2. Дискові пристрої пк

Основним пристроєм довго­строкового зберігання даних на комп'ютері в цей час є жорсткий диск (мал. 3.1.55). Жорсткий диск має багато назв - синонімів: «він­честер», «хард», «HDD», «НЖМД». Ніколи не слід розбирати жорсткий диск - після такої операції він неминуче виходить із ладу.

Необхідно дотримувати обе­режність при обігу як із самими жорсткими дисками, так і із систем­ними блоками, що містять усередині жорсткий диск.

Жорсткі диски з'єднуються (мал. 3.1.16). с материнською платою за допомогою спеціального шлейфа. При підключенні слід дотримуватися полярності - червона смуга (червоне маркування) на шлейфі повинна бути з тієї ж сторони, що й червоне проведення на розніманні живлення.

При підключенні привода флоппі диска (його шлейф більше вузький) - потрібно находити навпаки - червоне маркування на шлейфі й на живлення повинна бути з різних сторін. При підключенні не слід плутати широкий шлейф для підключення жорстких дисків з більше вузьким шлейфом для підключення флопі - при спроби вставити не той шлейф можна легко ушкодити контакти на розніманнях.

На кожному жорсткому диску наклеєна спеціальна етикетка, зняти яку без її ушкодження неможливо. На цій етикетці обов'язково вказується фірма - виробник жорсткого диска, його серійний номер (цей номер необхідно записати перед тим, як віддати комп'ютер у ремонт або просто при передачі жорсткого диска в чужі руки), відомості про ємності диска й дата його виготовлення (мал. 3.1.17). Бажано при покупці комп'ю­тера брати гарантію на жорст­кий диск окремо від всіх інших пристроїв - тому що саме він найчастіше виходить із ладу.

Процес перенесення да­них з оперативної пам'яті на жорсткий диск називається «процесом запису», зворотний процес - «читанням». Чим швидше диск «читає» і «записує» дані - тим краще. Крім того - досить важлива й швидкість пошуку даних на жорсткому диску. Але все-таки основною характерис­тикою жорсткого диска є його ємність (або, як іноді ще говорять - «розмір»).

Вся інформація усередині корпуса жорсткого диска записується на так називані «пластини» - алюмінієві диски з нанесеним на обидві сторони кожної пластини магнітним шаром. Усередині одного корпуса жорсткого диска може бути від однієї до трьох таких пластин (мал. 3.1.18). Ці диски - пластини обертаються із частотою в 7200 про/хв і більше. Сам запис інформації на пластини роблять так називані магнітні головки - по однієї на кожну сторону кожного диска. Отже, якщо жорсткий диск має три пластини - з ними працює шість головок, з'єднаних в один рухливий блок.

По способі читання/запису даних жорсткий диск нагадує гібрид стрічкового магнітофона (магнітний спосіб запису) із програвачем вінілових пластинок (читання даних рухливими головками з поверхні диска).

Усередині одного системного блоку при необхідності може бути встановлений більш ніж один жорсткий диск із відомим обмеженням - число жорстких дисків у стандартному комп'ютері звичайно не перевищує чотирьох штук. Варто пам'ятати, що для системи будь-який додатковий привод (CD-ROM, CD-RW, DVD і інші.) є аналогом жорсткого диска. Наприклад, у систему можна встановити два жорсткі диски, плюс приводи CD-RW і DVD. У такому випадку всі місця для підключення жорстких дисків будуть зайняті.

Кількість дискових пристроїв, що підключають до материнської плати, визначається типом убудованого в материнську плату контролера. У більшості материнських плат використаються контролери жорстких дисків з інтерфейсом IDE. Стандартно в кожну материнську плату вбудовується по двох контролера IDE і по одному контролері флопі дисків. А до кожного такого контролера можна підключити по двох привода.

Отже, у звичайному комп'ютері ми будемо мати можливість підключення чотирьох пристроїв IDE і двох флопі дисків.

Один з контролерів IDE уважається «основним» і називається Primary, другий – допоміжним – Secondary. А самі підключені до контролера IDE диски розділяють на «головний диск» - Master і «підлеглий» - Slave.

Конкретну функцію кожного жорсткого диска встановлюють за допомогою перемичок на самому жорсткому диску, вибираючи між трьома можливими значеннями: Single (якщо другого пристрою на тім же контролері немає), Master і Slave.

Якщо в систему встановлюється більше одного пристрою, одне з них повинне обов'язково бути Master, майже завжди це жорсткий диск. Жорсткий диск, позначений як Master - буде завантажувальним - з його буде запускатися операційна система. Якщо в системі два жорсткі диски, позначених як Master - завантажувальним з них буде той, що є на основному контролері (Primary). Варто пам'ятати, що якщо встановити перемички неправильно - система може взагалі не завантажитися.

Завантажувальний диск після завантаження операційної системи буде позначений латинською буквою «C», інші диски – буквами «D», «E», «F».

Латинськими буквами «A» і «B» позначаються флопі (мал. 3.1.19 FDD) - їх у системі може бути максимум два. вони підключаються до одного контролера на материнській платі. Той із приводів, що буде підключений шлейфом останнім, стає «A», а той, що буде підключений розніманням у середині шлейфа - «B».

У цей час другий флопі у комп'ютери практично не ставиться й буква «B» у позначеннях дисків не використається.

Крім жорстких дисків IDE у систему можна встановити й оптичні диски IDE. Одним з таких оптичних пристроїв є привод CD-ROM (мал. 3.1.20).

Назва цього привода можна перевести як «Компакт Диск із Пам'яттю Тільки для Читання». Ця назва говорить саме за себе - на такому приводі можна тільки зчитувати інформацію з дисків CD-ROM (не плутати приводи CD-ROM з дисками CD-ROM!).

Варто також відрізняти досить зовні схожі компакт - диски й диски CD-ROM. Компакт-диски - це диски з музичними записами, які можна слухати (відтворювати) не тільки на комп'ютері, але й на звичайному програвачі ком­пакт дисків.

На дисках же CD-ROM записують двійкові дані, «зрозу­мілі» тільки для комп'ютерів (ці дані, до слова, теж можуть містити музичні записи, але в іншому форматі - найчастіше - у форматі mp3).

Приводи CD-ROM можуть бути «багатодисковими» - це означає, що в один привод можна завантажити до 4 дисків одночасно.

Приводи CD-ROM можуть тільки читати записану на диски CD-ROM інформацію (ці диски штампуються з матриць на заводах).

Для того, щоб одержати можливість самому що -те записати на такий диск - необхідно використати інший пристрій (зовні схоже на привод CD-ROM) за назвою привод CD-RW.

Такий запис здійснюється на спеціальні диски - «заготівлі», які бувають двох видів: що дозволяють зробити однократний запис (диски CD-R) і диски, що дозволяють запис багаторазово (диски CD-RW). На дисках CD-RW перезапис можна здійснити до 1000 разів.

Однократний запис - не можна потім стерти. Але сам процес запису можна проводити кілька разів. Як говорять, «зробити кілька сесій запису» перш ніж диск CD-R буде повністю заповнений.

Крім різних дисків класу CD існують диски, виготовлені по більше новій технології, що дозволяє записати на диск того ж стандартного діаметра в кілька разів більше інформації - так називані диски DVD.

Точно так само, як і у випадку з CD-ROM і CD-RW - існують диски DVD, приводи DVD і, з недавнього часу, «пишучі приводи» DVD, що дозволяють не тільки читати DVD- диски, але й записувати на них інформацію.

Швидше за все, у самий найближчий час відбудеться витиснення звичайних приводів CD-ROM і CD-RW простими й пишучими приводами DVD.

Існує чимало інших дискових пристроїв.

Найпершим дисковим пристроєм, що з'явився в персональному комп'ютері, був накопичувач на гнучких магнітних дисках (НГМД), названий так само більш традиційно - «привод флопі дисків», «флопіввод», FDD.

Привод флопі дисків - це пристрій для читання/запису на гнучкий магнітний диск (дискету). Якщо взяти в руки таку дискету - на перший погляд вона здасться досить твердої, але, насправді, «твердої» є тільки її пластикова оболонка. Властиво гнучка дискета укладена усередині цієї твердої оболонки.

Розбирати дискету не треба ніколи: якщо на робочу поверхню флоппи – диска потрапить дрібна порошина – дискета, швидше за все, буде зіпсована. Але ми можемо розібрати вже зіп­совану дискету. Ро­зібравши її, ми по­бачимо, що усере­дині пластмасового корпуса перебуває кружок з тонкої плівки, схожий на плівку, застосову­вану в магнітофонах. Цей тонкий кружок плівки і є гнучкий диск (мал. 3.1.21).

Якщо якийсь файл «не влазить» на одну дискету – доводиться використати спе­ціальні програми – архіваторы або програми, що дозволяють розрізати файл на кілька частин. При цьому шанси на те, що одна з безлічі дискет виявиться зіпс­ваної занадто великі. Тоді вся робота з «розбивки» і переносу інформації буде пророблена дарма. У таких випадках необхідно подумати про перехід до інших способів передачі інформації. Наприклад, пристрої флеш - пам'яті (мал. 3.1.22, мал. 3.1.23).

Такі пристрої не мають обертових частин, добре захищені від механічних ушкоджень. Простота підключення по USB-інтерфейсі, компактний дизайн, гарна перешкодозахищеність - флэш-памяти. Якщо врахувати, що деякі моделі сполучають у собі не тільки своєрідну "дискету", але ще й повноцінний MP3-програвач, одержуємо універсальний і багатофункціональний пристрій збері­гання даних.

Крім перерахованих вище дискових пристроїв існують пристрою довгострокової пам'яті, що працюють із магнітною стрічкою (стримеры, streamer) (мал. 3.1.24).

Звичайно - такий спосіб зберігання даних не настільки зручний, як зберігання даних на жорсткому диску або на пристроях флэш - пам'яті, але його перевагою є висока ємність носіїв інформації (десятки й сотні гігабайт) і зручність її зберігання у вигляді невеликих касет.