15)Становлення Литовсько-руської держави (друга пол. Хіv ст.). Устрій держави

Північний сусід Київської Русі – Литва – намагалась об’єднати свої території з першою. Спробував це здійснити литовський князь Гедимін (1316-1341), який захопив Мінщину, Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і Київщину. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей нав’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві.

За Ольгерда (1345-1377) Литва поширила свої володіння на північні і центральні українські землі, які були захоплені майже без опору, бо князі були ослаблені внутрішньою роздробленістю і боротьбою з татарами. Ольгерд приєднав спершу Чернігівсько-Сіверську землю (Чернігів, Стародуб, Брянськ), а 1362 р. – Київ і Київщину та Переяславщину. У 1363 р. Ольгерд розбив над Синіми Водами татар. Після цієї битви Литва зайняла Поділля.

У всіх зайнятих землях Ольгерд поставив князями своїх синів і родичів. За Ольгерда територія Великого Князівства Литовського складалася на 90% з українських і білоруських земель. Руські князі входили до складу великокняжої ради, посідали високі пости у війську і адміністрації та разом з литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська освіта, культура, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою, десять (з 12) синів Ольгерда були православними.

16. Становище України під владою Литви та Польщі наприкінці XIV - на початку XVI ст

За польсько-литовського панування на українських землях тут відбулися значні зміни не лише в політичному, але й соціально-економічному житті. Якщо до XIV ст. переважала примітивна експлуатація природних багатств українських земель, то, починаючи з XV ст., коли на західноєвропейському ринку значно зріс попит і ціни на худобу і збіжжя, відбулися значні зміни в економічній структурі господарства і перш за все – сільськогосподарського.

Еволюція феодальних відносин зумовила зростання великого землеволодіння, як князівського, так і боярського. Основними джерелами бурхливого росту великого феодального землеволодіння були висококнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових земель.

Розвиваються міста – і державні, й ті, які перебували у приватному володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права – виборного місцевого самоврядування, – з тим щоби вийти з-під влади феодала.

Першим українським містом, якому було надано в 1339 р. Магдебурзьке право, стало м. Санок Галицько-Волинського князівства. В 1356 р. його отримав Львів, в 1374 р. – Кам'янець, в кінці ХV століття – Київ та інші міста.

Зрушення в економіці XIV– XVI ст. були тісно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалася станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан – шляхта, до якого належали представники з різних соціальних груп. Сформувалася шляхта як привілейований стан суспільства протягом XIV– XVI ст.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани – члени великокнязівської ради та найзаможніші доходами, які у воєнні походи виступали не у складі повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами. Найнижчий щабель шляхетського стану займала дрібна шляхта (зем'яни), які становили проміжну ланку між аристократичною верхівкою і селянством.

Окрему суспільну верству населення займало духовенство, якому належала важлива роль та особливе місце в українському суспільстві.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке в період формування фільваркової системи господарювання поступово перетворюється на верству кріпаків.

Отже, в XIV–XVI ст. в соціально-економічному житті на українських землях у складі Литви та Польщі відбулися кардинальні зміни не тільки в техніці і технології господарювання, але й у сфері земельної власності та організації праці, в становій організації суспільства. Концентрація земель у руках феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових міст, поглиблення спеціалізації ремісництва, утворення цехів. Розвитку ремесла і торгівлі сприяло отримання Магдебурзького права окремими українськими містами.

Боротьба Москви за українські землі.

Великий московський князь Іван III, починаючи з 1492 року, вів постійні війни з Литвою за Чернігово-Сіверщину. У результаті 1503 року була укладена угода, за якою великий литовський князь Олександр (1492-1506 pp.) відмовився від претензій на ці землі. Проте апетити московських дипломатів помітно зросли й вони відверто стали претендувати на решту руських земель. Не зупиняючись на досягнутому, росіяни розпочали нову війну з Литвою. У ході цієї війни в 1511 році війська Василя III здобули Смоленськ. Проте втримати місто вони не змогли: загони князя Острозького виявилися сильнішими. Однак уже 1514 року московське військо чисельністю 70 тис. осіб знову підійшло до могутньої фортеці — Смоленська. Польсько-литовське військо, хоч кількісно и поступалося московському, та переважало в артилерії. Незважаючи на великі втрати в цій битві, росіяни змогли захопити Смоленськ.

Таким чином, Москва приєднала до своїх володінь Чернігово-Сіверщину й Смоленщину. З часом Велике князівство Литовське відновило своє військо й розпочало нову війну з Московською державою

Кревська Унія

У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, руські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.

На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я — Владислав II, а також одружився із спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.

Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливо виграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».

Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель — одна з цілей Кревської унії.

В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.