4. Едикти магістратів.

Термін «едикт» походить від латинського dicere (об’являти) і спершу означав усне рішення магістрата (посадова особа в Стародавньому Римі – претор, курульний едил, правитель провінції) з певного питання. Поступово едикти починають містити певну програму діяльності посадової особи — програму, що її виголошують магістрати при вступі на посаду. Передовсім це стосувалося преторів (міського, а з 242 р. до н. е. і перегринського). Преторські едикти були присвячені способам і принципам здійснення правосуддя, а загальні процесуальні правила він виставляв на спеціальних побілених дошках. Претор мав повноваження, які дозволяли йому розібравшись у суті справи, дати вказівку судді, як її вирішити, або ж розглядати справу самому і за допомогою спеціальних преторських засобів захистити права особи. Причому, претор, керуючись принципом справедливості, міг інтерпретувати певні норми таким чином, що вони регулювали ті правовідносини, які ius civile не регулювало. Поряд з преторами, що мали загальну юрисдикцію, спеціальна юрисдикція надавалася курульним едилам (aediles curules) — магістратам, що відповідали за порядок в місті. Едили також мали право видавати едикти.

Едикти магістратів набули особливого значення, коли lex Aebutia (ІІ ст. до н. е.) затвердив новий вид процесів — per formulas. З цього моменту претор міг захищати відносини, не передбачені ius civile, звичайними цивільно-правовими засобами. Пізніше претор почав заповнювати прогалини в цивільному праві. Нарешті, едикти претора стали включати такі пункти, що були спрямовані на зміну або виправлення норм цивільного права, але претор не міг відміняти норми ius civile. В результаті правотворчої діяльності магістратів (преторів, курульних едилів, правителів провінцій) поряд з ius civile утворилася нова система норм, що отримала назву ius honorarium (посадове право) або ius praetorium (преторське право), оскільки воно ґрунтувалося переважно на преторських едиктах.

За часів принципату правотворча діяльність преторів занепадає. За часів імператора Адріана юрист Сальвій Юліан (125-126 роки) здійснює остаточну редакцію преторських едиктів та проводить кодифікацію преторського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінним. Цей едикт одержав назву «Постійний едикт», він набув обов’язкової сили, а тому з його прийняттям претор, видавши едикт при вступі на посаду, не мав права ні змінювати, ні супроводжувати його новими правилами. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Саме з цього часу правотворча діяльність претора й інших магістратів починає поступово занепадати. Кодифікація преторського едикту була перша велика кодифікація після створення Законів ХІІ таблиць.

5. Діяльність римських юристів.

Важливим фактором розвитку римського права у другій половині республіки стає юриспруденція. Своїми тлумаченнями та роз’ясненнями юристи сприяли розвитку та вдосконаленню римського права.

Зародження римської юриспруденції відбулося ще в докласичний період, коли юристами в стародавню епоху були жреці, що складали особливу касту, представники якої могли тлумачити закон. Ці тлумачення були таємними і широкому загалу не надавалися. Так тривало до того часу, поки Гней Флавій, син вільновідпущеника не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші відомості про закони і не передав її народу. Пізніше перший консул із плебеїв — Тіберій Корунканій в 253 р. до н. е. зробив свої консультації публічними. З цього моменту юриспруденція перестала бути монополією жреців.

Розвитку юриспруденції та широкій діяльності юристів сприяли такі чинники: 1) суворий формалізм цивільного права вимагав появи особливих спеціалістів, за порадами до яких могли би звертатися громадяни при укладенні ними різного роду угод; 2) система побудови римської магістратури і римського суду вимагала знання права; 3) весь устрій римського життя вимагав загального ознайомлення всіх і кожного з елементарними положеннями права.

В період принципату позиції юристів ще дужче зміцнюються, з огляду на те, що принцепси через них впроваджують свою політику. Для того, щоб зробити юристів знаряддям цієї політики, декому з них надається право офіційних консультацій (ius publice respondendi). Вони були обов’язковими для суддів і таким чином діяльність юристів стала правотворчою.

Професійна діяльність юристів (prudentes) мала три основних види: cavere, що означало напрацювання найкращих формул для різноманітних юридичних актів; agere – надання порад стосовно подання позовів та процесуального ведення справи; respondere – надання порад щодо того, як діяти у спірних ситуаціях, відповіді на запитання окремих приватних осіб. Cavere передбачало повноваження щодо укладення позовів, угод та заповітів. Здійснюючи свої повноваження, юристи давали назви новим засобам правового захисту, створення яких було відповіддю на нестандартні ситуації, що виникали в юридичній практиці. Agere належить до ведення справи в суді, де юрист бере на себе повноваження сторони в процесі, виступаючи при цьому як адвокат. Найтиповішою функцією юристів було respondere — висловлення своєї думки з приводу запитів приватних осіб. Як показала практика, саме ця функція відіграла вирішальну роль у забезпеченні активної участі видатних юристів у загальному нормоутворювальному процесі.

За часів принципату діяльність юристів одержала формальне визнання як самостійна форма правоутворення, а це призвело до того, що центр правотворчої діяльності перемістився від преторів до юристів, характерною особливістю діяльності яких було пристосування застарілих юридичних форм до розвитку економічних відносин та створення нових юридичних конструкцій.

Виділяють наступні напрями діяльності юристів в класичний період (ІІ-ІІІ ст.): 1) твори, присвячені розробці цивільного права (Сабін, Павло, Ульпіан); 2) коментарі до преторського права (Лабеон, Гай, Павло, Ульпіан); 3) збірники творів юристів, що об’єднували цивільне і преторське право (дигести); 4) підручники з права (інституції), збірники правил, міркування, висновки (сентенції); 5) збірники казусів.

Із встановленням абсолютної монархії правотворча діяльність юристів поступово занепадає. Імператорська влада стала абсолютною і воля імператора є єдиним джерелом права. Юристи працюють, зазвичай, як чиновники імператорської канцелярії. Однак висновки класичних юристів зберегли значення джерел римського права. У 426 р. імператором Валентіаном ІІІ був виданий закон «Про цитування юристів», що визнавав обов’язкове значення творів Папініана, Павла, Ульпіана, Гая, Модестіна і тих юристів, твори яких цитували ці автори.

Таким чином, діяльність римських юристів важко переоцінити. Розроблені ними формули, визначення сягають рівня досконалості, тому, безсумнівно, внесок римських юристів у розвиток юриспруденції величезний.