4. Клініко-психологічна характеристика дітей з дизартрією

Діти з дизартрією по своїй клініко-психологічній характеристиці являють украй неоднорідну групу. При цьому немає взаємозв'язку між тяжкістю дефекту і виразністю психопатологічних відхилень. Дизартрія, і в тому числі найбільш важкі її форми, можуть спостерігатися в дітей із збереженим інтелектом, а легкі, „стерті” прояви зустрічаються як у дітей із збереженим інтелектом, так і в дітей з олігофренією.

Діти з дизартрією по клініко-психологічній характеристиці можуть бути умовно розділені на кілька груп у залежності від їхнього загального психофізичного розвитку:

• дизартрія у дітей з нормальним психофізичним розвитком;

• дизартрія у дітей з церебральним паралічем (клініко-психологічна. характеристика цих дітей описана в рамках дитячого церебрального паралічу багатьма авторами: Є. Мастюкова, 1973, 1976; М.Іпполітова й Є. Мастюкова, 1975; Н. Сімонова, 1967 і ін.);

• дизартрія у дітей з олігофренією (клініко-психологічна характеристика відповідає дітям з олігофренією: Г. Сухарєва; М.Певзнер);

• дизартрія у дітей з гідроцефалією (клініко-психологічна характеристика відповідає дітям з гідроцефалією: М.Певзнер, Є.Мастюкова);

• дизартрія у дітей із затримкою психічного розвитку (М.Певзнер, 1972; К. Лебединська, 1982; В. Лубовський, 1972 і ін.);

• дизартрія у дітей з мінімальною мозковою дисфункцією. Ця форма дизартрії зустрічається часто серед вихованців спеціальних дошкільних і шкільних установ. У них поряд з недостатністю звуковимовної сторони мовлення спостерігається звичайно нерізко виражені порушення уваги, пам'яті, інтелектуальній діяльності, емоційно-вольової сфери, легкі рухові розлади й уповільнене формування ряду вищих кіркових функцій.

Рухові порушення звичайно виявляються на більш пізніх етапах формування рухових функцій, особливо таких, як розвиток можливості самостійно сідати, повзати з попеременним й одночасним виносом уперед руки і протилежної ноги і з легким поворотом голови й очей убік уперед винесеної руки, ходити, захоплювати предмети кінчиками пальців і маніпулювати з ними.

Емоційно-вольові порушення виявляються у вигляді підвищеної емоційної збудливості й виснажливості нервової системи. На першому році життя такі діти неспокійні, багато плачуть, вимагають до себе постійної уваги. У них відзначаються порушення сну, апетиту, схильність до рвоти, діатезові, шлунково-кишковим розладам. Вони погано пристосовуються до метеорологічних умов, що змінюються.

У дошкільному й шкільному віці діти з дизартрією рухливі, неспокійні, схильні до дратівливості, коливанням настрою, метушливості, часто виявляють брутальність, неслухняність. Рухове занепокоєння підсилюється при стомленні, деякі схильні до реакцій істеричного типу: кидаються на підлогу і кричать, домагаючись бажаного. Інші полохливі, загальмовані в новій обстановці, погано до неї пристосовуються, уникають труднощів. Незважаючи на те що в дітей не спостерігаються виражені паралічі і парези, моторика їх відрізняється загальною незручністю, недостатньої координиваністю, вони безпомічні в навичках самообслуговування, відстають від однолітків по спритності і точності рухів, у них із затримкою розвивається готовність руки до письма, тому довго не виявляється інтерес до малювання й інших видів ручної діяльності, у шкільному віці відзначається поганий почерк. Виражено порушення інтелектуальної діяльності: низька розумова працездатність, порушення пам'яті, уваги. Для багатьох дітей характерно уповільнене формування просторово-тимчасових уявлень, оптико-просторового гнозису, фонематичного аналізу, конструктивного праксису.

5. Симптоматика дизартрії. Основними ознаками (симптоматикою) дизартрії є дефекти звуковимови і голосу, що зумовлені порушеннями артикуляційної моторики і мовного дихання. При дизартрії, на відміну від дислалії, може порушуватися вимова як приголосних, так і голосних звуків.

Для усіх форм дизартрії характерні порушення артикуляційної моторики, що виявляються рядом ознак: порушення м'язового тонусу, характер яких залежить насамперед від локалізації ураження мозку:

1. спастичність артикуляційних м'язів — постійне підвищення тонусу в мускулатурі язика, губ, у лицевій і шийній мускулатурі. Підвищення м'язового тонусу може бути локальним і поширюватися тільки на окремі м'язи язика. При вираженому підвищенні м'язового тонусу язик напружений, відтягнутий назад, спинка його вигнута, при піднята вгору, кінчик язика не виражений. Напружена спинка язика, піднята до твердого неба, сприяє пом’якшенню приголосних звуків. Тому особливістю артикуляції при спастичності м'язів язика є палаталізація.

2. гіпотонія. При гіпотонії язик тонкий, розпластаний в порожнині рота, губи мляві, відсутня можливість повного змикання. У силу цього рот звичайно напіввідкритий, виражена гіперсалівація. Особливістю артикуляції при гіпотонії є назалізація, коли гіпотонія м'язів м'якого неба заважає достатньому рухові піднебінної фіранки вгору і притискують її до задньої стінки глотки. Струмінь повітря виходить через ніс, а струмінь повітря, що виходить через рот, надзвичайно слабий. Порушується вимова губно-губних проривних інших приголосних п, п', б, б'

3. дистонія (мінливий характер м'язового тонусу): у спокої відзначається низький м'язовий тонус в артикуляційному апараті, при спробах мовлення він різко наростає. Характерною рисою цих порушень є їхня динамічність, мінливість перекручування, заміни і пропуски звуків.

4. гіперкінези, тремор. При ураження м'язів губ страждає вимова як голосних, так і приголосних звуків. Може відзначатися обмежена рухливість м'язів язика, недостатність підйому кінчика язика угору в порожнині рота.

5. парези м'язів язика зумовлюють неможливість зміни конфігурації язика, його подовження, укорочення, висування, відтягування назад.

6. дискоординаційні розлади. Вони виявляються в порушенні точності артикуляційних рухів. При дискоординаційних розладах вимова порушена не на рівні вимовляння ізольованих звуків, а при вимові автоматизованих звуків у складах, словах і реченнях.

7. порушення пропріоцептивної аферентної імпульсації від м'язів артикуляційного апарата. Діти слабо відчувають положення язика, губ, напрямок їхніх рухів, вони утрудняються по наслідуванню відтворити і зберегти артикуляційний уклад.

8. недостатність артикуляційного праксису (диспраксія). Вона може бути як вторинною, за рахунок порушень пропріоцептивної аферентної імпульсації від м'язів артикуляційного апарата, так і первинною, у зв'язку з локалізацією ураження мозку. На основі робіт А.Р. Лурія виділяють два типи диспраксичних розладів: кинестетичний і кінетичний. При кинестетичному відзначаються труднощі і недостатність у розвитку узагальнень артикуляційних укладів, головним чином приголосних звуків. Порушення непостійні, заміни звуків неоднозначні.

При кинестетичному типі диспраксичних розладів відзначається недостатність тимчасової організації артикуляційних укладів. При цьому порушується вимова як голосних, так і приголосних звуків. Голосні нерідко подовжуються, їхня артикуляція наближається до нейтрального звуку а.

При дизартрії можуть виявлятися рефлекси орального автоматизму у вигляді збережених смоктального, хоботкового, пошукового, долонно-головного й іншого рефлексів, характерних у нормі для дітей раннього віку. Їхня наявність утрудняє довільні ротові рухи.

Отже, порушення артикуляційної моторики, поєднуючись між собою, складають перший важливий синдром дизартрії — синдром артикуляційних розладів. Він видозмінюється в залежності від тяжкості і локалізації ураження мозку і має свої специфічні особливості при різних формах дизартрії.

При дизартрії за рахунок порушення іннервації дихальної мускулатури порушується мовне дихання. Ритм видиху не регулюється значеннєвим змістом мовлення, у момент мовлення воно звичайно прискорене, після вимовляння окремих складів або слів дитина робить поверхневі судорожні вдихи, активний видих укорочений і відбувається звичайно через ніс, незважаючи на постійно напіввідчинений рот. Неузгодженість у роботі м'язів, що здійснюють вдих і видих, приводить до появи тенденції говорити на вдиху. Це ще більше порушує довільний контроль над дихальними рухами, а також координацію між подихом, фонацією й артикуляцією.

Другий синдром дизартрії — синдром порушень мовного видиху.

При дизартрії порушення голосу вкрай різноманітні, специфічні для різних її форм. Найбільше часто вони характеризуються недостатньою силою голосу (голос слабкий, тихий), порушеннями тембру голосу (глухий, назалізований, хрипкий, монотонний, здавлений, тьмяний; може бути гортанним, форсованим, напруженим, переривчастим та ін.), слабкою виразністю або відсутністю голосових модуляцій (дитина не може довільно змінювати висоту тону).

Отже, наступною характерною рисою дизартрії є порушення голосу і мелодико-інтонаційні розлади. Порушення голосу пов'язані з парезами м'язів язика, губ, м'якого неба, голосових складок, м'язів гортані, порушеннями їхнього м'язового тонусу й обмеженням їхньої рухливості.

Спастичне скорочення м'язів голосового апарата може цілком виключити можливість вібрації голосових складок, що буде різко порушувати процес утворення дзвінких приголосних.

Отже, основні симптоми дизартрії — порушення звуковимови і просодичної сторони мовлення — визначаються характером і ступенем виразності проявів артикуляційних, дихальних і голосових розладів. При дизартрії порушується нижчий фонологічний рівень мовлення.

Ураження фонологічного рівня мовлення в період інтенсивного розвитку мовної функції в деяких випадках може привести до складної дезінтеграцї і патології всього мовного розвитку дитини. У зв'язку з цим в окремих дітей з дизартрією має місце затримка темпів мовного розвитку, вторинні порушення лексико-граматичного ладу мовлення.

При дизартрії поряд з мовленнєвими виділяють і немовнєві порушення. Це прояви бульварного і псевдобульбарного синдромів у вигляді розладів смоктання, ковтання, жування, фізіологічного подиху в сполученні з порушеннями загальної моторики й особливо тонкої диференційованої моторики пальців рук. Діагноз „дизартрія” ставиться на основі виявлених специфічних мовних і немовних порушень.