4. Розвиток теорій ризику

До теорій ризику відносять:

• Модель ефективного (раціонального) портфеля Г.Марковіца;

• Модель оцінки капітальних активів (МОКА) У.Шарпа;

• Модель арбітражного утворення Росса та ін.

Портфель цінних паперів – це сукупність різних видів цінних паперів, які придбав інвестор з метою отримання доходу із врахуванням допустимих рівнів ризику.

Метою формування портфелів цінних паперів можуть бути: отримання доходу; збереження капіталу або приріст його на основі підвищення курсу цінних паперів.

Основними параметрами портфеля є його величина та структура. Величина портфеля залежить від фінансових можливостей інвестора та від його бажання інвестувати кошти у фінансові активи, а не здійснювати безпосередні інвестиції у виробництво. Власниками значних за обсягом портфелів цінних паперів є корпорації. Структура портфеля визначається видами цінних паперів, що входять до його складу, їх строковістю, співвідношенням окремих видів цінних паперів у портфелі. Основними характеристиками портфеля виступають його очікувана дохідність та ризиковість.

Першим розробку теорії портфеля розпочав у 50-х роках ХХ ст. Г.Марковіц. Основним результатом започаткованої ним теорії стала розробка основних принципів побудови ефективного портфеля, а саме такого, який максимізує очікуваний дохід при задовільному ступені ризику. Оскільки автором теорії портфеля є Г.Марковіц, ефективний портфель часто називають ефективним портфелем Марковіца. При розробці теорії портфеля Марковіцем було зроблено ряд припущень:

1) задача побудови ефективного портфеля розв’язується в рамках двох параметрів інвестицій – доходу та ризику;

2) інвестором ставиться задача максимізації доходу за портфелем при задовільному ступені ризику;

3) портфель цінних паперів формується інвестором із ризикових активів, майбутній дохід за якими наперед невизначений;

4) інвестор вважається несхильним до ризику;

5) визначення дохідності та ризиковості портфеля здійснюється впродовж одного часового періоду, як правило, року.

Дохідність портфеля за період визначається часткою від ділення приросту ринкової вартості портфеля і виплат за ним за період на ринкову вартість портфеля на початок періоду:

Rp = ,

де Vo, V1 – ринкова вартість портфеля на початок і на кінець періоду; D – виплати за портфелем протягом періоду.

Диверсифікація портфеля – це процес збільшення кількості видів цінних паперів у портфелі, результатом якого є зменшення ризику портфеля без зменшення його очікуваної дохідності

Американський вчений У. Шарп запропонував поділити ризик на систематичний і несистематичний. Систематичний або ринковий ризик – це мінімальний рівень ризику за портфелем, який може бути досягнутий через диверсифікацію портфеля за допомогою великої кількості випадково підібраних цінних паперів. На думку В. Шарпа, систематичний ризик треба вивчати і бути готовому до змін, щоб встигнути пристосуватися до них. Щодо несистематичного ризику, то він долається шляхом диверсифікації, тобто побудови ефективного портфеля.

У. Шарп створив дуже популярну і прагматичну прийнятну модель оцінки капітальних активів (МОКА). У порівнянні з моделлю Марковіца, яка передбачає для розрахунку велику кількість обчислень, модель МОКА вимагає невелику їх кількість і передбачає розгляд взаємозв’язку двох основних характеристик фінансового активу – доходу та ризику і пов’язує очікувану дохідність акцій з безризиковою процентною ставкою та ризиком окремої акції. Перевагою МОКА є глибоке дослідження та послідовне використання ризику і його впливу на очікувану дохідність акцій. Недоліками методу є велика кількість припущень щодо поведінки інвесторів. Згідно з МОКА ризиковість окремого цінного папера характеризує не стандартне відхилення, яке відображає всю сукупність ризиків, а тільки ризик, що залишається після диверсифікації. Його називають чистим ризиком. Він характеризується коефіцієнтом β, що відображає чутливість цінного папера до ринкової дохідності і характеризує чистий ризик за цінним папером, який не може бути зменшений через диверсифікацію.

Для багатьох компаній, акції яких перебувають в обігу на ринку, коефіцієнти β відомі. Порівнюючи ці коефіцієнти β з дохідністю, яку пропонують корпорації, учасники ринку можуть зробити висновки про недооцінку чи переоцінку акцій.

Отже, на основі МОКА очікувану дохідність активу визначають безризикові процентні ставки, коефіцієнт β чутливості до ринку та середня ринкова дохідність.

Крім розглянутих теорій ризику, існують також інші теорії оцінки активів, у тому числі арбітражна теорія ціноутворення, розроблена в 1976 році С.Росом.

Модель арбітражного утворення була запропонована Стівеном Росом як теорія оцінки капітальних активів (АТО). Згідно з цією теорією дохідність фінансових активів може перебувати під впливом не обов’язково лише одного чинника (в МОКА – це дохідність ринкового портфеля), а, можливо, декількох. Модель арбітражного ціноутворення – це визначення доходу по цінному паперу із врахуванням різних факторів, найважливішими з яких є зміни рівня інфляції та ВВП. Процентний арбітраж – одночасні операції на кількох ринках або з кількома фінансовими інструментами для отримання доходу на різниці процентних ставок. Основою моделі МОКА є припущення про рівновагу на ринку капіталів. В моделі АТО припущення є більш загальними:

1. Всі інвестори надають перевагу більшому доходу перед меншим.

2. На ринку неможливі арбітражні операції, під якими розуміється можливість одержання позитивного доходу при нульових інвестиціях.

У більшості випадків дослідження свідчать, що арбітражна теорія оцінки більш точно, ніж МОКА, пояснює коливання цін і показників дохідності фінансових активів.

В Західних державах при дослідженні фінансового ринку вивчають теорію ефективності фінансового ринку американського економіста Ю. Фами. Її сутність полягає в тому, що ефективним можна вважати лише інформований ринок, на якому виділяють три рівні інформованості і відповідно три рівні ефективності: слабка форма ефективності, напівсильна і сильна.