Теоретична частина

Курс «Українська мова за професійним спрямуванням» включено до навчального процесу ВНЗУ відповідно до наказу міністра освіти України за №85-5/748 від 20 липня 1993 року про впровадження курсу«Українська мова за професійним спрямуванням», — це необхідний крок, який покликаний не тільки поглибити й по-новому осмислити знання з сучасної української літературної мови, які студенти здобули за шкільними партами, а й дати їм лінгвістичну освіту, необхідну для вільного і правильного користування мовою, зокрема в діловодстві (справочинстві).

Предмет вивчення:

• практичний аспект сучасної української літературної мови;

• офіційно-діловий стиль і засоби ділового мовлення;

• культура усного та писемного мовлення;

• правила мовного оформлення особистих та службових документів;

• наукові принципи орфографії, орфоепії, пунктуації тощо;

• особливості перекладу фахової термінології (російська — українська);

• редагування тексту.

Сучасна українська мова є багатовіковим надбанням укра­їнського народу.

Мова — найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо зв'язана з мисленням. Не може бути мислення без мови і мови, без мислення. Мова і мислення мають глибоко суспільний характер — не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. Літературна мова — це мова державних, громадських, політичних установ, організацій, навчальних закладів, науки, художньої літератури, ділового спілкування, театру, кіно, преси, телебачення.

В Україні державною є українська мова. Держава забезпе­чує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України. Національна мова - важлива ознака визначення народу, його самобутності, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. В ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.

Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови.

Поняття "загальнонаціональна мова" значно ширше, ніж поняття "літературна мова", адже загальнонаціональна мова охоплює різно­манітні говірки даної мови, просторіччя, жаргонізми, а також літературну форму мови, яка виникає значно пізніше за діалекти.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей.

Поняття "сучасна українська літературна мова" слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка і до нашого часу.

Сучасна українська літературна мова характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Вона сформувалась на основі південно-східного наріччя.

І.П.Котляревський — зачинатель нової української літературної мови (1798 рік — опубліковано три перші частини "Енеїди").

Т.Г.Шевченко — основоположник сучасної української мови. М.Шашкевич — основоположник сучасної української мови в Галичині.

Літературна мова має дві форми реалізації: усну і писемну:

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Така важлива роль мови в суспільному житті нашої дер­жави зобов'язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості. Доско­нале знання мови є важливим показником розумового роз­витку людини та її культурного рівня. В умовах національного відродження українська мова набула особливої ваги. Вона стала вирішальним чинником самобутності талановитого, віками гнобленого українського народу, виразником інтелектуального і духовного життя.

Функції мови: комунікативна; номінативна; мислетворча; експресивна: ідентифікаційна;

мислетворча; естетична, культуроносна; волюнтативна, гносеологічна, магічно-містична; демонстративна.

Мова обслуговує усі сфери суспільного життя.

Під стилями літературної мови розуміють її різновиди, які обслуговують різноманітні сфери суспільного життя. Усна форма літературної мови має лише один стиль — розмовний. У писемній мові виділяють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній стилі.

Офіційно-діловий стиль має підстилі: інформаційний, ди­пломатичний, законодавчий. Ним написані найважливіші документи, в яких відбивається історія народу. Це стиль Конституції країни, законів, поста­нов, статутів, програм, наказів, звітів та інших ділових па­перів. Документи відображають події, зберігають пам'ять через роки, пов'язуючи минуле з сьогоденням.

Тексти в офіційно-діловому стилі повинні бути зміс­товними, точними. Для офіційно-ділового стилю характерні усталені мовні звороти, стандартні початки і закінчення до­кументів, поділ на частини. В ньому закріпилося чимало специфічних термінів, традиційних форм. Цей стиль позбав­лений образності й емоційності. Побудова речень відзна­чається лаконізмом. Речення чіткі й нескладні.

На порядку денному сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин. Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєді­яльності людини має велике значення для всіх.

Ми стали свідками народження нових професій і формування їх мови. У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах і установах помітно збагачується сповник різноманітних професій новою науково-технічною, суспіпьно-попітичною лексикою й термінологією.

Термінопогія, що вживається в царині професійного спіпкування існує у двох вимірах: як вислід фіксації наукового пізнання (термінопогічні словники) та функціювання (наукова й навчальна література).

Логічним є безпосередній зв'язок між загальновживаною та фаховою мовами, за якого лексичні одиниці вільно переходять з однієї у другу. Безпосередньою відмінністю фахової мови від літературної є специфічна лексика, синтакса та словотвір. Мовні знаки виявляють свої властивості у фахових мовах дещо по-іншому, ніж у загально національній мові: своєрідно зреалізовується номінативність, звужуються прагматичні аспекти значення, спостерігається.

Знати мову фаху означає знати спеціальну термінологію, особливості побудови синтаксичних конструкцій - тобто мати сформовану мовну компетенцію, доречно і правильно використовувати ці знання на практиці.

Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає, ліпше орієнтуватися у складній виробничій ситуації, у контактах із представниками свого та спорідненого фахів.

Професійна майстерність фахівця передбачає також грунтовні спеціальні знання, уміння спілкуватися в колективі з додержанням норм професійного мовлення, оскільки мова потрібна фахівцям! не як сукупність правил, а як засіб самоформування й самореалізації особистості.

Слово «етикет» запозичене з французької мови і має два значення:

1. Завдання норм поведінки, порядок дій і правил чемності при дворах монархів,

титулованих осіб, а також у дипломатичних колах.

2. Переносно – правила поведінки взагалі.

Мовленнєвий етикет є складовою частиною загального етикету і являє собою правила мовної поведінки, що встановлені серед носіїв мови в національному колективі, а також у невеликих соціальних групах залежно від соціального стану, віку, ситуації спілкування. Він відрізняється від інших складників загального етикету і своїми властивостями, суть яких полягає ось у чому:

• невідворотність, обов’язковість виконання норм;

• мовний етикет бажаний, приємний, всі хочуть його “отримати”;

• у структурі стереотипів мовного етикету закладені “я” мовця і “ти” слухача, у деяких випадках відкрито (бажаю вам доброго здоров’я), в інших – завуальовано ( будьте здорові);

• у кожному суспільстві існує велика кількість мовноетичних знаків; вони бувають загальнонаціональними, знаками соціального середовища чи соціальної групи, чи вузького кола людей, але завжди несуть важливу інформацію: свій – чужий, близький – далекий, бажаний – небажаний, знайомий – незнайомий;

• мовний етикет завжди має національний характер; його структури існують для нвлагодження контакту й демонстрації свого ставлення до співрозмовника.

Мовленнєвий етикет включає в себе і передбачає найрізноманітніші типові ситуації, в яких використовуються ті чи інші сталі мовні стуктури, шаблони – типові висловлювання, закріплені національно-культурними мовними традиціями в певному мовному колективі.

На вибір потрібної структури впливають такі фактори, як особисті стосунки між мовцями, обставини чи місце розмови, цільова настанова (повідомити, вплинути, здивувати). Основним серед названих факторів є міжособистісні стосунки. Так, при звертанні до незнайомого використовують нейтральні, неемоційні структури мовного етикету (добрий день, вітаю вас, до побачення); до близьких, навпаки, емоційні і дуже рідко нейтральні (здоровенькі були, моє вітаннячко, бувай). Як бачимо, творчість мовця виявляється не в придумуванні структур, а в їх доцільному виборі. Критерії вибору мовноетичних структур добре виявляються навіть у виборі форми однини чи множини у ввічливому звертанні до співрозмовника. Так, наприклад:

Ти Ви

свідчить про меншу ввічливість; свідчить про більшу ввічливість;

до доброго знайомого; до незнайомого, малознайомого;

у неофіційній обстановці; в офіційно-діловому спілкуванні;

у дружніх, інтимних стосунках; в стриманому спілкуванні;

до рівного і молодшого (за віком, до рівного і старшого(за віком,посадою).

Посадою).

Класифікація одиниць мовного етикету здійснюється з урахуванням типових ситуацій спілкування.

За цією ознакою виділяють такі групи (різновиди) мовного етикету:

1. Одиниці, що виражають привітання, вітання: доброго ранку, вітаю вас.

2. Одиниці, що виражають звертання та привернення уваги: будьте добрі, скажіть, чи не …

3. Одиниці, що використовуються під час знайомства: мене звати, знайомтеся.

4. Запрошення: ласкаво просимо, приходьте, запрошую (ємо), зайдіть.

5. Побажання: дай боже, хай щастить, на добраніч.

6. Вислови, що мають допустове значення: будь ласка, як знаєш.

7. Вибачення: даруйте, вибачте, але, перепрошую, пробачте.

8. Формули подяки: спасибі, дякую, деже вдячний.

9. Вислови, що супроводжують прощання: щасти тобі, до побачення, щасливо.

10.Комплімент – може стосуватися віку адресата, його зовнішнього вигляду,

схвалення вчинків, виконаної роботи: яка ти сьогодні, так і я не зробив би.

Необхідно зазначити, що в українців, крім “позитивних” одиниць мовного етикету, жартівливих його форм, існують і мовноетичні формули, які виражають небажаність стосунків із якимось співрозмовником, припиняють спілкування: досить; геть з очей;дай мені спокій; ось ріг, а он поріг; двері самі зачинимо. Саме в офіційному спілкуванні необхідно дуже обережно використовувати такі звороти і віддавати перевагу зворотам нейтральної тональності.

Відбір конкретної форми певного виду мовного етикету диктуватиметься умовами спілкування, а також особистісними якостями тих, хто спілкується.

Отже, знання національного мовного етикету і його вміле використання є ознакою мовної і загальної культури людини. Саме через уміле використання можна виразити (і необхідно виражати) шанобливе ставлення в певних ситуаціях спілкування. Ось чому стає зрозумілим, що без достатнього знання національного мовного етикету, професійного етикету людина не може налагодити нормальних ділових стосунків, а значить, і виявити себе добрим фахівцем.