Літературні традиції мандрівних дяків в українській літературі хіх ст.

Творчість мандрівних дяків знайшла своє продовження у письменників ХІХ ст. Зокрема, в «Енеїді» І.Котляревського, поемах «Горпинида» П.Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» К.Думитрашка. Серед тих українських поетів, які працювали в руслі бурлескно-травестійної традиції, слід назвати Я.Кухаренка, Є.Гребінку, Г.Квітку-Основ’яненка, Т.Шевченка. Так, Є.Гребінка у бурлескно-травестійному плані здійснив переклад «Полтави» О.Пушкіна, Т.Шевченко звертається до бурлескної стилістики у поемі «Гайдамаки», вірші «Саул», поемах «Царі», «Юродивий».

Відлуння бурлескної поезії ХУП-ХУШ ст. спостерігається і у віршах сучасних письменників. Це стосується творчості літературних гуртків «БУ-БА-БУ», «Пропала грамота», «ЛуГоСад». Мандрівні дяки є героями творів письменника і водночас дослідника-медієвіста Вал. Шевчука. Образи «панів-бакалярів» відтворив й І.Карпенко-Карий у комедії «Чумаки». До образів мандрівних студентів звертався і М. Гоголь («Вій»).

Лірика хуш століття

Лірика ХУШ ст. суттєво відрізняється від попередньої лірики розширенням тематики, засобами художнього мовлення та актуалізацією внутрішнього світу людини.

Вірші на громадянську тематику. У них йдеться про історичні або суспільно важливі події чи процеси. Напр. Феофан Прокопович написав про військові справи в оді „Епінікінон” (1709) та вірші „За Могилою Рябою” (1711). В „Епініконі” він розповідає про Полтавську битву, яку розцінював як перемогу „царя богом вінчаного”, тобто Петра І, а засуджував „врага отечества великого” Івана Мазепу. Цим твором він прославляє царя та російську зброю, якою Росія підкоряла нові території України.

До віршів цієї групи відносять і такі твори Ф.Прокоповича, як „Похвала Дніпрові”, „Опис Києва” та ін.

Писав вірші й Стефан Яворський – „Митрополита Рязанського та Муромського слізне з книгами прощання” (1721). Автор передає емоції та роздуми старої людини, якій перед смертю важко пережити прощання з улюбленими книгами, що все життя супроводжували її, були порадою і розрадою.

Соціальні мотиви звучать в анонімних віршах „Піснь о злих панах”, „Піснь о страшних літах”, „Захотіла Смілянщина віру утвердити”. Ці вірші писали переважно у навчальних закладах латинською або старокнижною мовою, частину з них надруковано. Твори невідомих авторів тяжіли до фольклорної традиції і залишилися в рукописних збірниках.

Елегійна поезія. Елегія (з грецької журлива пісня, скарга) – жанр, популярний в українській поезії ХУШ ст. Ці вірші перегукувалися з народнопоетичною творчістю і входили до репертуару кобзарів та лірників. Тема цих творів – роздуми про нещасну долю „маленької” людини, котра самотня і беззахисна у всьому світі; вона розгублена, не впевнена у завтрашньому дні, обділена долею. Такі поезії писав Олександр Падальський („Піснь о світі”), Левицький Пєшковський.

Акровірші писав Федір Кастевич. Він жалкував за молодими літами, які проминули. В елегійній ліриці переважають сиротинські мотиви, представлені в анонімних віршах („Піснь світська, сиротинська”).

Така поезія набула широкого розвитку в тогочасному суспільстві завдяки народним співцям – кобзарям, бандуристам і лірникам.

Любовна лірика. Ця група лірики розповідала про сердечні переживання. Проте, вона не використовувалася в тогочасній літературі. Шкільна поетика не визнавала цього жанру, але в усній творчості він розвивався. Давня література довгий час не культивувала любовної тематики через пропагування християнської моралі. А вже у ХУШ ст. ситуація кардинально змінилася, про що свідчить значна кількість рукописних збірників віршів та пісень, у яких було більше любовних віршів.

Мотиви любовної лірики були досить різноманітні: щасливе і нещасливе кохання, нерозділене кохання, розлука.

Серед жанрів любовної лірики ХУШ ст. поширеним став романс – невеликий за обсягом вірш любовного змісту, призначений для сольного співу з інструментальним акомпанементом („О раскошная Венера”).

Духовна лірика. Значна кількість духовних (релігійних) віршів зафіксована в збірниках так званих набожних пісень. Культивування духовних віршів пов’язане із вшануванням християнських свят та окремих святих. Їх автори найчастіше висловлювали свої почуття щодо образів Ісуса Христа, Богородиці, святого Миколи, великомучениці Варвари. Вірші мали на меті не лише образно та емоційно виразити релігійні почуття, а й зворушити слухача, читача описом страждань Ісуса чи Варвари. Серед духовної лірики виокремлювали кант (лат – спів), псалом (гр. пісня), коляду. Виникали вони переважно в релігійному середовищі, авторами були викладачі та спудеї навчальних закладів, а розповсюджували їх мандрівні дяки та ченці.

Духовні вірші розповсюджувалися у друкованих виданнях. Так, наприкінці ХУШ ст. у Почаєві з’явився друком „Богогласник” (1791) – антологія духовної пісні. Авторами духовної лірики були Георгій Кониський, Дмитро Туптало.

Лірика ХУШ ст. була значним явищем у літературі барокової доби і помітно вплинула на романтичні та сентименталістичні тенденції нової літератури.