15.2. Початок реформування національної економіки: позитивні та негативні наслідки

Перші кроки трансформації госпрдарської системи та їх теоретичне обгрунтування

Важливим етапом у вирішенні головних завдань перехідного періоду були "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності", розглянуті наприкінці жовтня 1991 р. Верховною Радою України, і які передбачали структурну перебудову господарства України, конверсію оборонної промисловості, перерозподіл матеріальних та трудових ресурсів на користь виробництв, що виробляють споживчі товари для населення, а також переорієнтацію машинобудування на першочергове задоволення потреб агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості тощо, здійснення яких повинно було відбуватися в процесі переходу від командно-адміністративної системи до ринкової.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала досить активну полеміку щодо його шляхів, основних напрямків економічної політики перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові дослідження відомих українських вчених, зокрема А.Гальчинського, В.Геєця, І.Лукінова, В.Черняка та ін. Найважливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти та обґрунтувати ефективні шляхи переходу від централізованого планово-директивного господарства до ринкової економіки. Погляди вітчизняних вчених формувалися під впливом альтернативних концептуальних теорій, що існували у світовій економічній науці, на основі яких сформувалися два напрямки такого переходу.

Перший напрямок виник під впливом ліберальної (монетаристської або ордоліберальної) концепції, яка сформувалася на основі відкидання або суттєвого обмеження державного регулювання економіки, в тому числі й структурної політики. Цей підхід базується на визнанні переваг ринкового механізму над економічною політикою держави, яка, як вважають представники цих течій, не враховує інформаційне обґрунтування і в багатьох випадках виступає як однобока, лобістська та підпорядкована політичним амбіціям керівництва довгострокова програма дій.

Другий напрямок в основі має кейнсіанську та неокейнсіанську методологію з її теорією державного регулювання економіки. Вона цілком позитивно оцінює структурну політику, яку здійснює держава у напрямку трансформації національного господарства, що дозволяє сформувати теоретичні основи для розробки відповідної економічної політики держави як альтернативи недосконалості ринку.

Але, хоча й з’являються перші наукові праці, присвячені перехідному процесу, чіткої програми цих перетворень скласти можливостей не було. Як зазначав А.Гальчинський, „найскладніші проблеми системних перетворень доводилось... вирішувати, як то кажуть, на марші, з чистого аркуша, без належної наукової та експериментальної підготовки” [2, с. 21].

Ще у 1990-1991 рр. було затверджено Верховною Радою Концепцію переходу України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася етапність переходу, підготовка законодавчого поля, для чого було прийнято цілий ряд законів, як то „Про власність”, „Про бюджетну систему”, „Про підприємництво”, „Про банки і банківську діяльність” та ряд інших, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації української економіки.

Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо перехідний, повинен був забезпечити формування основ ринкової інфраструктури через роздержавлення власності, створення суб’єктів ринку, формування національної грошової системи та перехід до вільного ціноутворення, свободу підприємництва тощо. На практиці цей другий етап реалізований не був, і Україна вже з початку 1992 р. вступила на шлях безпосередніх ринкових перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоретичної та практичної бази.

На практиці вже з початку 1992 р. був запроваджений в обіг купонокарбованець як розрахунковий знак і попередник повноцінної національної валюти – гривні. Україна стає на шлях "шокової терапії", проголосивши лібералізацію торгівлі та повну свободу ринкових цін, за винятком цін на деякі товари, що призвело до посилення інфляційних процесів та зниження рівня життя основної маси населення. Так вважає більшість вітчизняних економістів, але деякі з них вважали, що відпуск цін хоча й вплинув на розв’язання інфляційних процесів, та „лібералізація цін лише вказала на больові, хворі точки нашої економіки, але не була основною причиною їх виникнення” [13, с. 11].

У березні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила "Основи національної економічної політики України", що було наступним кроком на шляху розбудови національної економіки. "Основи" включали цілий ряд заходів, як то роздержавлення, приватизацію, структурну перебудову та модернізацію промисловості, відмову від ряду принципових положень, прийнятих при утворенні СНД (Україна залишається у складі СНД, але повністю виходить з рублевого простору, що стало можливим завдяки запровадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків з країнами Співдружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні ринки тощо. Певною мірою прийняття цієї програми стало умовою вступу України до Міжнародного Валютного Фонду (МВФ) у квітні 1992 р.

Власне, вступ до МВФ та певні кроки, зумовлені його вимогами, більшість українських економістів розглядають як виключно негативний фактор для економіки України, стверджуючи, що „економічна політика, яка проводилася в Україні, привела країну до глибокої економічної кризи. Ставши на шлях лібералізованого ринку з вільними цінами та невтручанням держави у стихійну гру ринкових сил, держава фактично усунулася від регулювання економічних процесів, позбавивши себе важелів управління...” [8, с. 331].

Серед керівництва країни така точка зору мала певну підтримку і на практиці воно стало на шлях поступових економічних змін із збереженням значних регулюючих функцій держави. Заявляючи про прихильність до ринкових регуляторів, уряд намагався зберегти попередню вертикальну систему управління народним господарством, систему держзамовлень, централізований розподіл найважливіших ресурсів.

Власне, реформи хоч і проголошувалися, але на ділі не проводилися. Аналізуючи цю ситуацію академік І.Лукінов зауважував, що „таке бездумне трансформування, яке несе у собі елементи необґрунтованого романтизму або авантюризму, є антинародним і вступає у протиріччя до прогресивного напрямку економічного зростання та розвитку. Саме через відсутність всебічно обґрунтованої комплексної програми ринкових реформ та механізму їх послідовного практичного втілення Україна попала в особливо складне економічне становище” (9, с. 6). А А.Гальчинський назвав ці процеси „імітацією реформ” [ 3, с. 55].

Зрозуміло, що перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до національної економічної системи не міг бути безболісним. Ці процеси є досить болючими для будь-якої країни. „Батько” німецького „економічного дива” Л.Ерхард, розглядаючи подібні процеси у повоєнній Німеччині, зауважив, що „перехід від ринкової економіки до планової не становить жодних проблем, тоді як, навпаки, заміна планової економіки вільним ринком супроводжується надзвичайно великими труднощами” [17, с. 58].

Основні ознаки системної кризи

Економіка України переживала глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили пануючі в цей період в економічній сфері тенденції. Передусім, це катастрофічне падіння основних економічних показників. Лише за три роки (1991-1993рр.) національний доход України скоротився на 39 %. Найбільш істотних втрат у перші роки незалежності зазнав споживчий сектор, адже при загальному зменшенні обсягів промислової продукції приблизно на 20% виробництво товарів народного споживання скоротилося на 30%, у тому числі продовольства - на 35%. У 1994 р. падіння промислового виробництва досягло 28 %, а валового внутрішнього продукту (ВВП) – 23 %. Падіння виробництва і стрімке зростання собівартості продукції різко знизили бюджетні надходження від промисловості, в той час як видатки бюджету продовжували зростати. Надзвичайно впав і життєвий рівень населення, його купівельна спроможність у 1994 р. впала порівняно з 1991 майже у п’ять разів.

Глибокі деформації відбулися й у сфері державних фінансів. Україна стала лідером серед інших країн за обсягами дефіциту державного бюджету. У 1994 р. фінансування бюджетного дефіциту поглинало від 85 до 95% кредитної емісії і досягло майже 20% валового національного продукту. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні у другій половині 1993 р. був найвищим у світі (10256 %). Боротьбу з інфляцією уряд намагався проводити звичними директивними методами: було запроваджено фіксований курс купоно-карбованця відносно долара, але цей крок лише сприяв ще більшому поширенню „тіньової економіки” та величезним втратам вітчизняних експортерів, а також відтоку капіталів за межі України, що знекровлювало економіку країни. До того ж посилюється бартеризація зовнішньої торгівлі, при чому бартер був надзвичайно невигідним для української економіки: як правило, експорт відбувався за заниженими цінами, а імпорт – за завищеними. Нееквівалентні експортно-імпортні операції обумовили й зростання зовнішньої заборгованості України: в середині 1994 р. вона становила близько 7 млрд. дол., левову частку якої складали борги за енергоносії Росії та Туркменістану.

Ще на початку 1993 р. уряд подав до Верховної Ради України "Основи національної політики на 1993 рік", в яких передбачалися заходи, спрямовані на фінансову стабілізацію, проте вимога уряду щодо здійснення жорсткої грошово-кредитної політики не отримала належної підтримки парламенту.

Кінець 1991 - перша половина 1994 рр. - це період поглиблення структурного розбалансування економіки України. Світовий досвід переконливо свідчить, що для ефективного господарювання необхідно, щоб у структурі промислового виробництва частка базових галузей (паливно-енергетичний та металургійний комплекси) становила від 19 до 23%. В Україні ж вона у 1992 р. складала 44,9%, в 1993 р. - 37,6%, а в 1994 р. - 45,4%. За цими цифрами криється збереження великої ресурсоємності суспільного виробництва. Одночасно випереджаючими темпами зростають ціни на продукцію базових галузей: на продукцію вугільної промисловості у першому кварталі 1992 р. вони зросли у 90 раз, більше, ніж у 40 раз виросли ціни на продукцію металургійної та нафтопереробної промисловості. В той же час ціни на продукцію легкої промисловості зросли у 12 раз, а сільського господарства – у 6 раз, що свідчило про істотне погіршення галузевої структури національного виробництва. Спроба змінити ситуацію за рахунок емісійних кредитів лише стимулювала подальше зростання бюджетного дефіциту.

На цьому фоні істотно підвищувався податковий тягар на товаровиробників, посилювалися фіскальні ознаки податкової системи, що вкрай негативно позначалося на економічній ситуації. З метою скорочення емісії не забезпечених товарною масою грошей урядом провадиться збільшення податків, встановлюється найвища у світі ставка прибуткового податку з громадян – 90 %. Але в результаті лише зростають так звані бартерні операції (натуральний обмін), ще більше посилюється „тінізація” економіки, обороти якої у 1994 р. досягли 40 % валового внутрішнього продукту, катастрофічно зростають неплатежі за продані товари та надані послуги, відбувається подальше згортання виробничої та комерційної діяльності. Зростає заборгованість по виплаті заробітної плати та інших виплатах (пенсій, стипендій тощо). Це все було результатом непродуманої дефляційної політики монетаристськими методами без обмежень видатків державного бюджету, які продовжували зростати. Тільки за першу половину 1993 р. обсяги кредитування дефіциту державного бюджету Національним банком зросли вдвічі.