політичної єдності і щодо змісту

української політичної нації. Як зазначає В. Євтух, домінантною тенденцією формування української

політичної нації в більшості регіонів України є співгромадянство, тоді як у Західних регіонах України

домінує тенденція до формування української політичної нації на етнічних підставах [3, с. 22]. Політикуму

варто визначитись щодо базових цінностей, на основі яких потрібно розвивати формування української

політичної нації. Треба також наголосити на тому, що в етнонаціональній структурі українського суспільства

кожен етносуб’єкт виконує певні функції, зокрема українська нація є етнічною та демографічною основою

українського суспільства, основного носія державної мови, основного чинника державотворення. Одна з

функцій національних меншин – це стимулювання та розвиток міжнародних, міждержавних відносин у

розвитку української держави. Кожна з них має етнічну батьківщину, яка зацікавлена в тому, щоб такі

стосунки розвивались. З цього погляду і чеська, польська, угорська національні меншини зацікавлені в тому,

щоб Україна йшла євроінтеграційним шляхом. Це сприяє виникненню певних переваг, починаючи від візових

режимів, руху робочої сили тощо. На прийняття рішень щодо етнонаціонального життя, етнічних відносин

впливають багато чинників, адже це доволі складні та дискусійні питання, і тому варто враховувати думку

різних етнічних спільнот.

Українська національна ідея: реалії та перспективи 170 розвитку, випуск 20, 2008

Cучасна етнополітична ситуація в Україні характеризується загалом підвищенням ролі національного

чинника в суспільно-політичному житті держави, зокрема, відбувається зростання національної самосві-

домості як українців, так і інших етнічних груп, їхньої самоорганізації та активізація ними пошуків

різноманітних форм реалізації своїх запитів та потреб.

Підсумовуючи, варто наголосити, що міжнаціональні відносини мають значний вплив на розвиток

політичної нації, зокрема, з огляду на особливості застосування різних моделей міжнаціональних відносин.

1. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище

України у 2002 році” – К: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2003. – С. 14–15.

2. Бочковський О. Вступ до націології. – К.: Генеза, 1998. – 144 с. 3. Євнух В. Концептуальні засади

вирішення етнонаціональних проблем // Політичний менеджмент. – №2, 2007. – С. 12–29.__

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕЛІТ РІЗНОСТАТУСНИХ ГРУП У РАНЖОВАНІЙ СИСТЕМІ МІЖЕТНІЧНИХ ВІДНОСИН

Етнічні еліти – особи, які мобілізують групи до політичної суб’єктності, використовуючи як засіб для їхньої мобілізації культурні символи. Попри тотожність ролі, яку виконують провідники рівно-й різностатусних груп, їхня діяльність суттєво відрізняється в тих державах, де діє ранжована система міжетнічних відносин. Вона, на відміну від принципів етноплюральності, посилює значимість статусу груп. Адже якщо перші є політичними маяками курсу на формування «єдності в різноманітності», то вертикальна система взаємодії етнонаціональних спільнот ґрунтується на дискримінації титульною спільнотою «чужих» за етнічною, мовною чи конфесійною ознаками.

Така реальність чітко простежується в 1918-1939 рр. на теренах тих імперій, які зникли з політичної карти наприкінці Першої світової війни. Втілення інтересів новопосталих титульних спільнот у національних державах, відверте ігнорування ними експектаціями етнічних меншин – свідчення постання «держав, що націоналізувалися» (Р.Брюбейкер). У них еліти спільнот, які монополізували владу, виступають не тільки речниками інтересів «своїх», а й сприяють збереженню існуючого статус-кво. Політичні процеси в таких державах відбуваються в умовах фактичної концентрації влади в руках етнічних лідерів. Вони, в одних випадках, займають посади на владному олімпі, в іншому, мобілізуючи групу на захист створюваної/діючої ранжованої системи міжетнічних відносин, своїми ініціативами спричиняються до легітимації такої практики, що характеризується відкритою чи латентною формами дискримінації «чужих».

Ця диспозиція засвідчує, що спільним для діяльності еліт етнічних меншин і титульної нації є вироблення стратегій зміни/захисту суспільних реалій. Проте їхні можливості у втіленні агрегованих ними програм суттєво різняться. Адже в етнополітичних організмах, які постали в результаті перемоги етнічних рухів, концентрації важелів державного управління в лоні представників однієї групи влада забезпечує можливість використання необмежених ресурсів держави передусім або часто-густо винятково «своїм». Натомість еліти етнічних меншин позбавлені такої перспективи. До того ж вони нерідко не володіють дієвими механізмами, які змушували б центр втілювати інтереси упосліджених чи дискримінованих спільнот.

Відтак визначається ситуація, коли перспектива ліквідації/збереження принципів міжетнічної субординації залежить передусім від двох суб’єктів політичного процесу: держави й етнічних еліт титульної нації. З іншого боку, саме останні формують її владний бомонд, отже – обирають етнополітичну модель, що реалізується. Це окреслює особливу роль ідеалів, які транслюються «своїм» етнічними елітами, їхньої політичної культури загалом.

Будь-яка форма дискримінації етнічних меншин зазвичай є каталізатором їхньої політичної мобілізації й «запуску» механізму протидіючого процесу. Як свідчить практика, відповідь на політику обмеження можливостей групи формується етнічними лідерами у параметрах такої системи координат: створення груп тиску та застосування політичного насильства. Незважаючи на імовірну варіативність дій перших, вони (навіть у випадку висунення максимальних вимог) прагнуть досягти консенсусу з владою і/або титульною етнонаціональною спільнотою. Натомість трансляція ідеалів активного супротиву дискримінації, формування етнічними лідерами пафосу безкомпромісної боротьби серед «своїх» – передумови еволюції суперечностей груп в актуалізовані міжетнічні конфлікти.

Таким чином, спонукаючи політичну мобілізацію еліти етнічних меншин водночас є тими, хто безпосередньо ініціює зміну характеру міжетнічної взаємодії. При цьому відповідальність за її ескалацію несуть і еліти титульної спільноти: адже сам факт конфлікту груп засвідчує створення/підтримку ними ситуації безвиході «чужих» і невикористання мистецтва врегулювання міжетнічних суперечностей.

1 Ляпіна Л.А. Українська національна ідея: історія та сучасне тлумачення // Науковий збірник кафедри політології та економічної теорії. – Миколаїв: МДПУ, 1996. – С. 19-21.

2 Основи політологічних знань. Навчальний посібник / Багмет М.О., Коротєєва В.О., Бакалець О.Г., Дем`янова Т.О., Ляпіна Л.А. та ін. – Дніпропетровськ – Миколаїв: ЦЕО, ООО "Днепроррост", 1999. – с.62.

3 Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр. – К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. – с.82.

4 Див. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучасній Україні: Теорія і практика: Моногр. - К.: ДАКК КіМ, 2005. –с.75 с.

5 Політологія. Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів / Курас І.Ф., Багмет М.О., Дем`янова Т.О., Бубир І.Г., Ляпіна Л.А. та ін. – Миколаїв: МДПУ, 1995. – с.94.

6 Ляпіна Л.А. Місце і роль культури міжетнічного спілкування у забезпеченні суспільної стабільності // Історичні та політологічні дослідження. Науковий журнал. – Донецьк: ДНУ, 2001. - № 4 (8). – С. 283-289.

7 Демьянова Т.А., Ляпина Л.А. Политическая культура – важнейший фактор политической социализации личности // Политика и власть. Материалы научно-практической конференции. – Ч. 2. – Запорожье, 1993. – С. 96-97.

8 Російсько-український словник термінів і понять із державного управління / Багмет М.О., Вєтров В.Є., Григор`єв Є.М., Жук Н.М., Ляпіна Л.А. – Миколаїв: Редакційно-видавничий відділ МОІППО, 2001. – с.98.

9 Леонова А. Державна культурна політика України: Нормативно-пра-вовий аспект // Вісник УАДУ. – 2002. – № 2. – С. 300-306.

10 Леонова А.О. Етнокультурна політика України: сутність, засади, напрями // Україна на порозі третього тисячоліття: духовність як основа консо¬лідації суспільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та прак¬тичних працівників. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. – Т. 15.– С. 355-361.

11 Леонова А. Культура як компонент розбудови державної етно¬політики України // Вісник УАДУ. – 2001. – № 3. – С. 327-336.

12 Кучмій О.П. Структура та моделі політики міжкультурного співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 57. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2005. – С. 98-114.

13 Кучмій О.П. Проблема культурного розмаїття у глобальному суспільстві знань // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 50. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2004. – С. 104-115.

14 Ляпіна Л.А. Відображення проблеми культури міжетнічного спілкування у програмних документах сучасних політичних партій України // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Вип. 9. Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 77-81.

15 Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Значення всеукраїнських культурно-просвітниць¬ких об`єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т.23. Вип. 10. Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 18-23.

16 Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність // Політичний ме¬неджмент. - 2004. - № 5 (8). - C.31-39

17 Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Діяльність національно-

Політика (роlicy) – план, курс дій або "напрям дій, прийнятний і дотри-

муваний владою, керівником, політичною партією тощо"'. Саме в такому

розумінні вживається слово "політика", коли кажуть про державну політи-