1.2. Рівновага на ринку грошей. Позичковий процент. Сутність та функції кредиту

Попит на гроші в економіці залежить від загального грошового обсягу угод плюс кількість грошей, які індивіди і підприємства хочуть мати у своєму розпорядженні для можливих операцій у майбутньому. Попит на гроші поділяється на:

1. трансакційний попит (операційний) – тобто попит на гроші для здійснення угод. Цей різновид попиту на гроші показує, скільки їх потрібно індивідам та підприємцям, щоб безперервно здійснювати оплату товарів та послуг особистого та виробничого споживання. Трансакційний попит на гроші залежить, головним чином, від величини доходу, який отримує індивід чи підприємство;

2. попит на гроші як на фінансові активи (спекулятивний попит) випливає із функції грошей як засобу заощадження. Люди можуть тримати свої фінансові активи різних формах - наприклад, у вигляді банківських депозитів, акцій корпорацій, приватних або державних облігацій тощо. Фінансові активи приносять своїм власникам певний доход. Зверніть увагу, що термін “спекулятивний” не має ніякого ідеологічного забарвлення і означає тільки, що гроші, вкладені у фінансові активи, стають джерелом доходу для своїх власників. Спекулятивний попит залежить від ставки відсотку: він змінюється обернено пропорційно ставці відсотку. Чим вищий відсоток, тим більше повинен отримувати той, хто вклав свої гроші в цінні папери, що приносять відсоток, замість того, щоб зберігати їх у гаманці.

Пропозиція грошей складається, в першу чергу, з елементів, розглянутих нами вище, а саме: готівки (металевих, паперових грошей і банкнот), замінників грошей та банківських депозитів. Важливе значення при формуванні пропозиції грошей має депозитна емісія, тобто “створення грошей” банківською системою. Цей процес буде розглянуто далі, в концепції, присвяченій монетарній політиці.

Як і на будь-якому іншому ринку, перетин кривих попиту та пропозиції на ринку грошей дає точку (ставку проценту) рівноваги. Грошова (монетарна) політика, яка спрямована на збільшення грошової маси, зсуває криву пропозиції грошей праворуч вниз, що веде до зниження рівня проценту. І навпаки, грошова політика, що зменшує грошову масу, спонукає процент підвищуватися.

Позичковий процент є винагородою, яку отримує власник грошей за те, що надав їх іншим суб’єктам ринкових відносин у користування. Гроші самі по собі не можуть виробляти товари чи послуги. Але за гроші підприємці наймають робочу силу, купують засоби виробництва, орендують землю тощо - тобто забезпечують виробництво необхідними ресурсами. Одержана готова продукція є частково результатом використання позичених грошей, тому підприємець повинен не просто повернути борг, але й заплатити за користування грошима. Ціна, яку сплачують за користування грошима, називається ставкою або нормою проценту. Вона розраховується як процент від кількості позичених грошей.

Розрізняють номінальну та реальну ставку позичкового проценту. Номінальна ставка – це кількісне вираження процентної ставки за поточним курсом грошової одиниці. Реальна ставка дорівнює номінальній за мінусом рівня інфляції.

На рівень ставки позичкового проценту впливають такі фактори:

1. фактор ризику – адже кредитор завжди ризикує, що позичальник не зможе повернути борг. Чим більший такий ризик, тим вищу ставку проценту вимагатиме кредитор;

2. термін, на який надається кредит – довгострокові позички надаються під вищий процент, ніж короткотермінові;

3. існуюча система оподаткування – кредитор надасть перевагу такому розміщенню грошей, навіть і за менший процент, де доход не оподатковується;

4. конкуренція на грошовому ринку – якщо банк не має конкурента, він може призначити будь-яку високу ставку процента. Розвиток конкуренції в банківській справі, усунення монополізму сприяють гнучкості процентних ставок.

Саме процент виконує на кредитному ринку стимулюючу або стримуючу роль, заохочує або зменшує заінтересованість у кредиті.

В процесі економічної діяльності виникає ситуація, коли одні суб’єкти ринку мають тимчасово вільні кошти, а інші – навпаки, відчувають нестачу в них. Тоді виникають кредитні відносини. Кредитні відносини – це відносини, що виникають між кредитором і позичальником з приводу руху засобів, які надаються в позику на певний термін за визначену плату (відсоток) і за умов повернення. Саме строковість, платність та повернення є головними принципами кредитування.

За кредитами та внесками на короткий термін, як правило, до одного року, нараховується простий процент:

P = S x (1 +	N x і	),
	360

де P – сума боргу з процентами;

S – номінальна сума кредиту, тобто сума, яку отримує позичальник;

N – кількість днів;

і – процент річних, заданий в долях одиниці.

Якщо процент нараховується раз на рік, то можна скористатися таким варіантом наведеної вище формули:

P = S (1 + N x і),

де N – кількість років.

Якщо на суму кредиту чи депозиту нараховується складний процент, то це означає, що проценти нараховуються не на базову суму, а на суму з нарахованими процентами за попередній період. В цьому випадку користуються формулою:

P = S (1 + і) ^N.

Джерелами кредиту виступають тимчасово вільні кошти підприємців, які утворюються після продажу партій товарів до початку нового виробничого циклу, а також під час нагромадження амортизаційного фонду; тимчасово вільні кошти держави; вільні кошти іноземного сектору; заощадження всіх верств населення. Основними формами кредиту є:

• комерційний - це товарна форма кредиту; вона має певні обмеження, адже один підприємець може надати такий кредит іншому тільки тоді, якщо їхні підприємства пов’язані між собою технологічним циклом; як правило, оформлюється за допомогою векселів;

• банківський - надається в грошовій формі і не має таких обмежень, як попередня форма кредиту;

• лізинговий - це форма майнового кредиту, що виникає у разі оренди майна;

• іпотечний - кредит надається під заставу нерухомого майна;

• споживчий - надається тільки в національній валюті фізичним особам резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг.

Роль кредиту в економіці визначається тим, що він забезпечує безперервність процесу відтворення як на рівні економіки в цілому, так і на рівні окремого підприємства чи домогосподарства.

Установи, що надають кредит, утворюють кредитну систему країни. Структура сучасної кредитної системи економічно розвинених країн є багаторівневою:

1 рівень – Центральний банк країни;

2 рівень – банківський сектор, який включає:

• комерційні банки:

• ощадні банки;

• інвестиційні банки;

• іпотечні банки;

• спеціалізовані торгівельні банки;

• інші види банків;

3 рівень - страховий сектор, який включає:

• страхові компанії;

• пенсійні фонди;

4 рівень - спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи:

• інвестиційні компанії;

• фінансові компанії;

• благодійні фонди;

• трастові відділи комерційних банків;

• позичково-ощадні асоціації;

• кредитні спілки;

• тощо.

Як бачимо, чільне місце займають банки. В структурі кредитної системи виділяємо дворівневу банківську систему: на першому рівні - Центральний банк країни, на другому - комерційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Банки через кредит забезпечують рух капіталів, раціональне використання тимчасово вільних коштів, сприяють прискоренню розрахунків між суб’єктами ринкових відносин.