ЛЕКЦІЯ 15. ТВОРЧІСТЬ МАНДРІВНИХ ДЯКІВ
План
1.Поняття про мандрівних дяків і тематику їхніх творів.
2.Предтечі українських мандрівних дяків ХУП-ХУШ ст.
3.Гумористичні віршовані оповідання: тематика, образи, засоби гумору і сатири.
4.Соціальна сатира: історично-соціальний підтекст, риси низового бароко.
5.Літературні традиції мандрівних дяків в українській літературі ХІХ ст.
6.Українська лірика ХУШ ст.
Література
1.Андрущенко М. Парнас віршотворний: Києво-Могилянська академія та український літературний процес ХУШ ст. . – К.: Українська книга, 1999.
2.Борецький М. Світ поезії вагантів // Зарубіжна література. – 2004. – № 27.
3.Микитась В.Л. Давньоукраїнські студенти і професори. – К.: Абрис, 1994.
4.Мишанич О.В. Українська література др. пол. ХУШ ст. і усна народна творчість. – К.: Наук. думка, 1980.
5.Мишанич О. Українська література ХУШ ст. // Українська література ХУШ ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори /Ред кол. І.Дзеверін та ін. Вступ. ст.., упор. і прим. О.Мишанича. – К., 1983. – С.5-28.
6.Новик О. Історія української літератури (давньої). – К.: Центр учбової літератури, 2007. – С. 116-118.
7.Нога Г. Звичаї тії з давніх школярів бували… Український святковий бурлеск ХУП-ХУШ ст. - К.: Стилос, 2001.
8.нога Г. Український різдвяний та великодній бурлескний сміх ХУП-ХУШ ст. – К., 1996.
8.Соболь В. З глибини віків. Вивчення давньої української літератури в школі: посібник для вчителів. – К.: «Зодіак-Еко», 1995. – С. 127-138.
9.Шевчук В. Муза Роксоланська: у 2-х кн. – К.: Либідь , 2005. – Кн. 2. – С.348-369.
10.Українська література ХУШ ст. – К.: Наук. думка, 1983. – С.126-237.
Початок ХУП ст. ознаменувався в Україні бурхливим розвитком освітнього руху, виникненням великої кількості братських та початкових сільських шкіл. Але найбільшим досягненням того просвітницького і культурного збурення було заснування у Києві першого вищого навчального закладу – Києво-Могилянська колегія, що розпочала свою роботу у вересні 1632 р. після об’єднання Київської Лаврської та Братської шкіл. Новостворений заклад відразу узяв на себе роль загальноукраїнського просвітницького центру. До колегії стікалась молодь з усіх регіонів України
Студентське життя завжди було багате на креатив, особливо коли це стосується гумору і сатири. Таким феноменальним явищем в українському студентстві ХУП-ХУШ ст. були «мандрівні дяки». Це вихованці та учні давніх навчальних закладів в Україні у ХУІ-ХУШ ст. В ту пору їх ще називали бурсаками, школярами, нищими студентами, панами бакалярами, пиворізами. Йдеться про український варіант західноєвропейських вагантів. У школах, колегіумах, академіях збиралися цікаві і колоритні постаті.
Були вони вихідцями з демократичного середовища, які під час канікул (вакацій), щоб прохарчуватися, йшли по селах, шукаючи підробітку (писарями, дячками, учителями). Деякі спудеї покидали навчання на рік-два і мандрували в пошуках роботи. Заробивши грошей, знову поверталися на навчання. Тому в народі їх називали мандрівними дяками. Це були веселі, дотепні, сповнені оптимізму люди. Більшість мандрівних дяків – філософи і поети, котрі намагалися важку шкільну науку пристосувати до народного розуміння, пов’язуючи тодішню книжність із живою творчістю народу.
Потяг до знань такої молоді спонукав до організації в Україні культурно-освітньої справи. Так виникли братства, що започаткували активний культурний рух, завдяки якому з’явилися школи європейського зразка, що задовольнили освітній попит молоді у Луцьку, Дермані, Києві, Переяславі, Харкові, Чернігові. Так постало українське студентство.
Шкільна програма складалася з чотирьох класів: фари (початкових), де навчання тривало 3 роки, і трьох «граматичних» – інфими, граматики і синтаксими (3 роки). Потім спудеї навчались риторики і поетики (2 роки), у старших класах, які відповідали типу вищої школи і були запроваджені в Києво-Могилянській академії, студіювали філософію і богослів’я (2-3 роки). У братську школу приймали тільки чоловіків за умови, що абітурієнт мав початкові знання, здобуті в домашніх умовах (умів читати, писати, рахувати). У колегіумах викладали мови, арифметику, геометрію, історію, музику, співи. Особливу увагу звертали на вивчення церковнослов’янської, давньоукраїнської, грецької та латинської мов.
Студентів, як і вчителів, навчальний заклад утримував за кошти від шкільних володінь та пожертвувань, частково – від внесених студентами із багатих родин грошей. Найбідніших студентів розміщували у бурсах (з лат. бурса – торба, гаманець) – своєрідних гуртожитках при школі. Таких студентів називали бурсаками.
Оскільки коштів на утримування студентів бракувало, то більшість із них становила «нищенську братію», яка була змушена вдаватися до всіх засобів «прошенія хліба». Найпоширеніший вид «прошенія» – «миркування» (жебракування). Майже щодня молодші школярі в обідню пору ходили попід дворами заможних міщан і співали духовні пісні (канти, псалми), сподіваючись на винагороду. Студенти старших класів виходили на «миркування» увечері. Вони також співали псалми на майданах – перед торговцями та перехожими, заробляючи на прожиття. Деякі дозволяли собі «предосудительные средства к приобретению себе пропитания», тобто крали.
Дослідник Д.Вишневський писав: «Наступала голодна хвилина. І вони, компанією або поодинці, вирушали по київських вулицях збирати доброхітні подаяння міських обивателів. Чи бажаючи хоч трохи приспати свою юнацьку соромливість (…), чи бажаючи викликати у благодійників більше співчуття до себе, бурсаки під час таких ходінь «співали» для потіхи слуху своїх годувальників духовні канти, а іноді й світські пісні. Вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до «співателів», а в інших – їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді «співателі» нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями».
Традиція «миркувати» у певної частини судейської братії переростала у звичай мандрувати у пошуках кращого місця. По всій Україні у ХУП-ХУШ ст. подорожували студенти (мандрівні дяки), які не цуралися базарів, пивниць та шинків, не пропускали поминальних трапез, весіль. Не випадково мандрівних дяків прозивали пиворізами, горілко пивцями. І.Франко вважав їх носіями всіляких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, здатними на вигадки і жарти, захланними на їжу, а особливо на випивку. Проте саме їм, як зазначав він, слід завдячувати значною частиною гумористичних віршів на великі християнські свята.
Найвеселішим святом для студентів було Різдво. До нього готувалися заздалегідь. На Щедрий (Святий) вечір ватаги спудеїв із картонною зіркою та вертепом ходили по хатах, співаючи колядок та щедрівок, отримуючи за це гостинці. Хоча їхнє навчання ґрунтувалося на християнській науці і моральних настановах, на свято школярі богохульствували, пародіювали Святе Письмо, псалми та церковний обряд, складали правила для п’яниць (пиворізів) на взірець церковних настанов і відправляли службу в корчмі. Вони співали і танцювали, сміливо висміювали царя, поміщика і самих себе:
Чи се той празник, що Христос родився,
Од чистої діви Марії воплотився?
Кажеться, він, бо почали їсти ковбаси і сало,
Чого у нас в школі зроду не бувало.
Найбільше пародіювали євангельський сюжет про народження Христа, легенду про Адама і Єву, про те, як грішний люд переповнив пекло, а Син Божий явився на світ, щоб його врятувати. Обов’язково це бурлескно-травестійне оповідання пов’язували з ковбасами, салом, пивом-медом.
Великим святом був і Великдень. Разом з учителями студенти створювали шкільну драму, яку ставили на сцені. Найпоширенішими були інтермедії – комічні сценки. Сповнені народним жартом. Писали жартівливі вірші-орації, які виголошували у святкові дні перед тими, хто міг вручити гарний подарунок.
Під час весняних рекреацій студенти мали змогу розвивати свою творчість. Вона була здебільшого жартівливою, бурлескно-травестійною.
Влітку студенти з багатих родин поспішали на вакації додому до батьків, селянські діти – до землі, а бідні та сироти вирушали в мандри.
Бурсаки легко знаходили мову з простим людом, на їх прохання писали різні супліки (скарги), переписували духовні книги і любовні збірники. Вони намагалися застосувати свої здібності, і, на думку українського філолога Павла Житецького «саме у них полягала вся сила освітнього руху, започаткованого за ініціативою народу і невіддільного від народного руху». Ідеться про студентів, мандрівних бурсаків та дяків, які навчали селянських дітей азів грамоти. Саме в такому середовищі сформувалася творчість, яка була оригінальним явищем у літературному бутті давньої України.
2. Предтечі українських мандрівних дяків
Вітчизняні вчені звернули увагу на типологічну спорідненість наших мандрівних пиворізів із західноєвропейськими вагантами. Крім того, надто вже подібними були умови для зародження та існування мандруючих «кланів».
Із розповсюдженням у Західній Європі широкої мережі шкіл та з появою там перших університетів, освітні заклади стають осередками, де групується молодь, яка прагнула здобути якомога більше знань. Часто, щоб отримати ці знання, студенти змушені були переходити з одного навчального закладу до іншого. За такий мандрівний спосіб життя їх стали називати вагантами (лат. блукаючі люди). Широкого розповсюдження ваганство набуло у Франції, Німеччині, Англії, Північній Італії. Свого розквіту це явище набуло у ХП-ХШ ст. з появою університетів. «Історія малює вагантів безжурними та веселими баламутами, – зазначає Г.Нога, – що вирізнялися буйною поведінкою, веселою гульнею, надмірними випивками».
Поряд із терміном «ваганти» до мандрівних поетів у середньовіччя пристало ще й прізвисько «голіардів» – дітей Голіафа. Голіарди вдавалися до висміювання своїх власних вад, викривали пороки єпіскопів, ченців. Вони створювали свого роду благодатну самокритику, адже суспільством самі ваганти сприймалися як майбутні духівники. Ваганти справді викривали численні вади папи Римського, пародіювали біблійні та богослужебні тексти, але й створювали релігійні і морально-дидактичні вірші, різдвяні, великодні та інші церковні драми. Все це свідчить про те, що мандрівні студенти вміли не тільки сміятися і зневажати, а й бачити в осміюваних явищах їх високу суть. Голіарди полюбляли також писати про весну і про кохання, писали сюжетні твори з літературними та фольклорними вкрапленнями, зрідка – політичні твори.
Але студенти у всі часи залишаються студентами, зі своєю невичерпною енергією та фантазією. Для задоволення власних потреб та смаків вони вигадують химерні жаргони, на яких часто і складають свої гумористичні твори. Так, у ХУ ст. в Італії у Падуанському університеті серед студентства побутував жаргон у вигляді «макаронічної» латини: латинська лексика тут поєднувалась з італійською, а граматика бралась за основу лише латинська.
Порівнюючи феномен західноєвропейських вагантів та голіардів з феноменом українських дяків ХУП-ХУШ ст., мусимо визнати, що ці явища вражають генетичною та типологічною ідентичністю. Але той факт, що ваганти жили і творили набагато раніше за наших віршарів-гумористів, ще не означає, що українські «ваганти» були лише прямими послідовниками вагантів західноєвропейських. Подібність двох явищ зумовлена подібністю зовнішніх умов, що сприяли виникненню, розвою та процвітанню мандрівних авторів. Але те, що наші пиворізи були знайомі з традиціями своїх попередників і засвоювали їх як старанні учні, теж не викликає сумнівів.
Подібність між бурлескною літературою України ХУП-ХУШ ст. та Vagantenlieder вбачає М.Сумцов. Він стверджує: «Південноруські пиворізи ХУП ст. не тільки за своїм моральним характером,але і за улюбленими темами нагадують середньовічних вагантів».
3. Промовистою пам’яткою ХУШ ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі Турчиновського, який описав «житіє і страданіє своє в пам’ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству». Мандрівник детально розповів, як одного разу його мало не позбавили життя два розбійники, проте обійшлося переляком та брутальним пограбуванням. Іншого разу в шинку, де він зупинився на нічліг, у нього відібрали одяг, а книжки віддали шинкарці за «цебер меду».
В автобіографії є свідчення, що Турчиновський займався творчістю. Загалом у творах мандрівних дяків відображено проблему поєднання комічного та сакрального. У середньовіччі вважали, що сакральне не має бути смішним, оскільки воно належить до сфери серйозного, високого мистецтва, тоді як комічне – сфера низького. У творчості мандрівних дяків усе змішалося і перестало бути однозначним.
На думку сучасного дослідника низового бароко Геннадія Ноги, дяківські вірші, орієнтуючись на звичайного, простого реципієнта, «символізують завершення в українській культурі ери сакрального мистецтва. Нова культура, на порозі якої вони стоять, є за своєю природою масовою, загальнодоступною». Намагаючись дотриматися однієї з провідних вимог барокової поетики – здивувати, приголомшити, автори бурлескних віршів у той же час прагнули зробити їх максимально зрозумілими для реципієнта. Вони враховували його вірування, страхи, сподівання, досвід і схеми мислення. Звідси злиття двох світів – «організованого світу культури» та «хаотичного світу антикультури», зіткнення яких і породжує вибух сміху – веселого, розв’язного, грубувато-приземленого, іноді цинічного та іронічного.
Для творчості мандрівних дяків характерне легковажне ставлення до християнської традиції, що Д.Чижевський відносив до бароко, яке, засвоївши традиції західноєвропейської сміхової культури, поєдналося із новими тенденціями просвітницького критицизму. Це зумовило звернення до комічних жанрів, які за своєю природою належать до комічної літератури і є альтернативою жанрів – пародії, бурлески, вірші-орації, травестії.
Пародія (з грецьк. – пісня навиворіт, анти пісня) – гумористичний або сатиричний твір, що імітує творчу манеру письменника чи окремого твору з метою його висміяння.
У шкільних поетиках (Феофан Прокопович, Митрофан Довгалевький, Георгій Кониський) пародію кваліфікували як наслідування, другорядний рід «вправи». Проте пародії давніх спудеїв не обов’язково виникали як шкільні «вправи», їх створювали поза стінами школи, під час мандрів по містах і селах.
Бурлескні вірші-орації – речитативні гумористичні твори, основним засобом яких є навмисна невідповідність між темою і словесною формою: подання «високої» теми зниженим, часом вульгаризованим стилем, «низької» - високим, піднесеним.
На думку П.Житецького, різдвяні та великодні вірші-орації «складають одну із оригінальних сторінок української літератури ХУШ ст.». Ці твори зображували різдвяну сценку з пастухами, поклоніння вохвів немовляті Христу, сюжет про Ірода, картини пекла та Раю. Міф про Адама та Єву.
Тож, творчість мандрівних дяків представлена значною кількістю травестійних творів.
Травестія (з італ. – перевдягати) – різновид жартівливої бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою перероблено на твір комічного характеру
Мандрівні дяки травестували переважно різдвяні та великодні сюжети і персонажі.
Загалом твори мандрівних дяків мають такі художні особливості:
– бурлескний стиль, травестування та пародіювання;
– комізм як наслідок невідповідності форми і змісту;
– культивування дотепу, оскільки основне призначення творчості мандрівних дяків – розважати слухачів і читачів;
– своєрідна розробка топосу мандрів: постійні переміщення у просторі, безконечні пошуки кращого місця, де можна поїсти, випити і погуляти;
– мовна стилізація: використання лексики, синтаксису, риторики книжної мови тощо;
– наближення ритміки бурлескно-травестійних віршів до ритміки народних пісень.
Пародій та бурлескно-травестійних віршів ХУШ ст. не друкували, лише зрідка їх заносили у рукописні збірники, тому вони переважно функціонували як твори усні, фольклорні і були популярними в народному середовищі. Творчість мандрівних дяків вплинула на бурлескно-травестійний та формотворчий характер першого твору нової української літератури – «Енеїди» І.Котляревського, а також творчість С.Руданського, Остапа Вишні, П.Глазового, на декоструктивні тенденції у літературі кінця ХХ ст., започатковані угрупованням БУ-БА-БУ.