Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
дизартрия 1.doc
Скачиваний:
192
Добавлен:
11.02.2016
Размер:
135.68 Кб
Скачать

Тема 1: Дизартрія та історія її вивчення.

ПЛАН:

  1. Історичне підґрунтя дослідження дизартрії.

  2. Патогенез дизартрії

  3. Клініко-фізіологічні аспекти дизартрії

  4. Клініко-психологічна характеристика дітей з дизартрією

  5. Симптоматика дизартрії.

  6. Класифікація дизартрії.

1. Історичне підґрунтя дослідження дизартрії. Дизартрія порушення вимовної сторони мовлення, зумовлене недостатністю іннервації мовного апарату. Провідним дефектом при дизартрії є порушення звуковимовної й просодичної сторони мовлення, що зумовлені органічними ураженнями центральної й периферичної нервової систем.

Дизартрія — термін грецький, у перекладі означає розлад членороздільного мовлення — вимови (dis — порушення ознаки або функції, аrthrоо — розчленовую). При визначенні дизартрії більшість авторів не виходять з точного значення цього терміна, а трактують його більш широко, відносячи до дизартрії розлади артикуляції, голосоутворення, темпу, ритму й інтонації мовлення.

Порушення звуковимови при дизартрії виявляються в різному ступені і залежать від характеру і тяжкості ураження нервової системи. У легких випадках маються окремі перекручування звуків, „змазане мовлення”, у більш важких — спостерігаються перекручування, заміни і пропуски звуків, страждає темп, виразність, модуляція, у цілому вимова стає невиразною.

При важких ураженнях центральної нервової системи мовлення стає неможливим через повний параліч мовнорухових м'язів. Такі порушення називаються анартрією (а — відсутність даної ознаки або функції, аr + troo — розчленовую).

Дизартричні порушення мовлення спостерігаються при різних органічних ураженнях мозку. У дітей частота дизартрії насамперед зв'язана з частотою перинатальної патології (ураженням нервової системи ембріону і плоду). Часто дизартрія спостерігається при дитячому церебральному паралічі, за даними різних авторів, від 65 до 85% (М. Ейдінова, О. Правдіна-Вінарська, 1959; Є. Мастюкова, 1969,1971). Відзначається взаємозв'язок між ступенем тяжкості і характером ураження рухової сфери, частотою і тяжкістю дизартрії. При найбільш тяжких формах дитячого церебрального паралічу, коли наявне ураження верхніх й нижніх кінцівок і дитина практично залишається нерухомою (подвійна геміплегія), дизартрії (анартрії) спостерігаються практично у всіх дітей. Відзначено взаємозв'язок між тяжкістю ураження верхніх кінцівок й ураженнями мовної мускулатури.

Менш виражені форми дизартрії можуть спостерігатися у дітей без явних рухових розладів, які перенесли легку асфіксію або родову травму або, що мають в анамнезі вплив інших нерізко виражених несприятливих впливів під час внутрішньоутробного розвитку або в період пологів. У цих випадках легкі (стерті) форми дизартрії поєднуються з іншими ознаками мінімальної мозкової дисфункції (Л. Журба й Є. Мастюкова, 1980).

Клінічна картина дизартрії вперше була описана більш ста років тому у дорослих у рамках псевдобульбарного синдрому.

Далі в 1911 р. Н. Gutzmann визначив дизартрію як порушення артикуляції і виділив дві її форми: центральну і периферичну. Початкове вивчення даної проблеми проводилося в основному невропатологами в рамках дослідження уражень мозку в дорослих хворих. Великий вплив на сучасне розуміння дизартрії зробили роботи М. Маргуліса (1926), що уперше чітко відмежував дизартрію від моторної афазії і розділив її на бульбарну і церебральну форми. Він запропонував класифікацію церебральних форм дизартрії на основі локалізації вогнища ураження головного мозку.

Важливим етапом у розвитку проблеми дизартрії є вивчення локально-діагностичних проявів дизартричних розладів (роботи Л. Литвака, 1959 і О.Винарської, 1973). О. Винарською уперше було проведено комплексне нейролінгвістичне вивчення дизартрії й осередкових уражень мозку в дорослих хворих. У даний час проблема дизартрії дитячого віку інтенсивно розробляється в клінічному, нейролінгвістичному, психолого-педагогічному напрямах. Докладно вона описана у дітей з ДЦП.

2 Патогенез дизартрії визначається органічним ураженням центральної і периферичної нервової: системи під впливом різних несприятливих зовнішніх (екзогенних) факторів, що впливають у період внутрішньоутробного розвитку, у момент пологів і після пологів. Серед них важливе значення мають асфіксія і пологова травма, ураження нервової системи при гемолітичній хворобі, інфекційних захворюваннях нервової системи, рідше — порушення мозкового кровообігу, пухлини головного мозку, патологія розвитку нервової системи, а також спадкві хвороби.

3. Клініко-фізіологічні аспекти дизартрії визначаються локалізацією і тяжкістю ураження мозку. Анатомічний і функціональний взаємозв'язок у розташуванні і розвитку рухових і мовних зон й провідних шляхів визначає часте поєднання дизартрії з руховими порушеннями різного характеру й ступеня. Порушення звуковимови при дизартрії виникають у результаті ураження різних структур мозку, необхідних для управління руховим механізмом мовлення. До таких структур відносяться:

  • периферичні рухові нерви до м'язів мовного апарата (язика, губ, щік, неба, нижньої щелепи, глотки, гортані, діафрагми, грудної клітки);

  • ядра цих периферичних рухових нервів, разташовані в стовбурі головного мозку;

  • ядра, розташовані в стовбурі й у підкіркових відділах мозку і здійснюють елементарні емоційні безумовно-рефлекторні мовленнєві реакції типу плачу, сміху, скрикування, окремих емоційно-виразних вигуків.

Ураження перерахованих структур дає картину периферичного паралічу (парезу): нервові імпульси до мовленнєвих м'язів не надходять, обмінні процеси в них порушуються, м'язи стають млявими, спостерігається їхня атрофія й атонія, у результаті переривання рефлекторної дуги рефлекси з цих м'язів зникають, настає арефлексія.

Руховий механізм мовлення забезпечується також більш високо розташованими наступними мозковими структурами:

  • підкірково-мозочковими ядрами і провідними шляхами, що здійснюють регуляцію м’язового тонусу і послідовність м'язових скорочень мовної мускулатури, синхронність (координованість) у роботі артикуляційного, дихального і голосового апарата, а також емоційну виразність мовлення. При ураженні цих структур спостерігаються окремі прояви центрального паралічу (парезу) з порушеннями м'язового тонусу, посиленням окремих безумовних рефлексів, а також з вираженим порушенням просодичних характеристик мовлення — її темпу, плавності, емоційної виразності й індивідуального тембру;

  • провідними системами, що забезпечують проведення імпульсів від кори мозку до структур нижчележачих функціональних рівнів рухового апарата мовлення (до ядер черепно-мозкових нервів, розташованих у стовбурі головного мозку). Ураження цих структур викликає центральний парез (параліч) мовної мускулатури з підвищенням м'язового тонусу в м'язах мовної апарат, посиленням безумовних рефлексів і появою рефлексів орального автоматизму з більш вибірковим характером артикуляторних розладів;

  • кірковими відділами головного мозку, що забезпечують як більш диференційовану іннервацію мовної мускулатури, так і формування мовного праксису. При ураженні цих структур виникають різні центральні моторні розлади мовлення.

Особливістю дизартрії в дітей часто є її змішаний характер зі сполученням різних клінічних синдромів. Це зв'язано з тим, що при впливі шкідливого фактора на мозок, що розвивається, ушкодження частіше має розповсюджений характер, і тим, що ураження одних мозкових структур, необхідних для управління руховим механізмом мовлення, може сприяти затримці дозрівання і порушенню функціонування інших. Цей фактор сприяє поєднанню дизартрії в дітей з іншими мовленнєвими розладами (затримкою мовного розвитку, загальним недорозвиненням мовлення, моторною алалією). У дітей ураження окремих ланок мовленнєвої функціональної системи в період інтенсивного розвитку може призводити до складної дезинтеграцї всього мовного розвитку в цілому. У цьому процесі значення має ураження не тільки власне рухової ланки мовленнєвої системи, але і порушення кінестетичного сприйняття артикуляційних поз і рухів. Роль мовленнєвих кінестезій в розвитку мовлення і мислення вперше була показана І. Сєченовим і надалі розвинута в дослідженнях І. Павлова, А.Ухтомского, В. Бехтєрева, М. Кольцової. Велику роль кінестетичних відчуттів у розвитку мовлення відзначав М. Жинкін (1958): … кінестезії є не що інше, як зворотний зв'язок, по якому центральне керування довідується, що виконано з тих наказів, що були послані на виконання... Відсутність зворотного зв'язку припинило б усяку можливість нагромадження досвіду для керування рухом і органами мовлення.

Кінестетичні почуття супроводжують роботу всіх мовленнєвних м'язів. Так, у порожнині рота виникають різні диференційовані м'язові відчуття в залежності від ступеня м'язового напруження при рухах язика, губ, нижньої щелепи. Напрями цих рухів й різних артикуляційних укладів відчуваються при вимові тих або інших звуків.

При дизартрії чіткість кінестичних відчуттів часто порушується і дитина не сприймає стан напруженості або, навпаки, розслабленості м'язів мовного апарату, насильницькі мимовільні рухи або неправильні артикуляційні уклади. Зворотна кінестетична аферентація є найважливішою ланкою цілісної мовленнєвої функціональної системи, що забезпечує постнатальне дозрівання кіркових мовних зон. Тому порушення зворотної кінестетичної аферентації в дітей з дизартрією може затримувати і порушувати формування кіркових мозкових структур: премоторно-лобовій і тім'яно-скроневої областей кори — і сповільнювати процес інтеграції в роботі різних функціональних систем, що мають безпосереднє відношення до мовної функції. Таким прикладом може бути недостатній розвиток взаємозв'язку слухового і кінестетичного сприйняття в дітей з дизартрією.

Аналогічна недостатність інтеграції може відзначатися в роботі рухово-кінестетиченої, слухової і зорової систем.