15.3. Радикальні економічні перетворення другої половини 90-х років та їх наслідки

Перші кроки на шляху подолання кризових явищ

Наступний етап реформування економіки України визначала спроба реалізації програми виведення економіки з кризи, запропонована президентом Л.Кучмою у 1995 р. Програма передбачала цілий ряд заходів, спрямованих на прискорення формування ринкових відносин: розвиток підприємництва; лібералізацію торгівлі; створення нової законодавчої бази; кардинальні зміни в грошово-кредитній політиці; безкомпромісну боротьбу із злочинністю та корупцією.

У жовтні 1995 р. в країні починає здійснюватися курс на радикальні економічні перетворення, в ході реалізації якого відміняються дотації на виробництво збиткової продукції, відпускаються ціни, а також фіксований курс до твердих валют, проголошується необхідність тотальної приватизації, а також суттєвого скорочення бюджетного дефіциту тощо.

У цілому економічна політика цього етапу є, по-суті, комбінацією монетаристських та адміністративних заходів ("адміністративний монетаризм" або "монетаристське адміністрування"). Такі підходи знайшли досить широку підтримку в українській економічній літературі, особливо багато уваги приділялося питанням співвідношення ринкових та державно-керованих регуляторів у забезпеченні трансформаційних процесів. Зокрема, у колективній монографії „Система регуляторів перехідної економіки України” зазначалося, що „Регулювання сучасної економіки відбувається шляхом сполучення, синтезу саморегуляції ринкового механізму... з системою державного регулювання, тобто впливу державного законодавства, що закріплюється в інституціональній системі, і економічної політики держави – на ринкові інструменти” [16, с. 7]. В результаті, в умовах перехідної трансформаційної економіки дія основних ринкових регуляторів (цін, податків, процентних ставок, валютного курсу, прибутку, грошової системи, зарплати і грошових доходів тощо) деформується. На цьому автори обґрунтовували висновок щодо необхідності більш активного застосовування прямого державного регулювання через реалізацію відповідних програм, бюджетного фінансування, контролю за цінами, особливо виробників-монополістів [16, с.3].

Наступні роки показали, що використання методів „монетаристського адміністрування” у керівництві економікою не змогло забезпечити швидкий та ефективний вихід української економіки з кризи, хоча і дали деякі позитивні результати. Так, 1995 р. характеризується певною стабілізацією грошово-кредитної сфери. Рівень інфляції в Україні становив 181,7% за рік і був майже вдвічі нижчим, ніж в Росії. Це зміцнило національну грошову одиницю (купоно-карбованець), підняло довіру до неї, створило передумови для проведення грошової реформи. У вересні 1996 р. в обіг було запроваджено гривню – національну українську валюту.

Друга половина 90-х років в економіці України характеризується проголошенням коригування курсу реформ на створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки, або, інакше кажучи, проголошено курс на побудову соціального ринкового господарства, яке давно вже є реальністю у провідних країнах світу, і під яким розуміли активну структурну політику держави, що тісно пов’язана з удосконаленням соціальної сфери. Така економічна політика націлена на „депролетарізацію” населення і формування широких середніх верств завдяки активній підтримці приватного сектору в економіці. І хоча ці аспекти процесів трансформації економки в українській економічній літературі знайшли досить широке висвітлення ( у працях І.Лукінова, В.Бодрова, А.Кредісова, П.Леоненка та ін.), на практиці ж застосування їх практично не було.

Разом з тим, в цей період в Україні вже сформувалася досить розвинута ринкова інфраструктура (банки, біржі, страхові компанії тощо), визначилася певна спрямованість валютної, кредитної політики. Певною мірою визначалися як переваги, так і недоліки діючої податкової, митної, регіональної політики. Правда, до кінця 90-х років зберігається негативна тенденція скорочення ВВП, хоча темп його істотно уповільнюється за рахунок більш повільного спаду виробництва у промисловості та сільському господарстві, при цьому слід зауважити, що скорочення темпів спаду виробництва найбільш відчутно відбувається у орієнтованих на експорт галузях, зокрема металургії. В цілому негативні тенденції в економіці України, хоча й дещо пом’якшені, зберігалися до кінця тисячоліття. Мабуть, це можна пояснити недостатньою послідовністю ринкових перетворень, що відбувалися в Україні.

Так, лише наприкінці 90-х років дещо прискорюються процеси приватизації промислових об’єктів, до 2000 р. змінило форму власності близько 65 тис. підприємств та організацій, а недержавні підприємства почали виробляти майже 70 % продукції. Проте процеси ці не носили системного характеру, жодна програма приватизації в ці роки не отримала підтримки Верховної Ради України, не отримали й належного захисту відносини власності.

Зрушення в аграрному секторі

В другій половині 90-х років відбуваються й певні зрушення в аграрному секторі. В рамках аграрної реформи, започаткованої ще у 1990-1993 рр. були зроблені певні кроки, спрямовані перш за все на реформування відносин власності. Ці заходи передбачали, появу на селі селянина-власника, зацікавленого у мінімізації матеріальних витрат та ресурсозаощадженні, а також у збереженні та підвищенні родючості грунтів. На практиці ж ці процеси проходили таким чином, що дійсні результати виявилися зовсім не тими, що пропагувалися. Реформування відносин власності у сільському господарстві відбувалося надзвичайно низькими темпами, поверхово та непродумано. Дозволивши приватизацію земельних ділянок, що знаходилися у користуванні громадян, основну масу землі – близько 30 млн. га сільськогосподарських угідь, які знаходилися у користуванні сільськогосподарських підприємств почали роздержавлювати лише з середини 90-х років, але не як приватну власність на землю безпосередньо селян, а як так звану колективну власність тих же сільськогосподарських підприємств, які змінили свій статус на недержавний.

Неефективність такої організації сільськогосподарського виробництва була добре відомою ще з радянських часів, а у 90-ті роки лише була підтверджена. Так, один з відомих дослідників цих проблем Б.Панасюк зауважував, що за 1980-1998 рр. виробництво сільськогосподарської продукції в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь знизилося: валової продукції – на 61,2 відсотка, молока – 64,7 і м’яса 75,7 відсотка”, а 90% колективних господарств у тому ж 1998 р. були збитковими [11, с. 464-465].

Роздержавлення землі супроводжувалося процесами її паювання та закріплення прав на землю державними актами, в результаті чого відбувається реформування (або просто ліквідації) значної кількості колективних господарств.

У виробництві сільськогосподарської продукції зростає частка приватного сектору: за 90-ті роки вона збільшилася за вартістю з 29,4 до 59,9%, але це означало не високі успіхи приватного сектора, а розпад колективного сектора, який з кожним роком давав все менше продукції, хоча в процесі реформування й зберігалась цілісність земельних та майнових комплексів КСП (колективних сільськогосподарських підприємств). Але в процесі розпаювання підприємств, що виникали як орендні на приватній землі, істотно змінювалися виробничі відносини, що свідчило про певні позитивні кроки в процесі реалізації аграрної реформи.

В той же час, в багатьох аспектах процес реформування залишався непослідовним, структурні зміни запроваджувалися занадто повільно. Як стверджує Б.Панасюк, „головними причинами складностей в аграрному секторі економіки продовжують залишатися: відсутність ринку землі та його інфраструктури; незавершеність структурних перетворень в галузі; брак правової і фінансової захищеності... Неконтрольована лібералізація цін і їх диспаритет підривають фінансову основу галузі і кожного працівника” [11, с. 465]. Аналізуючи перераховані причини, він приходить до висновку, що „на селі відсутні реальний власник, ринок землі і основних засобів виробництва та майна”, селянин, „будучи формальним власником продовжує перебувати поза правовим полем ринкової економіки”, що і обумовлює недостатньо ефективну структурну перебудову у сільському господарстві [11, с. 466].

Ці ж причини обумовлюють недостатнє фінансове забезпечення сільського господарства, „без чого всі починання, технологічні, організаційні і структурні приречені на невдачу [11, с. 259]. Важливість цих проблем для ефективного функціонування аграрного сектора визнавали й інші автори. Так, визначаючи мету аграрної реформи, В.Пинзеник зауважував, що вона повинна мати на увазі „перетворення існуючих форм господарювання на такі, які б мали одну дуже важливу властивість – могли приваблювати інвесторів”, а „інвестиції в село можуть надійти лише через структури, які базуються на приватній, а не на колективній (невідомо чиїй) власності” [13, с. 100-101]. При цьому автор зауважує надзвичайно важливу ознаку цієї власності – „без права розпорядження нема власності. А без цього не буде інвестицій” [13, с. 103].

Отже в аграрному секторі, всупереч проголошеним реформам, залишається цілий ряд проблем, які необхідно вирішувати, без чого важко очікувати кардинальних змін в бік зростання обсягів сільськогосподарського виробництва.

Макроекономічна динаміка кінця 90-их років свідчила про недостатню ефективність ринкових трансформацій. Негативний вплив на неї справляли складний фінансовий стан підприємств, недостатня ефективність приватизації та управління державним майном, зменшення попиту на вітчизняну продукцію через її високу собівартість та неконкурентоспроможність, нестача інвестицій, повільне формування законодавчої бази, яка б відповідала економічним процесам перехідної економіки.

Всі ці проблеми привертали увагу науковців, з’являється цілий ряд публікацій, присвячених обґрунтуванню концепції структурної перебудови, перш за все трансформації промислового комплексу, питанням оптимізації галузевої структури національного виробництва, забезпечення його конкурентоспроможності на світових ринках.

Так, у колективній монографії „Рыночные трансформации в переходной экономике” досить детально досліджуються мета та об’єкти структурних перетворень у промисловості України, стверджується, що „більш ефективною вважається та структура виробництва, в якій частка проміжної продукції (сировини, палива, матеріалів) буде відносно меншою, а частка кінцевої продукції (споживчих та інноваційних товарів) – відповідно більшою” [15, с. 53]. Щодо існуючої структури промислового виробництва в Україні, то на думку авторів вона є „нераціональною як з економічної, так і соціальної точок зору, оскільки в ній переважають екологічно шкідливі виробництва”, а тому вона потребує кардинальної трансформації перш за все в бік наукоємних виробництв [там само].

Формування основ ринкової інфраструктури

В той же час, як доводить досвід, в умовах перехідної економіки структурна перебудова повинна перш за все спрямовуватися на формування та розвиток ринкового середовища. У зв’язку з цим для України і в теорії, і на практиці на перший план виходить проблема обґрунтування та здійснення комплексу інституційних реформ: приватизація та законодавче закріплення прав інституту приватної власності, формування конкурентного середовища, удосконалення інституту права, становлення правового поля господарювання, розвиток фінансових інститутів, обмеження та ліквідація тіньової економіки тощо.

Наприкінці 90-х років такий комплексний підхід до аналізу суті та спрямованості структурної політики стає основою багатьох економічних досліджень. Так, П.Єщенко, розглядаючи особливості формування структурної політики в умовах трансформації економіки, зосереджується не лише на макроекономічних показниках та аналізі структури промислового виробництва, але й на особливостях формування нової структури власності, соціальної структури суспільства. Він стверджує, що найважливішим завданням у процесі трансформації української економіки є необхідність „подолати економічні, політичні, інституційні перепони, що стримують рух економіки України до нової моделі розвитку” [5, с. 23].

Інституціональні складові трансформаційних процесів стали предметом обговорення ряду наукових конференцій та цілого ряду теоретичних досліджень. Так, автори монографії „Стратегия структурной перестройки промышленности” стверджують, що „одним з найважливіших елементів стратегії структурної перебудови національної економіки виступають інституціональні перетворення, під якими прийнято розуміти формування системи ринкових інститутів, які спрямовані на підвищення ефективності відтворювальних механізмів суспільного виробництва. Ядром інституціональних перетворень виступають відносини власності. Останні пронизують усю систему економічних відносин. Інститут власності дозволяє сформувати цілеспрямовані настанови стратегії структурної перебудови національної економіки [1, с. 97].

Отже, наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. істотно розширюється сфера наукових досліджень проблем структурної перебудови української економіки, в центрі уваги українських учених опиняються проблеми створення інституційної структури ринку. Деякі вчені, зокрема С.Єрохін, вважають головними складовими процесу економічного розвитку та структурної трансформації економіки інституціональну модернізацію [4, с. 422]. Все це дозволяє зробити висновок, що на думку багатьох українських економістів саме інституціональний підхід створює можливість комплексно охопити проблематику структурних реформ та суспільної трансформації; він і стає домінуючим в їх дослідженнях на межі тисячоліть.

Таким чином, за роки незалежності економіка України та її економічна думка пройшли складний і неоднозначний шлях до формування основних засад ринкової економіки, який у 2006 р. завершився визнанням світової спільноти економіки України як ринкової, що підтверджувало, незважаючи на безліч негативних моментів, його безперечну правильність.

Література

1. Алымов А.Н., Гончарова Н.П., Михно М.К. и др. Стратегия структурной перестройки промышленности / отв. Ред. А.Н.Алымов. – К., 2001.

2. Гальчинський А. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. – К.: Укр.. пропілеї, 2001.

3. Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. – К.: Основи, 1999.

4. Єрохін С.А. Структурна трансформація національної економіки: (теоретико-методологічний аспект). – К.: Світ знань, 2002.

5. Єщенко П. Структурна політика в країнах з трансформаційною економікою // Віче. – 1999. - № 7. – С. 3-26.

6. Зубець М., Панасик Б. Актуальні проблеми економіки України. – К.: Аграрна наука, 2004.

7. Коломойцев В.Э. Восстановление и структурная трансформация промышленного комплекса Украины. – Изд. 2-е, доп. И перераб. – К.: Молодь, 1998.

8. Лортикян Э.Л. История экономики и экономической мысли Украины: Эволюция рыночной экономики. – Харьков: Консум, 2004.

9. Лукінов І. Реформи в Україні: потрібні реалістичні підходи // Економіка України. – 1995. - № 2. – С. 3-14.

10. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.М.Литвин та ін. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Вища школа, 2002.

11. Панасюк Б. Вибрані твори. – К.: УАЕ УААН, 2003.

12. Панасюк Б. Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. – К.: Новий друк, 2002.

13. Пинзеник В. Коні не винні, або реформи чи їх імітація. – К.: Академія, 1998.

14. 14. Плотніков О.В. Ultima ratio економічних реформ. – К.: Кондор, 2003.

15. Рыночные трансформации в переходной экономике / А.Н.Алымов, Н.П.Гончарова, М.К.Михно и др. / Отв. Ред. А.Н.Алымов. – К., 1998.

16. Система регуляторів перехідної економіки України / Відп. Ред. В.І.Кононенко. – К., 1999.

17. Эрхард Л. Полвека размышлений: Речи и статьи. – М.: Руссико, 1993.