Використана література

1. Про науково-технічну інформацію: Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №33. -С 843-851.

2. ДСТУ: 2004. Науково-інформаційна діяльність: Терміни та визначення: (Проект, перша редакція). -Вид. офіц. - К.: Держспоживстандарт України, 2003.

3. Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики / Г.М. Швецова-Водка (кер.), Г.В. Сілкова, Л.О. Черепуха та ін. - К.: Кн. палата України, 1998. - 116 с

Розвиток теорії комунікації: історіографічний підхід

О.Ю. Бучковська

На початку розвитку людства обмін свідомими повідомленнями у знаковій формі став необхідним елементом соціального буття людини. Розвиток суспільства від ранніх стадій супроводжувався удосконаленням за­собів комунікації і йшов шляхом відшукування все більш містких каналів для передачі думок та емоцій з найменшими викривленнями та змінами.

Нині комунікація є однією з перспектив­них галузей наукового знання. Комунікація -явище універсальне, її зміст та форми пот­рапляють у поле зору багатьох наук соціаль­но-гуманітарного, природничо-наукового та технічного циклів, вона являє собою необхідну умову існування людського суспільства та при­родних спільнот.

Теорія комунікації являє собою бага­торівневу систему комунікативного знання, в якій кожен із рівнів узагальнює та інтегрує

теоретичні результати досліджень комуніка­тивних процесів у природі, суспільстві та техніці.

Природничо-наукові та технічні уявлення про комунікативний процес історично скла­далися незалежно один від одного і мають відповідно характерні ознаки гуманітарного та технічного підходів. Науковий потенціал теорії комунікації постійно збільшується за рахунок синтезу досягнень науки та мистец­тва, наук гуманітарних та природничо-технічних. На думку англійського мистец­твознавця Дж. Рейхардта, взаємозв'язок між світом мистецтва та технологіями набуває якісно нових форм [6].

Вчені вважають, що розвиток комуні­кації вбачається не стільки у технічних та індустріальних змінах, скільки у змінах пси­хологічних характеристик учасників кому­нікації. Людська психіка має тривалу історію

Розвиток теорії комунікації:...

45

розвитку. Способи відображення дійсності, засоби комунікації, механізми регуляції по­ведінки, діяльність сучасної людини форму­валися протягом сотень тисяч років. Таким чином, ці зміни зумовлені природою людини, її потребою змін як на психологічному рівні, так і на рівні суспільства в цілому.

Дж. Гербнер виокремив три головні ета­пи розвитку комунікації:

1) доіндустріальний, який відбувався "обличчям до обличчя" й охоплював усю спільноту;

2. друкований, який був створений пер­шою індустріальною революцією, що розби­ла ритуал, зробила життя плюралістичним, оскільки відібрала від касти пріоритети щодо комунікації історії про життя. У результаті з'явилася масова аудиторія;

3. телевізійний, який з'явився завдяки другій індустріальній революції. Дж. Гербнер знову пов'язує його ритуалом: люди дивляться телевізор за розкладом, а не за програмою. Всі інші засоби комунікації виділялися вибором. А це вимагало писемності, розви­вало смаки, ідеї, стосунки. Не вибірковий засіб є таким, до якого діти прилучаються при народженні. Вони отримують моделі пове­дінки ще до того, як навчаються читати [10].

Сучасна теорія комунікації оперує дос­татньо розробленим категоріальним апаратом, що свідчить про високу ступінь розробленості комунікативістики. Система категорій, якими оперує теорія комунікації включає поняття, що використовуються на різних рівнях ко­мунікативного знання: чим вищий рівень тео­ретичного узагальнення, тим більш загальні поняття він включає.

Досить загальним є і сам термін комуні­кація. В перекладі з латинської соттипісаііоп означає робити спільним, зв'язуватися, спілкуватися. У XX ст. термін комунікація був введений у широкий науковий обіг і на­був соціального звучання, що обумовило його використання в галузях соціально-гуманітар­ного знання.

Доволі часто в літературі трапляється пряме ототожнення понять комунікація та соціальна комунікація, що, на думку російсь­кого вченого М.Василика, є некоректним із

точки зору термінологічної суворості [7] і та­ке ототожнення комунікації та соціальної ко­мунікації призвело до виникнення проблеми співвідношення понять комунікація та спічкування.

Комунікація містить у собі значення як передачі повідомлення, так і співучасті. Ще 1965 р. у книзі "Зовнішньополітична комуні­кація" УФ. Девісон писав: "Комунікація" -незграбне слово. Було б чудово, якби можна було б обійтися без нього. Воно використо­вується у таких багаточисленних контекстах, що набуло цілого ряду різних значень... Вчені, що займаються соціальними науками, почали використовувати цей термін для характерис­тики взаємодії між людьми. Дехто визначає "комунікацію" як термін, що включає всі процеси, за допомогою яких люди впливають на оточуючих, інші ж розглядають цілі сус­пільства як системи комунікації.., не дивля­чись на благозвучність, термін "комунікація" є майже незамінним при міжнародному обміні ідеями, оскільки інші терміни стосуються лише окремих частин або сторін цього процесу, а деякі мають емоційний окрас, зокрема пропаганда, хоча в ній немає нічого негідного [2]".

Найбільш активно процеси спілкування почали вивчатися з И пол. XX ст. Приміром, 1950-1960-і рр. найбільший науковий інтерес викликали способи формалізації повідомлен­ня, його кодування та декодування, передача інформації від адресанта до адресата. Ці дослідження здійснювалися в межах нових тоді наук: кібернетики та інформатики. Спілкування в них розглядалось як одно­бічний інформаційний процес, в якому найбільша увага приділялася способам формалізації повідомлення, а більша частина визначень спілкування зводилася до ідеї передачі інформації від автора до адресата. Це знайшло своє вираження в математичній теорії комунікації, яку запропонували К. Шеннон та У Вінер [4].

У 1960-1970-і рр. різні аспекти процесу спілкування зацікавили психологів та лінгвістів, які основний акцент зробили на психологічні та соціальні характеристики спілкування, семантичну інтерпретацію ко-

мунікативних актів, правила та особливості мовної поведінки. На думку філософа Г.-Г. Га-дамера: "Мова - це те середовище, де відбу­вається процес обопільної домовленості співрозмовників та виникає обопільне ро­зуміння [6]". Спілкування тепер визначалось як ділові та дружні взаємовідносини, обмін думками за допомогою мовних знаків. Свою увагу дослідники водночас зосередили на психологічних характеристиках учасників спілкування, особливостях мовної діяльності, правилах мовної поведінки, але не зверталися

до аналізу механізму спілкування.

У 1980-і рр. різні способи спілкування стали вивчатися соціологами, які займались аналізом соціальної сутності спілкування, яке розуміли як наслідок закономірностей функціонування суспільства, взаємодії членів цього суспільства, становлення та розвитку особистості, організацій, суспільних інсти­тутів. На основі цих наукових напрямків, комунікаційний процес був пов'язаний із осо­бистістю учасника спілкування, який є пред­ставником певного суспільства і характеристи­ки якого тією чи іншою мірою відповідають рівню розвитку цього суспільства.

Отже, спілкування є складним процесом взаємозв'язку та взаємовпливу його комуні­каційних компонентів і в науці аналізується з різних точок зору.

В англомовній лінгвістичній літературі термін комунікація розуміють як обмін думка­ми та інформацією у формі мовних та писем­них сигналів, що саме по собі є синонімом терміна спілкування. В свою чергу слово спілкування означає процес обміну думками, інформацією та емоціями між людьми. В та­кому випадку дійсно немає різниці між спілкуванням та комунікацією.

Існує точка зору, що базовою категорією є така комунікація, яка відбувається між людьми у формі спілкування як обміну знако­вими повідомленнями. Але існує і протилежна трактовка співвідношення понять спілкування та комунікація, в якій основною категорією є спілкування, а в структурі останнього виді­ляється комунікація (обмін інформацією), інтеракція (організація взаємодії та впливу), перцепція (чуттєве сприйняття як основа

взаєморозуміння). Водночас комунікація вис­тупає свого роду посередником між індивіду­альною та суспільно значимою інформацією. В обох випадках, не дивлячись на зовнішні відмінності, основний упор робиться на ме­ханізм, який переводить індивідуальний про­цес передачі та сприйняття інформації у соціально значущий процес персонального та масового впливу через комунікацію.

Відомий соціолог Дж. Гербнер пов'язує комунікацію із суттю і роллю повідомлень у суспільстві [10]. Він визначає такі взаємо­пов'язані компоненти комунікативних дос­ліджень:

Г) коди й модулі: як декодується повідомлення, як його структурувати в усіх формах - вербальній, невербальній і т. ін.

2) обмін: що відбувається, коли ми отри­ муємо повідомлення, які характеристики ми приписуємо повідомленням, які соціальні, індивідуальні ролі виконуємо, коли інтерпре­ туємо і використовуємо повідомлення.

3) системи та інституції: необхідно приділяти увагу великим системам - таким, як мас-медіа, а також комунікативним компо­ нентам в інших організаціях.

Етимологічну та семантичну тотожність термінів спілкування та комунікація впевнено доведено деякими дослідниками. Наприклад. Ю.Д. Прілюк зазначає їхню рівноправність в якості вихідного поняття, визначеного як інформаційний обмін у суспільстві [8]. Але у власному дослідженні він не наважився по­ставити знак тотожності між цими поняттями і тому пропонує в подальшому використову­вати їх вибірково.

Чи не визначення американського вчено­го Сооїеу, зроблене ним 1909 р. у книзі "8осіа1 ог§апІ2аІіоп", вплинуло на розуміння комунікації як засобу зв'язку: "Під ко­мунікацією розуміємо такий механізм, завдя­ки якому людські стосунки можуть існувати і розвиватися, тобто будь-які символи розуму, разом із засобами передачі їх у просторі і часі. Охоплює цей механізм вираз обличчя, поставу, жестикуляцію, тон голосу, слова, письмо, друк, залізничні колії, телеграф, те­лефон чи щось ще, що може підкоряти простір і час. Являючи собою процес обмін}

Розвиток теорії комунікації:...

47

повідомленнями, які містять результати відо­браження людьми дійсності, спілкування є невід'ємною частиною їхнього соціального існування та засобом формування та функ­ціонування їх свідомості індивідуального та суспільного [2]",

Глибоко розглядалося поняття комуні­кації у філософських публікаціях, зокрема К. Ясперса. "Проблема комунікації, - зазначав Ф. Кауфман, - пронизує всю філософію Карла Ясперса [10]". Поняття комунікація вжи­вається Ясперсом як категорія, що характери­зує спілкування, зв'язок людини з іншими людьми. Цей зв'язок має соціально-психо­логічний характер.

Комунікація Ясперса з іншими індивіда­ми може виражатися у формі екзистенціаль­ної комунікації, комунікації існування [10]. Тобто, Ясперса і його багатьох послідовників комунікація виступає як функція зв'язку в суспільстві самотніх, як результат розумової діяльності абстрактних індивідів.

На думку Т.Г. Грушевицької, поняття спілкування та комунікація мають як спільні, так і відмінні ознаки. Спільними, на її думку, є їхнє співвіднесення із процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумов­лені різницею у обсязі змісту цих понять (вузькому та широкому). Це пов'язано з тим, що вони використовуються в різних науках, які на перший план висувають різні аспекти цих понять. Т.Г.Грушевицька зазначає, що за спілкуванням в основному закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за комунікацією закріплюється додаткове зна­чення - інформаційний обмін у суспільстві. Таким чином, спілкування являє собою соці­ально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової та творчої діяль­ності, що реалізується головним чином за до­помогою вербальних засобів комунікації. На відміну від нього комунікація - це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособовому, так і в масово­му спілкуванні різними каналами за допомо­гою різних вербальних та невербальних комунікативних засобів [4].

Думку про те, що ці процес спілкування та комунікація подібні, висловлював і В.М.Соковнін. Комунікація розглядається ним як складний процес взаємозв'язку та взаємовпливу всіх складових комунікативних компонентів, кожен з яких відіграє певну роль у створенні, обробці, кодуванні, прийомі повідомлень [46].

Дж. Гербнер підкреслював суспільний напрям комунікації, він писав, що комуніка­ція в її наближеному до суспільного життя значенні, тобто як інструмент передачі "пові­домлень", які мають "загальну значущість", завжди становить інтерес для сфери влади і політики. Суспільна цінність комунікації підвищилася в наш час, коли соціальна взає­модія за участю масових засобів набула настільки широких (національних та транс­національних) масштабів, що стала відчутно впливати на форми політики і громадського устрою [6].

Таким чином, усі найрізноманітніші виз­начення комунікації зводяться до того, що це складний процес, пов'язаний із передачею інформації.

Радянські філософи й соціологи стверд­жували, що комунікація тотожна поняттю спілкування і являє собою процес взаємо­зв'язку і взаємовпливу всіх основних компо­нентів, які відіграють певну роль у створенні, переробці, передачі та прийомі соціальної інформації. Водночас ідеться про інформа­цію, розраховану на визначену "масу" людей, тобто цей процес соціально детермінований. Техніка, за допомогою якої поширюється пев­на інформація, виконує роль інструменту, який забезпечує необхідний масштаб і якість такого роду діяльності [2]. Таким чином, на­голос робився саме на соціальну природу інформації. Наприклад, І.А.Федякін вважав, що інформація вужча, ніж комунікація, бо не охоплює такої важливої частини, як інформу­вання, тобто процес передачі інформації. І.А.Федякін зазначає, що комунікаційні про­цеси, що відбуваються в суспільстві, можуть бути об'єднані категорією соціальна комуні­кація. Сутність явища, що вона відображає -це соціально обумовлений процес виробниц-

тва та циркуляції повідомлень, що стосують­ся всіх сторін життя суспільства. Цей процес включає матеріальні та духовні аспекти, змістовний елемент та функціонування за­собів та каналів соціальних зв'язків [10]. От­же, явище комунікація розглядається не саме по собі, а в тісному взаємозв'язку з еко­номічними та соціальними умовами, проце­сами реального життя.

На думку А.А.Леонтьєва, обидва

терміни - комунікація та спілкування - тотож­ні за своєю сутністю та змістовністю: "Спілкування, або комунікація - це одна з форм взаємодії людей в процесі їх діяльності [5]".

У сучасній науці можна виділити кілька основних підходів до розуміння комунікації. Комунікація розглядається як:

• механізм, завдяки якому забезпе­чується існування та розвиток людських відносин, який включає в себе всі розумові символи, засоби їхньої передачі та збережен­ня в часі (Чарльз Кулі);

• обмін інформацією між складними ди­намічними системами та їхніми частинами, які здатні приймати інформацію, накопичува­ти її та перетворювати (Аркадій Урсул);

• інформаційний зв'язок суб'єкта з тим чи іншим об'єктом (Мойсей Каган);

• спосіб діяльності, який полегшує взаємне пристосування людей (Тамотсу Ши-бутані);

• акт відправлення інформації від мозку однієї людини до мозку іншої (П.Сміт, К.Беррі, А.Пулфорд);

• специфічний обмін інформацією, про­цес передачі емоційного та інтелектуального змісту (А.Звєрінцев, А.Панфілова);

• комунікація - це соціально обумовле­ний процес передачі та сприйняття інфор­мації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні по різних каналах за допомогою різних вербальних та невербальних комуніка­тивних засобів (Т. Грушевицька).

Узагальнюючи зазначимо, що в сучасній комунікативістиці виділяється два підходи до визначення сутності комунікації - меха­ністичний та діяльнісний.

Механістичний підхід розглядає ко­мунікацію як односпрямований процес пере­дачі та прийому інформації.

Діяльнісний підхід розглядає комуні­кацію як процес спілкування, обміну думка­ми, знаннями, почуттями, схемами поведінки, а також як спільну діяльність учасників ко­мунікації, в ході якої виробляється спільний погляд на речі та дії з ними.

Оцінюючи досягнення XX ст. в області визначення соціального значення комунікації, можна сказати, що комунікаційна проблема­тика стала основною частиною суспільних наук. Історія людства може бути розглянута як історія комунікації і вивчатися як ди­намічний поступ у розвитку форм, способів та засобів спілкування.