Сатиричні твори

Жанри сатири у поетичній творчості активно розвивалися переважно у др. пол. ХУШ ст., коли загострилися, коли загострилися соціально-політичні суперечності у суспільстві.

До сатиричних творів відносять анонімний вірш «Сатирична коляда» (1764), у якому викрито окремі аспекти суспільного життя, піддано критиці поміщиків, зображених у хижацькій подобі. Невідомий автор розкрив свої спостереження над суспільним життям, вказавши на хабарництво серед чиновників, панування у державі багатьох злочинців.

Сатирик не вірив у соціальну справедливість, проте не полишав надії на краще майбутнє.

Сатира «Плач київських монахів» (1786) має свій історико-соціальний підтекст: у ХУШ ст. монастирі нагромадили величезні багатства, володіли тисячами кріпаків, перетворившись «на державу у державі». У 1786 р. Катерина П видала указ про секуляризацію (відбирання на користь світської влади) монастирських земель. Це і стало основою сатиричного вірша, написаного у формі розмови 13 ченців Києво-Печерської обителі. Архімандрит Зосима сповіщає, що в такій ситуації змушений покинути монастир. Орест пропонує пороздавати в Петербурзі хабарі тим, хто відверне від них біду, але економ Єпіфаній радить «чего-нибудь еще приобрісти» до того, як указ набуде чинності. Варсофонія найбільше хвилює те, що для них минають «золоті часи», Мелхіседек жалкує за лимонним соком і свіжою осетриною, а Модест, який звик до сивухи, ладен піти на всілякі жертви, навіть не їсти, щоб тільки горілка була.

Отже, кожен хто промовляє, по суті, дає собі характеристику, внаслідок чого складається загальна картина життя за стінами монастиря. Твір має сатиричний пафос. Його особливість у тому, що у виразній художній формі, доступній та іронічній, він розкриває сферу, сховану від загалу. Ця сатира була популярною і поширювалася у списках.

У діалозі «Сповідь» (1789) український церковний діяч, письменник Іван Некрашевич (прибл. 1740-прибл. 1800) відобразив стосунки між молодим священиком та прихожанами. Сатиричний образ попа показав відчуженість духовенства від побуту та запитів трудового люду. Селяни у монологах розповідають про власне безправ’я, злидні, пригніченість. Так постає картина життя українського села. Є в нього і драматична сценка «Супліка, або Замисел на попа», у якій зображено селян, які прийшли до дяка жалітися на нового попа та заведені ним порядки. У сцені поєднано сатиру та гумор, відтворено мовний колорит, дотепні висловлювання, що акцентує на зв’язку з фольклорними традиціями.

Отже, сатиричні вірші ХУШ ст. критично відобразили негативні з демократичного погляду явища і художньо відтворили соціальні типи тогочасного суспільства.

Гумористичні віршовані оповідання

У контексті сміхової культури ХУШ ст. особливе місце зайняв гумор, який переходив у літературу з народного середовища, усної словесності.

Гумористичне віршоване оповідання – „Вірш про Кирика” (др. пол. ХУШ ст.). – це літературна обробка відомої казки про селянина, який знайшов скарб, але жадібний піп, залякавши його, відібрав золото. Проте, шкура, у якій піп приходив до селянина, і горщик із золотом приросли до попового тіла і не відстали, доки той не віддав назад скарб. У вірші виражено ставлення до духовних осіб селянства, що потерпало від їхньої загребущості.

У вірші «Отець Негребецький» йдеться про те, як піп-пройдисвіт перехитрив громаду, пообіцявши за гроші добути їй у самого Господа на небесах додаткові привілеї.

Гумористичний твір «Марко Пекельний» (кінець ХУШ ст.) розповідає про козака, який, хоча й ледар, п’яниця, грубіян, розпусник, виявляє сміливість, дотепність, розважливість та рішучість, зокрема під час «викурювання» чортів із пекла. Цей вірш перегукується із традиційною великодньою тематикою і є своєрідною пародією на великодні вірші, що розробляли євангельський сюжет.

Отже, гумористичні вірші, як і сатира ХУШ ст., своєю тематикою, образами, художніми засобами внесли демократичний елемент у давню літературу, і таким чином проклали шлях до нового письменства.