2009 сочинений(укр)

найкраще збирав гриби і ягоди в лісі, був майстерним оповідачем. Батько орав, сіяв так красиво. Навіть, коли ложку тримав у руці, можна було зами луватись. Мати невтомно насаджувала все в городі, щоб росло і радувало око, добре співала. А дядько Самійло був неперевершеним косарем.

Разом із тим О. П. Довженко відзначає покірність долі та безмежну терплячість своїх земляків, у житті яких було «багато неладу, плачу, тем ряви й жалю», і топили вони їх «в горілці та сварці». Але ж і оптимізм їх, здатність до гумору теж гідні подиву! Згадаймо сцену з повінню: «Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього на світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води».

І в дорослому віці з душевним трепетом пригадує митець, який вплив на його дитячу душу мали народні пісні, щедрівки, колядки, присвячені персонально кожному члену родини. І він у дівочих колядках уже не беш кетник Сашко, а «молодець Сашечко», що по торгу ходив, коня продавав та «сватав паняночку з за Дунаєчку».

А над усім цим — могутній, всеперемагаючий дух природи — «зача рованої Десни», лісу, лугу, сіножаті і навіть повені: «Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, во сени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».

Ми не можемо не погодитися з мудрою думкою письменника, що «сучас не завжди на дорозі з минулого в майбутнє». Тому нам зрозуміле і близьке намагання автора довести читачам сучасникам і майбутнім поколінням, що необхідно пам’ятати про землю, де народився, берегти усе краще в собі, що дане від природи і виховане батьками, як дорогоцінний скарб, щоб не втрати ти «щастя бачити... зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Адже «світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорого цінну. Сумно і смутно людині, коли... обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку поса ду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарв ний».

Отже, кіноповість «Зачарована Десна» — це незабутнє одкровення ав тора, його духовний заповіт нащадкам і заклик творити добро.

ЖИТТЄВА ПРАВДА І РОМАНТИЗМ У КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

План

І.Джерела становлення особистості письменника і його таланту.

ІІ.Поетичне відображення духовного багатства й бідності трудів ників села — земляків і родичів письменника.

1.Зображення у кіноповісті історичної долі української нації та її культури.

2.Показ сімейних традицій, захоплення талантами родини і кра сою праці.

3.Роздуми над проблемами неосвіченості, безкультур’я та згуб них пристрастей людей села.

4.Філософське осмислення краси людини і краси природи.

ІІІ.«Зачарована Десна» — ліричний гімн людині і природі.

ПРИРОДА У КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

Кіноповість «Зачарована Десна» — багатоплановий, багатопроблем ний твір. Але над усім цим возвеличується образ природи, проблема сто сунків людини і природи, благотворного впливу її краси на душу люди ни, особливо дитини. Недаремно ж О. Довженко назвав кіноповість іменем своєї улюбленої ріки дитинства. Епітет же «зачарована» несе в собі велике оціночне й емоційне навантаження, налаштовує на незвичайний мінорний у поєднанні з мажорним лад.

Так зачарувала письменника «дівиця Десна», що він на все життя зали шився в душі «здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зе леними очима». Саме це спілкування з природою допомогло розвитку в нього оригінального світовідчуття, збереженню свіжості почуттів і в зрілому віці, вмінню бачити «зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах» і прав диво відтворювати життя в усіх його проявах. «Благословенна ж будь,— звер тається митець до ріки,— моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щед рим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя».

Пізнання природи почалося у малого Сашка з дослідження власного городу, який «до того переповнювався рослинами, що десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому». У густому тютюні, квіти якого цвіли «попо вими ризами», діти ходили, як у лісі, там же вони «пізнали перші мозолі на дитячих руках».

«...Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно журли ве кумкання в болоті, як спадала вода весняна».

Усе в природі рухається, живе, пливе, викликаючи в уяві хлопця різні образи, фантастичні картини: «Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання... Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками».

Навіть стихійне лихо — повінь викликала захоплення: «Сходило сон це. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, пе ред нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Весна красна!..» Особлива, улюблена пора малого Сашка — косовиця. «Пахне огір

ками, старим неретом волока, хлібом, ...пахне болотом і травами, десь гу кають, і зараз чую, деркачі і перепілки». На Десні — краса, і всі багатства природи — ягоди, гриби, горіхи, риба — до послуг малого косарика. Єдине, чого боїться хлопець, так це за весь світ, який за словами дорослих, «спо ганіє», поки він виросте, «і не буде вже сінокосу тоді, ні риби».

Природа у Довженка жива — думає, розмовляє, сама розуміє людську мову, як ті два деркачі; інколи навіть підсміюється над людиною, як стара качка над мисливцем Тихоном; здатна й до помсти, як було з «фамільною вороною», що накаркала під час сінокосу великий дощ і погноїла сіно. Ма буть, лише в дитячому віці усе здається дивовижним, легким і здійснен ним: «Дивлюся у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко,— покотися» — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки».

Читач разом із письменником захоплено поринає у чарівний світ при роди, прекрасно розуміючи бажання малого хлопця зробити «красиво скрізь». Усе проходить, усе минає, але найперші враження, найперший заряд краси природи рідної землі залишається в людині на все життя. «Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі вра ження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну».

КРАСА ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ У КІНОПОВІСТІ

О.ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

Укожного справжнього майстра є один чи кілька найдорожчих йому творів, випестуваних ним дітей. Це те, чого митець не міг не сказати люд ству — це його болі, найпотаємніші думки, виношені й пережиті, пропу щені через серце. Саме таким твором стала для О. Довженка кіноповість «Зачарована Десна».

Тяжкого і грізного 1942 року на тлі страждань, горя, героїчної бороть би з фашизмом у пам’яті митця зринають і постають картини далекого дитинства. «У мене був дід,— згадує О. Довженко,— похожий на Бога.

Іколи я молився Богу, я бачив на покуті ніби портрет діда, а сам дід ле жав на печі і кашляв…»

О. Довженко у кіноповісті на питання, що викликає спогади про ди тинство, відповідає, що це — «непереможне бажання… усвідомити свою природу… коло самих її первісних джерел». Саме бажання осмислити цю природу і визначило жанрові і стильові особливості твору.

Насамперед — це два плани зображення. Перший план — показ ди тинства Сашка: його радощі і турботи, захоплення дивосвітом красуні Десни, казкові розповіді діда, трудове селянське оточення.

Другий план — це філософське осмислення пережитого буття людини. Але про що б не вів мову О. Довженко, кожна подія оцінюється єди ною міркою: естетичні критерії художника визначаються народною

мораллю й етикою, основу якої визначало ставлення до праці, селянин по важав працьовиту людину.

Живучи в нестатках, б’ючись за копицю сіна, як то бувало у родичів малого Сашка, хлібороби високо цінували людську гідність, чесність, ро ботящі руки, поетизували труд.

Оточення навчало майбутнього митця поважати простого селянина, воно відкрило очі і на талант дядька Самійла, який «обкосив би всю земну кулю, аби тільки була трава та хліб і каша», і люди цінували його, прозвали Косарем.

З особливою любов’ю змальовує О. Довженко невтомного трудівни ка, свого батька: « З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, він годився на все. Багато наробив, урятував од води, багато землі пере орав…» У праці, у діянні розкривається його духовний світ, гуманність.

Уполоні спогадів про дитячі мрії автор піднімає завісу над першими пе чалями й радощами. Тут і страх перед гадюкою, прийняття «першого гріха» за вирвану моркву, бесіди з дідом — «чорнокнижником». Рано усвідомив Саш ко, що працю народ сприймає як високу моральну категорію. Критерії, якими керуються діти, формуються на чесності, працьовитості, щедрості душі.

Тому не можна без хвилювання читати рядки звертання до Десни, яка зробила автора невичерпно багатим. Чудовий світ природи, єдність

їїз долею людини, з її життям, світ рослин, тварин, зачарована красуня Десна постають перед читачами крізь призму дитячого сприймання, яке переплітається з дивосвітом народних легенд, повір’їв, казок.

Укіноповісті подаються пейзажі, які найглибше вразили хлопця, відображаючи його духовний світ. Серед них чарівна картина весняного пробудження, казкова мандрівка на сінокіс. Природа в «Зачарованій Десні» — органічна частина світу, поза яким неможливо уявити пов нокровного розкриття характерів, духовного світу людини. Бо що є лю дина? Частина природи.

«Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона до рогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості, ані людяного суму».

Боже, дай нам любові і трошки розуму!

ЗАСУДЖЕННЯ ВІЙНИ У КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «УКРАЇНА В ОГНІ»

Тема війни для О. Довженка не була новою. Ще у фільмах «Арсенал» і «Щорс» він відтворив тяжкі воєнні часи громадянської війни в Україні.

Довженко першим із кіномайстрів одягнув військову форму 17 вересня 1939 року. Це почалася Друга світова війна 1 вересня 1939 року. Ішла небу вала війна. Жертви виявилися незчисленними. О. П. Довженко виступає в різних жанрах, описуючи страхіття війни: публіцистика («До зброї», «Душа народна недовольна», «Я бачу перемогу»), оповідання («Стій, смерть, зупи нись», «Мати», «На колючому дроті», «Ніч перед боєм», «Незабутнє»), кіносценарії («Визволення», «Повість полум’яних літ»).

«Україна в огні» — один із найкращих і найправдивіших творів про війну. Але Довженкові стало ясно, що найголовніший, найпродуманіший, найвистражданіший твір не доведеться екранізувати. Звинувачення у різних гріхах, у тому числі й безглузде звинувачення у націоналізмі, яке відродилося знову у деяких українських працівників культури.

На цей раз до цього прислухались у Москві. Матеріалів у митця було на цілий роман епопею. Розлучитися з ними було неможливо, а знімати — не можна. Саме за неприховану правду, за хист свого народу, своєї України автор потрапив у немилість. А якби ще дізналися про його «Щоденник»?!

Україна була в немилості у 1933 році, була «в огні» сталінського і фа шистського терору: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. По руйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в не волю»,— з болем у серці проголошує Довженко.

Червона Армія відступала. Залишилися на страту ворогові діти, жінки, старі люди.

Сплюндрована Україна плакала кривавими сльозами, сльозами жінок і дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками фашиста ми. Тому дівчина Олеся наважується на нечуваний вчинок, нечуваний тому, що нібито, на перший погляд, кидає під ноги свою цнотливість юна кові — українському солдатові, просячи переночувати з нею: «Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці… замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…» Здається, інтим на справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини — навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогам.

Побувавши на звільнених територіях під Валуйками й Воронежем, автор із гіркотою констатує: «Гітлерівські офіцери — тварини й мерзот ники, як на замовлення. Вони огидніші від своїх хамських солдат. Вони крали, били, грабували й гвалтували. Перед ними дрижало наше насе лення й німецькі солдати теж».

І він відмовить їм у своїй повазі — назавжди: «Гниють по дорогах і в полі людські й фашистські трупи…» Фашисти — не люди.

Довженко з великим презирством і огидою показує нам ницих лю дей, українських запроданців старост, поліцаїв. Таким є Заброда в опо віданні «На колючому дроті». Та й прізвище його промовисте. У не рівному поєдинку зустрілися командир партизанського загону Лаврін Запорожець і Заброда. Перший за колючим дротом, другий — на волі: «Вони били один одного важкими уламками своєї важкої історії і стогна ли обидва від ударів». Страшно усвідомлювати, що земляки, односельці стали ворогами: один бореться за волю народу, а інший — за своє добро. Це результат виховання соціалістичної системи. Довженко вкладає в уста своєї героїні Христі Хутірної власні роздуми: «Чому я виросла не

загальнолюдських цінностей робить його близьким і хвилюючим для всіх поколінь, включаючи й сучасне. Найбільш цікавим і складним є, на мій погляд, образ Олесі.

Найкращими рисами української дівчини наділив Олесю письмен ник: «Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних ви шивок і пісень». «Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива

ічепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно

ітак прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью Йорку, хоч вона про це й не знала. Мати її учила всьому. Була Олеся тон кою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...»

Іось ця горда, неприступна, бездоганно вихована дівчина, відчуваю чи, що незабаром опиниться в окупації, під загрозою наруги над собою, зважується «на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі». Вона пропонує незнайомому нашому воїнові, що відступав ос таннім, переночувати з нею, щоб не дісталася вона ворогові.

Чи був у Олесі вибір, інший вихід? Мабуть, був. Але у відчаї дівчина його не бачила для себе. Тому, хоча вчинок її і суперечить народній мо ралі, ми можемо зрозуміти його. Це свого роду порив патріотизму, що свідчить про велику ненависть героїні до фашистів.

Життя не милувало Олесю. Волею трагічних обставин вона потрапила до списку для відправки на каторжні роботи в Німеччину. Кілька разів тіка ла з дороги, проте невдало. Пережила наругу, приниження і знущання по ліцаїв. Але увесь час глибоко вірила у своє призначення жінки і в необхідність вистояти, вижити. Вона говорить Христі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». І в цих словах вчувається велика мудрість, успадкована від пращурів.

Олеся працювала, знову ж таки за дивним збігом обставин, у фрау Крауз, дружини відомого нам німецького завойовника Ернста фон Крауза. Коли прийшла звістка про загибель сина Людвіга, німкеня разом із невісткою хоті ли задушити полонянку, але тій вдалося вирватися. «Вона йшла додому. Сила, що несла на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність».

Тепер вона «була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки...»

Іне треба питати, говорить автор, якою ціною вона добралася додо му. Бо тоді б почали зневажати її за аморальність, відвертатися від неї. Закони воєнного часу страшні та невблаганні. Єдине, що залишалося Олесі,— «слідувати за природою, що послала людині щастя забуття ли хого в доброму часі».

Автор навмисне не показує свою улюблену героїню в активній боротьбі з ворогом, у героїчних вчинках. І в цьому я вбачаю глибоку гуманістичну спрямованість Довженкового твору: призначення жінки на землі — народ жувати дітей, бути берегинею роду, а не воювати. Олеся в розмові з Хрис тею про помсту говорить: «У мене друга вдача. Я м’яка, не войовнича. В мене зло не тримається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?» Можливо, у цих, на перший погляд, простих словах і є найвища життєва мудрість: адже як жити, ростити дітей зі злом і ненавистю у серці?

Думаю, що Олеся — втілення поетичної душі України, авторового іде алу. Цим вона близька, дорога й нам.

ТРАГЕДІЙНИЙ ОБРАЗ УКРАЇНИ В КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «УКРАЇНА В ОГНІ»

Україна... За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва метафора «Украї на в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обез долена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес... Горіло все... Усе загинуло... Не ста ло ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли се ред попелу... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких про тирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля».

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у лірич них звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися...

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Ук раїні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах».

«І все ж Україна — прекрасна»,— доводить нам автор. Прекрасна, як мати о будь якій порі. О. Довженко знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів краєвидів різної пори — ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно... Не вмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом».

думав над проблемами твору, як над своїми власними, що зачіпають за живе, болять, як рани.

Сценарій фільму «Україна в огні» складається з п’ятдесяти епізодів картин, а кожна з них — з певної кількості кінокадрів. Але це ще й кіно повість, тому можна говорити про розділи. Епізоди, що лягли в основу цих розділів,— надзвичайні, виняткової сили, що виростають до символів: люди у ярмах і шлеях у середині ХХ століття орють землю; цнотлива і скромна дівчина відчайдушно пропонує себе першому стрічному, але нашому вої ну, щоб не дістатися ворогові; хлопець обіцяє коханій повернутися до неї за будь яку ціну, хоч бронзовим пам’ятником за вікном; двоє українців ду шать один одного на колючому дроті концтабору за переконання; батько записує дочку на німецьку каторгу; син дезертир вбиває власного батька; мати гонить сина поліцая дрючком у партизани. Світ знову розколовся на «своїх» і «чужих» незалежно від ступеня кровної спорідненості. То ж кож на така картина — відображення кричущих протиріч, якими сповнене життя нашого народу, відображення безмежної як зовнішньої, так і внутрішньої трагедії України. Прийом контрастів, часто вживаний автором, виправдо вує себе у творі, бо саме це стало основою негараздів, «суперечливих траге дійних стиків» у нашому суспільстві під час війни.

Батальні сцени описані Довженком із неабияким знанням стратегії і тактики ведення бою. Ось лише один приклад:

«Огонь... Огонь... Огонь. Танки репались і перекидались, і горіли, як на страшному суді. Горіло залізо, горіла сталь. Шалений вогонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гар мати вертілись у них у руках, як іграшки.

Літали зграї переляканих, знавіснілих птиць. Лисиці дрижали в но рах... Вовки в кущах, наївшись людського м’яса, припадали черевами до землі. ...Вони повзали, не сміючи навіть вити, і клацали зубами. Вовчиці плакали.

Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю».

Упоетичній стилістиці сценарію чільне місце належить метафорі, пер соніфікації та алегорії. Їх зустрічаємо скрізь у творі: «Степи гнівом утопта но та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вули ця», «плакав вагон», та й сама назва твору метафорична — «Україна в огні».

Укомпозиції письменник використовує й такі прийоми, як описи сну чи видіння. Вони виконують роль ретардації (гальмування) дії для глиб шого її осмислення (тяжкопораненому Василю Кравчині на операційно му столі ввижається пригадується, то як його витягають із палаючого танка, то як він керує атакою, то як падає від вибуху ворожої гранати.

Сон Ернста фон Крауза про те, як його піймали партизани і покара ли за скоєне, є передбаченням подій, що незабаром стануться.

Укіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтек сту — він посилює психологізм твору. Так, замість тривалого діалогу між