КОЧЕРГАН

Справді, не можна не погодитися, що нині, в період становлення й зміцнення Української держави, за відсутності традицій демократії, суспільних орієнтацій і геополітичного вибору регіоналізм є чинником, що визначає рівень стабільності й водночас цивілізованості. Без його врахування неможливо повноцінно вирішувати питання міжрегіональної консолідації, міжнаціональних відносин, гуманітарного розвитку, економічних перетворень, створення ефективної системи державного управління і самоврядування, протидії деструктивним зовнішнім впливам. Аналізуючи політичні події двох останніх десятиліть, науковці дійшли висновку, що деструктивний потенціал регіоналізму виявився незначним. Навіть в умовах глибоких економічних криз і потрясінь, зростання соціальної напруженості етнонаціональні та конфесійні відмінності регіонів України головними джерелами політичного сепаратизму не стали [8; С.139-153].

Історичний досвід засвідчує: врегулювання міжнаціональних проблем уможливлюється тільки завдяки пізнанню їхнього змісту, параметрів і тенденцій розвитку. Цілком очевидно, що для грунтовнішого розкриття проблеми потрібен її багатоаспектний аналіз. І тут не можна обійтися, зокрема, без регіоналістського погляду на етнополітичні взаємини. Бо джерелом суперечностей у цій сфері часто є невідповідність територіальної організації етнонаціональній та політичній складовим суспільства.

Звичайно, головною метою висвітлення актуальних етнополітичних проблем регіонального виміру є наукове обґрунтування ідеї цілісності Української держави, подолання міжрегіонального та міжетнічного відчуження, збалансування інтересів української титульної, а отже, державоформувальної нації та етнонаціональних меншин. Слід ураховувати, що внутрішні етнорегіональні відмінності в межах України мають переважно закономірний характер. Етнорегіональна диференціація характерна не лише для поліетнічних, а й для багатьох моноетнічних країн.

Виявлення регіональних відмінностей — це значною мірою суб’єктивний процес. Він, як правило, зумовлений метою, завданнями та методологічним інструментарієм експерта-дослідника. Проте потребує й плюралізму думок і концепцій. В Україні виокремлюють такі етнорегіональні територіальні ареали: Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська і Чернівецька); Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); Північно-Центральний (Житомирська, Київська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська); Східний (Донецька, Луганська, Харківська); Північно-Східний (Сумська, Чернігівська); Південний (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим). Ще й додатково Карпатський регіон у цій схемі поділяється на три підрегіони: Закарпатський (Закарпатська область); Прикарпатський (Львівська та Івано-Франківська) й Північно-Буковинський (Чернівецька) [4; С.113-126].

Наведена схема досить повно враховує регіональні відмінності етнонаціонального складу населення нашої держави. Водночас у межах етнополітичного аналізу виникає потреба базуватися не тільки безпосередньо на етнорегіональних реаліях, зокрема, частці етнічних українців і етнічних меншин, етнічній мозаїчності тих чи інших областей. Поряд із цим необхідно враховувати й ті етнонаціональні особливості, які є відображенням політико-регіональних процесів і мають геополітичне значення. Це насамперед мовна структура населення, ступінь асиміляції етнонаціональних груп, особливості їхньої політичної активності, ступінь інтегрованості в українське культурно-політичне середовище.

Прикладом акцентуації уваги на певних чинниках у визначенні особливостей і відмінностей етнорегіонів в Україні є, наприклад, етнолінгвістичний аспект регіоналізації. Зокрема, пропонується розподіл на три групи областей із приблизно однаковою часткою українців, які вважають рідною мовою українську: «базова Україна» (14 областей, для понад 95 відсотків українців рідною є мова своєї національності); «перехідна зона» (8 областей і м. Київ, де від 75 до 95 відсотків українців також вважають рідною українську мову), та «етнопериферія» (дві області й Автономна Республіка Крим, де визначають рідною мову своєї національності від 50 до 65 відсотків українців) [1; С.65-72].

Мова є надзвичайно чітким показником національної ідентифікації. Адже і українському, титульному, етносу, і більшості етнічних меншин притаманні високий рівень етнічної самосвідомості й, відповідно, низький ступінь мовної асиміляції. Так, наприклад, у багатонаціональній Закарпатській області — 99,2 відсотка українців; 97,1 — угорців; 99,0 — румунів; 91,7 — росіян вважають рідною мову своєї національності. І лише понад 50 відсотків словаків, ромів (циган), білорусів та євреїв визнають рідними мови не своєї національності [12; С.13].

Дуже важливо усвідомити, що регіональні відмінності та складності геоетнополітичної ситуації в Україні актуалізують необхідність реалізації таких напрямів геоетнополітики, що мали б універсальний вплив, максимально усуваючи і регіональні, і міжрегіональні суперечності. Таку ефективність етнополітичної діяльності, враховуючи всі позитивні складові, може забезпечити консолідація всього українського суспільства навколо національної ідеї, що й сприяло б запобіганню міжетнічним конфліктам [6; С.246-250].

Про необхідність формування національної ідеї йдеться давно, але радикальних зрушень у її виробленні, на жаль, не спостерігається. Причин цього фахівці наводять чимало. С. Павлюк цілком слушно зауважує: «Наче закляттям над українським народом стали пошуки національної ідеї та ідеології, їх змісту, функцій, психологічної сили, тоді як нічого надскладного у формуванні цих понять немає» [13; С.3]. Щоправда, задля справедливості зазначмо, що такі проблеми не оминули й багато інших, здебільшого молодих, держав на тому чи іншому етапі їхнього становлення та розвитку. А. Філіпенко вважає, що розгортання регіональної політики в сучасних умовах доцільно здійснювати за такими головними напрямами:

1. Радикальне підвищення економічної активності регіонів, значно повніше й ефективніше залучення їхнього потенціалу для розв'язання місцевих і загальнодержавних проблем.

2. Різке посилення дієздатності органів влади усіх рівнів, спроможних проводити ефективну державну регіональну політику, кваліфіковано й своєчасно вирішувати весь комплекс державотворних питань.

3. Розмежування повноважень між центральними та регіональними органами влади й органами місцевого самоврядування на законодавчій основі.

4. Запровадження нової системи міжбюджетних відносин, створення самодостатніх територіальних громад.

На думку А. Філіпенка, другою важливою складовою механізму реалізації державної регіональної політики є підвищення дієздатності влади на всіх її рівнях.

Для успішного розвитку Української держави з її поліетнічним населенням у майбутньому важливим є подолання різноманітних стереотипів у етнополітичній сфері, зокрема регіонального походження й характеру. Так, однією з больових точок є деякі стереотипи міжрегіонального сприйняття, які всіляко підтримувалися й провокувалися певними деструктивними політичними силами як в Україні, так і в близькому зарубіжжі. Зокрема, політичною провокацією та істерією є компрометація так званої бандерівщини, що створювало у значної частини «східняків» негативний стереотип «західняка»: дуже важливий елемент негласної стратегії розмивання української національної ідентичності, нейтралізації національної самосвідомості [3; С.25-27].

Вагому роль у формуванні регіональної політики відіграла Державна стратегія регіонального розвитку України на 2003-2011 рр., де було визначено чотири стратегічні цілі регіонального розвитку в Україні:

1. Розбудова інфраструктури з метою підвищення інвестиційної привабливості регіонів і посилення їх конкурентоспроможності на світових ринках.

2. Диверсифікація економічної бази регіонів із особливим наголосом на розвиток сектора малого і середнього бізнесу й інноваційних галузей промисловості.

3. Розвиток людських ресурсів, у тому числі підготовка та підвищення кваліфікації службовців регіональних і місцевих органів влади.

4. Стимулювання міжрегіональної співпраці й транскордонного співробітництва з країнами-кандидатами на вступ до Євросоюзу.

Регіональна політика в Україні залежить від політики Європейського Союзу, зокрема від реалізації ініціативних регіональних програм ЄС. Ініціативні регіональні програми ЄС - програми регіонального розвитку, які ЄС реалізує за власною ініціативою (тобто незалежно від національних урядів). Об'єктами цих програм є проблеми певних типів регіонів.

Хоч як це прикро, але й в умовах незалежності трапляються рецидиви, коли центральні політичні еліти часто використовують важіль провокування регіонального протистояння. Такий брудний засіб використовували і центральні державні структури, і окремі політичні сили та «діячі» від політики. Цим вони сприяли й подальшому поширенню необ’єктивних історичних версій та інших ситуацій. Через деструктивні дії помітних зрушень у подоланні деяких історичних бар’єрів взаємосприйняття так і не сталося. У таких умовах, на думку фахівців, потенційна конфліктність підігрівається міфологізованими версіями історії [10; С.61-68].

Тож в Україні для подолання історичної регіонально-етнічної відчуженості важливим є зближення різних регіональних позицій щодо сприйняття українського історичного процесу.

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Ідеї регіоналізму в сучасній політичній думці набули значного поширення. А це дає підгрунтя для узагальнення, наукового осмислення практичних кроків і вироблення певних власних рекомендацій. Вагомий внесок у розробку проблеми зробили Ж. Зіллер, Д. Мейс, Р. Агранофф, У. Альтермат, Ф. Тоді, І.М. Бусигина, М.О. Шульга та інші. На основі спадщини минулого, враховуючи реалії останніх років, сучасні дослідники прагнуть осмислити феномен регіоналізму, умови його появи та причини активізації регіональних тенденцій, аналізуються заходи реалізації регіональної політики в західноєвропейських країнах. Узагальнюючи ці та деякі інші дослідження, слід зазначити, що проблеми регіонального розвитку вже знайшли своє відображення в науковій літературі, однак проблема впливу регіональної політики на узгодження міжнаціональних та міжетнічних відносин ще чекає більш глибокої розробки.

Регіональність притаманна практично всім країнам світу. Однак, як справедливо звертає увагу Микола Шульга, регіоналізм як складний соціально-політичний феномен виникає лише за певних умов, а саме: в ті періоди, коли в суспільстві загострюються регіональні проблеми, актуалізуються суперечності між територіями та центром, або між окремими територіями, або між тими й іншими разом.

Регіоналізм – у широкому, узагальненому вигляді це система заходів щодо самостійного управління та особливих привілеїв, які надаються окремим регіонам. Це крайня форма адміністративної децентралізації. В сучасних умовах регіоналізм висувається як тенденція суспільно-економічного розвитку індустріально розвинутих країн. Але він набуває актуального значення і в країнах Східної Європи, які перебували тривалий час у дуже централізованій системі тоталітарного режиму.

Регіоналізм може виявити позитивні наслідки, сприяти суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку, а може вести до ускладнення його, гальмувати й посилювати негативні тенденції у суспільстві. Він має віддзеркалювати особливі інтереси тієї чи іншої території в межах єдиної держави.

Регіональна політика є засобом узгодження державою інтересів загальнонаціонального та місцевого розвитку; вона стає засобом територіальної цілісності країни; не існує універсальних моделей регіональної політики, цілі і пріоритети якої можуть видозмінюватись у залежності від цілої низки як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів; регіональна політика – явище дуже складне, і тому результат заходів завжди буде відрізнятися від запланованого; у реалізації регіональної політики зростає роль регіонального і місцевого самоврядування; одним із найскладніших питань розробки сучасної концепції регіональної політики є визначення критеріїв віднесення тих чи інших територій до проблемних регіонів; регіональна політика на сучасному етапі стає одним з важливіших факторів не тільки економічної, але і політичної та міжетнічної єдності Європи.

Одне з центральних місць займають міжетнічні культурні відносини, як спосіб людського буття у поліетнічному суспільстві. Вони є узагальнюючою характеристикою суб`єктів спілкування, що виявляє їх участь у функціонуванні та розвитку громадських інститутів, культурно-національних цінностей та норм спілкування. Міжетнічні культурні відносини відіграють важливу роль у гармонізації міжетнічних відносин, забезпеченні суспільної стабільності в цілому. Тому специфічність ролі міжетнічних культурних відносин полягає в тому, щоб зберегти історичну пам`ять та критично переосмислити досвід міжетнічної взаємодії попередніх поколінь; виробити норми поведінки особи, які б відповідали вимогам сучасного стану розвитку суспільства.

Отож, не можна не погодитися, що нині, в період становлення й зміцнення Української держави, за відсутності традицій демократії, суспільних орієнтацій і геополітичного вибору регіоналізм є чинником, що визначає рівень стабільності й водночас цивілізованості. Без його врахування неможливо повноцінно вирішувати питання міжрегіональної консолідації, міжнаціональних відносин, гуманітарного розвитку, економічних перетворень, створення ефективної системи державного управління і самоврядування, протидії деструктивним зовнішнім впливам.

Стан наукової розробки. Розробленням даної тематики займалися такі зарубіжні вчені: Ж. Зіллер, Д. Мейс, У. Альтермат, Ф. Тоді, І.М. Бусигина, Герман Люббе, А. Філіпенко; та вітчизняні: З.С. Варналій, Р. Агранофф, М.О. Шульга та інші.

Об’єктом курсової роботи є регіональна політика, як сфера діяльності держави, або регіональної влади, щодо управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни в регіональному аспекті, тобто пов’язана з взаємовідносинами між державами і регіонами, а також регіонів між собою.

Предметом курсової роботи є специфіка та особливості регіональної політики в системі міжетнічних взаємовідносин.

Мета дослідження. Головною метою державної регіональної політики є такі чинники :

- створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів;

- підвищення рівня життя населення;

- забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання;

- поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів;

- підвищення дієвості управлінських рішень;

- удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Державна регіональна політика є складовою частиною національної стратегії соціально-економічного розвитку України, тісно пов'язаною із здійсненням адміністративної реформи та впорядкуванням адміністративно-територіального устрою, і реалізується шляхом здійснення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування системи заходів для забезпечення ефективного комплексного управління економічним та соціальним розвитком України та її регіонів - Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Завдання дослідження. Для досягнення головної мети державної регіональної політики передбачається забезпечити вирішення насамперед таких основних:

- запровадження більш глибокого вивчення та оцінки внутрішнього природного, економічного, наукового, трудового потенціалу кожного регіону, розроблення комплексних правових, організаційних, економічних та інших механізмів його ефективного використання;

- здійснення на інноваційній основі структурної перебудови економіки регіонів з урахуванням особливостей їх потенціалу;

- поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів та соціального забезпечення громадян;

- широкий розвиток підприємництва як головного фактора соціально-економічного розвитку держави та її регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів;

- зміцнення економічної інтеграції регіонів з використанням переваг територіального поділу і кооперації праці, що є одним з головних чинників підвищення конкурентоспроможності держави на міжнародних ринках;

- забезпечення здатності територіальних громад та органів місцевого самоврядування в межах, визначених законодавством, самостійно та відповідально вирішувати питання соціально-економічного розвитку, створення ефективних механізмів забезпечення їх активної участі у формуванні та проведенні державної регіональної політики;

- удосконалення фінансових міжбюджетних відносин, вироблення чітких критеріїв і ефективних механізмів надання державної підтримки розвитку регіонів;

- досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілізації та поліпшення демографічної ситуації в державі;

- дальше вдосконалення державної системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення і реалізації екологічної політики.

Структура курсової роботи. Дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури. Курсова робота містить …. сторінок та список використаної літератури включає ….. найменувань.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ЧИННИКА МІЖЕТНІЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ.

РОЗДІЛ II.

РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ІНСТИТУТІВ У ФОРМУВАННІ

МІЖЕТНІЧНИХ КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН.

РОЗДІЛ ІІІ.

РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Література 1111111111

1. Шульга М.О. Проблеми формування державної політики // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. (Міжнародна науково-практична конференція 10-11 листопада 1994 р.) – К.: 1995. – С. 4-5.

2. Мейс Д. Федералізм і унітарна держава в практиці Заходу / Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. – К.: 1995. – 116 с.

3. Кононенко П.П. До проблеми регіональної політики України і розвитку духовної культури / Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. – К.: 1995. – 34 с.

4. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. – К.: 1996. – 118 с.

5. 1.Агранофф Р. Огляд європейських традицій місцевого самоврядування // Саєнко Ю., Ткачук А., Привалов Ю. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. – К.: 1997. – С. 6-7.

6. Європейська Хартія місцевого самоврядування (ЕТS № 122) // Збірка Договорів Ради Європи. – К.: 2000. – С. 198-205.

7. 1.Агранофф Р. Огляд європейських традицій місцевого самоврядування // Саєнко Ю., Ткачук А., Привалов Ю. Місцеве самоврядування в Україні... . – К.: 1998 .-- С. 10-11.

Этнологический словарь. – М.: 1996 – С. 124-125.

9. На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / За ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К.: 2000. – 22 с.

10.2. Альтермат У. Этнонационализм в Европе. – М.: 2000. – 217 с.

11. Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу // Пер. з англ. – К.: 2001. – 78 с.

4. Бусыгина И.М. Региональная политика Европейского Союза на рубеже веков: новые тенденции и вызовы / Европа на пороге ХХІ века: Ренессанс или упадок? – М.: 1998, –186 с.

Джерела222222222222

1. Див.: Багров Н. В. Региональная геополитика устойчивого развития. — К., 2002. — С. 103.

3 Белецкий М., Толпыго А. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины / Полис. — 1998. — №4. — С. 85.

3. Дзюба І. М. Україна перед Сфінксом майбутнього. — К., 2001. — С. 178.

4. Заставецький Б. Етногеографічне районування / Соціально-економічна географія України. — Львів, 1994. — С. 190.

5. Картунов О., Кремінь В., Маруховська О. Жодний тип суспільства не має імунітету від етнічних домагань / Віче. — 1988. — № 6. — С. 6—12.

6. Див.: Кресіна І. Консолідаційні потенції національної ідеї як запобіжника міжетнічних конфліктів / Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. — К., 1999. — С. 246—250.

7. Кривицька О. Етноконфліктний потенціал полікультурного суспільства / Наукові записки. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. — Вип. 15. — К., 2001. — С. 51.

8. Курас І. Ф. Етнополітика. Історія і сучасність: Статті, виступи, інтерв’ю 90-х років. — К., 1999. — С. 259.

9. Див.: Куц Ю. О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект. — Харків, 2002. — С. 155.

10. Нагорна Л. Криза національної самоідентифікації як чинник конфліктогенності / Етнополітичні та міжетнічні конфлікти у пострадянському просторі: уроки для України. — К., 1999. — С. 168.

11. Національна інтеграція в полікультурному суспільстві: український досвід 1991 — 2000 років / Збірник. — К., 2002. — С. 102—104.

12. Національний склад населення та його мовні ознаки. — Ужгород, 2003. — С. 13.

13. Павлюк С. Особливості та динаміка сучасного процесу етнічної самоідентифікації українців: до питання теорії етносу / Слово і час. — 2002. — № 6. — С. 3.

14. Попова Т. Н. Проблемы категориального аппарата историко-региональных исследований в современной российской историографии / Записки історичного факультету. — Вип. 11. — Одеса, 2001. — С. 22.

15. Регионоведение: Учебное пособие / Отв. ред. Ю. Г. Волков. — Ростов-на-Дону, 2002. — С. 4.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:333333333333

1. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Діяльність національно-культурних товариств у Миколаївській області у 90-ті роки // Наукові записки / Збірник. – Сер. “Політологія і етнологія”. – Вип.8. – К.: ІПіЕНД, 1999. – С. 184-188.

2. Багмет М.О., Ляпіна Л.А. Значення всеукраїнських культурно-просвітниць¬ких об`єднань у зміцненні міжетнічної взаємодії // Наукові праці: Науково-ме¬тодичний журнал. – Т.23. Вип. 10. Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 18-23.

3. Демьянова Т.А., Ляпина Л.А. Политическая культура – важнейший фактор политической социализации личности // Политика и власть. Материалы научно-практической конференции. – Ч. 2. – Запорожье, 1993. – С. 96-97.

4. Кучмій О.П. Проблема культурного розмаїття у глобальному суспільстві знань // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 50. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнаро¬дних відносин, 2004. – С. 104-115.

5. Кучмій О.П. Структура та моделі політики міжкультурного співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 57. Частина І. К.: Київсь¬кий національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2005. – С. 98-114

6. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в сучасній Україні: Теорія і практика: Моногр. - К.: ДАКК КіМ, 2005. – 275 с.

7. Леонова А. Державна культурна політика України: Нормативно-пра-вовий ас¬пект // Вісник УАДУ. – 2002. – № 2. – С. 300-306.

8. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: Моногр. – К.: М-во культури і мистецтв України, 1998. – 228 с.

9. Леонова А.О. Етнокультурна політика України: сутність, засади, напрями // Україна на порозі третього тисячоліття: духовність як основа консо¬лідації сус¬пільства: Аналітичні розробки, пропозиції наукових та прак-тичних працівників. – К.: НДІ “Проблеми людини”, 1999. – Т. 15.– С. 355-361.

10. Леонова А. Культура як компонент розбудови державної етно-політики України // Вісник УАДУ. – 2001. – № 3. – С. 327-33

11. Ляпіна Л.А. Відображення проблеми культури міжетнічного спілкування у програмних документах сучасних політичних партій України // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Вип. 9. Політичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. – С. 77-81.

12. Ляпіна Л.А. Місце і роль культури міжетнічного спілкування у забезпеченні суспільної стабільності // Історичні та політологічні дослідження. Науковий журнал. – Донецьк: ДНУ, 2001. - № 4 (8). – С. 283-289.

13. Ляпіна Л.А. Українська національна ідея: історія та сучасне тлумачення // Науковий збірник кафедри політології та економічної теорії. – Миколаїв: МДПУ, 1996. – С. 19-21.

14. Основи політологічних знань. Навчальний посібник / Багмет М.О., Коротєєва В.О., Бакалець О.Г., Дем`янова Т.О., Ляпіна Л.А. та ін. – Дніпропетровськ – Миколаїв: ЦЕО, ООО "Днепроррост", 1999. – 206 с.

15. Політологія. Рекомендовано Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів / Курас І.Ф., Багмет М.О., Дем`янова Т.О., Бубир І.Г., Ляпіна Л.А. та ін. – Миколаїв: МДПУ, 1995. – 149 с.

16. Російсько-український словник термінів і понять із державного управління / Багмет М.О., Вєтров В.Є., Григор`єв Є.М., Жук Н.М., Ляпіна Л.А. – Миколаїв: Редакційно-видавничий відділ МОІППО, 2001. – 248 с.

17. Татаренко Т. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність // Політичний ме¬неджмент. - 2004. - № 5 (8). - C.31-39.

Висновки

В даній курсової роботі ми розглянули міжетнічні культурні відносини в України. Ми розглянули культуру міжетнічного спілкування, державну етноку¬льтурну політику в Україні й роль громадських інститутів у формуванні міжет¬нічних культурних відносин.

Найважливіше, що може бути сьогодні для добра на¬шої держави, — це ідея національної єдності. Бо всі ті тверджен¬ня, що Україна тільки для україн-ців, абсурдні, як і те, що генетичний українець чимось ліпший українця негене¬тичного.

Вкрай важливим є подолання егоцентризму у національній культурі, коли відбувається процес відчуження національних культур, відторгнення інших культур як «чужих». Саме под¬рібненість та ізольованість національних культур — на чому на¬полягають націонал-шовіністи, — і ведуть до егоцентриз¬му, національної пихатості, націонал-екстремізму, духовної само-ізоляції. Ось чому молодій української державі необхідна наукова стратегія щодо подальшої консолідації та гармонізації національних культур.