7.2.3. Формування ринкового господарства в Німеччині

Німеччина другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.

Після епохи Відродження та Реформації історія Німеччини в ХУІІ– ХVІІІ ст. визначалась релігійними та міжрегіональними війнами. Так причиною Тридцятирічної війни (1618-1648 рр.) був релігійний конфлікт, суть якого полягала у боротьбі найбідніших верств населення проти феодальної експлуатації, як світської, так і духовної, тобто за релігійну свободу та рівність у суспільстві. Проте повстанці не досягли своєї мети. Наслідком релігійної війни стало посилення феодального гноблення селян, збільшення їх особистої залежності, еміграція німців в Америку, Росію та інші країни, масовий згін селян з землі, за рахунок чого збільшувалися великі панські господарства.

Позитивним результатом Тридцятирічної війни стало прийняття 1648 р. Вестфальського трактату (конституції), відповідно до якого німецька імперія представляла собою федерацію князівств на чолі з рейхстагом.

Кровопролитною була міжрегіональна Семирічна війна (1756-1763рр.) між Австрією та Прусією за гегемонію серед німецьких князівств. Перемога Прусії у Семирічній війні, подальше збільшення території країни, дозволяли їй на початку ХІХ ст. очолити процес об’єднання Німеччини.

Господарство Німеччини в період формування національної держави

Ідеологічне підґрунтя для об’єднання Німеччини було підготовлене представниками німецького романтизму. В Німеччині, як і у інших феодально - роздроблених державах – Італії та Польщі, в 1740-1780 рр. на противагу універсалізму та раціоналізму Просвітництва виник романтизм, як вияв національної самобутності. Ідеологія романтизму, заснована на вимогах національної єдності та побудови могутньої німецької держави, проникла у суспільну думку Німеччини і знайшла відображення у творах видатних філософів І.Канта (1724-1804), Й.Фіхте (1762-1814), А.Мюллера (1779-1829). Глибока зміна у світосприйнятті німців стала одною з основних причин краху старої, роздробленої Німеччини. Населення окремих князівств вперше усвідомило свою національну єдність.

В умовах релігійного поліцентризму, під впливом діяльності просвітників світська наука і культура отримали більшу можливість для свого розвитку, розповсюдились раціоналістичні вчення, які стали основою подальшого розвитку світської освіти та майбутніх технічних та технологічних відкриттів.

Та усе ж панівною формою промисловості в цей час у Німеччині залишалось цехове ремесло. Металургійна та суконна промисловість, яка пожвавилась на початку ХVІІІ століття, гальмувалась сильною конкуренцією Голландії, Англії та Франції. Ознаками розвитку капіталістичних форм промисловості в зазначений період були розсіяні мануфактури. Великі централізовані мануфактури визначали загальний характер промисловості лише наприкінці ХVІІІ століття. Причиною тривалого переходу до централізованих мануфактур було процвітання кріпосництва, яке затримувало приток найманої робочої сили, та невелика концентрація капіталу в руках німецьких купців. Протекціоністська політика князів, суть якої полягала у забороні купівлі товарів сусідніх німецьких держав, стала одною з форм пограбування населення. Головним предметом німецького експорту було «гарматне м’ясо» - торгівля солдатами, яка приносила князям значні доходи.

Наполеонівські завоювання позитивно вплинули на розвиток німецьких земель, що увійшли до складу Французької імперії. 1806 р. в Парижі правителі 36 німецьких держав підписали договір про створення Рейнського союзу, який перебував під французьким «протекторатом». Демократичні та економічні реформи в цих землях прискорили формування передумов промислового перевороту: було уведено французьке цивільне право, а в 1808-1810 рр. встановлена свобода підприємницької діяльності. Вплив реформ розповсюдився і на ті країни Німеччини, які не залежали безпосередньо від французів, зокрема на Прусію. В 1806 р. на ключові посади в прусській адміністрації прийшла група освічених та патріотично налаштованих чиновників, переповнених рішучістю відродити країну шляхом адміністративних та соціальних реформ, які б допомогли їй протистояти завойовникам та забезпечити лідерство серед німецьких держав.

Після краху Наполеона, у Відні 1815р. відбувся конгрес на якому було створено Німецький союз, що представляв собою формальне об’єднання 38 самостійних німецьких держав. Вони не мали єдиного законодавства, армії, спільних фінансів та єдиної грошової системи. Політичною силою, яка б могла об’єднати націю в єдину державу стала Прусія. Головною умовою об’єднання реформатори вважали створення конституції. Але замість обіцяної конституції, навколо якої повинна була об’єднатися Німеччина, прусський король проводив політичні репресії, чим примусив багатьох демократичних політиків покинути Німеччину.

Незважаючи на це в економіці Німеччини проходили поступові зміни. Так 1818 р. був прийнятий прусський митний закон, який знищив внутрішні кордони між окремими провінціями, що входили до її складу, скасував усякі заборони й обмеження у внутрішній торгівлі.

В 30-х рр. ХІХ ст. в Німеччині розпочинається промислова революція, яка у своєму розвиткові пройшла три етапи. Кожному етапу передувала певна політична подія. Що ж до першого з них, то 1833 р. було створено Німецький митний союз, що скасував внутрішні кордони між більшістю німецьких держав з населенням 25 млн. жителів. В союз не ввійшли тільки декілька північних держав та Австрія. Створення союзу сприяло формуванню загальнонімецького внутрішнього ринку і прискоренню економічного розвитку.

Традиційно промисловий переворот перш за усе охопив текстильну промисловість. Бавовняне виробництво розвивалось в Саксонії, а льонопрядіння – в Сілезії. 1846 р. в областях Митного союзу нараховувалось більше 310 прядилен і 750 тис. механічних веретен.

Розпочалося піднесення у важкій промисловості, а з появою і використанням парових двигунів зріс попит на вугілля. Найбільший розвиток отримав Рейнсько-Вестфальський промисловий район. В ньому було зосереджено близько 200 домен та одна четверта частина всіх працюючих Німеччини. У першій половині ХІХ ст. зайнятість населення на промислових підприємствах виросла у 12 разів. Більш ніж вдвічі виріс видобуток вугілля, в чотири рази збільшилась кількість працюючих на шахтах.

Стрімкого розвитку набувало будівництво залізниць, довжина яких 1835 р. складала 12 км, а вже наприкінці 40-х – 2,5 тис. км. Паровозобудівні заводи задовольняли у 40-х рр. понад 15% потреб залізниць.

У 30-40 рр. пожвавилося сільськогосподарське виробництво. Це було викликано використанням у юнкерських (великих феодальних землеволодіннях, на яких використовувалась праця кріпаків) та кулацьких господарствах (господарства, які використовували працю найманих робітників) сільськогосподарської техніки – культиваторів, молотарок та жниварок, нових технологій ведення землеробства, застосуванням мінеральних добрив, вирощуванням широкого асортименту технічних культур. Так, в Сілезії та Саксонії вирощували цукровий буряк, в Прусії – картоплю. Формувалася спеціалізація сільського господарства та райони “торгового землеробства”. В результаті німецька сільськогосподарська продукція та вироби харчової промисловості склали значну частину німецького експорту.

В політичному житті німецьке суспільство розколися на три групи. Ліберали, як правило промисловці, фінансисти і державні чиновники ратували за ліберальну економіку та перехід Німецького союзу до конституційної федеративної монархії. Демократи –дрібні промисловці, торговці, інтелігенція, робітники і селяни, не вимагаючи скинути монархію, виступали за соціальні реформи і втручання держави в економіку, що гарантувало б захист їх інтересів. Консерватори – вищі державні службовці, юнкери (землевласники), офіцерський корпус і представники церкви, прагнули зберегти все без змін.

Наступному етапу промислової революції (1850-1860-ті рр.) передувала буржуазно-демократична революція 1848 р. ЇЇ результатом стало об’єднання Німеччини навколо Прусії. Прийняття прусської конституції та утворення конституційної федеративної монархіїне знищили в новій німецькій державі ні феодальну монархію, ні владу юнкерів із-за неузгодженості дій політичних сил. В цілому перемогли консерватори.

Проте промисловий переворот після революції 1848 р. відбувався більш швидкими темпами, що було обумовлено низкою чинників. 1850 р. був прийнятий закон (він не поширювався на селян Західної Прусії та Померанії) за яким селянин ставав власником ділянки землі, яку він обробляв у поміщика. Однак панщина та інші повинності підлягали викупу і оцінювалися дуже дорого, тому вони переводилися в грошову ренту, яку селяни зобов’язані були виплатити поміщикам протягом декількох десятків років. Посередником між поміщиками і селянами став спеціально заснований Рентний банк. Але у результаті поступок поміщикам з боку уряду цим законом змогло скористатися дуже мало селян. Кроком назад в аграрній реформі було прийняття 1854р. “Положення про батраків”, за яким у Прусії зберігалися феодальні пережитки. Вони проявлялися у формі великого юнкерського землеволодіння, феодальних повинностей певних селянських прошарків, викупних операцій тощо. Селяни у своїй більшості одержали лише особисту свободу. Це був так званий прусський шлях розвитку сільського господарства, з екстенсивним веденням виробництва. З часом цей шлях розвитку сільського господарства показав свою неефективність. У тих же районах Німеччини, де діяло французьке цивільне право в результаті аграрних перетворень більшість кріпаків перетворилися на селян-власників.

Ситуація, яка склалася в країні, сприяла розшаруванню села, розоренню селян, виділенню класу капіталістичних фермерів (гроссбауерів), накопиченню капіталів поміщиками, перетворенню поміщика-феодала в сільськогосподарського підприємця, у поміщика-юнкера. З’явилися посередники, що обслуговувала потреби сільськогосподарського виробництва. Селяни продавали свої землі або віддавали їх за борги і йшли в місто або батрачили в селі. Викупні платежі стали найважливішим джерелом формування ринку капіталів. Поміщики, отримавши викуп, та використовуючи дешеву працю батраків, стали застосовувати машини, займалися переробкою сільськогосподарської сировини. У селі зріс попит на вироби промисловості, що привело до розширення внутрішнього ринку.

Створювалися нові форми господарювання. Цьому сприяв промисловий статут, що ліквідував залишки цехових привілеїв, чим полегшив формування акціонерних товариств. А прийнятий Комерційний кодекс і створений Верховний комерційний суд регулювали роботу комерційних підприємств. Таким чином буржуазно-демократична революція та післяреволюційні реформи зумовили піднесення 50-60-х рр.

У цей час німецька бавовняна промисловість піднялася на третє місце у світі (після Англії і США) по кількості прядильних верстатів і по обсягах споживання бавовни. За перші два етапи промислової революції внутрішнє споживання бавовни на одного жителя збільшилося більш, ніж у 20 разів.

Для Німеччини, як і для Франції, була характерна традиція патерналізму або етатизму. Держава володіла лісами, промисловими підприємствами тощо, регулювала розвиток певних галузей. Ця традиція в період індустріалізації змінювалася в бік надання практичних питань розбудови господарства приватній ініціативі. Матеріальною основою розвитку важкої промисловості було залізничне будівництво. Залізниці будувалися як на кошти держави, так і приватних акціонерних товариств. Довжина діючих залізниць 1870р. складала 18876 км в порівнянні з 469 км 1840р. Будівництво залізних доріг розширювало попит на вугілля, рейки, паровози та вагони. Суттєво вплинуло на швидку індустріалізацію Німеччини збільшення вугледобування, яке стало можливим в результаті освоєння вугільних запасів Руру.

Прискорений розвиток важкої промисловості був обумовлений також державною політикою мілітаризації Пруссії, яка намагалась силою об'єднати всю Німеччину. Артилерійські заводи Круппа (перший із них був створений 1811 р.), машинобудівні підприємства Борзига, сталеливарні заводи братів Маннесман, Стиннеса утворювали військово-промисловий комплекс. Весь комплекс галузей важкої промисловості був тісно зв'язаний з військовим виробництвом, а отже, з державними замовленнями і державною підтримкою.

Особливості політичного та соціально-економічного розвитку Німеччини, за географічним положенням – західної держави, а за парадигмою – приналежною до “ойкумен східного типу”10, с. 88 – 89, зумовили специфіку і теоретичного осмислення економічної дійсності.

Німецька історична школа

Ідеї класичної школи політичної економії, спрямовані на свободу підприємництва і фритредерство, що потужно розвивалися в Англії, Франції та інших країнах в період становлення й еволюції ринкових відносин, майже зовсім не були сприйнятими у Німеччині. Навпаки, на початку ХІХ ст. в країні на підгрунті зазначених особливостей політичного й економічного розвитку, традицій наукових досліджень та зростання національної самосвідомості формуються умови для виникнення нової течії економічної думки –німецької історичної школи, яка в другій половині ХІХ ст. виступила потужною альтернативою класичній політичній економії.

Починаючи з досліджень історичної школи права, видатного мислителя і політика Ф.Ліста(1789-1846) та представників романтизму в німецькій філософії: І.Канта, А.Мюллера, Й.Фіхте, формується методологія економічного аналізу, яка протистоїть індивідуалізму й космополітизму класичної школи. В центр наукового аналізу названі автори поставили дослідження народного господарства окремо взятої країни, наголошували на важливості діяльності держави в інтересах нації, на відносності економічних законів, а також значущості історичних, національних, культурних та інших чинників у вивченні явищ та процесів господарського розвитку.

Зокрема, в економічній системі Ф.Ліста нація розглядалася як проміжна ланка між окремим індивідом і людством в цілому. Економіка окремих країн розвивається, на його думку, за особливими законами, і для кожної країни характерний свій національний тип розвитку, який включає не лише матеріальні, але й духовні чинники, насамперед, “національний дух”. При цьому економіка виступає як система господарських відносин, що постійно змінюється, трансформується. А оскільки різні нації перебувають на різних етапах економічної еволюції, то принцип laissez faire класичної школи, привабливий для високорозвинених країн, буде перешкоджати піднесенню економіки відсталих держав.

В своїй праці “Національна система політичної економії” (1841) на основі історичного методу Ф.Ліст виділяє п¢ять стадій у еволюції національних економік: первісного варварства, скотарства, землеробства, землеробсько-мануфактурну та землеробсько-мануфактурно-комерційну стадії [13, с. 48]. Характеризуючи систему капіталістичних ринкових відносин як вищу стадію господарської еволюції, вчений наголошував, що для досягнення рівня розвитку цієї стадії, на якій, зокрема, перебувала Англія, країнам четвертої (землеробсько-мануфактурної) стадії розвитку, до числа яких входила і Німеччина, необхідна була суттєва допомога з боку держави.

З огляду на це, важливим пунктом економічної політики держави, на думку Ф.Ліста, мало стати формування системи “виховного протекціонізму”. Зазначена система характеризувалася як така, що покликана захистити національну економіку від конкуренції більш розвинених країн та на основі активної державної економічної політики забезпечити піднесення національної промисловості. Вона спрямована на вирівнювання рівнів економічного розвитку країн, на формування раціональної виробничої структури, на ефективність зовнішньоекономічних зв’язків [13,с. 225].

Керуючись історичним методом, Ф.Ліст, проте, не відкидав необхідності існування конкурентних відносин всередині країни, вважаючи, що внутрішня конкуренція індивідуальних інтересів може допускатися до тієї межі, доки вона не вступає в суперечність із суспільним, національним інтересом [13, с. 146].

Визначивши як основну проблему німецької економіки пошук найсприятливіших умов та засобів розвитку “продуктивних сил нації”, Ф.Ліст виклав своє бачення їхньої сутності. Поряд з матеріальним капіталом (сільськогосподарським, мануфактурним, торговельним), природними ресурсами країни він включив до їх складу також суспільні інститути, зокрема уряд, культурно-релігійні, політичні та інші заклади, здібності людей, а також організаційно-економічні відносини, наукові здобутки нації тощо.

Лише досягнувши певного рівня розвитку, нація, стверджував учений, стає спроможною розвиватися за ліберальними законами класичної школи політичної економії. Досягти такого рівня можна за умов дієвої державної політики, спрямованої на організацію, об¢єднання, виховання та захист нації. На етапі становлення й розвитку ринкової економіки саме держава, на думку Ф.Ліста, повинна створити матеріальні та інституційні умови для промислового піднесення країни, формування внутрішнього ринку, збільшення багатства країни в цілому та достатку її окремих громадян.

Дослідження особливостей ринкового розвитку Німеччини в історико-національному аспекті, започатковане Ф.Лістом, продовжили представники історичної школи 40-50-х рр. ХІХ ст., яка в літературі отримала назву “старої” історичної школи. Це були Вільгельм Рошер (1817-1894) (“Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”), Бруно Гільдебранд (1812-1878) (“Політична економія теперішнього і майбутнього”), Карл Кніс (1821-1898) (“Політична економія з погляду історичного методу”).

В.Рошер, зокрема, вбачав завдання економічної науки насамперед у емпіричному аналізі конкретних форм та методів організації господарської діяльності на різних етапах розвитку нації (найдавнішому, середньовічному та новому). Стосовно останнього, який характеризує особливості ринкової економіки, В.Рошер вивчає форми організації банківської справи, грошового обігу, генезис міжнародної торгівлі та можливості економічного прогресу. Він високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах. Учений розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства [7, с. 225].

Б.Гільдебранд також виступав проти класичної шкоми політичної економії в цілому та тези щодо “homo economicus” зокрема, наполягаючи, що людина – це соціальний індивід який змінюється під дією історичних та цивілізаційних чинників [3, с. 213-214].

Оскільки, на думку вченого політична економія має вивчати закони розвитку господарства націй, він запропонував стадійну періодизацію економічного розвитку, виділивши, подібно до В.Рошера, три етапи в історичній еволюції націй: натуральне самодостатнє господарство середніх віків, грошове господарство мануфактурного періоду та розвинене кредитне господарство. За основу періодизації було взято спосіб обміну. Остання фаза пов’язувалась Б.Гільдебрандом з втіленням ідей справедливості, добродійності, високих моральних засад, досягнення яких можливе шляхом еволюційного розвитку під керівництвом держави [3, с. 79-81, 201].

Думку щодо неможливості існування універсальної економічної науки поділяв також ще один представник історичної школи – Карл Кніс. Він відкидав ідею про “природні” економічні закони, наполягаючи на їх відносності та змінному характері економіки, розвиток якої йде паралельним шляхом зі змінами самого народу. К.Кніс протиставляв вічні закони в природі свободі і вільному вибору людини в суспільстві, що є причиною відмінностей у напрямках, темпах, пріоритетах розвитку господарської діяльності не лише окремими людьми, але й нацією в цілому. У працях вченого, як і у його попередників, проводилася думка про можливість свідомого регулювання економічних процесів за допомогою держави.

Таким чином, представники старої історичної школи в Німеччині з позиції історичного методу вивчали особливості становлення і розвитку ринкових відносин в країні, обґрунтовували важливу роль цивілізаційних чинників в дослідженні суспільних процесів. Вважаючи, що ринок неспроможний досягти стійкої рівноваги економічної системи, представники історичної школи обстоювали активне втручання держави, яка є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Для виживання суспільства, на їхню думку, необхідно уникати соціальних конфліктів, віддавати бідним верствам населення більшу частку результатів прогресу [6, с. 711]. Проте проблема вивчення механізму функціонування ринкової економіки залишилася поза увагою вищезазначених дослідників.

Якісно новий етап у розвитку німецького суспільства пов’язаний з 70-ми рр. ХІХ ст. Це був період завершення політичного об¢єднання німецьких земель в єдину державу -Німецьку імперію(1871р.). Країна стала федерацією з 25 німецьких держав, якою керувавмонарх і двохпалатний парламент. Політичною передумовою цієї події була перемога Німеччини у франко-прусській війні (1870-1871рр.), в результаті якої Німеччина отримала контрибуцію в 5 млрд. франків, що була направлена на модернізацію та розвиток її промисловості. Крім того, анексовані французькі провінції Ельзас та Лотарингія поповнили німецьку вугільно-металургійну базу Рейнського і Саарського басейнів. Розпочався третій етап промислової революції.

В об’єднаній імперії були ліквідовані внутрішні митні бар’єри, що стало основою для формування національного ринку. Встановлюється єдине торгове законодавство, вводиться єдина грошова система, загально німецьке залізничне та поштове право. Видається декрет про гарантії приватної власності, свободи підприємництва і договору для громадян. Розвивається ринкова інфраструктура: банки, товарні й фондові біржі, страхові компанії тощо.

В кінці 70-х років зростання виробництва особливо посилилося. Німецька індустрія спиралась на новітні технології та наукові винаходи у різних галузях: хімічній, машинобудівній, електротехнічній, військовій тощо. За підтримки держави активізувалось залізничне будівництво. Країна перетворилась в індустріально-аграрну державу. Ринок праці поповнювався колишніми селянами і ремісниками. Зріс рівень народжуваності в країні.

Характерною рисою економічного розвитку Німеччини в ХІХ ст. був розвиток освіти. Наукова підготовка була організована за зразком політехнічної школи і вже в другій половині ХІХ ст. привела до поєднання науки з виробництвом, до впливу наукових відкриттів на удосконалення технічних та технологічних процесів виробництва. Дещо повільніший розвиток початкової освіти, був обумовлений недостатнім рівнем впровадження державної освіти, невеликою заробітною платою робітників, тривалим робочим днем.

Важливим етапом економічного розвитку Німеччини стало створення потужної кредитно-банківської системи, характерною рисою якої було грюндерство(засновництво акціонерних банків). В організації акціонерних банків брали участь великі банкірські дома, промислові фірми. Одною з особливостей банківської діяльності була їх спеціалізація за галузями економіки й окремими територіями. Так банк Облікове товариство (1856р.) кредитував будівництво залізниць. Німецький банк (1870р.) здійснював банківські операції в сфері зовнішньої торгівлі. Дрезденський банк (1872р.) кредитував хімічну і текстильну промисловість Саксонії.

Німецькі банки стали одними із самих надійних і солідних у світі. Великі банки прагнули поставити під контроль підприємства, яким вони надавали послуги. У Німеччині приватні акціонерні банки встановлювали тісний зв’язок із промисловими підприємствами, що стало основою для їх спільної діяльності, поступового зрощення промислового і банківського капіталів та виникнення фінансового капіталу.

Реалії ринкового розвитку на новому етапі досліджувалися представниками нової історичної школи, що склалася в Німеччині в 70-ті рр. ХІХ ст. Найбільш послідовними виразниками її ідей стали Густав фон Шмоллер(1838-1917) (“Народне господарство, наука про народне господарство та її методи”), КарлБюхер(1848-1930) (“Виникнення народного господарства”), Людвіг ЙозефБрентано(1844-1931) (“Класична політична економія”). Вони продовжили дослідження в межах національної політичної економії, суттєво доповнивши їх розробками в сфері соціальної політики. Зокрема, підгрунтям економічної еволюції вважалося соціальне середовище, у формуванні сприятливих тенденцій розвитку якого полягала головна функція держави. Практична реалізація цієї функції мала забезпечуватися шляхом реформування соціальної сфери, пом’якшення соціальних конфліктів та втілення ідей соціальної справедливості.

Так, Г.Шмоллер, базуючись на інституціональних підходах до вивчення економічної дійсності, писав, що народне господарство є частиною суспільного життя, складовою соціального тіла і повинне сприйматися лише у зв¢язку з іншими суспільними проявами. У його дослідженні німецький економіст важливу роль відводив історичному методу, на основі якого вважав за необхідне нанизувати факти економічної дійсності, аналізувати конкретні господарські інститути, що є підгрунтям для пізнання закономірностей ринкового розвитку в цілому.

Г.Шмоллер був одним із перших економістів, які запровадили в економічних дослідженнях “етичний принцип”. На його думку, господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Г.Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу. На його думку, економічного успіху досягають ті люди, вчинки, доброчесність і порядність яких відповідають високим моральним нормам [7, с. 230].

Етичний принцип Г.Шмоллера отримав подальший розвиток у працях Л.Брентано, який визнавав провідну роль моральних та правових чинників господарського розвитку. Він поділяв також позиції мінової концепції і на її основі обґрунтовував зацікавленість підприємців у високій заробітній платі робітників. Вказуючи на відсутність суперечностей між прибутком як винагородою “творчого духу” підприємців і заробітною платою, Л.Брентано трактував останню як важливий стимул зростання продуктивності праці найманих робітників. Він був переконаний, що низька заробітна плата гальмує розвиток національних продуктивних сил та знижує конкурентоспроможність німецьких товарів [8, с. 465].

В його працях послідовно проводилися ідеї реформізму та соціального миру. Зокрема, Л.Брентано пропонував підприємцям дбати про поліпшення становища робітничого класу шляхом удосконалення фабричного законодавства, розвитку споживчої кооперації, житлового будівництва, широкого профспілкового руху.

З виникненням монополій Л.Брентано звернувся до вивчення сутності цих нових господарських форм. В картелях, наприклад, він бачив об¢єднання підприємців, що створені з метою планомірного пристосування виробництва до попиту, уникнення надвиробництва і його негативних наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голоду. Розробки вченого у сфері монополізації економіки були широко використані в більш пізніх доктринах державно-монополістичного регулювання.

З позицій історичної школи вивчав також генезу ринкових відносин К.Бюхер. У його теоретичних розробках помітною стає відмова від крайнього емпіризму Г.Шмоллера та повернення до вивчення історичних закономірностей. Зокрема, у праці “Виникнення народного господарства” по принципу тривалості господарських зв’язків він виділяє три етапи розвитку економіки: “замкнуте домашнє господарство”, “міське господарство”, де вже з¢являються господарські зв’язки у межах місцевого ринку, і “народне господарство”, в якому товари, за його висловом, “проходять цілий ряд господарюючих суб’єктів до того як дійдуть до споживача”[2, с. 54.].

На думку К.Бюхера, справжня ринкова економіка складається на останній фазі, коли загального поширення набуває торгівля та створюється єдиний національний ринок. Товарний обіг виступає найсуттєвішою рисою ринкової економічної системи. Характеризуючи, зокрема, фабричну систему виробництва, К.Бюхер зауважує, що на цьому етапі весь капітал (засоби виробництва, виготовлений продукт тощо) зосереджений у руках підприємця. В процесі вивчення нових форм капіталу вчений дав визначення фінансовому капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому.

Нова історична школа, як зазначалося вище, розвивалася в період становлення єдиної німецької держави. Тому проблема ролі держави в економіці посідала у її дослідженнях важливе місце. Найбільш грунтовно цю проблему вивчали Г.Шмоллер та Л.Брентано. Ними була обгрунтована теорія “державного соціалізму”, або “катедер-соціалізму”, який розглядався як деякий проміжний шлях між концепцією економічного лібералізму та марксистським соціалізмом. Йшлося про розробку законів (трудове, фабричне законодавство тощо), розвиток профспілок, кооперації, створення системи соціального страхування, загальної початкової освіти і як результат цих заходів – ефективне функціонування економіки.

Таким чином, специфіка економічного розвитку Німеччини зумовила й специфічні методи дослідження економічних процесів, запроваджені німецькою історичною школою.