4. Основні цінності людського буття та завдання і цілі соціальної роботи з людьми з особливими потребами.

Всі ці сили ніби виводять людину у вістря того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових соціально-культурних сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам належною мірою оцінити давні філософські твердження, в тому числі – й твердження Г.Сковроди, про те, що глибини світу розкриваються в людині та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до «біомаси», що цінність людини не може бути обмежена ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками та ідеалами: це є передній край світового метаморфозу (процесу зміни та породження нових форм).

Для реалізації того потенціалу, що дарований кожній людині її персональністю, велике значення мають ціннісні орієнтири, які виникають саме на грунті людської персональності та прилучення до трансцендентального. Поняття цінностей ввів у філософію І.Кант (хоча виникло воно трохи раніше), а у 60 – 70-і роки ХХ ст. світовою філософією прокотилося доволі гостре сперечання щодо природи цінностей. Марксисти та представники філософії сцієнтистського спрямування намагались або заперечити значення цінностей в людському житті, або взагалі усунути їх із філософії. Основний аргумент був таким: цінності – це дещо суб’єктивне, хитке та ненадійне, а виправдані людські міркування і дії повинні базуватись на знаннях. Дана дискусія, як і будь-ке наукове сперечання, виявилась корисною: врешті поняття цінностей набуло кращого осмислення та окреслення. Перш за все поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті їх реальних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини та людських взаємин. Цінність – це значущість чогось для людини. По-друге, поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; ми пам’ятаємо, що знання та пізнання прагне виразити реальний стан речей, а цінності – те, яким цей стан речей виявляється для людини. Наприклад, людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її фізичних властивостей (наприклад, зіпсований годинник), але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (згадаймо, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). По-третє, в цінностях проявляється те, що є органічно прийнятним для певної людини, а тому цінності постають як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані «екстремальні ситуації») досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтації, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. Надзвичайно важливо в розмовах про цінності звернути увагу на те, що ніхто й ніколи не зможе примусити людину щось цінувати, якщо це щось суперечить її внутрішнім схильностям та життєвому налаштуванню. Тому цінності постають своєрідною «територією свободи» для особистості: людину можна примусити виконувати певні суспільні правила (наприклад, правила дорожнього руху), проте не можна примітити любити якусь музику. Прагнення певних «керівників життя» ззовні прищепити людям чужі їм цінності, як правило, приречені на провал. Людину можна прилучати до певних цінностей, вводити у простір (чи горизонт) їх проявів, терплячими кроками виховання пояснювати їх зміст та значущість, але й на такому шляху успіху можна буде очікувати лише тоді, коли сама особистість почне здійснювати власний рух у тому ж напрямі.

Хоча цінності мають індивідуалізований характер, існують колективні та суспільні цінності, носіями яких постає якась спільнота. В наш час доволі часто та активно обговорюється питання про загальнолюдські цінності; вважається, що ті країни та культури, що їх не сповідують, не можуть розглядатись як цивілізовано розвинуті. Існують і активні супротивники визнання загальнолюдських цінностей: вони твердять, що як не існує «людини взагалі», так не існує і загальнолюдських цінностей. Проте навряд чи варто спростовувати той доволі очевидний факт, що всі люди схожі між собою і не в чомусь другорядному, а у суттєвому та важливому. Саме на основі такого суттєвого в людях до найголовніших людських цінностей відносять:

• насамперед найвищу цінність – саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, а не засіб); такою мірою – мірою найвищої людської цінності – позначають в наш час усі складові та аспекти людського буття, тобто збереження життя людського організму, створення для його життя гідних та належних умов, створення можливостей для поступового входження людини у людський спосіб буття;

• із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важли­вістю цінності право людини на вибір життєвого призначення. Життя дароване конкретній людині: ні вона сама, ні її батьки, ні керівники суспільства не можуть вважати себе власниками людського життя; певною мірою воно постає, як аванс, наданий саме цій людині. Це озна­чає, що перше право розпорядитися життям належить самій людині; але при тому людина має пам’ятати, що й всі інші люди перебувають у такому самому статусі, що вона також не може наділяти себе правом розпорядитись, як схоче, життям інших людей;

• якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода, оскільки лише за умови наявності свободи людина може розпорядитись своїм життям та нести відповідальність за свої дії. Враховуючи попередньо окреслені людські цінності, можемо стверджувати, що свобода якоїсь людина не має заперечувати, обмежувати або знищувати свободу інших людей.

Проблема свободи давно хвилює людську думку, хвилює вона, звичайно, і філософів. Чи може людина бути самовладною у своїх вчинках, чи, можливо, вона є лише механічною лялькою, якою керує хтось інший? Навряд чи слід переконувати когось у надзвичайній важливості цього питання, адже, з однієї сторони, від відповіді на це питання залежать наші життєві можливості, а, з іншої сторони, без визнання свободи автоматично відпадає питання про відповідальність людини за свої дії та їх наслідки: якщо людиною хтось керує, то не людина, а її керівник має відповідати за наслідки певних людських дій.

В історії філософії існували різні визначення свободи; вдалим можна вважати формулювання Т.Гоббса: свобода є там, де ніщо не заважає моїм діям. Таке визначення можна вважати її абстрактним розумінням, оскільки воно постає вільним від позначення умов будь-яких дій. Воно орієнтує на те, щоб розглядати свободу як наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення. У цьому розумінні свобода протистоїть обмеженню (згадаймо юридичний термін «обмеження свободи»!). На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді таке визначення свободи не може нас влаштувати, по-перше, тому що відсутність будь-яких обмежень взагалі є нереальною у цьому світі; обмеження – це визначеність, відсутність обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а по-друге, необмеженість зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки наших дій, у тому числі й оцінки самої свободи. У такому абстрактному розуміння свобода окреслюється перед нами у своїх негативних проявах – як «свобода від чогось». Їй протиставляють «свободу для чогось», тобто свободу, як можливість діяти у напрямі досягнення певного результату. Таке розуміння постає вже «конкретним розумінням свободи», оскільки звертає увагу на реальні можливості реалізації людських дій. Якщо ж ми почнемо звертатись до таких реальних умов та можливостей реалізації людських дій, то обов’язково маємо згадати ідею Б.Спінози про те, що свобода є пізнана необхідність. Це розуміння свободи було підхоплено марксизмом із додатком: свобода є діяльність із знанням суті справ. Проте погодитись з таким розумінням свободи навряд чи можна: якщо я перебуває в ув’язненні і при тому усвідомлюю, що я того заслуговую, то навряд чи зможу вважати себе вільним. Свобода є радше подолання меж, розширенням меж моїх виправданих дій, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності, а постає як зв’язок свободи з обмеженнями. Але пізнати і навіть визнати певну необхідність ще не означає здобути свободу, хоча пізнання необхідності є дійсною умовою свободи. Отже, свободи немає поза необхідністю, але перебування в межах необхідності також не дає нам свободи. Свобода, крім того, передбачає можливість змінити необхідність, по-іншому її використати або інакше спрямувати необхідний хід подій. Буквально вся культурна та виробнича діяльність людини пов’язана з використанням певних природних необхідностей через їх зміну, надання їм нових функцій та спрямування у напрямі до виконання людських цілей. Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка, врешті, може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. У цьому сенсі свобода протистоїть сліпому невпорядкованому рухові. Отже, свобода є там, де є можливість змінити одну необхідність на іншу, а врешті вона постає як та необхідність, що виражає екзистенційні особливості людини – її потребу виходити за всі та всілякі межі.

Розглянуті аспекти свободи дають можливість виділити основні позиції у підходах до неї: волюнтаризм – наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі; фаталізм – заперечення будь-якої свободи, віра в те, що все в людському житті наперед та однозначно визначено; детермінізм – визнання внутрішнього зв’язку свободи із необхідністю, визнання того, що успішні дії не можуть бути сліпими та довільними; оказіоналізм – заперечення можливості існування реальних зв’язків нашої свободи волі із обставинами життя, визнання таких зв’язків виключно випадковими, тобто людина чинить щось від себе, як заманеться, але у підсумку відбувається щось непередбачене.

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за певними видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи. Зовнішня свобода є можливість змінювати обставини життя практично, реально, у взаєминах людини з тим, що перебуває поза нею. Внутрішня свобода: це є вміння зберігати розкутість та сміливість думки за будь-яких обставин життя, навіть за умов, коли людина зовсім позбавлена зовнішньої свободи. Свобода дії: коли людина не заблокована фізично у здійсненні певних операцій. Свобода волі: визнання того, що внутрішнє рішення є вихідним пунктом у внутрішньому ставленні до будь-чого і що людина здатна сама виробляти таке ставлення, обирати його, керувати ним. Говорячи про свободу волі варто згадати про те, що Августин Блаженний в своїх міркуваннях розрізняв людську свободу та свободу волі: людська свобода поставала характеристикою (або властивістю) самого людського способу буття у вигляді онтологічно наданої людині можливості рухатись у різних напрямах, незалежно від того, чи вона це розуміє, чи ні, а свобода волі передбачала певний ступінь усвідомлення людиною такого свого становища та наявність в неї рішимості обрати той чи інший варіант дій. Звідси випливає те, що людині завжди надані передумови свободи, проте вона може про них нічого не знати та їх не використати. Негативний характер свободи (або негативна свобода), як вже відзначалось, – це є «свобода від чогось» (від нагляду, обмежень, скерувань, примусу та ін.). Вірогідний характер свободи передбачає можливість вибору способу та спрямування дій із певних можливих варіантів; вірогідну свободу інколи схильні ототожнювати із свободою як такою або й навіть вважати вирішальною ознакою свободи. В цьому сенсі інколи кажуть, що свобода є там, де існує можливість вибору. Проте, далеко не кожний вибір, якщо він навіть реально можливий, дарує нам свободу; наприклад, коли нам пропонують вибір між ситуаціями, що носять однаково примусовий характер, або, коли пропонують обрати спосіб нашої страти, то вибір є, а свободи немає. Отже, вірогідна свобода містить лише момент свободи – можливість здійснити певну дію – дію вибору, проте це не є та свобода, яка може вести до розширення наших можливостей. Вірогідна свобода не обов’язково збільшує (або породжує) свободу. Таку можливість відкриває нам позитивно-творчий характер свободи: це є вміння оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішні необхідності, знайти «відмички» до її розв’язання та змінити її. Отже, можемо зробити висновок: свобода – це передусім не те, що дароване людині відразу та в готовому вигляді (хоч зовсім вилучати цей момент із життя не можна, бо людина початково перебуває в становищі «можливості свободи» внаслідок своєї біологічної незапрограмованості), а те, що людина здобуває своєю думкою, волею та дією. Історія культури засвідчує, що свобода настільки високо цінувалась та цінується людьми, що інколи вони воліють скоріше позбутися життя, ніж позбутися свободи. Вимога свободи часто була гаслами революційних історичних подій.

Окрім названих найперших людських цінностей до них відносять також моральні цінності (добро, сумління, мужність, відданість, чесність), естетичні (краса, гармонія, вишуканість, довершеність), соціокультурні цінності та ін.