23. Мета завдання шляхи і засоби соціального виховання у педагогічній спадщині Зінковського

Соціальне виховання у роботах В.В. Зіньківського

Будучи професором філософії Київського університету в 1918 році В. В. Зеньковський написав роботу «Соціальне виховання, його завдання та шляхи». У ній він позначає цілі і завдання соціального виховання в умовах, що змінилися державного і суспільного життя.

Зіньківський стверджує, що людина ніколи і ніде не розвивається ізольовано, замкнуто. «Життя завжди і скрізь соціальна, вона не знає окремих людей, а їх живу і цілісну сукупність, і лише в цій живій і цілісної сукупності розвивається окрема людина» .

«Мета соціального виховання полягає у розвитку соціальних сил в душі дитини, у розвитку соціальної активності, у розвитку« смаку »до соціальної діяльності, виховання духу солідарності, здатності підніматися над особистими, егоїстичними задумами».

Філософ вважає, що особистість не може досягти ідеалу поза суспільством, саме тому виховання в сім'ї не повинно бути строго індивідуальним, воно повинно бути спрямоване на розвиток соціальних сил в дитині.

«За В. Зіньківського соціальне взаємодія має психічний характер, тому що психіка людини народжує соціальна єдність. Соціальні зв'язки встановлюються або руйнуються в першу чергу під дією сфери почуттів, в емоційній області, і чим ця сфера глибше, тим сильніше і продуктивніше соціальне спілкування між людьми ». Тут виявляється цікава закономірність - чим більше в людини соціальних зв'язків, тим більше незалежний він від кожної з них, тим більше звільняється індивідуальне життя людини від тиску соціальних зв'язків. «Наша індивідуальність стає різнобічне, багатшим і більш незалежною, чим ширше її соціальні зв'язки ... Благо індивідуальності полягає в посиленні та розширенні соціальної активності. Чим більше віддаємо ми себе соціальної активності, тим різноманітніше наші соціальні зв'язки, тим вище стоїть індивідуальність у своєму розвитку. Так виправдовуються відомі слова Спасителя «Хто втратить свою душу заради Мене, той знайде». Живучи для ближніх, втрачаючи себе в них, ми вступаємо на вищий, гідний шлях нашого індивідуального розвитку ».

Соціальне виховання здійснюється як природним, так і спеціально-організованим чином. В душі кожної дитини, вважає Зіньківський, завжди є соціальні сили, які пов'язують його самосвідомість і активність з соціальним середовищем, це природна соціальність.

Спеціальна соціальність спиратися на власну активність дітей, яка може бути вольовий і емоційною.

Важливим механізмом соціального виховання В. Зеньковський вважає соціальну спадковість. Тобто досвід, накопичений попередніми поколінням, становить традицію наповнену духовним змістом. Зіньківський показує, яким чином здійснюється соціальне наслідування і пояснює важливість цього процесу саме в дитинстві. «Для засвоєння традиції і потрібно настільки довге дитинство, яке властиво людині. Сприйняття традиції відбувається в живому соціальному спілкуванні, у соціальному єдності. Соціальне спадкування розвивається переважно на емоційній основі. Діти дуже рано, ще до виникнення мислення в його справжніх формах, виявляють вражаючу здатність до соціального орієнтування. Воно дозволяє душі дитини переживати як відчуття своєї сили, так і своєї слабкості. Переживання сили народжує самоствердження особистості з її власною ініціативою, творчістю ». .

Соціальна середовище по В. Зіньківського дозволяє душі дитини освоїти такі найважливіші якості як пристосування, слухняність, наслідування, смиренність, прагнення до освіти, роботу над собою, самообмеження, звичку рахуватися з іншими людьми, що в кінцевому підсумку також забезпечує процес засвоєння дитиною соціальної традиції.

Різноманіття соціальних проявів в житті людини не повинно стосуватися тієї глибини особистості, яка визначає цілісність її духовної основи. Індивідуальне своєрідність людини може розкритися лише в його соціального життя, тому, вважає Зіньківський, «соціально-психічне життя особистості так само часто-духовна, як духовна і життя особистості для себе». Проблема духовного розвитку формулюється вченим як проблема правильного співвідношення індивідуального і соціального в душі людини.

Педагог визначив такі основні завдання соціального виховання:1. розвиток соціальної активності, розвиток „смаку” до соціальної діяльності.2. підготовка до соціального спілкування, в якому головне

місце належало б суто людським, а не класовим відносинам;3. виховання в дусі солідарності, здатності підноситися над егоїстичними замірами.

24.проблеми теорії і практики виховання в педагогічній системі А. макаренка.

Основоположним принципом педагогічної системи А.С.Макаренка є принцип виховання в колективі. Колектив розглядався ним як універсальний метод виховання, котрий є загальним і єдиним, в той же час дає можливість кожній окремій особистості розвивати свої здібності, зберігати свою індивідуальність, йти вперед по лініях своїх нахилів. Він розробив і апробував методику колективістського виховання, технологію її втілення. А.Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціально цінної мети; спільна діяльність, спрямована на дрсягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням Макаренка, характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу. Його теорія враховувала індивідуальний підхід до особистості в процесі колективного виховання і перевиховання, багато її елементів корисні і нині, особливо для колоній неповнолітніх злочинців, спеціальних шкіл-інтернатів. Оригінально розв’язував педагог проблеми взаємодії вихованців і вихователів. Він стоїть на тому, щоб спілкування педагогів і учнів базувалося на дружніх взаєминах, повазі вчителя до особистості учня, вірі в його сили і можливості. По суті він всебічно розробив і практично реалізував принцип співробітництва. Товариська взаємодія вчителя і учня має бути такою органічною, такою цільною, що учні не повинні відчувати наявність у школі окремих учительських і учнівських інтересів. Серцевиною такої педагогіки Макаренко вважає товариську єдність і спільність інтересів учителів та учнів. І учителі і учні мають утворювати одне єдине ціле – педагогічний колектив. Запорукою цього виступає колектив учителів, який здійснює не авторитарний, а виключно педагогічний вплив на учнів. Багато років працюючи із специфічним контингентом, він приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. Проводив зразкові уроки, часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний досвід. Виходячи з потреби належної постановки морального виховання підростаючого покоління, вважав за потрібне запровадження у школах теорії моралі. Стриманість, повага до жінки, до дитини, до літньої людини, пошана до себе, теорія вчинків, які стосуються суспільства або колективу,- всі ці якості можна запропонувати учням у переконливій формі. Однак теоретичні положення будуть непотрібні, якщо вони не підтримуватимуться досвідом самого колективу і постійними вправами. Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А.Макаренко чільне місце відводить вихованню свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв’язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у школі, різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не фізичні). Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А.Макаренка посідає трудове виховання дітей і молоді. У його системі виховання трудова діяльність була стрижневою. Праця матиме виховне значення лише за умови, якщо вона органічно пов’язана з моральним, естетичним, політехнічним, фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні, на його думку, мають бути дві нерозривні сторони: по-перше, у процесі праці виховувати в учнів любов до неї; по-друге, формувати у них уміння і навички працювати. Виховний вплив праці можливий тільки тоді, коли вона посильна, результативна, має творчий характер, осмислена, колективна, педагогічно доцільна. Серцевиною педагогічної діяльності А.С.Макаренка є його досвід щодо органічного поєднання навчання з продуктивною працею. Педагог не уявляє трудового виховання поза залученням вихованців до активної продуктивної праці поза умовами виробництва. Він був переконаний у тому, що “праця, яка не має на увазі створення цінностей, не є позитивним елементом виховання”. У комуні ім. Дзержинського продуктивна праця займала одне з центральних місць у виховній системі. Це дало змогу перейти їй на повний госпрозрахунок і не тільки відмовитись від будь-яких державних дотацій на утримання, але й давати державі щорічно близько 5 мільйонів карбованців прибутку. Він вважав, що в суспільстві праця є не тільки економічною категорією, але й категорією моральною. Великого значення надавав А.Макаренко естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено у людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, естетику взаємовідносин у колективі тощо. У своїх творах (“Педагогічна поема”, “Прапори на баштах”) яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвиткові особистості. Шляхами фізичного загартування він вважав створення відповідних санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму життя, використання природних чинників, правильний режим харчування, добру організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання (гімнастика, акробатика, теніс, волейбол, футбол, верхова їзда, парашутний спорт, лижний і водний спорт тощо).