7. Еміграція нестора махна

Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 року був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 року був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 року Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.

У квітні 1925 року за допомогою друзів-анархістів Махно покинув Данціг і переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризької «Іранд Опера» та в кіностудії Пате (фр. Pathé). Європейська преса здійняла галас, що Махно утік в невідомому напрямку. Знайшовся ласий на сенсацію німецький журналіст, який заявив, що, пливучи з Амстердама до Мексіки на кораблі «Атлантік», на власні очі бачив на палубі Махна з якоюсь жінкою. Колись грізний гуляйпільський «батько», знаходячись серед поважної публіки, замислено дивився на море… У передмісті французької столиці - Венсені - сім'я Махна прожила майже десять років.

Примхлива доля звела в Парижі кількох колишніх ворогів Махна - А. І. Денікіна, П. М. Врангеля, С. В. Петлюру, X. Г. Раковського. По-різному зустрічали їх в столиці Франції, діаметрально протилежне положення займали вони тепер. Якщо дипломат Раковський представляв у Франції Країну Рад, колишні керівники білої гвардії ще користувались популярністю серед широких верств російської еміграції, а колишній головний отаман постійно перебував у центрі уваги своїх колишніх командирів та офіцерів, то Нестор Махно був забутий і ледве животів. Зовні він виглядав типовим емігрантом: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазину, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик, пожмаканий фетровий капелюх. Підстрижений був коротко. Глибокий шрам перетинав праву частину обличчя від рота до вуха. Махно накульгував, часом полохливо озирався довкола. Не було в Парижі практично нікого з колись грізної його армії. Ні денікінці, ні петлюрівці дружбу з «бандитом», звичайно, не водили. Лише анархісти не відвернулись від нього: подавали «батьку» деяку матеріальну допомогу, надавали сторінки своїх видань для його статей та спогадів. Особливо часто друкувався Махно в журналі «Дело труда». Тут він публікував найрізноманітніші матеріали, починаючи від спогадів про матроса Желєзнякова, який, на думку «батька», вчинив велику помилку, не розігнавши слідом за Установчими зборами Раду Народних Комісарів, до співчуття сім'ям страчених у США 1927 року революціонерів Сакко і Ванцетті… Ряд статей Махно присвятив 10-річчю Жовтневої революції на Україні, святкуванню 1 Травня, національному й селянському питанням, дуже багато писав про форми й методи збройного захисту республіки, доводив свою непри- четність до єврейських погромів на Україні… Особливо багато про це почав говорити після вбивства Симона Петлюри. 25 травня 1926 року «головного отамана» застрелив на перехресті паризьких вулиць годинниковий майстер Шварцбард - виходець з України, що прийняв французьке підданство. Вбивця заявив, що не належить ні до якої політичної партії і діяв самостійно, а Петлюру вбив тому, що вважав за обов'язок помститися за вчинені отаманом незліченні єврейські погроми на Україні. Шварцбарду не повірили й намагались довести, що його руку спрямовувала неіснуюча «більшовицька терористична організація»», інші політичні організації. Згадувалося й ім'я Махна. Як стверджує Мішель Мале у своїй книзі «Нестор Махно у російській громадянській війні», антагонізм між «батьком» і головним отаманом в еміграції ще більше зріс, і останній, будучи знайомий з майбутнім вбивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній вбивця сполотнів, а Махно лишився незворушний.

Емігрантська преса, згадуючи час від часу про Махна, констатувала, що відсутність у нього «конкретно-політичної підготовки» не дала змоги «батькові» зробити блискучу кар'єру у більшовиків. «Він, - писав М. А. Алданов, - прекрасно міг стати маршалом, як унтер-офіцер Будьонний або як слюсар Ворошилов. Однак задуми його були набагато ширшими. Думаю, що в період найвищих його військових успіхів він думав і про ленінський престол в Москві або принаймні у Києві». Фантазія письменника в останніх рядках очевидна. Втім, живучи в Парижі, Махно не один раз говорив своїй подрузі І. Метт, що справлявся б з обов'язками наркома військових та морських сил СРСР не гірше від Ворошилова, згадуючи й порівнюючи свої та «першого червоного офіцера» бойові успіхи в роки громадянської війни…

Не забували Махна в Радянському Союзі і у 30-х роках. Про нього і рух, який він очолював, видавалися історичні праці, образ «куркульського батька» часто зустрічався в художніх творах. 7 листопада 1933 року «Правда» опублікувала вірш Д. Бєдного «Тени прошлого» з ілюстраціями Кукриніксів, в якому поряд з затятими ворогами радянської влади Колчаком, Денікіним, Юденичем, Врангелем та Анненковим знайшлося місце й для Махна.

Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів під номером 6686 у 87 відділі кладовища Пер-Лашез.