дизартрия 4

ТЕМА 4 Особливості відновлювальної роботи з дітьми з дизартричними порушеннями

Відновлювальна робота з дітьми з дизартричними по­рушеннями відрізняється від логопедичної роботи, спрямованої на подолання таких видів порушень звукової системи, як дислалії і ринолалія.

Метою логопедичної роботи в разі дизартрії є корекція всієї звукової системи мовлення: звуковимови, дикції, голосу, темпу і ритму мовлення, мовленнєвого дихання, а також розвитку лексико-граматичної будови. Вироблення всіх перелічених на­вичок можливе тільки на основі подолання або компенсації наявних порушень мовленнєвої моторики. Тому робота з розвитку загальної і особливо мовленнєвої моторики у такому разі набуває найбільшого значення.

Враховуючи те, що корекція рухових, мовленнєворухових і мовленнєвих порушень у разі дизартрії має комплексний ха­рактер, логопед планує такі напрями корекційної дії:

1. Виправлення рухових порушень (медичний аспект):

а) лікувальна фізкультура і масаж. Ці види роботи має виконувати відповідний фахівець. Однак і логопед має знати деякі методи цієї роботи, щоб у разі відсутності таких фахівців він зміг допомогти дитині;

б) медикаментозне лікування, спрямоване на нормалізацію м'язового тонусу, стимуляцію моторного розвитку і зменшення гіперкінезів;

в) фізіотерапія, яка охоплює як чинники загальної дії, так і лікувально-рефлекторні;

г) ортопедичне, переважно консервативне лікування. При цьому велике значення має правильно організований руховий лікувальний режим, шо передбачає часту зміну поз.

2. Логопедичний аспект відновлення передбачає:

а) роботу з розвитку загальної і мовленнєвої моторики, спрямовану на боротьбу з насильницькими рухами, зняття напруження з м'язів мовленнєвого апарату, вироблення рухливості артикуляційного апарату, точності і диференційованості рухів, тобто потрібно застосовувати систему вправ лікувальної логопедичної фізкультури;

б) роботу з боротьби зі слинотечею (салівацією);

в) нормалізацію просодики мовлення (дихання, голосу, темпу, ритму мовлення, дикції);

г) систему вправ з розвитку фонематичних процесів і формування вимови фонеми;

д) систему психологічного впливу.

Розкриємо зміст спеціальних методик з відновлення моторної сфери і корекції мовленнєвих порушень. Спочатку розглянемо, які основні прийоми застосовує логопед для корекції загальної рухової діяльності дітей і для виховання артикуляційних рухів, а також мімічної активності.

Вправи для загального розвитку і коригувальні мають забезпечувати можливість здійснити вибірковий вплив на різні порушення, що допускаються дітьми в елементарних рухах, і розвивати в них здатність до виконання складних рухових комплексів.

У самостійні підрозділи логопед виділяє: дихальні вправи; вправи для корекції позотонічних реакцій у локомоторно-статичних функціях, вправи для розслаблення м'язів; розвитку координації рухів, формування стопи (її рухомості й опорності), а також вправи для розвитку просторової орієнтації і точності рухів. Ці вправи через особливе значення в корекційно-віднов-лювальній роботі включають до кожного заняття таким чином, щоб сприяти корекції і компенсації рухових вад під час оволодіння різними видами рухів.

Нині неможливо виділити якусь із розроблених систем як найефективнішу. Це пояснюється насамперед відсутністю загальноприйнятої методики оцінювання ефективності роботи, а також неоднорідністю складу дітей, щодо яких застосовували різні відновлювальні методи. Водночас не викликає сумніву і те, що ентузіазм, досвід, майстерність і сама особистість логопеда не можуть не позначитися на результатах корекційної роботи. В основу методики розвитку моторики (О. Мастюкова, Р. Бабенкова, М. Іпполітова та ін.) покладено два взаємопов'язаних процеси:

1. розвиток посту'рольнихмеханізмів. До них належать реакції випрямлення, рівноваги, захисту та інші пристосовувальні реакції;

гальмування примітивних рефлекторних автоматизмів, що наявні у дитини зазвичай від народження і за допомогою яких розвиваються довільні рухи і перцептуальна функція, тобто функція сприймання.

Отже, одним із важливих завдань відновлення зігальної моторики є розвиток постуральних механізмів, що забезпечують дитині правильний «контроль голови» у просторі і шодо тулуба.

Положення голови визначається провідною ланкою складної функціональної структури рухів, оскільки в подальшому за допомогою цієї реакції відбувається вирівнювання шиї, тулуба і кінцівок. У дитини з'являється можливість зберігати рівновагу під час активних рухів. В онтогенезі постуральні механізми роз­виваються у дитини в суворій послідовності у різних положеннях (на животі, на спині, сидячи, стоячи і під час ходіння). Важливо пам'ятати, шо для кожної дитини потрібно знайти свою індивідуальну схему постуральних реакцій. Фахівцям добре відомо, як важко буває іноді сформувати постуральні реакції у ди­тини в положенні лежачи (особливо в разі подвійної геміплегії), коли тяжче уражені руки, а також у дітей з різними порушеннями дихання. У цьому разі допускаються обхідні шляхи розвитку, переважно в інших вихідних положеннях дитини (сидячи, лежачи на боці). Під час проведення цієї роботи особливої уваги потребує питання нормалізації м'язового тонусу. Водночас медичними дослідженнями останнім часом установлено, що між вираженою еластичністю і тяжкістю порушень рухів немає прямої залежності. Тому потрібно критично ставитися до рекомендацій, обов'язково знижувати еластичність за допомогою спир­тових блокад Тардьє, оскільки вони не завжди значною мірою сприяють розвитку довільних рухів. Крім того, в спеціальній літературі (Р. Бабенкова, О.Мастюкова) вказується, що зниження м'язового тонусу не має бути основним завданням віднов-лювальної роботи, а має співвідноситися з розвитком постураль­них реакцій дитини.

Зазначене стосується також заходів зменшення гіпотонії м'язів, оскільки і ця робота може бути непотрібною, якщо вона не супроводжується розвитком постуральних реакцій (випрямлення, рівновага, захисні реакції). Адже роботу з нормалізації м'язового тонусу і розвитку активних рухів у скелетній і мов­леннєвій мускулатурі слід проводити одночасно. Це означає, шо коли логопед розглядає свою роботу тільки як відновлення моторики мовленнєворухового апарату, то його робота може бути непотрібною.

Здійснюючи роботу з розвитку у дитини точності, сили і обсягу рухів (за методиками, широко представленими в логопе­дичній літературі), логопед повинен цю роботу поєднувати з розвитком постуральних реакцій. Для їх розвитку використовують вправи, що передбачають різні повороти і нахили голови. Починати їх потрібно дитині у положенні лежачи на животі. Потім застосовують вправи для формування рухів з предметами. Особливу увагу слід спрямовувати на формування навички охоплення і координації руху рук, навчати дітей дозовано роз­вивати м'язове зусилля в рухах з предметами. Проте цим впра­вам обов'язково має передувати робота з ознайомлення дітей з особливостями використовуваних предметів, що впливають на характер рухів (м'яч - твердий, круглий, великий, маленький, важкий, легкий, шкіряний, гумовий тощо), тобто ознайомити дітей з предметами різної форми, об'єму і маси, які використовують у роботі.

У цей час важливо для підтримання у дітей цікавості до занять спеціальні вправи чергувати з ігровими завданнями. Вводять елементи змагань, застосовують різні форми заохочення. В ігровій формі діти засвоюють правильні способи виконання тих чи інших рухів, їх площинні, тимчасові параметри (напрям, темп і ритм) і навчаються раціонально використовувати м'я­зові зусилля для виконання завдання.

Комплекс вправ, спрямований на розвиток постуральних реакцій, логопед узгоджує з лікарем ЛФК (або невропатологом). Він уточнює фізичне навантаження, виходячи зі стану дитини, її загального рухового, ортопедичного режиму й особливостей лікування.

Коли автоматичний контроль голови і тулуба вже сформований і дитина може виконувати досить тонкі диференційовані рухи, вдаються до кіркового контролю, тобто контролю за рухами дитини за допомогою слова. У спеціальних джерелах (О. Мастюкова та ін.) зазначено, що для полегшення виконання рухів, які дітям виконувати особливо важко, можна стимулювати інші рухи. Тому, наприклад, якщо дитині не вдається належно підняти голову і випрямити спину, то можна попро­сити її підняти руки. Проте і цей прийом потрібно використо­вувати обережно і суворо диференційовано.

Таким чином, розвиваючи рухову сферу дитини, цю роботу весь час треба співвідносити, поєднувати з розвитком функції випрямлення, вирівнювання шиї, тулуба, кінцівок, тобто роз­вивати пристосувальні реакції.

Важливим завданням з розвитку моторики у дітей є гальмуван­ня і подолання патологічних тонічних рефлексів. Часто діти з порушеннями опорно-рухового апарату вступають у дитячий са­док і школу вже з міцно сформованим патологічним руховим стереотипом. Деякі діти використовують самостійно знайдені компенсаторні рефлекси для подолання гіперкінезів і компенсації порушених функцій. Тому потрібна спеціальна робота з виконання нових рухів у скелетній і мовленнєвій мускулатурі. Для цього під час занять у дитини підвищують можливість тактильного сприймання, диференційованого сприймання температури, відчуття маси, фактури предметів. Це створює умови для роз­витку у дитини стереогнозу (сприймання предметів на дотик).

Для сенсомоторного розвитку підключають моаченнєву функцію (предмет гладенький, жорсткий тошо), обов'язково розвивають «схему власного тіла». Так, для поліпшення відчуття пальців дитині надівають на пальці каблучки; для підсилення відчуття положення голови — стрічку на шию; для кращого відчуття положення обличчя хлопчикам прикріплюють штучні вуса, бороду, різні маски. Іноді, щоб звернути увагу дитини на ті чи інші частини тіла, пропонують використати лід.

Для розвитку у дитини уявлень про «схему тіла» в логопедичній роботі потрібно постійно спиратися на комплексну аферентацію: зорову, тактильну, пропріоцептивну з обов'язковим підключенням мовленнєвої функції.

Велике значення має розвиток у дітей праксису в скелетній і мовленнєвій мускулатурі як підґрунтя для формування навичок самообслуговування (одягання, використання пензля, ножиць тошо).

Отже, у відновлювальній роботі в разі дизартричнпх розладів особливу увагу приділяють спеціальній організації рухів.

Крім того, логопед використовує лікувальний диференційований масаж, а також рухи; пасивні (тільки за допомогою механічної дії) і активні (за мовленнєвою інструкцією під рахунок).

Масаж — це лікувальний метод, під час якого використову­ють механічну енергію: тертя, натискання, штовхання, що про­водяться різними способами. Основна мета масажних заходів у разі спастичного парезу — підвищити рецепторну діяльність, чого досягають двома методами: методом погладжування і методом локальної вібрації, а інколи додатково використовують розми­нання. М'язи після проведення цих прийомів стають більш пра­цездатними. Тому логопед має добре знати анатомію м'язів об­личчя і язика. В разі спастичного парезу застосовують також глибоке й охоплювальне погладжування. Розтирання виконують дуже обережно, логопед повинен постійно відчувати зво­ротну реакцію м'язів дитини і завчасно припиняти прийом, якщо м'язи починають дуже сильно стягуватися або з'являється далеке (в інших м'язах) підвищення тонусу.

Якшо в разі спастичного парезу застосовують масаж, то за гіперкінезів нормалізації мовленнєвої мускулатури досягають здебільшого прийомами активних рухів. Масажні прийоми в цьому разі обмежують поверхневим плоским або дуже легким погладжуванням. Погладжують м'язи шиї, потилиці, плечі, груди, бічні м'язи тулуба в напрямку лімфатичних судин.

Одним із основних прийомів відновлення рухів за будь-яких вад мовленнєвої моторики є використання пасивних рухів. Створення правильного положення м'яза дає змогу зчизити рефлекторну збудливість або тонус, або загальмувати примусові рухи. За пасивних рухів логопед навмисно створює нову схему артикуляційного руху, значну за обсягом і правильну за позицією та траєкторією, створюючи таким чином кінестетичний образ артикуляційної позиції, яка потрібна для вимовляння звука. Обов'язковим під час пасивних рухів є створення нової схеми руху на тлі спокою. Для цього потрібно зафіксувати на кілька секунд потрібну позу, дати дитині можливість усвідомити її. паралельно пояснити її суть, зуміти виключити її через кілька секунд, знову сформувати у дитини (за наслідуванням або самостійно). Пасивні рухи виконують серіями по 3-5 рухів у кожній серії. При цьому (як і для активних рухів) важливо виконати: «вхід» у рух, його фіксацію, «вихід» з руху, спокій.

Корекція активними рухами є більш результативною після проведення масажу і пасивних рухів. Застосування активних рухів також має грунтуватися на даних не тільки логопедичного, а й неврологічного обстеження. Основна мета активних рухів — збільшити можливість паретичних м'язів або погано керованих. І тільки після масажу, корекції активними і пасивними рухами виконують вправи для окремих м'язів, об'єднаних загальною іннервацією, навчають придушувати стійкі патологічні рухові навички. У створенні таких вольових різних рухів, шо сприя­ють корекції мовленнєворухової сфери, полягає творча робота логопеда (М. Ейдінова, О. Правдіна-Винарська).

Викладене можна подати у вигляді схеми проведення логопедичних занять з дітьми, які мають дизартричні порушення:

а) перед проведенням логопедичного заняття потрібно досягти максимальногом 'язовогорозслаблення як в артикуляційній, так і в скелетній мускулатурі дитини. Тому логопедичні заняття рекомендують проводити в спеціальних рефлексозаборонених позах, тобто в такому стані дитини, за якого вплив патологічно посилених рефлексів на м'язовий тонус був би мінімальним (О. Масткжова). Цього досягають насамперед проведенням логопедичних занять, а саме: у спеціальних, адекватних для дитини положеннях, які індивідуально добирають лікар і логопед. При цьому важливо забезпечити стабілізацію пози, особливо голови, а також корекцію неправильного положення кінцівок. Після вибору адекватної пози логопед приступає до загального і локального розслаблення шиї;

б) після введення дитини в таку рефлексозаборонену позицію і в позицію загального розслаблення проводять масаж і артикуляційну гімнастику;

в) у роботі з формування артикуляції, як і в процесі роботи з розвитку загальної моторики, важливим є проведення тактильно-пропріоцептивної стимуляції. Для цього застосовують легень­ке плескання по шоках, пошипувальні рухи по краях нижньої шелепи, загальне погладжування і пощипування губ, стимуляцію жувальних рухів, навчання дитини довільно закривати рота та ковтати слину. Якщо під час жування у дитини наявна асиметрія обличчя, то масаж і гімнастику потрібно проводити у великому обсязі (з гіперкорекцією) цієї сторони;

г) поступово розвивати рухи губ і язика. Роботу з розвитку м'язів язика починають з активного доторкуьання кінчиком язика до країв нижніх зубів. Усі вправи проводять обов'язково перед дзеркалом, з опорою на зорову і тактильну стимуляцію. Роботу з формування артикуляції і міміки поєднують з розвитком моторики рук;

д) паралельно проводять роботу з розвитку правильного мовленнєвого дихання: формують комбіноване діафрагмально-реберне дихання, відпрацьовують плавний, довгий видих (погасити свічку, подути в музикальну трубочку тощо). Дитину вчать поєднувати початок видиху з початком мовлення. Виховують нешвидкий темп і паузи у мовленні, оскільки саме паузи забезпечують час для спокійного глибокого вдиху;

є) основне завдання логопедичної роботи з виховання голосу — навчити дитину користуватися м'яким голосопочатком, зняти напруження з голосового апарату, усунути гугнявий від­тінок голосу, розвинути силу голосу. Цього досягають роботою над низкою компонентів, які беруть участь у голосоутворенні, а саме;

• робота над диханням, оскільки інтенсивне опускання діафрагми і розширення нижнього відділу грудної клітки (під час діафрагмально-ребрового дихання) дає краще резонування низьких звуків і збільшує силу голосу;

• вироблення правильної установки всього мовленнєвого апарату: низьке положення діафрагми і гортані (як під час вимовляння звука), легке напруження піднебінно-гортанних м'язів (відчуття напівпозіхання), зібране посилання звука (губи мають форму, що нагадує букву О). В цих умовах вдається отримати ненапружений, сильний голос, м'яку атаку голосу;

• для подолання гугнявого відтінку голосу проводять роботу з розвитку рухомості м'якого піднебіння і поліпшення інтонації та виразності голосу (уміння підвищувати і знижувати голос, вимовляти фрази з упевненістю: стверджувальною, за питальною й окличною інтонацією).

Ці види робіт також сприяють нормалізації темпу і ритму мовлення;

є) значну увагу приділяють виробленню чіткої дикції. Для цього дитину привчають ретельно артикулювати всі звуки в слові, реченні, контролюючи, щоб вона не змикала щелепи під час мовлення. Корисними є вправи на вимову важких слів зі збігом приголосних звуків, повільне вимовляння важких ско­ромовок, співи.

Усю логопедичну роботу проводять на тлі медикаментозного лікування, фізіотерапії й лікувальної гімнастики.

з) робота з формування артикуляційної бази, дихання і голосу є необхідніш фундаментом для виправлення недоліків вимови фонем і розвитку всіх сторін мовлення. Виправлення недоліків вимови є тривалим з одночасним порівнянням звуків: на слух, за артикуляцією, за тактильно-кінестетичним і зоровим сприйманням.

Розкриємо зміст роботи, спрямованої на формування у дітей з дизартріями звуковимови, та розглянемо докладно вправи, які застосовують для відпрацювання правильної звуковимови. Не­має потреби спинятися на постановці звуків, оскільки і в разі псевдобульбарної дизартрії використовують ті самі методики, що й для усунення дислалії. Схарактеризуємо тільки особливості постановки окремих звуків у разі дизартрій, зауваживши, що при цьому термін роботи з формування правильної звуко­вимови значно довший, ніж за дислалії.

Враховуючи зазначене:

1. не рекомендується відразу досягати повної чистоти звука; шліфування кожного звука має проводитися тривалий час, на тлі роботи над іншими звуками;

2. потрібно одночасно працювати над кількома звуками, що належать до різних артикуляційних установок;

3. послідовність роботи над звуками диктується поступовим ускладненням артикуляційних установок. У зв'язку з цим за важкістю вимовляння звуки поділяють на чотири групи:

• а, е, м, п;

• у, о, ф, в, б, т, д, н, і, с, з, х, к, г та м'які варіанти приголосних;

• у, я, ю, г;

ш, ж, л, р;

4. робота з подолання патологічного слиновиділення проводиться обов'язково перед дзеркалом. Потрібно пояснити дитині, що вона повинна ковтати слину, яка накопичується в роті, особливо перед тим, як виконати артикуляційну вправу або почати говорити. Спочатку, коли акт ковтання є утрудненим, слід запропонувати дитині злегка закинути голову і пожувати, що полегшить акт ковтання. Крім ковтання слини дитина має навчитися закривати рота й утримувати його закритим;

5. під час постановки і корекції звуків велике значення має метод пасивної корекції, за допомогою якого формуються більш чіткі кінестетичні відчуття в м'язах артикуляційного апарату. Проводиться робота з оволодіння звуко-складовим і звуко-бук-веним аналізом;

6) у роботі з формування артикуляції важливо відвернути увагу дитини від виконавчого мошіеннєвого апарату, що полегшує мовленнєутворювальний процес. Цього досягають розвитком мовлення, за допомогою чого дитина коментує доступні їй рухові дії і одночасно коментує хід виконання їх. Поступово обсяг «зовнішнього» мовленнєвого висловлювання звужується, і внутрішнє мовлення програмує виконання рухового і мовленнєвого акту. Це відволікає увагу дитини від мовленнєвого апарату, оскільки кіркова діяльність гальмує підкіркові відділи мозку. Дитину навчають довільно керувати своїми мовленнєвими і скелетними м'язами, виховують у неї можливість рухів у певному режимі і темпі, довільного припинення артикуляційного руху і переходу від одного руху на інший.

До системи логопедичних заходів входить не тільки розвиток удітей загальної й артикуляційної моторики та звуковимови, а й формування її лексико-граматичної сторони і створення необхідних умов для оволодіння дитиною писемного мовлення.

Рання і систематична корекція мовленнєвих порушень у дітей з дизартрією сприяє розвитку у них комунікації, що створює умови для більш оптимальної шкільної і соціальної адаптації їх.

Важливим завданням логопедичних занять є вироблення у дітей регуляції і контролю за своїм мовленням, вирішення якого можливе розвитком у дітей спеціальної установки і вольового зусилля.

Отже, невід'ємною частиною логопедичної роботи є виховання особистості.

Розкриємо зміст і методику логопедичної роботи, спрямованої на усунення стертих форм дизартрії.

Завдання і зміст корекційної логопедичної роботи при цьому визначають дані, отримані під час обстеження. У кожному конкретному випадку робота з усунення стертих форм дизартрії зазвичай передбачає:

1. розвиток фонематичних процесів (диференційованого слухового сприйняття звуків мовлення, чітких фонематичних уявлень);

1. розвиток моторики артикуляційного апарату;

2. вироблення й автоматизацію правильної артикуляції звуків мовлення;

2. розвиток лексико-граматичної будови мовлення.

Як відомо, роботи по кожному із цих розділів (з урахуванням стану звукосприймання. звуковимови, лексико-граматичної системи мовлення) проводять з використанням методів, ши­роко представлених у загальній і спеціальній літературі. Провідним у роботі з усунення стертих форм дизартрій питання, пов'язане з принциповою відмінністю корекційного логопедичного впливу з вироблення правильної звуковимови в разі стертих дизартрій і функціональної дислалії. Така відмінність полягає насамперед у системі роботи з розвитку моторики мовленнєвого апарату. Розглянемо це питання докладніше.

У логопедичній практиці для розвитку моторики артикуляційного апарату частіше використовують систему вправ, спрямованих на розвиток у дітей статичної координації мовленнєвого апарату, тобто вправи з розвитку необхідних рухів: їх точності і сили (вправи для розвитку рухомості кінчика язика, для піднят­тя і утримування язика у верхньому положенні, для розвитку вміння утримувати язик, губи, шелепи у певному положенні тощо). Ці вправи застосовують ізольовано, поза мовленням у процесі виконання окремих рухів. Потім у статичній формі відпрацьовують артикуляцію того чи іншого звука.

Водночас динамічна координація м'язової діяльності залишається в попередньому стані. Цей розрив між станом статичної і динамічної координації призводить до того, шо штучно поставлені ізольовані звуки (особливо у разі стертої дизартрії) тривалий час не закріплюються в експресивному мовленні ди­тини, незважаючи на проведення великого обсягу роботи з ав­томатизації звуків. Як показує досвід власної роботи і досвід роботи логопедів у мовленнєвих дитячих садках, вади кожної фонетичної групи зазначеними методами виправляються від 1 до 3 місяців. Робота ж з автоматизації звуків у разі розлитої дефектної вимови триває від 1 до 2 років. Такий тривалий строк корекції вад звуковимови пов'язаний передусім із тим, шо сис­тема виховання окремих ізольованих рухів не може забезпечи­ти розвитку тонкого мовленнєворухового диференціювання. В онтогенезі дитячого мовлення процес становлення звуків, як відомо, має зовсім іншу картину: від 1 міс. (звук [с]) і до 2,5 міс. (звук \р\). Це стає можливим завдяки тому, що формування звукової системи мовлення відбувається з постійним наближенням до потрібної артикуляційної установки. Поступове наближення виявляється в тому, що дитина спочатку вимовляє не готовий, чистий звук, а низку його звукових варіантів, які наближають­ся до потрібного звука.

Тому, використовуючи статичні вправи, спрямовані на ви­роблення потрібного обсягу рухів, рухомості артикуляційного апарату, сили рухів, їх точності, уміння утримувати задане по­ложення, слід поряд з цим проводити роботу з виховання у дітей зазначених якостей руху в процесі власного мовлення. Тобто розвивати динамічну координацію рухів, а також тонке дифе­ренціювання рухів органів артикуляційного апарату.

Для розвитку динамічної коордишціїрухів запропоновано ви­користовувати прийом роботи, сутність якого полягає в тому, шо моторика артикуляційного апарату розвивається в потоці мовлення. Для цього передбачене повільне і чітке промовлян­ня дитиною скоромовок і фонетично важких слів зі збігом при­голосних звуків та ін. При цьому на початку роботи слід використовувати тексти з якомога меншою кількістю звуків, які ди­тина вимовляє неправильно.

Для розвитку тонкого диференціювання проводиться робота, спрямована на формування у дітей кінестетичного відчуття і кінестетичного аналізу, у такій послідовності:

а) виділення звука за його артикуляційними (а не лише фонематичними) ознаками на фоні слова;

б) зіставлення слів за визначеними артикулемами (а не фонемами). При цьому потрібна артикулема має бути на початку слова, оскільки в цій позиції вона найкраще виділяється;

в) ознайомлення з артикуляцією правильно вимовленого звука.

На перших етапах роботи широко використовується опорана зоровий ашілізатор. У подальшому використання цієї додаткової опори зводять до мінімуму. Потім, у процесі розвитку кінестетичного аналізу, у дітей відпрацьовують правильну артикуляцію тих звуків, що найчасті­ше вимовляються дефектно. Такий принцип постановки звуків (тобто використання відчуття положення власного язика і губ) рекомендують М. Піскунов (1962), Г. Коряцька і Є. Мішаніна (1969), Е. Соботович (1974), М. Савченко, Р. Юрова (1982) та ін.

Проілюструємо застосування цього методу постановки звуків на прикладі роботи з розвитку диференційованих рухів мовлен­нєвого апарату, необхідних для виховання правильної вимови звука ш.

Для виховання цього звука потрібно виробити диференційовані рухи:

а) губ (особливо у разі губно-зубного сигматизму);

б) кінчика язика для підняття його вгору;