§ 3. Інституціоналізм як відображення змін у господарській практиці

Етапи еволюції, методологічні особливості та структура інституціонального напряму в другій половині ХХ ст.

З 50 – 60-х рр. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук – філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституційно-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається “старим” інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримала визнання у 80 – 90-х рр. ХХ ст.

Основними представниками неоінституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р.н.), Даглас Норт (1920 р.н.) – Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін., а основними працями є “Природа фірми” (1937) Р. Коуза, “Економічні інституції капіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів” (1985) О. Вільямсона, “Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” (1990) Д. Норта та інші.

Таким чином, теоретичні основи традиційного американського інституціоналізму набули свого подальшого розвитку, і інституціоналізм перетворився в один із провідних напрямків світової економічної думки. Посилення інтересу до інституціональної теорії взагалі, та до її неоінституціонального напрямку безпосередньо, пов’язано зі спробами подолати обмеженість ряду положень, характерних для мейнстрім економікс, а саме: аксіоми повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише за допомогою цінового механізму тощо, та розглянути сучасні суспільні, й особливо економічні процеси комплексно та всебічно, особливо – з необхідністю дослідження нових явищ сучасної епохи науково-технічної та технологічно-інформаційної революцій, коли використання традиційних методів не дає бажаних результатів.

Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють два напрямки – неоінституціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи на те, що назви здаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів. Обидва напрямки сформувалися або на основі неокласичної теорії, або ж під її помітним впливом. Так, перший напрям – неоінституціоналізм – залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Залучення нового елементу до предмета аналізу інститутів відбувається за рахунок коригування положень із “захисної оболонки” неокласичної теорії. Саме тому неоінституціональну економіку, яка розвивалася, розширюючи та доповнюючи “економікс”, часто наводять як приклад “економічного імперіалізму”. Вторгнувшись у сферу інших наук про суспільство – права, соціології, психології, ідеології, політики, норми поведінки, сім’ї тощо – ця школа використовувала традиційні мікроекономічні методи аналізу, намагаючись дослідити різноманітні суспільні відносини з погляду раціонально мислячої “економічної людини”. Тому стосунки між людьми тут розглядаються перш за все через призму взаємовигідного обміну та контрактів. Другий напрям – нова інституціональна економіка – навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов’язану з колишніми постулатами неокласики.

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, які обумовлюються вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. На відміну від старого американського інституціоналізму, неоінституціоналізм не тільки не протистоїть неокласиці, але сам є результатом об’єднання інституціональних та неокласичних методологічних підходів. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція “економічної людини”, максимізація корисності тощо.

Але неокласична парадигма в структурі неоінституціоналізму зазнала суттєвої теоретичної модифікації з урахуванням сучасних економічних реалій. Згідно з епістеміологічним аналізом теорії, запропонованим Імре Лакатошем, базовими для неоінституціоналізму є твердження, що утворюють „жорстке ядро” неокласики, і без яких не може існувати жодна неокласична модель: рівновага на ринку існує завжди, вона єдина і співпадає з оптимумом за Парето (модель Вальраса – Ерроу – Дебре); індивіди здійснюють вибір раціонально (модель раціонального вибору); переваги індивідів стабільні й мають ендогенний характер, тобто на них не впливають зовнішні чинники.

Засновником неоінституціоналізму по праву вважається Рональд Коуз. У його статтях “Природа фірми” (1937) та “Проблема соціальних витрат” (1960) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституціоналізму, яка набула своєї повної практичної реалізації і широкого суспільного визнання саме на рубежі 80-90-х років ХХ століття, і з якою пов’язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін (поряд із приватною власністю аналізуються також колективна, державна та акціонерна форми і порівнюється їх ефективність у забезпеченні угод на ринку). Такою є дослідна програма теорії прав власності (Р. Коуз, Р. Познер, С. Пейович) і теорії оптимального контракту (Дж. Стігліц, І. Макніл). По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов’язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку в цілому. По-третє, поряд із виробничими, або трансформаційними, витратами неоінституціоналісти припускають існування трансакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільямсон), розуміються всі витрати, що виникають при здійсненні угод.

Учення про трансакційні витрати має основоположне, фундаментальне значення в неоінституціоналізмі. Неоінституціоналісти вважають, що неокласична теорія звужує можливості свого економічного аналізу через те, що враховує лише витрати взаємодії людей з природою (трансформаційні витрати). Необхідно також брати до уваги і глибоко вивчати витрати взаємодії між людьми – трансакційні витрати, які за сучасних умов зростаючого ускладнення господарських відносин відіграють все більше значення. Детальніше їх можна визначити як витрати ресурсів (грошей, часу, праці тощо) для планування, адаптації та контролю за виконанням узятих індивідами зобов’язань у процесі відчуження та привласнення прав власності і свобод, прийнятого у суспільстві”.

Завдяки послідовно здійснюваному принципу “методологічного індивідуалізму” в центрі уваги інституціональної теорії перебувають відносини, що виникають всередині економічних організацій, тоді як у неокласичній традиції організація, фірма розглядалися як “чорний ящик”, до якого дослідники не заглядали. У зв’язку з цим підхід неоінституціональної теорії можна охарактеризувати як мікроекономічний.

Якщо неокласична теорія передбачала лише два види обмежень (фізичні, породжені рідкісністю ресурсів та технологічні, що відображають рівень знань та практичної майстерності економічних агентів), то неоінституціональна теорія вводить ще один клас обмежень, що обумовлені інституційною структурою суспільства і виконують свою роль після економічного вибору. Неоінституціональна економічна теорія відмовляється від будь-яких спрощуючих передумов і наголошує, що, економічні агенти діють у світі: великих трансакційних витрат; погано чи недостатньо визначених прав власності; та жорстких інституційних реальностей, сповнених ризику та невизначеності.

Якщо неокласика показує людину як істоту гіперраціональну; а опортуністичну поведінку не розглядає, то неоінституціональна теорія характеризує людину реалістичніше, що знаходить своє вираження у двох найважливіших поведінкових передумовах цієї теорії – в обмеженій раціональності та опортуністичній поведінці. Опортуністична поведінка являє собою “переслідування власного інтересу, що доходить до віроломства” (О. Вільямсон), і тут мова йде про будь які форми порушення узятих на себе зобов’язань. Індивіди, що максимізують корисність, будуть вести себе опортуністично (наприклад, надавати послуги гіршої якості та у меншому обсязі) коли інша сторона не в змозі це виявити.

Значна частина соціальних інституцій, як формальних, так і неформальних – традицій, звичаїв, правових норм – покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки. Як наголошує О. Вільямсон, у соціальних інституціях мають потребу обмежено розумні морально небездоганні істоти. За відсутності проблем обмеженої раціональності та опортуністичної поведінки потреба у багатьох інституціях просто відпала б.

У свою чергу, нова інституціональна економіка, як вже було зазначено, відображає спробу створити нову теорію інститутів, таку, що не пов’язана з попередніми постулатами неокласики і представлена наступними основними теоріями: теорія ігор (Дж.фон Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш), теорія неповної раціональності Г. Саймона, економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв’зку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміни у “жорсткому ядрі” неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса – Ерроу – Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати декілька точок рівноваги які не доконче співпадають з точками оптимуму за В. Парето, або ж що рівновага може не існувати взагалі.

Теорія прав власності, трансакційні витрати та трансакційний сектор економіки

Трансформаційні витрати, про які мова йшла вище, можна назвати „виробничими витратами” лише умовно, тому що по суті до виробничих витрат входять і трансформаційні, і трансакційні витрати. Проте, для того, щоб розрізняти, ми будемо їх так називати, маючи на увазі під “production costs” трансформаційні, а не інтегральні (сукупні) витрати.

У сучасному визначенні трансакційні витрати – це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційні витрати не пов’язані iз самим процесом створення вартості. Вони забезпечують трансакцію. Вперше поняття „трансакційних витрат” використав Р. Kоуз, який у статті “Природа фірми” (1937) він визначив трансакційні витрати, як витрати функціонування ринку.

Р. Коуз протиставляв трансакційні витрати, які стосувалися лише ринку, так званим „агентським витратам”, які виникають всередині фірми. Природно, що в рамках фірми найняті люди починають поводитися неадекватно, і за ними треба наглядати. Тому кожного разу ми обираємо: або створити фірму між своїми, або найняти когось як постійного працівника, або вийти на ринок і забезпечити виконання цієї роботи на основі ринкових механізмів. Типовим прикладом є ремонт квартири, який можна робити власноручно, якщо є вміння та інтерес, або можна організувати весь процес, наймаючи на ринку працівників для кожної конкретної операції. В цьому випадку існує намагання встати в такий ряд трансакцій, який буде чисто ринковим і виключить взаємодію з однією фірмою. У теорії Р. Коуза поняття “трансакційні витрати” протиставляється поняттю “агентські витрати”, і вибір між тим або іншим типом витрат значною мірою визначається „ефектом багатства”.

Наступний етап розвитку теорії трансакційних витрат припадає на 50-ті рр. ХХ ст.. і пов’язаний з цілою групою імен, серед яких Кеннет Ерроу, Джордж Стіглер, Армен А. Алчіан, Гарольд Демсетц, Олівер Вільямсон. Ці вчені вийшли на наступний рівень абстракції, об’єднавши в одну категорію витрати функціонування фірми та ринку і протиставивши їх трансформаційним витратам.

На середину ХХ-го ст.. трансакційні витрати розуміються переважною більшістю вчених інтегрально, як втрати функціонування системи. Трансакційні витрати – це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації або підтверджують їх у тих самих умовах. Коли люди обмінюються правами власності, то вступають у контрактні відносини. Коли вони підтверджують своє право власності, то не вступають ні у які контрактні відносини (воно у них уже є), але вони захищають його від третіх осіб. Вони бояться, що їх права власності будуть ущемлені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують охоронців тощо). Але слід зазначити, що у сучасній економічній теорії трансакційні витрати отримали безліч трактувань, іноді навіть діаметрально протилежних.

У зв’язку з виявленням трансакційних витрат можна також вести мову і про трансакційний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки у межах інституціональної структури, що приймалася як даність і зусилля на пояснення цієї структури вважалися непотрібними або марними, то Р. Коузу вперше вдалося поставити i частково розв’язати питання, яке традиційною теорією навіть не ставилося: чому існує фірма, якщо є ринок? Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як досконалий механізм, при якому можна не враховувати витрати на здійснення угод. Проте насправді, як показав Коуз, такі витрати існують i при кожній угоді “необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, налагоджувати взаємозв’язки, ліквідовувати розбіжності”. Ці витрати Коуз назвав трансакційними, або “витратами використання ринкового механізму”. Але якщо ці витрати реальні (а так воно i є), то будь-яка господарююча одиниця стає перед вибором: чи оплачувати подібні витрати, чи ж дешевше i швидше виробляти необхідні їй товари та послуги самостійно?

Згідно тeopiї вченого, саме „вартість укладання i виконання контрактів та утримання організацій” становить значну частину загальних ресурсів економіки. Коли такі організаційні витрати угод починають враховуватися, стверджує Р. Коуз, тоді можна просто та доступно пояснити саме існування фірм, різних корпоративних об’єднань, варіантів контрактів i навіть структуру фінансової системи. Об’єднавши різні типи витрат на організаційну діяльність i менеджерство, Р. Коуз проклав шлях до комплексного аналізу інститутів економічної системи та їх важливості.

Пізніше до трансакційних витрат стали відносити будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються – на ринку чи всередині організацій. Сучасний стан економіки свідчить, що чим сильніша в економіці інтенсивність обміну, тим вищий, за інших рівних умов, рівень трансакційних витрат, що дуже актуально для сучасного стану економіки, де ця інтенсивність постійно посилюється.

Економічна теорія прав власності

Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Економічна теорія прав власності пов’язується перш за все з іменами А. Алчіана та Г. Демсетца – саме вони поклали початок систематичному аналізу цієї проблеми, не дивлячись на те, що економічне значення відносин прав власності достатньо очевидне. Під системою прав власності, згідно поглядів А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміється вся сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, але й іншими соціальними механізмами – звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями. Згідно існуючих визначень, права власності охоплюють не тільки фізичні об’єкти, а й безтілесні, наприклад – результати інтелектуальної діяльності.

Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або „специфікація”, прав власності, що знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. Навпаки, протилежне явище – „розмивання” прав власності – має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

З точки зору суспільства права власності виступають як „правила гри”, які впорядковують відносини між окремими агентами, а з точки зору індивідуальних агентів вони являють собою „пучки правомочності” на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий „пучок” може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, друга – другій і т.д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші придушують (через заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.

Згідно неоінституціональної теорії, будь-який акт обміну у сучасній економіці є не що інше, як обмін „пучками прав власності” за допомогою контракту, який виконує роль передаточного каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття як права власності та економічну організацію. Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передачі, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж ці обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага та чим складніша структура трансакційних витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.

Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто, право власності повністю специфіковано, коли у кожної правочинності є свій винятковий власник, а доступ до неї у інших суб’єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних контрактних відносинах між різноманітними господарюючими відносинами, у тому числі і в межах корпорацій.

Найважливішою характерною ознакою трансакційних витрат вважається те, що вони надають можливість значної економії на масштабах: трансакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто по мірі того, як обсяг випуску в секторі збільшується, питомі витрати на одну операцію падають. Сталі компоненти є в усіх видах трансакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яке число осіб підпадає під дію: одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно розповсюджуватися на інші райони з малими додатковими витратами. Тому зростаюча „ринковість” господарства може збільшувати прибуток на душу населення навіть за відсутності технічного прогресу за рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку.

Як уже було зазначено, трансакційні витрати – центральна пояснююча категорія теорії прав власності. Її прихильники розглядають будь-які соціальні інститути як засоби економії трансакційних витрат. Будь-якій економічній організації відповідає особлива конфігурація транзакційних витрат. Саме відносними відмінностями у рівнях та структурі трансакційних витрат теоретики прав власності пояснюють все різноманіття форм господарського та соціального життя.

Теорема Коуза

Аналіз основних характеристик фірм став основою для більш загальних висновків, які стосуються інституціональної структури економіки. Саме Р. Коуз заклав основу для цього на наступній стадії своєї наукової діяльності. Працюючи у Чиказькому університеті, він розробив теорію, яку спеціалісти вважають революційною з точки зору наукового підходу до прав власності. Заснований ним напрям економічної науки отримав назву “проблеми соціальної вартості”. Саме так – “Проблема соціальних витрат” (1960) називається друга його важлива праця.

Праця Р. Коуза була спрямована проти пануючої в економічній тeopiї тенденції всюди, де тільки можна, шукати так звані “провали ринку” та закликати до державного втручання з метою їх подолання. У ній він дав також новий поворот дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Вчений запровадив до розгляду витрати досягнення та підтримки угод між економічними агентами, запропонував положення про права або майнові права. Результати проведеного ним аналізу доводять, що велика кількість законів не має реального значення при нульових витратах із діловодства. Ця теза є паралеллю до висновку у “Природі фірми”, що фірми за тих же умов – непотрібні. Усі взаємостосунки можуть здійснюватися шляхом простих угод без адміністративного втручання, тобто безпосередньо через ринок.

Це привело Р. Коуза до такого висновку: витрати з діловодства ніколи не дорівнюють нулю. Що насправді пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах i різних видах юридичних норм, або точніше – інституціональну структуру економіки можна пояснити відносними витратами різних інституціональних угод у поєднанні із зусиллями сторін на підтримання мінімуму загальних витрат.

Ці висновки, що підтверджують радикальний вплив витрат із діловодства, – основний результат аналізу Р. Коуза. Якоюсь мірою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства отримав назву “теореми Коуза”, яка проголошує, що “якщо права власності чітко визначені i трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінною i ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності”.

Таким чином, висунуто парадоксальне положення: за відсутності витрат на укладання угод структура виробництва залишається тією ж незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Свою теорему Р. Коуз доводив на багатьох прикладах, частково умовних, частково взятих із реального життя. Сам вираз “теорема Коуза”, як i перше її формулювання, були введені в обіг відомим економістом Дж. Стіглером, хоча він і посилався на вище згадану статтю Р. Коуза. Нині теорема Коуза вважається одним із найбільш яскравих досягнень економічної думки повоєнного періоду.

У другій половині ХХ ст. у зв’язку з початком становлення у США та інших найбільш високо розвинутих країнах постіндустріального суспільства, зміни структури виробництва та структури зайнятості, зростає роль та значення сфери послуг, у тому числі інформаційних послуг. У зв’язку з цим, виникає необхідність встановлення прав власності для створення ринків, на яких об’єктами є такі, що фізично не спостерігаються або майже не спостерігаються.

Необхідність встановлення прав власності для створення таких ринків, теоретично була обґрунтована Р. Коузом у статтях „Проблема соціальних витрат” та „Замітки до проблеми соціальних витрат” [5, с. 87 – 141], у яких він прагнув спростувати пануючу в економічній науці, і таку, що здавалась абсолютно істинною концепцію всюди, де тільки можна, відшукувати так звані „провали ринку” та закликати до державного втручання для їх подолання. Необхідно зазначити, що теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх ociб.

Можна розглянути приклади негативних та позитивних екстерналій. Одними із таких явних „провалів ринку” як прикладів негативних екстерналій і вважались ситуації із зовнішніми ефектами, наприклад – шум аеродрому, що порушує спокій навколишніх жителів, дим із заводських чи фабричних труб, що отруює повітря на сусідніх фермах та яким змушені дихати оточуючі; забруднення річок стічними водами тощо. Ринок тут не спрацьовує тому, що ринкові агенти, вибираючи тип технології та визначаючи обсяг виробництва, не рахуються з ущербом, який вони причиняють іншим.

Прикладами позитивних екстерна лій є: приватний квітник чи газон, який милує око перехожих; установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку i т. п. Існування екстерналій призводить до розходження між приватними i соціальними витратами (соціальні витрати дорівнюють сумі приватних витрат та екстерналій, тобто покладених на третіх ociб). У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах – соціальні витрати нижчі від приватних.

Для подолання ущербу у подібних ситуаціях у сучасному світі прийнятим і звичним стало запровадження державою спеціального податку на тих, хто породжує зовнішні ефекти, та встановлення контролю за їх діяльністю.

Р. Коуз запропонував принципово нове вирішення однієї із центральних проблем ХХ ст. – проблеми оптимального поєднання „свідомого контролю” та ринкового регулювання економіки. Це перш за все – врахування трансакційних витрат, а отже – встановлення інших зв’язків між ринком та державою. Р. Коуз зовсім не заперечував загальноприйнятого положення, що сучасний ринок потребує допомоги держави, але ця допомога повинна здійснюватися не шляхом встановлення державного контролю, а створенням умов, і перш за все правових, що дозволяли б ринковому механізму самому вирішувати ті нестандартні ситуації, які породжує сучасна цивілізація.

Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних i практичних висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у “провалах”, і свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, виявляє ключове значення транзакційних витрат. По-четверте, за доводить, що посилання на зовнішні ефекти – недостатня підстава для державного втручання. У випадку низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих – далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат “лікування” може виявитися гіршим від самої “хвороби”.

Теорія суспільного вибору. Дж. Б’юкенен

Одним із найяскравіших напрямків, що пов’язаний з використанням методології неокласичної економічної теорії для вивчення політичних процесів та феноменів є теорія суспільного вибору, яка зародилася у 60-ті роки ХХ ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У подальшому даний напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізу і який на сьогодні можна розглядати як „економічна теорія політики”.

На сьогодні чітко можна виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем:

• для характеристики поведінки людини в політичній сфері використовуються ті ж гіпотези, що і в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції;

• процес виявлення уподобань індивідів найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми у політичній сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну;

• під час дослідження ставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни (питання про існування та стабільність політичної рівноваги, шляхах її досягнення та її оцінки з точки зору принципу ефективності Парето).

Об’єднання двох наукових напрямків (італійської школи державних фінансів та представників шведської школи) і стало основою для розробки комплексу ідей, які на сьогодні стали відомі як теорія суспільного вибору. Основну роль у цьому відіграли представники так званої Вірджинської школи в економічній теорії, засновником і визнаним лідером якої є американський економіст Джеймс МакДжіл Б’юкенен (1919 р.н.), нагороджений у 1986 році Нобелівською премією з економіки „за дослідження договірних та конституційних основ теорії прийняття економічних та політичних рішень”.

Теорію суспільного вибору інколи називають „новою політичною економією”, так як вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Її представники, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму та методи мікроекономічного аналізу, вони зробили об’єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень. Згідно Дж. Б’юкенена теорія суспільного вибору спирається на три основні передумови: методологічний індивідуалізм, концепцію „економічної людини” та аналіз політики як процесу обміну.

Теорія суспільного вибору – це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах. „Раціональні політики” підтримують насамперед ті програми, які сприяють росту їх престижу та підвищують шанси отримати перемогу на чергових виборах. Таким чином, робиться спроба через теорію суспільного вибору послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, у тому числі на державну службу. Завдяки багаточисленним працям Дж. Б’юкенена та таких провідних спеціалістів у галузі теорії суспільного вибору як Дж. Бреннан, Д. Мюллер, У. Нісканен, М. Олсон [8], Г. Таллок, Р. Толлісон та ін., за період з початку 1960-х років було досягнуто значного прогресу у розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і „дочірних” теорій, які опираються на ці ідеї.

Прихильники теорії суспільного вибору розглядають політичний ринок за аналогією з товарним. Держава – це арена конкуренції людей за: вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічній драбині. Але держава – це особливий ринок. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників до вищих органів держави, депутати – приймати закони, чиновники – слідкувати за їх виконанням. Виборці та політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами та передвиборчими обіцянками.

Основними сферами аналізу цієї теорії є: сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання. Послідовники теорії суспільного вибору довели, що не можна повною мірою покладатися на результати голосування, так як вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень. Проблема суспільного вибору постає як за умов прямої так і представницької демократії.

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, що конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Представницька демократія, як вважають представники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузької групи осіб. Такі групи використовують всі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) – аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Всі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying), у якому зацікавлені три групи: а) групи виборців із особливими інтересами; б) депутати, що зацікавлені у фінансовій підтримці вищезазначеної групи виборців, з метою перемоги на наступних виборах; в) професійні бюрократи. Тому виборчі органи та виконавча влада повинні дотримуватися певних принципів, а сфера їхньої діяльності має бути чітко визначеною.

До наведених висновків приводить також аналіз системи логролінгу (logrolling – „перекочування колоди”), – практика взаємної підтримки депутатів шляхом „торгівлі голосами”. Депутат „купує” підтримку вирішення питань своїх виборців, віддаючи взамін свій голос на захист проектів своїх колег. Дж. Б’юкенен і Г. Таллок не вважають будь-яку „торгівлю голосами” негативним явищем. Іноді за допомогою такої підтримки вдається домогтися ефективнішого розподілу ресурсів, який би підвищував загальне співвідношення корисності та витрат згідно принципу оптимальності Парето. Можливо також, що уряд за допомогою логролінгу, йдучи назустріч місцевим інтересам, домагається схвалення великого дефіциту держбюджету, росту асигнувань на оборону тощо, тим самим нерідко приносячи загальнонаціональні інтереси у жертву місцевим, регіональним вигодам.

Прикладом класичної форми логролінгу є „бочечка з салом” – закон, який містить у собі набір невеликих локальних проектів. Щоб отримати схвалення, до загальнонаціонального закону додають цілий пакет різноманітних, досить часто слабо пов’язаних із основним законом пропозицій, у прийнятті яких зацікавлені різні групи депутатів. Щоб забезпечити його прийняття, до нього додають все нові й нові пропозиції („сало”), доки не буде досягнуто впевненості у тому, що закон отримає схвалення більшості депутатів. Але подібна практика ховає в собі небезпеку для демократії, так як принципово важливі рішення – обмеження громадянських прав, свободи совісті, друку, зборів тощо, можуть бути куплені наданням приватних податкових пільг та задоволенням обмежених місцевих інтересів.

Прибічники теорії суспільного вибору приходять до висновку, що саме з економічних причин існує політична нерівність і можливо прийняття нераціональних рішень. Найважливіші з цих причин наступні: порушення пропорцій між граничними затратами та граничними вигодами часто призводить до прийняття економічних рішень, що неправильні з суспільної точки зору; нерівність у отриманні інформації, так як краще інформовані люди з високими доходами та добре організовані лобістські групи і максимізують свій прибуток, отримуючи політичну ренту; недобросовісність державних чиновників (державної бюрократії), які, переслідуючи свій приватний інтерес, прагнуть отримати найбільшу кількість голосів на наступних виборах і приймають політично популярні рішення, але економічно неефективні, так як вибори відбуваються у найближчий період, а наслідки реалізованих програм виявляться пізніше. При цьому вони нарощують державні витрати, посилюють державне регулювання, роздувають бюрократичний апарат. Уряд максимально концентрує у своїх руках владу, а економіка опиняється у програші. Все це породжує негативне ставлення виборців до урядових рішень, законів.

Отже, важливість теоретичних положень теорії суспільного вибору для функціонування сучасних національних господарських систем полягає в тому, що не лише політика впливає на економіку, а й економіка має зворотній вплив на політику і може призводити до політичної нерівності у суспільстві. У зв’язку з цим Дж. Б’юкенен запропонував нову концепцію організації політичного ринку для досягнення згоди у суспільстві. У межах „політичного обміну” виділялось два рівні суспільного вибору: перший рівень – розробка правил та процедур прийняття політичних рішень (регламентація способів фінансування бюджету, схвалення державних законів, систем оподаткування, принцип одностайності, кваліфікованої більшості, правило простої більшості тощо) сукупність яких Дж. Б’юкенен назвав „конституцією політичної економії”, та другий рівень – практична діяльність держави та її органів на основі прийнятих правил та норм.

Критерієм справедливості та ефективності політичної системи повинно бути поширення правил економічної ринкової гри на політичний процес. На думку прихильників теорії суспільного вибору, держава повинна виконувати охоронні функції і не брати участі у господарській діяльності. Блага суспільного користування пропонується перетворювати в товари та послуги, що продаються на ринку. Дж. Б’юкенен пропонує здійснити приватизацію в суспільному секторі, так як це зменшить бюрократизацію економіки, посилить конкуренцію, зменшить політичну ренту тощо. Господарюючі суб’єкти повинні укладати угоди без регламентації з боку держави.

Таким чином, використавши традиційну неокласичну методологію до аналізу сфери політико-правових відносин, „вірджинці” прийшли до пропаганди вільного підприємництва. Якщо уряд за своєю природою не в змозі діяти в інтересах всього суспільства, то краще обійтися без його участі: ринок, не дивлячись на всі його недоліки, більш придатніший для регулювання економічного та соціального життя, ніж державне втручання, важелі якого знаходяться у руках чиновників, які переслідують особисті або вузько групові інтереси, – такий остаточний висновок вірджинської школи.

Логічним завершенням теорії суспільного вибору є постановка питання про „провали” держави (уряду). Такі провали (government failure) – це випадки, коли держава (уряд) неспроможна забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів. Здебільшого до провалів держави відносять наступне: 1. Обмеженість необхідної для прийняття рішення інформації. 2. Недосконалість політичного процесу. 3. Обмеженість контролю над бюрократією. 4. Нездатність держави передбачати та ефективно контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих нею рішень.

Отже, з точки зору представників теорії суспільного вибору, діяльність держави, що спрямована на виправлення „провалів” ринку, виявляється далекою від досконалості. До фіаско ринку додається фіаско уряду. Тому слід суворо стежити за наслідками діяльності уряду і вчасно коригувати її залежно від соціально-економічної і політичної кон’юнктури. Економічні методи мають застосовуватися таким чином, щоб вони не підміняли дії ринкової сили. Застосовуючи ті чи інші регулятори, уряд має суворо стежити за негативними ефектами і завчасно вживати заходів щодо ліквідації негативних явищ.

Основні терміни та поняття: глобалізація, дивергенція інституцій, еволюція інституцій, економіка бюрократії, експорт інституцій, емпатія, Європейський Союз, інституція, інституційні зміни, інституціоналізм, інституціональний детермінізм, інформаційні витрати, контракт (договір), контракт про найом, контакт про продаж, лобізм, логролінг, майнові права (права власності), методологічний індивідуалізм, міждисциплінарний підхід, міжнародна економічна інтеграція, науково-технічна революція, неоінституціоналізм, нова економічна історія, новий інституціоналізм, опортунізм, неформальні інституції, ортодоксія, парадокс голосування, постіндустріалізму теорія, пошук політичної ренти, „провали” держави (уряду), пучок правомочностей, спонтанна еволюція інституцій, „специфікація” прав власності, теорема Коуза, стагфляція, теорія суспільного вибору, трансакційні витрати, трансакційні витрати легалізації бізнесу, трансформаційні витрати, технологічний детермінізм, формальні інституції, феномен раціонального ігнорування.

Персоналії.

Алчіан А., Арон Р., Белл Д., Боулдінг К., Б’юкенен Дж., Вільямсон О., Ґелбрейт Дж., Ґідденс Е., Демсетц Г., Ерроу К., Іноземцев Вл., Кастельс М., Коуз Р., Льюїс А., Мюрдаль Ґ., Норт Д., Олсон М., Перру Ф., Сена А., Стіглер Дж., Таллок Г., Тоффлер О., Турен А., Фогель Р., Фурастьє Ж.

• Список літератури:

1. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу жизнь / Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь мир», 2004. – 23 – 24.

2. Иноземцев В.Л. Расколотая цивилизация: Научное издание. – М.: «Academia» – «Наука», 1999.

3. Иноземцев В.Л. Современное постиндустриальное общество: природа, противоречия, перспективы. – М.: Логос, 2000.

4. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура. Пер. с англ. – М.: ГУ ВШЭ, 2000.

5. Коуз Р. Фирма, рынок и право / Пер. с англ. М.: «Дело ЛТД», 1993. – С. 87 – 141.

6. Кузнецов В. Что такое глобализация // Мировая экономика и международные отношения. – 1998. – № 3.

7. Международные экономические отношения. Интеграция: Учебн. Пособие для вузов / Ю.А. Щербанин, К.Л. Рожков, В.Е. Рыбалкин, Г. Фишер. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.

8. Олсон Менкур. Логіка колективної дії. Суспільні блага і теорія груп / Переклад з англійської, післямова Сергія Слухая. – К.: Лібра, 2004. – 272 с.

9. Тапскотт Дон. Электронно-цифровое общество. Пер. с англ. – К: «INT-press». Издательство – М.: «Рефл-бук», 1999. – 432 с.

10. Тоффлер Е. Адаптивная корпорация // Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. – М: Academia, 1999.

11. Тоффлер Е. Метаморфозы власти: Пер. с англ. / Э Тоффлер. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. – 669.

12. Транснаціональні корпорації: Навч. посіб. / В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. – К.: Таксон, 2001. – 304 с.