7.1.3. Економічна думка про ринкове господарство

Утвердження в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах ринкових відносин потребувало теоретичного осмислення цих процесів з нових методологічних позицій. Рекомендації меркантилістів в умовах формування ринкової господарської системи не відповідали на актуальні питання теорії і практики, які потребували:

- обґрунтування головних засад капіталістичного виробництва, розробки

нових економічних категорій, таких як заробітна плата, прибуток, рента,

конкуренція тощо;

- аналізу нових форм господарювання;

- звільнення від жорсткого регулювання економіки урядом тощо.

Класична політична економія

За цих умов почала формуватися система уявлень про економіку, що отримала назву «класична політична економія». Уперше цей термін ужив К.Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей розвитку тогочасного суспільства. Він писав «…під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з В.Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва» [14, с. 89].

Класична політична економія виникла в Англії в кінці ХVІІ ст., а у Франції на початку ХVІІІ ст. До класиків К.Маркс зараховував економістів від В. Петті до Д.Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С.Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії К.Маркс називав праці А. Сміта та Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе. Сучасні ж дослідники відносять до класичної політичної економії усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст., зокрема Ж.Б.Сея, Ф.Бастіа, Г.Ч.Кері та інших економістів [4, с.36].

Класична школа по­літичної економії базувалась на наступних засадничих принципах:

1) життя суспільства в цілому і економіка зокрема, підкорюється дії певних «природних законів», які відображають наявність у світі загального порядку і не залежать від волі, бажань, поінформованості людей. Втручання держави в ці процеси недоцільне й небажане. Вона повинна лише підтримувати порядок і гарантувати економічну свободу. Класики обґрунтували принцип економічної свободи «laissez faire» («не заважайте робити», «дозвольте робити»);

2) дія економічних законів реалізується через переслідування кожним індивідуумом своїх особистих інтересів. Зіткнення цих інтересів у процесі конкуренції веде до вироблення оптимальних рішень. Особистий егоїзм стає фундаментом загального добробуту. Така модель поведінки отримала назву «економічної людини» (homo economicus);

3) умовою ефективного функціонування ринкового механізму є забезпечення мак­симуму економічної свободи, гарантією якої є приватна власність і повнота інформації, якою володіють господарюючі суб’єкти.

Ці принципи характеризують класичну школу на всіх етапах її існування та є критеріями приналежності до неї тих чи інших економістів. Процеси, що відбувалися в економіці, представники класичної політичної економії представили в цілісному, найбільш узагальненому вигляді як сферу взаємопов’язаних законів і категорій, як логічно побудовану систему відносин.

Протягом майже усього ХУІІІ ст. попередниками А.Сміта (В.Петті, П.Буагільбером, Ф.Кене та іншими) були закладені основи вчення класичної школи, які відображали розуміння природи і механізму ринкової економічної системи. Однак висунуті ними ідеї були досить розрізнені, а тому не могли дати цілісної картини функціонування тодішньої економіки. Та потреба в такій систематизації ставала все нагальнішою в міру того, як ринкові відносини ставали пануючою формою економічних зв’язків.

Вперше цілісну систему уявлень про ринкову економіку створив Адам Сміт (1723-1790) в книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). Разом із тим слід відмітити, що у працях як А.Сміта, так і Д.Рікардо поняття «ринок» не отримало чіткого теоретико-економічного визначення, оскільки вони відносили його до зовнішніх поверхових явищ ринкової економіки. Основну увагу класики економічної теорії приділяли механізму функціонування ринку - ринковій конкуренції та еквівалентному обміну.

Відповідно до теорії А.Сміта, ринок саморегулюється завдяки вільній конкуренції підприємців і через їх приватні інтереси. Так ринкова економіка буде найкращим чином вирішувати всі суспільні завдання і приведе до гармонійного розвитку суспільства з максимально можливою вигодою для усіх і кожного. В основі цього процесу, на думку А.Сміта, лежить принцип «невидимої руки», який регулює ринкові відносини і непомітно для суспільства виводить ринок із усіх труднощів і перепон.

А.Сміт стверджував, що в будь-якому цивілізованому суспільстві діють всесильні і невідворотні економічні закони, в основі яких лежить вільна конкуренція. Механізм дії конкуренції та забезпечення індивідуальних інтересів в умовах ринку забезпечує, на думку А.Сміта, еквівалентний обмін, в основі якого лежить вартість товару. Останню тезу досліджували і його попередники, але А.Сміт розробив теорію вартості значно глибше і повніше ніж В.Петті і П.Буагільбер^. Разом із тим деякі його погляди є суперечливими, причиною чого була двоїстість методу, який він застосовував при вивченні природи вартості товару^. Це проявилось у існуванні трьох наступних визначень даної категорії.

1) Визначення вартості витратами живої праці. З точки зору А.Сміта, всі товари мають одну загальну властивість – вони продукти праці. Тоді при співставленні товарів в процесі обміну конкретна форма затрат праці не має значення, і всі товари виступають як продукти рівної праці. Звідси витікає, що величина вартості визначається тільки кількістю затраченої праці і вимірюється робочим часом.

Цей підхід, на думку А.Сміта, має право на існування, але тільки в умовах простого товарного виробництва, коли всі товаровиробники є власниками своїх товарів, відсутня наймана праця і поділ праці на виробництві.

2) Визначення вартості працею, яка купується. В умовах капіталістичного виробництва, при існуванні поділу праці, вказував А.Сміт, людина багата або бідна в залежності від тієї праці, якою вона може розпоряджатися або яку вона може купити. Виходячи з цього, він стверджував, що «вартість всякого товару для особи, яка володіє ним і має на увазі не використовувати його або особисто спожити, а обміняти на інші предмети, рівна кількості праці, яку вона може купити за неї або отримати в своє розпорядження»[18, с.38].

У цьому визначенні, яке суперечить першому, А.Сміт зводить міру вартості до «вартості праці» (тобто до вартості робочої сили), або фактично – до заробітної плати. Таким чином він пояснював вартість товарів вартістю засобів існування робітника, що не відповідало дійсності. А.Сміт правильно відчував, що в капіталістичних умовах закон вартості діє по іншому, ніж у простому товарному виробництві, але вирішити цю проблему він не зміг.

3) Визначення вартості доходами. Далі А.Сміт звернув увагу на ту обставину, що при застосуванні найманої праці результат виробничої діяльності після обміну набуває форми доходу, який розподіляється між учасниками виробництва товарів і іншими особами, які не приймали безпосередньої участі у виробництві. Звідси А.Сміт робить висновок, що за наявності найманої праці вартість складається з трьох видів доходів: заробітної плати, прибутку і ренти.

Головним недоліком наведених визначень вартості є зведення її лише до результатів живої праці. Створена нею нова вартість, дійсно розпадається на три види доходу, та поряд з цим у вартість товару входить відтворена працею вартість елементів постійного капіталу. Тому вартість товарів не може бути зведена до суми доходів, а розпадається на доходи (v  m) і перенесену вартість засобів виробництва ( с ). Визначення вартості тільки доходами отримало в економічні літературі назву “догма Сміта”.

Важливо відмітити, що визначивши вартість як суму трьох видів доходів, А.Сміт заклав основи теорії факторів виробництва, яка в ХІХ столітті стала панівною.

Таким чином, відповідно до теорії А.Сміта, ринок саморегулюється через вільну конкуренцію і приватні інтереси підприємців, які реалізуються через закон вартості. А це можливо, на думку вченого, тільки тоді коли держава не буде втручатись в економічне життя країни. Тобто, А.Сміт був прихильником економічного лібералізму та вільної гри господарських сил. Разом із тим він визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Таке трактування ролі та функцій держави знайшло відображення в його твердженні: «держава – нічний сторож».

Як вже відзначалось, створена А.Смітом система уявлень про функціонування економіки базувалася на ідеї природного порядку. Тому для досягнення вищого ступеня добробуту народу, на його думку, «потрібні лише мир, легкі податки і терпимість в управлінні, все інше зробить природний хід речей»^

Однак ці оптимістичні уявлення А.Сміта про можливості механізму ринкової економіки виявилися не безмежними. У результаті промислової революції, яка підвела адекватну матеріально-технічну базу під систему ринкової економіки, виникла низка не відомих раніше проблем, які вимагали від вчених осмислення і пояснення. Серед них: безробіття, загострення суперечностей між власниками засобів виробництва і найманими робітниками, протиріччя між промисловою буржуазією і земельними власниками, кризові коливання тощо.

З методологічних позицій класичної політичної економії вищеназвані проблеми знайшли відображення в працях Давида Рікардо (1772-1823), завершувача економічної системи А.Сміта. У 1817 році Д.Рікардо опублікував свою головну працю «Основи політичної економії та оподаткування», визначивши її головне завдання у вивченні законів, що керують розподілом створеного продукту між класами суспільства. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку і ренти. Та історичне значення праць Д.Рікардо для економічної науки, на думку К.Маркса, полягає, перш за усе, в його теорії вартості. Д.Рікардо піддав ретельній критиці теорію вартості А.Сміта і однозначно доказав, що вартість визначається працею, затраченою на виробництво, що у вартість входить також і вартість спожитих засобів виробництва, що вартість визначається необхідним робочим часом і що вартість є первинною величиною, яка визначається працею і вона не складається, а розподіляється на доходи.

Заслуга Д.Рікардо полягала у тому, що він намагався покласти теорію трудової вартості в основу всієї політичної економії. На базі своєї теорії вартості він відкинув думку про те, що прибуток являється продуктом самого капіталу, і визначив капітал як нагромаджену працю, на відміну від А.Сміта, який трактував капітал як запас, що призначений для подальшого виробництва.

В законі вартості Д.Рікардо бачив обґрунтування і для теорії розподілу. Він розглядав заробітну плату і прибуток як дві частини вартості, які створенні працею, і прийшов до висновку, що зниження заробітної плати підвищує прибуток, а її підвищення зменшує прибуток. Теорію земельної ренти Д.Рікардо також будував на основі теорії вартості, про що йдеться в другому питанні даної теми.

Разом із тим теорія вартості Д.Рікардо мала певні недоліки. В ній не було якісної, соціальної характеристики праці товаровиробника і створюваної ним вартості, не розкривалась двоїстість цієї праці. Складне питання про протиріччя вартості і споживчої вартості товару Д.Рікардо обійшов. Закон вартості трактувався ним як позаісторичне явище, як характерне для всіх епох і форм господарювання. Д.Рікардо не робив навіть спроб, на відміну від А.Сміта, визначити передумови виникнення товарного господарства. Воно сприймалось ним як дане, завжди існуюче. Це пояснювалося тим, що згідно з методологією Д.Рікардо капіталістичний спосіб виробництва розглядався як вічна природна форма виробництва, а аналіз вартості обмежувався її величиною.

В цілому, А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що джерелом багатства будь-якого суспільства є не зовнішня торгівля (меркантилісти), не тільки сільське господарство і не природа як така (фізіократи), а сфера виробництва, трудова діяльність у її різноманітних формах. Саме трудова теорія вартості стала одним із вихідних положень класичної політичної економії.

Від пошуку зовнішніх сил або звернення до владних структур А. Сміт і Д. Рікардо спрямували аналіз у сферу виявлення внутрішніх причин, які лежать в основі функціонування ринкової економіки. Таким чином, А. Сміт і Д. Рікардо розглядали капіталістичну систему господарювання як таку, що відповідає природі людини і тому є єдино раціональною. Висновки, яких дійшли А. Сміт і Д. Рікардо, були використані і отримали подальший розвиток в працях їхніх послідовників: Дж.С.Мілля, Т.Мальтуса, Ж. Б. Сея, Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері та інших визначних економістів — теоретиків ХVІІІ—ХІХ ст.

Що ж до опонентів А.Сміта та Д.Рікардо, то слід відмітити наступне. Вже в першій половині ХІХ ст. деякі економісти виступили з критикою класичної системи, протиставляючи їй інші, на їх погляд, краще орієнтовані на людину праці і вирішення соціальних конфліктів. Саме в цей час сформувався критичний напрям політичної економії та альтернативні напрями економічної думки: утопічно-соціалістичний, німецька історична школа та марксизм.

Критичний напрямок політичної економії

Найвідомішим представником критичного напрямку політичної економії був С. Сісмонді (1773—1842), який виступив з критикою капіталістичної системи господарювання і класичної політич­ної економії.

У С.Сісмонді було своє розуміння політичної економії. Він вважав її наукою про мораль. На його думку, політична економія повинна вивчати людину, її потреби, відчуття, і як на неї діють ті чи інші установи. Тобто політична економія має справу з людською природою, а не з об’єктивними законами. Тому він не зрозумів самого процесу становлення капіталізму і його результатів. Своє критичне ставлення до класичної політичної економії і ринкової економіки, він виклав в таких працях як: “Про принципи політичної економії”(1803) та “Нові начала політичної економії”(1819).

Основна мета його досліджень полягала в тому, щоб показати, як держава повинна керувати виробництвом і розподілом багатства в інтересах дрібного виробника. Він вважав, що матеріальне благополуччя населення залежить від держави, тому тут не може бути місця для вільної конкуренції і вільної торгівлі. Таким чином, С.Сісмонді проповідником принципу державного втручання в ринкову економіку.

Економічне вчення С.Сісмонді про виробництво, споживання, капітал, дохід, протиріччя капіталізму відображено в його теорії реалізації і криз, згідно з якою ринкове господарство обов’язково супроводжується кризами надвиробництва. За С.Сісмонді, з розвитком капіталізму внутрішній ринок звужується через дві обставини. По-перше - скорочується дохід робітників, так як вони витісняються машинами, що не пред’являють власного попиту. Дохід робітників скорочується з іншої причини: при наймі робітників капіталісти завжди можуть найняти більш дешеву робочу силу з маси безробітних. Відповідно, навіть зайняті робітники приреченні на споживання мінімуму засобів існування, а це означає, що вони пред’являють все менший і менший попит на товари. По-друге - зменшується попит на споживацькі товари з боку капіталістів. Незважаючи на зростання обсягів виробництва і відповідно їх доходів, вони пропорційно не збільшують витрати на споживання, а навпаки нагромаджують свої доходи. В результаті виробництво перевищує споживання як робітників, так і капіталістів. Частина суспільного продукту залишається не реалізованою.

Вийти з цього положення, на думку С.Сісмонді, можна було б по-перше, за рахунок зовнішнього ринку. Але і він звужується, так як ті країни, які були зовнішнім ринком для капіталістичних країн, самі стають на шлях капіталістичного розвитку і включаються в боротьбу за зовнішній ринок. По-друге, за рахунок дрібних виробників. Але велике капіталістичне виробництво їх розорює і тим самим позбавляє себе ринку збуту. А відповідно до його концепції відтворення, так званої теорії «третіх осіб», капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками і капіталістами, а потребує наявності ще й дрібних виробників (вони і є третіми особами).

Таким чином, на думку С.Сісмонді, капіталізм не має майбутнього. Йому внутрішнє притаманні кризи надвиробництва..

В зв’язку з вищенаведеним С.Сісмонді звертається до урядів країн, щоб вони своєю владою відмовилися від капіталістичного розвитку. На його думку задоволення і достаток наступить тільки тоді, коли суспільство повернеться до дрібного виробництва. Програма С. Сісмонді полягала в необхідності роздрібнення великого промислового і сільськогосподарського виробництва на якнайбільшу кількість самостійних підприємств та участі робітників у ньому як співвласників.

Суцільне дрібне виробництво - ідеал С.Сісмонді. Ідеал утопічний, але він знайшов багато послідовників в країнах Європейської цивілізації.

Соціалісти-утопісти

Що ж до утопічного соціалізму, то прихильники цієї теорії, на противагу А. Сміту, Д. Рікардо та їхнім послідовникам, розцінювали капіталізм як систему, що суперечить природному порядку й не забезпечує ні справедливого розподілу багатства, ні ефективного використання матеріальних і людських ресурсів.

Оцінюючи провали ліберальної ринкової економіки, представники утопічного соціалізму підкреслювали, що наріжним каменем економічних протиріч є недосконалість інституту приватної власності. У системі приватновласницьких відносин інтереси кожного члена суспільства конфліктують з інтересами інших членів, і тому суспільство занепадає в постійних зіткненнях приватних інтересів. Приватна власність на засоби виробництва дає власникам можливість експлуатувати тих, хто не має власності на засоби виробництва. Реальна ж свобода вимагає загаль­ного доступу до ресурсів, що необхідні для забезпечення достойного людського існування та розвитку. Цей доступ може бути гарантований лише тоді, коли власність на засоби виробництва керується суспільством у цілому (суспільна власність на засоби виробництва).

Приклади раннього утопічного мислення (у рамках теми, яку ми розглядаємо) можна простежити в працях В. Годвіна (1756—1836) в Англії, Т. Пейна (1737—1809) в Америці і М. Кондорсе (1743—1794) у Франції, хоча вони й виступали не стільки проти приватної власності, скільки проти значної її концентрації в руках невеликої групи населення, що, на їхню думку, обмежувало можливості і свободу більшості членів суспільства.

Система ідей про радикальну реорганізацію суспільства на соціалістичних засадах сформувалась на початку ХІХ століття в роботах таких мислителів, як Р. Оуен (1771—1858) в Англії та А. Сен-Сімон (1760—1825) і Ш. Фур’є (1772—1837) у Франції. Ці теоретики, яких назвали «утопічними соціалістами», розробили детальні програми для невеликих співтовариств, що засновані на розподілі прав власності. Р. Оуену, який переїхав з групою послідовників у США для створення такого співтовариства в Індіані, вдалося втілити свої ідеї в життя — створену комуну вони назвали «Новою гармонією». Сотні інших подібних експериментів із комунами мали місце в ХІХ ст. в Європі і Північній Америці. Цей інтерес до альтернативних форм устрою суспільства, без сумніву, був викликаний негативними наслідками індустріалізації та модернізації виробництва на капіталістичних засадах. Втрата патріархальних традицій, зростання великих міст і умови функціонування ранніх мануфактур переконували багатьох людей у необхідності фундаментальних змін у соціальній системі для збереження достойного рівня та якості життя пересічних громадян.

Німецька історична школа

Потужною «альтернативною гілкою» магістрального класичного напряму в середині ХІХ ст. стала німецька історична школа, що виникла на підґрунті прагнення до подолання економічної відсталості і більш динамічного розвитку Німеччини.

На шляху становлення історична школа пройшла три етапи, які об’єднували так звану «стару», «нову» і «новітню» школи. Найбільш яскравими їх представниками були: старої — В. Рошер (1817—1894), Б. Гільдебранд (1812—1878), К. Кніс (1821—1898); нової — Г. Шмоллер (1838—1917), К. Бюхер (1877—1930), Л. Брен­тано (1844—1931); новітньої та сформованої на її основі соціального напряму — В. Зом­барт (1863—1941), М.Вебер(1864-1920), Р. Штаммлер (1856—1938), Р. Штольцман (1852—1930) та інші. Усіх їх поєднувало намагання простежити тенденції суспіль­ного розвитку з урахуванням впливу на них позаекономічних чинників(політичних, релігійних, національних, моральних тощо) та акцентування уваги на тому, що за певних умов цивілізаційні складові можуть визначати економічний розвиток більшою мірою, ніж досліджувані класичною школою індивідуалістичні економічні інтереси. При цьому, на їхню думку, побудована на дедуктивному методі економічна теорія має лише відносну цінність, оскільки теоретичні постулати змінюються разом з суспільством. Одержані таким чином висновки завжди носитимуть умовний харак­тер, оскільки нові факти економічного життя ставитимуть під сумнів попередні концепції. Тому вивчення економіки має базуватися на нагромадженні фактичних даних, їх історичному порівнянні й вивченні закономірностей еволюції окремо взятої національної держави.

У працях німецьких учених В.Рошера («Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу» (1843), К.Кніса «Політична економія з погляду історичного методу»(1853) та ін.. був обґрунтований принцип історизму, який розглядав економічний процес у динаміці і дозволяв знайти такі його риси й особливості, які непомітні в статичному стані. Принципово новий методологічний підхід до аналізу економічних явищ полягав у відмові від методу наукової абстракції як способу пізнання та заміні його описом еволюції господарських процесів у різних країнах.

Історична школа внесла важливий елемент в економічні дослідження. Ставлення до держави як до найважливішого інституту гос­подарського життя, який виконує значні економічні функції, є характерною рисою для обох поколінь історичної школи. Але стара школа головним чином пов’язувала з державою надії на захист національної промисловості від іноземної конкуренції. А молода — бачила в ній втілення національної єдності і згоди, які необхідні для економічного розвитку та соціальної гармонії. Держава мала вирішувати важливі соціальні завдання: забезпечення освіти, охорони здоров’я, надання допомоги непрацездатним, спираючись при цьому на профспілки, кооперативи, каси взаємодопомоги тощо.

Отже, дослідження німецької історичної школи та представників соціального напряму зосереджувалися на розробці концепції, яка б врахувала соціальні чинники розвитку ринкової економіки (домінування суспільної психології над індивідуальними інтересами, визначальна роль соціальних інститутів порівняно з економічними, свідоме регулювання суспільних відносин, важлива роль держави тощо), закладаючи таким чином основи для формування потужного напряму економічної думки ХХ ст.. – інституціоналізму, про що піде мова в наступних розділах посібника.

Марксизм

У 40-х рр. ХІХ ст. виник марксизм як напрям економічної думки, що претендував на глибокий аналіз капіталістичної системи господарства та його суперечностей і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895) були сучасниками утвердження капіталістичних відносин і ринкової економічної системи. Остання не тільки розкрила свої можливості, але й виявила притаманні їй економічні та соціальні протиріччя.

Так, у Англії 1825 р. став початком пори економічних криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого розвитку промисловості. Робітничий клас у перші половині ХІХ ст. стає не просто новим чисельним соціальним прошарком, але і соціальною силою, яка усвідомлює свої інтереси і відстоює свої права. Першими організованими виступами робітничого класу став чартистський рух в Англії (1836), повстання ліонських ткачів у Франції (183, 1834) і сілезьких ткачів у Німеччині (1844). Ці виступи вперше поставили питання про необхідність ідеології, яка б теоретично обґрунтувала і сформулювала інтереси робітничого класу, його мету і завдання.

Найпридатнішою для цього була соціалістична ідея, яка утверджувала можливість зміни світу на користь пригноблених і знедолених. Перед К.Марксом та Ф.Енгельсом постала необхідність створення теорії, яка б обґрунтувала можливість і необхідність руху до соціалістичного суспільства. З рештою, вона сформувалась у цілісну теоретичну систему – марксизм, який включає: філософське вчення, економічне вчення та вчення про соціалізм.

Економічне вчення марксизму є своєрідним теоретичним узагальненням досвіду капіталістичного розвитку європейських країн епохи вільної конкуренції.

Свій аналіз капіталістичного суспільства К.Маркс та Ф.Енгельс розпочали з того, що у низці праць^* середини ХІХ ст. обґрунтували принцип матеріалістичного розуміння історії і дали його економічну інтерпретацію з урахуванням діалектичного взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин, розробили учення про базис і надбудову та створили лінійну модель розвитку суспільства, аналізуючи його еволюцію як закономірну зміну соціально-економічних формацій, в основі якої лежить суперечність між розвитком продуктивних сил і виробничих відносин.

Однак економічні ідеї, викладені в ранніх працях вчених, потребували подальшого теоретичного обґрунтування. З 1850 р. К. Маркс розпочинає роботу над створенням фундаментальної економічної праці, головною метою якої, за словами К.Маркса, було відкриття економічного закону руху капіталістичного суспільства [14, с.12]. Ця праця була видана у вигляді чотирьох томів, де послідовно викладалися б проблеми виробництва капіталу, обігу капіталу, проблеми виробництва і обігу, розглянуті разом, та історія теорії під загальною назвою «Капітал».

Перший том «Капіталу» вийшов у 1867 році, другий і третій уже після смерті К.Маркса були видані Ф.Енгельсом відповідно в 1885 і 1894 рр. Четвертий том вийшов в 1905-1910 рр. окремими випусками за редакцією К.Каутського, якому Ф.Енгельс заповів видання цієї праці.

Наріжним каменем економічної теорії К.Маркса є учення про вартість і додаткову вартість. Свою теорію вартості він створює на базі концепції трудової вартості класичної школи, розв’язавши її протиріччя і доповнивши її новими положеннями.

Як було показано вище, А.Сміт і Д.Рікардо досліджували лише кількісні мінові пропорції товарів, що обмінювалися. А К.Маркс розпочинає дослідження капіталістичного способу виробництва з визначення природи товару, характеризуючи його як продукт праці, призначений не для власного споживання, а для обміну. Вчений проаналізував дві основні властивості товару: споживчу і мінову вартість.

Мінова вартість, на думку К.Маркса, це спосіб вираження або форма прояву вартості товару. При цьому він розглядав вартість товару як «те спільне, що виражається в міновому відношенні» і «визначається лише кількістю робочого часу, суспільно необхідного для ... виготовлення» певної споживної вартості 14, с.48, 49.

Діалектичний взаємозв’язок вартості та споживної вартості К.Маркс пояснював двоїстим характером праці, втіленому в товарі. При цьому, конкретна праця створювала споживну вартість, а абстрактна – вартість. В цілому - всі товари як вартості є кристалізованою людською працею. Таким чином, на відміну від Д.Рікардо, К.Маркс трактував працю не лише як мірило, але як і субстанцію вартості.

Загальний висновок: товари повинні обмінюватися на ринку в відповідності з їх вартістю, ціна товару стає грошовою формою цієї внутрішньої (трудової) вартості, а вартість вимірюється тривалістю праці, суспільно необхідним часом затраченим на виготовлення певного товару.

Спираючись на трудову теорію вартості К.Маркс відкрив і розробив теорію додаткової вартості. Слід зазначити, що Д.Рікардо не міг пояснити походження прибутку капіталіста без визнання порушення теорії трудової вартості і еквівалентного обміну. Відповідно до його підходу купівля капіталістом праці робітника за її вартістю робить неможливим виникнення прибутку, а наявність прибутку означає, що закон вартості порушений.

К.Маркс вирішив цю проблему, відкривши відмінності між працею і робочою силою як товаром. Він показав, що предметом продажу є не праця, а робоча сила як товар, тобто здатність до праці. Праця вартості не має так, як не може бути товаром, оскільки процес поєднання робочої сили і засобів виробництва не існує до моменту її продажу. Вона сама є джерелом і творцем (виробником) більшої вартості, ніж коштує робоча сила як товар. У кількісному виразі додаткова вартість – це різниця між вартістю виробленого товару і вартістю спожитих засобів виробництва й робочої сили.

Учення про додаткову вартість є вузловою проблемою «Капіталу»: на її основі К.Маркс розкрив таємницю капіталістичної експлуатації й показав непримиримий антагоністичний характер протиріч між робітничим класом та буржуазією і вивів основне протиріччя капіталістичного способу виробництва - між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів.

Слід відмітити, що в загальнотеоретичному плані К.Маркс розглядав кризи при капіталізмі як результат тимчасового і часткового вирішення названого основного протиріччя, вважаючи, що воно може бути вирішене тільки при заміні капіталізму соціалізмом, який буде опиратися на суспільну власність на засоби виробництва.

В цілому ж, марксистська економічна теорія була підпорядкована ідеї обґрунтування неминучості загибелі капіталізму в силу притаманних йому внутрішніх суперечностей.

Капіталізм не загинув, як це передбачали К.Маркс і Ф.Енгельс. Майбутнє виявилося в кінцевому рахунку за ринковою системою економіки, яка виявила здібність до внутрішньої трансформації та суттєвої зміни ключових принципів свого функціонування.

Економіка ринкового типу продовжує і сьогодні динамічно розвиватися. Разом із тим в ній посилюються процеси усуспільнення і соціалізації, про об’єктивний характер яких писав К.Маркс у своїх працях.

Таким чином, якщо капіталізм вільної конкуренції, детально проаналізований у «Капіталі», дійсно доказав у процесі розвитку свій історично минущий характер (і тут К.Маркс був, звичайно, правий), то цього не можна сказати про ринкову систему економіки в цілому. Весь її подальший, хоч і суперечливий розвиток продовжує і сьогодні залишатися об’єктом вивчення економічної науки.

Звернення до вчень вищеназваних авторів (від А.Сміта до К.Маркса) має велике значення для розвитку економічної теорії та економіки країн Європейської цивілізації. Це пояснюється тим, що їх учення мали суттєвий вплив, по-перше, на подальший розвиток економічної думки в цілому, формування її основних напрямів, по-друге, на концепції сучасних теорій і шкіл, які безпосередньо формують економічну політику демократичних держав, а по-третє, на формування теоретичних засад ринкової економічної системи в цілому.