Тема 4. Національна основа художнього навчання і виховання

Національна культура — основне джерело ста­новлення митця. Прагнення охопити напрямки всесвітньої мистецької цивілізації без міцної опори па національну художню основу містить в собі не­безпеку поверховості у сприйманні і творенні ху­дожніх образів, мозаїчності, відсутності широти погляду на життя, збідненості засобів художньої виразності. З історії розвитку мистецтва відомо, ЩО/ яких би художніх методів чи стильових нап­рямів не дотримувався митець, сила його таланту, глибина художнього пізнання світу прямо і без­посередньо залежить від національного коріння художнього дару і творчих здібностей. Сказане стосується художньої спадщини не тільки композиторів, художників, поетів, де національна основа творчості відчувається явно і беззаперечно, таких я к, наприклад, Б. Лятошинський, М. Сар'ян, Чингіз Айтматов тощо. В мистецькому доробку, здавалось би абстрагованих від національної конкретики митців — композитора В. Сильвестрова, письмен­ника А. Куркова чи художника Ю. Прокоф'єва, — саме національно-мистецька основа визначає успіх і мистецькі досягнення їх творчості.

Серед найболючіших прорахунків сучасної сис­теми мистецької освіти слід назвати такий, як де­націоналізація, штучна відірваність її змісту від національної культури. На жаль, ще й донині трап­ляються прикрі випадки, коли творчість українсь­ких авторів розглядається як обов'язковий, але нудний і обтяжливий додаток до «основної» нав­чально-виконавської програми учнів. Ще й сьогодні можна почути, як педагогічні невдахи напучують студентів: «Українське мистецтво ти можеш не любити, але його треба знати». Витоки подібного ставлення сягають недооцінки національної куль­тури як основного джерела становлення митця.

В сучасному світі існують різні погляди на роль національного в мистецтві. Є вчені, що запере­чують роль національних чинників в розвитку художньої культури. Так, виступаючи на міжна­родній конференції з освіти в 1992 році професор Дж. Райнер риторично запитував: «Чи варто фіксу­вати увагу на специфічних ознаках національного мислення [18, С. 437]?». Подібної позиції дотримується і Б. Бабкок: «Зовсім непотрібно знати, до якої національної школи належить творчість великого Шекспіра. Значення її — в служінні всьому людству [54, С. 151]». Наведені думки ґрунтуються навколо положення, згідно з яким естетична оцінка мистецтва об'єктивно не залежить від його націо­нальних ознак. А звідси випливає теза і про на­ціональну індиферентність художнього розвитку учнівської молоді.

Натомість існує й інша позиція, що на відміну під попередньої абсолютизує роль національного в розвитку художньої культури як суспільного і як особистісного надбання. Особливо яскраво по­дібний підхід простежується в науковій спадщині М. Бердяева: «Жодної інтернаціональної Європи, жодної інтернаціональної цивілізації не існує поза моєю національністю і моїм людством [3]».

Національний нігілізм, що довгі часи панував в нашій країні, як анти дію породив надмірне, пере­більшене акцентування ролі українського начала в розвиткові культури. В науковій літературі можна, наприклад, зустрітись навіть із ототожненням есте­тичної культури особистості зі знанням українського мистецтва. Автор монографії «Проблеми етнопедагогіки в контексті становлення української ментальності» П. Кулик, наприклад, зводить по­няття естетичної культури особистості до знання української культури, мистецтва, зауважуючи, що естетична культура — це цілісна система естетич­них поглядів учня на життя, його особистих есте­тичних почуттів, переконань та ідеалів, що виросли на ґрунті української художньої спадщини [24, С. 23].

Неприйнятною є і перша, і друга позиція, оскільки ні применшення ролі національного в розвитку мистецтва, ні його абсолютизація не ство­рюють об'єктивної картини. Нівелювання націо­нальних підходів такою ж мірою шкідливе в мистецтві, як і зневажливе ставлення до надбань світової культури. Невипадково М. Гоголь заува­жував, що поет навіть може бути і тоді національ­ним, коли описує цілком сторонній світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима свого народу, коли відчуває і говорить так, що співвітчизникам його здається, ніби це від­чувають і говорять вони самі.

Художнім образам притаманна властивість кон­центрувати в собі риси національного характеру, національного світогляду, національні особливості ставлення до подій і явищ повсякденного життя. Тому національне мистецтво сприймається учня­ми на будь-якій стадії мистецького розвитку як художньо ближче, ніж інші твори світової куль­тури. Це стосується пізнання не тільки народного мистецтва. Професійна творчість національних творів також отримує нібито додаткові можливості потужнішого впливу на художню свідомість учнів. Отже, залучаючи учнів до художнього роз­питку в царині національного мистецтва, учитель має змогу через генетично рідне, знайоме підво­дити учня до розкодовування, дешифровки образ­ного змісту твору. Використовуючи скарбницю національного мистецького фонду, викладач отри­мує додаткові важелі сприяння мистецькому роз­витку учня, його здатності глибше і повніше сприймати художні образи. Більше того. Одним із завдань навчання мистецтва є творчий розвиток учнів. Спонукаючи вихованців до використання виражальних засобів, притаманних національній культурі у спробах творення мистецтва, учитель також отримує змогу «каталізувати», інтенсифі­кувати процес їх творчого становлення. Опи­няючись у генетично близьких сферах відчуття інтонаційних тонкощів національного музичного мистецтва, рухової палітри національної хореог­рафії, колористичної гами національного живо­пису — учитель може цілеспрямовано керувати, спрямовувати в потрібне річище, підвищувати рі­вень творчої наснаги учнів, їх здатності створювати нове у контексті художньо близького.

Від національного і через національне можна прийти до усвідомлення прекрасного в загальнолюдських вимірах. Гармонізація національного і міжкультурного підходу має стати основою есте­тичного ставлення особистості до мистецтва, під­креслює сучасна дослідниця А. А. Побережна [41]. Універсально-загальнолюдське містить в собі індивідуально-національне, принцип національних засад музичної педагогіки не суперечить осягнен­ню учнями світової художньої культури.

Забезпечення національної основи мистецької освіти передбачає:

А. Надання національній мистецькій творчості пріоритетного місця в навчальних програмах. Що це означає?

По-перше, не тільки систематичне збагачення навчального процесу з мистецьких дисциплін тво­рами національної художньої культури, а і забез­печення такого педагогічного ставлення до націо­нальної культури, яке потрактовує її як основне джерело формування художніх цінностей учнівсь­кої молоді. В процесі мистецького навчання учні мають опанувати національну культуру як цілісне явище, усвідомити цілісну картину її розвитку. Не фрагментарне засвоєння окремих, довільно обра­них викладачем творів, а цілеспрямоване охоп­лення різних складових національної мистецької культури, формування художнього досвіду учнів в такій площині, координатами якої виступають національні художні цінності.

По-друге, послідовне історико-теоретичне вивчення національного мистецтва, систематизація «чапів його розвитку має йти пліч-о-пліч із практичним охопленням, усвідомленням образної суті, переживанням творів мистецтва у всій багато­гранності його розвитку, жанрово-стильового і емоційно-тонального розмаїття — необхідна ланка мистецького становлення особистості. Мозаїчності « прийняття національного в мистецтві слід протиставити цілісний педагогічний підхід до його вивчення. Тільки на цьому шляху можливо забез­печити наступність у розбудові мистецької освіти.

По-третє, особливого значення в контексті роз­ширеного вивчення надбань національного мистецтва набуває залучення учнів до усвідомленого відтворення національних ознак мистецтва у спробах власної творчої діяльності, а також формування в учнів особливої художньо-естетичної відповідаль­ності за якість виконання і розповсюдження кра­щих зразків творчості національних композиторів, художників, поетів.

Б. Впровадження в навчальний процес національно-стильового підходу до аналізу мистецьких торів. Втілення в навчальний процес з мистецьких дисциплін концепції національної освіти перед­бачає формуванням у учнів здатності до глибокого усвідомлення національних ознак музики, живопису, танцювальних рухів як певної стилістичної єдності, формування умінь втілення і переживання особливих стильових нюансів національної школи, національного мистецтва. Відомий співак Євген Нестеренко зауважував, що у виконанні творів, які належать різноманітним музичним школам, при­сутні, як правило, ті чи інші стильові особливості. Він не втомлювався підкреслювати, що багато співаків, володарів чудових голосів потерпало від невдач, опиняючись в чужих, малознайомих їм національно-стильових сферах [57, С. 206]. Ними, цими особливостями, визначаються конкретні прийоми звуковедення, художньої композиції, на­кладається характерний відбиток на танцювальні рухи, жести, міміку і багато іншого. Українські дослідники (Горбенко С. С., Рудницька О. П., Семашко О. М., Шевчук А. С. та ін.), вивчаючи особ­ливості розвитку мистецької освіти, звертаються до глибинних засад втілення національних підходів в навчальний процес. За думкою М. І. Ярко, удоско­налення художньо-естетичної освіти молоді повин­не спиратись на глибокий, багатоаспектний аналіз ознак культури національного типу. Заслуговує на увагу методичні розвідки А. А. Побережної щодо національно-стильових засад пізнання української музики, серед яких особливого значення набу­вають: широке охоплення національної музики і і систематизація музичного матеріалу за історико-стильовими ознаками; спонукання учнів до емпатійно-емоційного переживання української музики; запровадження порівняльних підходів до усвідомлення національно-стильових ознак музичних творів; впровадження елементів компози­торської творчості на національній основі в навчально-виховний процес.

Отже, впровадження національно-стильового аналізу до навчального процесу найперше перед­бачає спонукання учнів до усвідомлення образної сутності творів через призму національного в мистецтві. За глибиною змісту музичного твору, красою художньої палітри того чи іншого автора учень має побачити, відчути національне коріння творчості автора. Наприклад, при вивченні твор­чості видатного норвезького композитора Е. Гріта в полі зору викладача має бути спрямування процесів сприймання і відтворення музики на усвідомлення учнями сутності музичних образів як органічного сплаву художньо-естетичних вимірів звучання і національно-інтонаційного колориту норвезького музичного мистецтва, як досягнення Краси через втілення характерних для норвезької музики особливостей звучання.

Загалом, протидія експансії безнаціонального в мистецькій освіті мас відбуватись не як однора­зовий захід або повсякденні примовляння і закли­ки, а як система культурологічного входження до національного мистецтва, основу якого складає глибоке проникнення до образної сутності, до особливостей відтворення національної менталь­ності в мистецтві через відповідний комплекс художньо-виражальних засобів. Усвідомлення на­ціонального в мистецтві має уникати протистав­лення культур, концентруючись на визначенні специфіки, характерних ознак національного.