5. Поява і розвиток вільної боротьби

Вперше, під назвою «вільна боротьба» з’явилась в програмі ІІІ-х літніх Олімпійських ігор сучасності 1904 року, які вперше за Статутом МОК були проведені на іншому континенті в Північній Америці в м.СентЛуісі у США і разом з цим для сучасної вільної боротьби це були перші міжнародні змагання. Ініціаторами включення її в програми цієї Олімпіади були її господарі, а конкретно Федерація вільно-американської боротьби США, яка мала за Статутом МОК право пропонувати в програму Олімпійських ігор свої національні види спорту, але за рішенням президента МОК П’єром де Кубертеном її назва була скорочена до «вільної боротьби».

Разом з вільною боротьбою на цій Олімпіаді вперше були проведені змагання в стрільбі з луку і тільки серед жінок, баскетболу і теж за ініціативою господарів.

На ці ОІ зважаючи на відстань до них від всіх континентів крім Південної і Центральної Америки приїхало всього 39 спортсменів із 5 країн Європи (Австрія, Великобританія, Венгрія, Германія, Греція), серед яких не було жодного борця. У зв’язку з цим в Олімпійському турнірі прийняли участь тільки атлети із США і тому на олімпійському килимі, по суті, був проведений Чемпіонат США. І, природньо, що у всіх вагових категорія Чемпіонами і призерами стали громадяни США.

Ось прізвища перших олімпійських чемпіонів з вільної боротьби по ваговим категоріям:

1. до 105 фунтів Р.Керрі ≈ 51кг. (фунт 483,6 грама)

2. до 115 фунтів Д.Менерт ≈ 60кг.

3. до 125 фунтів Н.Ніфлот ≈ 60кг.

4. до 135 фунтів Д.Бредшоу ≈ 65кг.

5. до 145кг. фунтів О-Ф.Рем ≈ 70кг.

6. до 158 фунтів Ч.Ериксон ≈ 74кг.

7. +158 фунтів Р.Хансен більше 74кг.

Цей феноменальний результат не вдалося повторити жодній з команд по всім олімпійським видам спорту на всіх інших Олімпіадах.

Але на наступних ІV Олімпійських іграх 1908 року в Лондоні Англія (вільна боротьба) теж була в програмі олімпійського турніру, який вже був дійсно міжнародним і американські атлети вибрали тільки одну золоту нагороду.

Змагання проводились вже у 5 вагових категоріях:

1) до 115 фунтів Д.Менерт - США ≈ 55,5кг.

2) до 125 фунтів Дж.Доуа - США ≈ 60кг.

3) до 135 фунтів Д. де Релвисков - Великобританія ≈ 65кг.

4) до 150 фунтів С.Бекон - Великобританія ≈ 72кг.

5) більше 150 фунтів Джо О'Келлі - Ірландія ≈ 72кг.

Передісторія появи цього виду спорту, як міжнародного можна простежити з середини ХІХ століття у Великобританії.

Засновниками майбутньої вільної боротьби були антузіасти – студенти вищих навчальних закладів острова, які склали перші «Правила проведення змагань із боротьби» під назвою «catch as catch can» в перекладі на український – «хапай як тільки можеш вхопити», або простіше «хапай як можеш» - «catch» - серед аматорів.

В основу цього виду спорту лягли національні види боротьби з різних регіонів острова, які мали схожі правила ведення поєдинків, а також деяких колоній метрополії: Індії, Єгипту, Іраку. В Індії в різних королівствах при дворах їх монархів – раджів були навіть професійні придворні борці, досить шановні серед аристократів.

Правила змагань були більш демократичнішими, ніж у «французькій боротьбі», яка вже тоді була популярною на континенті, як зараз так і тоді британці називають Європу, та й весь інший світ. На відміну від правил змагань французької боротьби учасники «catch»у розбивались на 7 вагових категорій (у «французькій» - спочатку взагалі не було вагових категорій) і це було дуже важливо тому, що це притягувало майже всіх бажаючих до занять цим видом спорту і природно виступати на змаганнях.

Такі змагання привернули до себе увагу багатьох спортивних вболівальників, стали популярними. Саме це привернуло до них увагу борців-професіоналів з французької боротьби і в борців-професіоналів самої метрополії. В різних містах Англії між ними стали проводитись турніри на яких борці французької боротьби не раз ставали переможцями.

Разом з цим випускники англійських університетів і коледжей серед яких було багато громадян США, Канади, Австрії, Індії повертаючись в свої країни ставали організаторами секцій з «catch»у, який теж став популярним спочатку серед студентської молоді, а потім серед інших прошарків населення. Також як і в Англії цей вид боротьби набув великої популярності в США, а сама боротьба отримала нову офіційну назву «вільно-американська».

Популярність цього виду спорту в США привернуло увагу ділків, які стали організовувати змагання серед найкращих борців, які стали організовувати змагання серед борців, які стали професіоналами. На такі турніри запрошувались за контрактами й професіоналами з Європи і Азії.

В 20-х роках за контрактом в США виступав і дуже успішно наш земляк Іван Піддубний – «чемпіон чемпіонів».

Але на міжнародній арені «вільно-американська боротьба» появилась вперше відразу в програмі ІІІ ОІ, з якої вони в подальшому, крім VI Олімпійських ігор 1912 році в Стокгольмі, були у всіх змаганнях сучасних літніх Олімпійських ігор незважаючи на те, що перший офіційний Чемпіонат Європи був проведений під егідою FILA в 1929 році в Парижі у 7 вагових категоріях, чемпіонами стали:

до 56кг. П.Моллін (Болгарія)

до 61кг. Р.Роттенфлюк (Франція)

до 66кг. Е.Мальберг (Швеція)

до 72кг. Х.Роузен (Болгарія)

до 79кг. С.Штодерквіст (Швеція)

до 87кг. Е.Айшліман (Швейцарія)

більше Ю.Ріхтхофф (Швеція)

команди Радянського Союзу з політичних причин до закінчення ІІ Світової війни не брали участь у міжнародних змаганнях із всіх видів спорту, а тому фаворитами європейських Чемпіонатів і Олімпійських турнірів були борці з Скандинавії (Фінляндії, Швеції), Англії, Прибалтики (Естонії), а також Франції, Угорщини, Болгарії і Турції і США (на ОІ).

В подальшому вони були відтиснути представниками США, СРСР, Турції, Болгарії, Ірану, Японії від призового п’єдесталу.

Тільки у 1949 році FILA спромоглась організувати перший Чемпіонат Світу, який проходив у Стамбулу. Господарі дуже добре підготувались до проведення перших міжнародних змагань з найпопулярнішого в них виду спорту і встановили досі неперевершений на Чемпіонатах Світу з вільної боротьби рекорд:

1. до 52кг., А.Ючел (Туреччина),

2. до 57кг., Н.Акар (Туреччина);

3. до 62кг., О.Анденберг (Швеція)

4. до 67кг. М.Серветт (Туреччина);

5. до 73кг. К.Атік (Туреччина);

6. до 79кг. Я.Догу (Туреччина);

7. до 87кг. А.Кандемір (Туреччина);

8. більше 87кг. Б.Антонсон (Швеція)

Таке ж саме положення збереглося і на ІІ Чемпіонаті Світу у 1951 році в Хесьсінкі.

Першими міжнародними змаганнями, в яких прийняли участь збірна команда СРСР були XV літні Олімпійські ігри в м.Хельсінкі, Фінляндія. В складі олімпійської дружини СРСР були й 2 українця – кияни: Арменак Ялтирян – 4 місце у ваг. кат. До 67кг. і Василь Рибак – 14 місце. Незважаючи на відносну невдачу наших земляків команда СРСР зайняла ІІ місце (за системою підрахунку по здобутим медалям) поступившись команді Швеції:

1 місце Швеція – 2 зол. – 2 сріб.

2 місце СРСР – 2 зол. – 1 сріб.

3 місце Турція – 2 зол. – 1 бронз.

4 місце США – 1 зол. – 2 сріб. – 1 бронз.

5 місце Японія – 1 зол. – 2 сріб. – 1 бронз.

6 місце Іран – 2 сріб. – 3 бронз.

Першими Чемпіонами Олімпійських ігор з вільної боротьби стали грузинські борці Д. Цимакурідзе – до 79кг./

А.Меколококішвілі – більше 87кг. – важка вагова категорія. Друге місце зайняв борець з Азербайджану Р.Маметбеков.

Як бачимо боротьба була дуже запеклою і збірна СРСР гідно виступала на перших для неї міжнародних змаганнях.

В 1954 році команда СРСР вперше виступала на Чемпіонаті світу в Токіо, третього за порядком і виграла його в командному заліку.

З 8 вагових категорій 7 борців були грузинами і один з Естонії.

Першими Чемпіонами Світу з вільної боротьби стали в СРСР: В.Балавадзе – до 73кг.; А.Енглас – до 87кг.; А.Мекокішвілі - +87кг., до цього ще треба додати 3 бронзових медалі.

Через 4 роки VІ Чемпіонаті світу в 1958 році в Софії першими в Україні Чемпіонами Світу стали киянин Георгій Саядов – до 52 кг. і Вадим Синявський – до 67кг.

У 1965 році через 19 років від останнього був проведений Х Чемпіонат Європи в м.Манчестр, Великобританія, збірна СРСР виступила вперше і поступилась лише команді Болгарії (ІХ ЧЄ, 1946р., м.Стокгольм).

Першими Чемпіонами Європи в СРСР стали Олександр Медведь до 97кг. із Мінська, Георгій Сагарадзе до 78кг. із Тбілісі.

І тільки в 1967 році в Стамбулі першу золоту медаль на ХІІ Чемпіонаті Європи завоював киянин Борис Гуревич (до 87кг.), через рік на XVII Олімпійських Іграх в Мехіко він стає першим в Україні Олімпійським чемпіоном.

З 1998 року на міжнародну арену виходять жінки. На І Чемпіонаті Європи першою українською чемпіонкою Європи стає львів’янка Людмила Балушка, в наступному 1999 році на І Чемпіонаті світу першу золоту медаль для України завойовує Ірина Мельник (Мерлені), яка ще два рази поспіль виграє світові Чемпіонати і у 2004 році – ювілейному для вільної боротьби стає першою і поки що єдиною олімпійською чемпіонкою в Україні на XXVIII Олімпійських іграх в Афінах, на яких вперше в програму сучасних Олімпіад були включені змагання серед жінок, але тільки у 4 вагових категоріях із 7.

Вільна боротьба з точки зору «Правил змагань» дуже динамічний вид спорту, так за ці більше ніж 100 років 10 разів змінювалась кількість вагових категорій, 12 разів часові формули змагальних поєдинків, 6 разів системи проведення особистих змагань і т.д. Основною метою змін в «Правилах змагань» була зрозумілість і видовищність змагань для глядачів-вболівальників.

Вільна боротьба стала другим видом спортивної боротьби після греко-римської, яка була визнана Міжнародним олімпійським комітетом МОКом – і включена у програму сучасних літніх Олімпійських ігор (ОІ).

Саме безпосередньо МОК вивів на міжнародну арену цей вид спорту.

Передісторія цього така.

Як більшість сучасних видів спорту поява і розвиток вільної боротьби завдячує інтересу до неї та ентузіазму молоді.

На початку другої половини ХІХ століття, зважаючи на зацікавленість молоді з різних регіонів Великобританії до схожих за правилами національних видів боротьби (ірландської, валійської, шотландської, корн уельської, староанглійської), студентськими спортивними організаціями провідних навчальних закладів були розроблені і затверджені єдині правила для змагань з боротьби, яка отримала назву кетч ез кетч кен (анг. catch as catch can), що в перекладі дослівно, можна перекласти, «як захоплюй як тільки можеш захопити» (анг. catch-захоп).

Правила змагань об’єднували особливості національних видів і, що важливо, встановлювали, як в тодішньому боксі, вагові категорії серед спортсменів, а це відповідно призвело до значного збільшення бажаючих займатися цим видом боротьби, який серед аматорів отримав скорочену назву «кетч».

Єдині правила стали першим кроком розповсюдження кетчу, в першу чергу серед студентів. Команди навчальних закладів різних регіонів країни отримали можливість проводити спочатку товариські зустрічі, а пізніше першості Великобританії серед студентів і Чемпіонати країни. Кетч став загальнонаціональним видом спорту.

Тодішні правила боротьби, які визначали дозволені і заборонені дії борців, були дуже подібними до сучасних правил вільної боротьби.

Випускники ВНЗ Великобританії, які виїжджали на роботу в її колонії і домініони ставали першими пропагандистами цієї боротьби в Канаді, Австралії, в Азії, в Африці, а також в США. Особливу популярність набув кетч саме в студентів США. Цей вид боротьби приваблював молодь майже повною відсутністю обмежень у технічних діях атлетів (заборонялись тільки больові, травмуючи дії і удушення), що значно розширювало технічний арсенал на відміну від тодішньої «французької боротьби» і разом з цим спрощувало суддівство поєдинків.

Все це разом сприяло популяризації змагань з кетчу в цих країнах.

Вже у 80-х роках ХІХ століття в США проводились національні Чемпіонати країни серед аматорів, організовувалась велика кількість змагань серед професійних борців.

Перший Чемпіонат Англії з «кетчу» серед аматорів був проведений у 1877 році в м. Єдинбург столиці Шотландії.

Але до великомасштабних міжнародних змагань з цього виду боротьби ще не дійшло – в спортивному світі панувала французька боротьба основними пропагандистами якої були професійні, циркові атлети, які теж виробили інтернаціональні правила змагань.