2. Витоки і розвиток греко-римської боротьби.

Будь-яка фізична і розумова діяльність людини може стати видом спорту, якщо у змаганнях з неї діють загальні для всіх учасників “ Правила змагань”, в яких передбачається порядок проведення змагань і визначення переможців.

Характерним прикладом цього є розвиток сучасної греко-римської боротьби. Поява цього виду боротьби пов’язана із Францією, в якій після доби багаторічних війн з’явилось багато професійних атлетів, які за гроші демонстрували мистецтво боротьби перед публікою в цирках і на відкритих аренах. Ними ж були в першій половині XIX століття єдині і зрозумілі для глядачів “Правила змагань”, тобто ведення поєдинків, умови визначення переможців суддями.

За цими правилами борцям заборонялося захоплювати своїх суперників нижче поясу, здійснювати дії ногами (виконувати підніжки, зачепи, підсічки), проводити больові і удушаючі прийоми , кидати партнера вниз на голову.

За місцем походження цей вид боротьби отримав назву “французька боротьба”.

Саме виключення з боротьби травмонебезпечні дії заохотило багатьох людей до заняття цим видом спорту. Не останню роль в цьому зіграла реклама багато чисельних чемпіонатів професійних борців, які розігрувалися за сценарієм циркової вистави як яскраве видовище, викликали жвавий інтерес глядачів і робили повні збори в цирках , театрах і вже збудованих спортивних аренах , на яких виступали вже не окремі атлети, а цілі групи борців.

Хвиля популярності цим видом боротьби у другій половині XIX століття вийшла за границі Франції і прокотилась по всіх країнах Європи досягнувши Російської імперії на сході і меж Африки на півдні. В тодішній Європі мабуть не було жодної людини яка не бачила французької боротьби, не знала їх правил, тому що в багатьох країнах Європи створювалися групи своїх професіоналів, які кочували по всім країнам, організовуючи Чемпіонати із місцевими професіоналами.

У всіх країнах створювались ентузіастами і, в першу чергу, молоддю кружки, секції для занять французькою боротьбою. Спортивні меценати вишукували серед неї найбільш обдарованих і фізично розвинутих запрошуючи їх для занять у власні клуби під керівництвом тренерів із бувших професіоналів.

Навіть створювались гуртки і секції в яких займалися жінки.

Спочатку правилами змагань у професіоналів не передбачався розподіл спортсменів на вагові категорії і час поєдинку. Боротьба закінчувалась або перемогою – поки суперник притискався лопатками до килима, або відмовлявся від продовження поєдинку.

В аматорській боротьбі теж спочатку не було вагових категорій, тобто до змагань допускались борці будь-якої ваги, але для перемоги було достатньо тільки торкнутися лопатками килима.

За такими правилами серед аматорів був проведений І чемпіонат Європи у 1898 році у Відні, який виграв 20-ти річний вихованець петербурзького “кружка любителей атлетики” доктора Владислава Францевича Краєвського , заснованого у 1885 році (боротьбою почали займатися тільки у 1895році), естонець за національністю Георг Гаккеншмидт, який у 4-х поєдинках витратив 3 хвилини 15 сек.

Перший Чемпіонат Світу серед аматорів теж був проведений у столиці Австро-Угорщини Відні через 6 років у 1904 році, але вже серед спортсменів двох вагових категорій легкій до 80 кг і важкій вище 80 кг.

В першій ваговій категорії першим Чемпіоном Світу серед аматорів став датчанин С.Альтвист, а важкій – австрієць Б.Арнольд.

Другою організацією в Росії стало в 1896 році “Петербуржское атлетическое общество” керівником якого став перший голова Олімпійського комітету Росії граф Рибоп’єр.

Подібні організації спортсменів-аматорів в той же час виникають в Москві.

У лютому 1885 року лікарем, ентузіастом фізичного виховання Євгеном Федоровичем Гарнич-Гарницьким був заснований Київський атлетичний гурток. Його активними помічниками були відомий борець-професіонал Владислав Питлясинський, виїхавший із Петербурга в Київ – інженер-механік, автор першого підручника з французької боротьби у 1896 р., професори С. Томашевський, М. Шпаков, інженери Б.Селяка, М.Яськевич.

10 травня 1899 році був затверджений Статут Київського атлетичного товариства головою якого був обраний невтомний Є.Ф.Гарнич-Гарницький. Під його проводом виховано чимало прекрасних атлетів: К.Павленко, Ф.Григоренко (чемпіона в середній вазі останнього VI Чемпіонату Російської імперії з греко-римської боротьби – Петербург,1915р.), С. Тонкопей, М. Урицький.

У 1906 році В.Питлясинським створено в Одесі Атлетичний гурток (інститут фізичного розвитку). Такі ж організації в той час з’являються у Маріуполі, Сумах, Чернігові, Донбасі.

На перших Олімпійських іграх до яких допускалися тільки спортсмени-аматори боротьба під назвою “греко-римська” , а за правилами “французька” була включена з ініціативи самого П’єра де Кубертена тодішнього секретаря МОКа. Який вважав боротьбу обов’язковим видом спорту в програмі Олімпіад (і це дійсно було і є на протязі всієї історії сучасних Олімпійських ігор – крім ІІ ОІ в Парижі 1900 р.

В Олімпійських змаганнях борців взяло участь всього 5 спортсменів, переможцем серед яких поклавши всіх суперників на лопатки став Карл Шуман з Німеччини, найлегший серед них /який до речі завоював ще 2 золоті медалі в гімнастиці /, ІІ і ІІІ місця зайняли відповідно Цитос Єориос та Христопулос Стефанос з команди Греції.

В першій олімпійській команді Росії яка брала участь в V Олімпіаді 1912 року в Стокгольмі (Швеції) представників-борців з України не було. На цій Олімпіаді зафіксований найдовший за часом поєдинок з усіх видів боротьби. У важкій ваговій категорії петербуржець Макс Клейн боровся із фіном Альфредом Айсіпайненом 10 годин 15 хв. / що правда з 2-ма перервами /. В боротьбі за І місце М. Клейн програв із-за повного виснаження, зайнявши ІІ місце.

На першій Олімпіаді де виступала команда Радянського Союзу в складі команди борців греко-римського стилю представник України, запорожець Яков Пункін здобув першу олімпійську нагороду причому вищого ґатунку у вазі до 62 кг. /XV ОІ 1952 р. м. Хельсінкі – Фінляндія /. Через 8 років на XVII OI в Римі – 1960 р. у важкій ваговій категорії таку ж золоту нагороду завоював Іван Богдан з Києва. Через 4 роки ( 1964 р.) на XVIII OI в м. Токіо – Японія, киянин Владлен Тростянський виграв срібну медаль.

І тільки через 12 років в XXI ОІ (1976 р.) з канадського міста Монреаль в Київ свою першу золоту медаль привіз Олександр Копчинський – важка вагова категорія, а другу він привіз на Україну з наступної Московської ХХІІ Олімпіади (1980 р.).

У 1988 році на ХХІV OI в Сеулі (Південна Корея) у вазі до 82 кг першим був вихованець

Української школи боротьби , а тоді вже москвич Михайло Міміашвілі.

В наступних Олімпійських іграх (ХХV) у 1992 році в Барселоні / Іспанія /- єдиним представником України в збірній команді з греко-римської боротьби Союзу незалежних країн бувшого до 1991 року СРСР у вазі до 48 кг став Олександр Кучеренко з м. Луганська, який завоював золоту медаль.

Вперше на літній Олімпіаді (ХХVI) в м. Атланта (США) у 1998 році виступала національна команда незалежної держави України з 8 чоловік, які вибороли це право у рейтингових змаганнях олімпійського циклу (з 10 вагових категорій). Золоту нагороду у вазі до 90 кг виборов донеччанин В’ячеслав Олійник, а бронзову медаль завоював киянин Андрій Калашников /вага до 52 кг /. Інші борці української дружини виступили досить непогано для дебютантів:

Руслан Хакімов – 4 місце у в/к до 57 кг Дон

Комишенко Григорій - 6 місце у в/к до 62 кг Дон.

Аджи Руслан – 13 місце у в/к до 68 кг Донецьк

Двігасов Артур – 6 місце у в/к до 74 кг Тернопіль

Саладзе Георгій – 7 місце у в/к до 100 кг Луганськ

Котоп Петро – 4 місце у в/к до 130 кг Рівне

В Олімпійських іграх у австралійському Сіднеї у 2000 році (ХХVII) наші борці не змогли підвищити свої результати і тільки Андрій Калашников завоював другу бронзову медаль у своїй вазі (до 52 кг).

Особливу сторінку в пропаганді і розвитку греко-римської боротьби на Україні і взагалі в Російський імперії займають борці – силачі професіонали, які разом із гастролюючими цирками - Шапіто мандрували по всім містам , губерніям тодішньої імперії.

Очолював цю когорту професіоналів непереможний в Росії наш земляк Іван Піддубний

який і почав кар’єру в Києві у цирку братів Нікітіних, ще у 1892 році, як борець із боротьби “на поясах”, схожої за правилами до тодішніх правил французької боротьби, але і одним обмежень – в ній дозволявся тільки один захоп тулуба “навхрест” із захопленням партнерами спеціальних борівських поясів.

Вважаючи на шалене захоплення молоді французькою боротьбою і засвоювання її техніки, техніки, правил у створюваних спортивних осередках аматорів, які вже спромоглися організувати і провести у 1896 році в Петербурзі І перший чемпіонат Росії (аматорський) з цього виду спорту, “поясна боротьба” виглядала анахронізмом і професіоналам необхідно було навчатися у аматорів французької боротьби.

Так у 30 років Іван Піддубний став членом “Петербургского атлетичного общества”, який був заснований графом Рибоп’єром у 1896 році і який керував ним. Рибоп’єр взяв під свою опіку підготовку Івана Піддубного, маючи намір відрядити його на Чемпіонат Світу, який проводився в 1898 році в Парижі ( до цього в 1890 році мав назву міжнародного турніру) і на якому боротьба проводилась до остаточної перемоги без урахування часу і вагових категорій і до нього допускались будь-хто з борців і аматорів, які вносили досить велику заставу яка зростала від 1000 франків щорічно приблизно на стільки ж .

Через рік тренування у 1903 році під керівництвом тренера-француза Піддубний за кошт графа і під його заставу виїхав на цей турнір, на свій перший міжнародний Чемпіонат. В цьому змаганні він зайняв ІІІ місце програвши Чемпіону 1898 року французу Полю Понсу. Але не пав духом і на протязі 6 років поспіль виграв цей турнір – Чемпіонат , на який дійсно збиралися борці–професіонали з усіх країн, до речі Чемпіоном 1899 і 1901 років був турок Кара-Ахмед, 1900 року француз Лоран де Боккерда, у 1902 році Георг Гаккеншмід, який після цього змушений був перейти у професіонали, бо участь аматорів у змаганнях із професіоналами за тодішніми правилами змагань спортсменів-любителів зачиняла перед ним двері до Чемпіонатів серед аматорів і участь в Олімпійських іграх.

Слава Івана Піддубного дозволила йому боротися на вигідних контрактних умовах, так би мовити на рівних, із найсильнішими борцями професіоналами того часу які викликали великий інтерес в усій Європі і поляками братами Циганкевичами, легендарним естонцем Абатом і багатьма іншими, були перемоги, були поразки і знову перемоги у матчах - реваншах ( наприклад, в поєдинку із старшим Циганкевичем за псевдонімом “Збишко” у 1907 році в Лондоні він був знятий із змагань “за грубість”, що не стало перепоною для зустрічі з цим борцем в тому ж році в м. Антверпені – Піддубний виграв), відсотки від призових за контрактом отримував граф Рібоп’єр до 1908 року.

Спортивні заслуги Івана Піддубного були визнані навіть Радянським урядом і він був одним із перших спортсменів нагороджений орденом.

На честь його і зараз вже на протязі останніх 30 років проводиться Міжнародний турнір в м. Москві.

В Радянському Союзі греко-римська боротьба під тотожною назвою класичної була єдиним видом боротьби /з якої проводились починаючи із 1924 року Чемпіонати СРСР / до 1935 року коли почалися проводити змагання із боротьби САМБО за правилами спортивного стилю / на відміну від бойового/. До другої Світової війни було проведено два Чемпіонату СРСР із САМБО – 1939 і 1940 років.

Борці класичного стилю теж приймали участь у цих змаганнях і досить успішно. Так на Чемпіонаті по САМБО 1940 року у 5 вагових категоріях із 7 переможцями стали “класики”.

Борці класичного стилю з України приймали участь у всіх всесоюзних змаганнях до і після Вітчизняної війни і завжди були в числі лідерів, так на І Чемпіонаті СРСР у 1924 році (25-30.X) в м. Києві у 2-х вагових категоріях з 5-ти два киянина

Петро Махницький ( в/к до 75 кг – середній) і Микола Сажко (в/к до 80 кг – пів важка) стали Чемпіонами серед учасників із 16 місць СРСР.

Всього до червня 1941 року було проведено майже 12 Чемпіонів СРСР, майже тому, що ХІІ Чемпіонат не був повністю завершений (кожна вагова категорія проводилась в окремому місті по розкладу з травня по червень). Чемпіоном встиг стати тільки один український борець, киянин Г.Баєв (в легкій ваговій категорії)

На всіх всесоюзних змаганнях українські атлети складали гідну конкуренцію спортсменам з інших республік , Москви і Ленінграда, які виступали окремими командами.

Вже тоді здобували досвід підготовки і виступу на змаганнях майбутні “заслужені майстри спорту” і “заслужені тренери” чемпіони і неодноразові призери цих змагань: Ялтирян; Василь Рибалко, Сергій Спірідонов, Валентин Трубчанінов, Василь Бровченко, Сиротин Андрій, і багато інших, але які загинули в полум’ї війни, ті хто пережив її і змогли оправитись від ран і контузій і після війни встали на борівські килими, а по закінченні спортивної діяльності стали видатними тренерами чиїми вихованцями і зараз пишається Україна.

Нажаль в довоєнні часи наші українські борці не набули досвіду участі в крупних “міжнародних змагань”, тому що федерація СРСР зі всіх видів спорту не входили в жодну міжнародну спортивну федерацію і в зв’язку з цим не могли приймати участі в основних міжнародних змаганнях і Чемпіонатах Європи, Світу і Олімпійських іграх (не існувало і Олімпійського комітету в СРСР).

В 1924 по 1941 роки досвід міжнародних змагань здобувався у командних товариських зустрічах із борцями робітничих спортивних клубів, які запрошувалися із всіх Скандинавських країн , Австрії, Німеччини, Швейцарії, Латвії, Естонії.

Міжнародна федерація любителів боротьби була створена в 1912 році і з тих часів керує роботою по організації і проведенню міжнародними змаганнями борців для участі в яких допускаються країни члени FILA тобто національні федерації греко-римської і вільної боротьби. Штаб-квартира FILA розташована в швейцарському місті Лозанні. Першим президентом був Е. Рабар (Швеція, 1921-24 рр.) зараз IV президентом з 1971 року обраний Милан Ерцеган. Бюро FILA складається із 16 чоловік (президент, 4 віце-президента, казначей : 10 членів які керують різними комісіями FILA). Зараз FILA налічує 128 членів. Національні федерації країн бувшого СРСР підтвердили своє членство у 1991-92 рр. до початку Барселонської Олімпіади. Федерація боротьби СРСР стала членом FILA з 1947 року.

Піддубний Іван Максимович

7 жовтня 1871р. народження, с.Красьоновка (між с.Оржицею Полтавської губернії м.Золотоношею на Лівобережжі).

100-річчя відзначалась в м.Єйську Ростовської області.

З 1893р. працював вантажником в Севастопольським порту в грецькій фірмі «Лівас», в 1895р. в тій же фірмі працював в Феодосійському порту старшим робітником «Іван Великий».

Вперше в 1896р. боролися в «Цирку Бескоровайного» з професійними борцями, як аматор по «русько-швейцарській» поясній боротьбі, виграв у Георга Луріха. Після цього працював у цирку Труцці (Севастополь, Одеса); «Російському цирку братів Нікітіних » (Київ), де можливо в клубі Є.Ф. Гарнич-Гарницького, а до того у Георга Луріха, оволодівав прийомами французької боротьби.

В 1903 році по листу запрошенню взимку президента Атлетического общества графа Георгія Івановича Рибоп'єра (під патронатом брата царя Володимира Олександра) для підготовки до Парижського Чемпіонату Світу прибуває у Петербург.

Йому надається тренер Єжен де Парі в цьому році І.П. має: ріст – 185 (йому 32 роки), вага – 114кг., окр.уж. груди на видосі – 134, біцепс – 45, передпліччя – 36, на видосі зап’ястя – 21, шия – 50, пояс – 104, бедро – 70, ікри – 47, голінь – 44. Чемпіони в Парижі І ЧС – Поль Понс (бувший слюсар) Фр. – 1898р.;

ІІ ЧС – Владислав Питлясинський Пол. – 1999р.; ІІІ ЧС – Лоран Бокеруа – Фр. – 1900р.;

ІУ ЧС – Георгій Гаккеншмідт – (Рос-Естон) – 1901р.;

V ЧС – Поль Панс – 1902р.

В Париж І.П. разом з Е. де Парі (тренером) 13,5 міс. щоденних тренувань, 2 тижні відпочинку, прибуває за 2 міс. (разом з Ол-ром Абертом 90кг.).

VI ЧС (50 борців вагою св. 87кг.) за рахунок Рібоп'єра боролись за ЧС, 40 днів (решта 80 за Ч-т Парижу) миттєвої туше. Не було Чемпіонів попередніх ЧС.

Аберг с Раулем ле Буше (188 см. 121кг. нічі – 45 хвилин продовження на наступний день – Абер не вийшов із-за фрункулеза спини – попав на 2 тижня в лікарню). І.П. у 12 поєдинку боровся з леБуше (перші змаг. ІПм.).

ІІІ ЧС - 40 днів - І місце Іесс Педерсен – 10тис.франків, ІІм. леБуше, ІІм. Збишко –Циганкевич. 4 місце – І.П. Атлетичне товариство запропонувало леБуше приз в 10тис.фр. за боротьбу з І.П., але він відмовився.

В 1939 році нагороджений орденом Трудового Червоного прапора за «видатні заслуги у справі розвитку радянського спорту», разом з цим присвоєно звання «Заслуженого артиста РСФСР».

В 1945 р. присвоєно звання «Заслуженого майстра спорту СССР».

В 1924р. оженився вдруге і жив на квартирі жінки в м.Ростові на Дону (Марія Семенівна Маншошина). Син (прийомний) теж борець професіонал (Іван Романович), став головним інженером Ростовського заводу, загинув під час війни.

Після повернення з Америки (у лютому-березні 1927р.) І.П. купив дім в м.Єйську Краснодарського краю (на розі вул.. Пушкінської і Советов із великим садом). Єйськ – курортне місто на березі Азовського моря, має льотне училище.

У 77-річному віці зламав стегно, яке довго не зросталось, довго хворів – лікувався фізичними вправами і водними процедурами. Помер о 6 вечора в 1949р.

Пройшло вже 60 років, але пам'ять про цю спортивну особистість не згасає. Перемоги нашого земляка на міжнародних змаганнях залучили до занять боротьбою мільйони молоді. Він був людиною-легендою спорту: нею залишився. В Москві проводиться 50 років поспіль традиційний міжнародний турнір пам’яті нашого видатного земляка.