Uk_Ekz_filosofia

74. Філософський аналіз понять «держава» і «громадянське суспільство». Про громадянське суспільство, так само як про правову державу, стали говорити лише нещодавно. І не випадково: громадянське суспільство - це. супутник правової держави. Точніше, право ше держава з'являється в тій країні, в якій існує не просто спільнота людей, а громадянське суспільство. Це поняття можна визначити таким чином. Громадянське суспільство - це суспільство з розвиненими економічними, політичними, правовими, культурними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіє з ним, це союз індивідів, що мають розвинену, цілісної, активною особистістю, високими людськими якостями (прагнення до свободи, повага права , моралі, почуття обов'язку, наявність власності тощо) • Громадянське суспільство - це суспільство недержавного типу. [2] У сучасному розумінні громадянське суспільство - це суспільство з розвиненими економічними, політичними, правовими та культурними відносинами між людьми, незалежне від держави, але взаємодіє з ним. • Громадянське суспільство - це суспільство людей високого соціального, культурного, морального економічного статусу, що створюють разом з державою розвинуті правові відносини. • Громадянське суспільство має складну структуру, яка включає в себе: господарські, економічні, етнічні, релігійні і правові відносини. Цивільні зв'язку представляють собою відносини конкуренції і солідарності між юридично рівноправними партнерами. • Умовою виникнення громадянського суспільства є поява у всіх громадян суспільства економічної самостійності на базі приватної власності. Громадянське суспільство - це суспільство цивілізованих ринкових відносин. • Важливою характеристикою громадянського суспільства є досягнення високого рівня самоорганізації і саморегуляції суспільства. • Громадянське суспільство організується після поділу сфер впливу між державою і громадянином. Звуження тотальної влади держави здійснюється через введення невід'ємних прав людини за певними неполітичним категоріями. Категоріями невід'ємних прав вважаються право на працю, на національні культурні цінності, на виконання релігійних обрядів, на свободу обміну інформацією, свободу самореалізації. Всі спірні питання між громадянами вирішуються незалежним судом 75. Поняття духовного життя суспільства. Структура суспільної свідомості. Духовне життя людини і людства - феномен, який відрізняє їх буття від чисто природного і надає йому соціальний характер. Через духовність йде усвідомлення навколишнього світу, вироблення більш глибокого і тонкого ставлення до нього. Через духовність йде процес пізнання людиною самого себе, свого призначення і життєвого сенсу. Історія людства показала суперечливість людського духу, його злети і падіння, втрати та здобутки, трагізм і величезний потенціал. Духовність сьогодні - умова, фактор і тонкий інструмент вирішення завдання виживання людства, його надійного життєзабезпечення, сталого розвитку суспільства і особистості. Від того, як людина використовує потенціал духовності, залежить його сьогодення і майбутнє. Духовність - складне поняття. Воно використовувалося насамперед у релігії, релігійної та ідеалістично орієнтованої філософії. Тут вона виступала у вигляді самостійної духовної субстанції, якій належить функція творіння і визначення долі світу і людини. Духовність - свідчення певної ієрархії цінностей, цілей і смислів, в ній концентруються проблеми, пов'язані з вищого рівня освоєння світу людиною. Духовне освоєння є сходження по шляху набуття «істини, добра і краси» та інших вищих цінностей. Генетично духовна сторона буття людини виникає на основі його практичної діяльності як особлива форма відображень об'єктивного світу, як засіб орієнтації в світі і взаємодії з ним. Як і предметно-практична, духовна діяльність слід в цілому законам цього світу. Зрозуміло, мова не йде про повну тотожність матеріального і ідеального. Суть полягає в їх принциповому єдності, збігу основних, «вузлових" моментів. При цьому створюваний людиною ідеально-духовний світ (понять, образів, цінностей) має принципової автономністю, розвивається і за своїми власними законами. У результаті він може дуже високо піднятися над матеріальної дійсністю. Однак повністю відірватися від своєї матеріальної основи дух не може, оскільки в кінцевому підсумку це означало б втрату орієнтації людини й суспільства в світі. Категорії У суспільній свідомості можна виділити два рівні: буденно-практичне свідомість і науково-теоретичне. Перше виступає як сукупність уявлень, звичок, думок, соціальних настроїв, які формуються насамперед умовами життя індивідів і соціальних груп. Вони виявляються в повсякденному, повсякденному житті людей, і останні не замислюються над тим, звідки беруться ці погляди і що собою представляє суспільство, їх породило. Ідеологією називають систему теоретичних поглядів (що стосуються життя суспільства), в якій виражені інтереси великих соціальних груп. Суспільною психологією називають сукупність звичних уявлень різних соціальних груп про суспільство, а також соціальні почуття і настрої, що складаються на основі практики повсякденного життя. 76. Повсягденно-практична та ідеолого-теоретична свідомість. У суспільній свідомості можна виділити два рівні: буденно-практичне свідомість і науково-теоретичне. Перше виступає як сукупність уявлень, звичок, думок, соціальних настроїв, які формуються насамперед умовами життя індивідів і соціальних груп. Вони виявляються в повсякденному, повсякденному житті людей, і останні не замислюються над тим, звідки беруться ці погляди і що собою представляє суспільство, їх породило. На ранніх щаблях історії суспільства свідомість людей було безпосередньо вплетене в їх матеріальну діяльність: в знаряддях виробництва, в прийомах їхнього використання, у мові, а також у ритуальних танцях, піснях і т. д. закріплювалися і передавалися знання і навички, накопичені в даному колективі . Розвиток суспільного виробництва привело до поділу суспільства на класи і до відокремлення розумової праці від фізичної. Це створило можливість для існування теоретичного мислення, відокремленого від повсякденної практичної діяльності людей. З появою працівників розумової праці (жерців, філософів, політичних діячів) елементи суспільної свідомості узагальнюються, систематизуються. Поступово складаються і розвиваються теорії, що характеризують різні моменти життя суспільства. Кожна теорія так чи інакше відображає і пояснює ті чи інші форми суспільних відносин, будь то питання про управління державою, або оцінка вчинків людей, або з'ясування законів історії. Освоєння світу в теоретичній формі являє собою важливий етап у розвитку суспільної свідомості. Спочатку всі теоретичні уявлення концентрувалися в філософії. Але дуже скоро різні галузі знання виділяються в більш-менш самостійні науки, які оформляються у дві великі гілки теоретичного знання: вчення про природу і вчення про суспільство. Поява класів і держави, а разом з ними політики і права значно змінило й ускладнило суспільне життя, що знайшло своє відображення і в сфері свідомості. Для характеристики особливостей останнього необхідно ввести поняття «ідеологія» і «суспільна психологія». Ідеологією називають систему теоретичних поглядів (що стосуються життя суспільства), в якій виражені інтереси великих соціальних груп. Громадської психологією називають сукупність звичних уявлень різних соціальних груп про суспільство, а також соціальні почуття і настрої, що складаються на основі практики повсякденного життя. Таким чином, розглядаючи суспільну свідомість, ми в кожному з його рівнів, то є і в теоретичному і в буденно-практичному, виділяємо ту частину, яка відноситься до соціального життя людей, позначаючи її відповідно як ідеологія і суспільна психологія. Зрозуміло, в реальній історичній дійсності ідеологія і суспільна психологія не відокремлені один від одного кордоном. Навпаки, в живому, функціонуючому організмі суспільства вони тісно сплітаються і постійно впливають один на одного. Наприклад, стихійний протест пригноблених мас служить основою, на якій виникають соціалістичні теорії, а ці останні, проникаючи в свідомість трудящих, в свою чергу, сприяють зміни перш сформованих поглядів, оцінок, норм поведінки. Суспільна свідомість відіграє велику роль в житті суспільства, виконуючи ряд функцій, серед яких відзначимо лише основні, найбільш суттєві. 77. Ідеологія і суспільна психологія. Ідеологія і наука. Співвідношення між буденним і теоретичним рівнями свідомості по-особливому трансформується в співвідношенні між суспільною психологією та ідеологією. Суспільна психологія є частковий аналог буденного рівня свідомості, в якому представлені різноманітні наукові та ненаукові погляди й оцінки, естетичні смаки та ідеї, звичаї і традиції, схильності та інтереси, химерні образи фантазії й логіка здорового глузду. Ідеологія - це неповний ціннісний аналог теоретичного рівня свідомості, в якому з позицій певного класу, партії (в теорії - об'єктивно) дається систематизована оцінка соціальної дійсності і здійснюється її життя. Ідеологія може бути ілюзорною і брехливою, прогресивної і реакційної, гуманної і людиноненависницькому. Все залежить від її конкретного змісту і соціально-історичного контексту, її породив, що живить і впроваджує у свідомість народних мас. Але ідеологія - це завжди диктат групи щодо особи і суспільства, щодо його груп і особистостей. Наведемо такий аналог з наукою: там, де наука будує гіпотези, ідеологія в деяких її проявах може будувати довільні конструкції, видаючи їх за реальне відображення дійсності. Ось чому суспільна психологія і ідеологія можуть одні й ті ж явища дійсності відображати по-різному. Факт протистояння ідеології та суспільної психології призводить до дестабілізації суспільної психології, до її дисгармонії і розхитування. Наука та ідеологія розрізняються за цілями, методами і з практичних додатків. Наука має своєю метою пізнання світу, досягнення знань про нього. Вона прагне до істини. Ідеологія ж має на меті формування свідомості людей і маніпулювання їх поведінкою шляхом впливу на їх свідомість, а не досягнення об'єктивної істини. Вона використовує дані науки як засіб, спирається на науку, приймає наукоподібну форму і навіть сама видобуває якісь істини, якщо це вже не зроблено іншими. Але вона пристосовує істину до своїх цілей, піддає її такій обробці, яка необхідна для більш ефективного впливу на розум і почуття людей і в якій зацікавлені ті чи інші групи людей, організації, класи і навіть цілі народи. Ідеологія, як і наука, оперує поняттями і судженнями, будує теорії, виробляє узагальнення, систематизує матеріал, класифікує об'єкти, коротше кажучи - здійснює багато розумові операції, які є звичайними в науці. Але між ідеологією і наукою і в цьому є велика різниця. Наука передбачає осмисленість, точність, визначеність і однозначність термінології. Вона принаймні до цього прагне. Твердження науки припускають можливість їх підтвердження або спростування. 78. Основні форми суспільної свідомості. Їхній взаємозв'язок і взаємовплив. Зазвичай називають шість форм суспільної свідомості: Мистецтво (Художнє свідомість) Наука (в т.ч. філософія) Мораль Правосвідомість (Право) Релігія (буддизм, християнство, іудаїзм та іслам) - на ранніх етапах розвитку людства загальна форма суспільної свідомості, що зародилася ок. 40-50 тис. років тому Ідеологія (Політична свідомість) - найвища форма суспільної свідомості Форми суспільної свідомості залежать від життя, пристрої соціальних інститутів, організації процесу пізнання і т. д. Тому вони завжди тісно пов'язані з певного типу суспільними відносинами: економічними, політичними, моральними, естетичними, відносинами між членами наукового співтовариства і ін 79. Політична свідомість, її місце в духовному житті суспільства. Політична свідомість являє собою одну з основних форм суспільної свідомості, виникаючи разом з появою політичної влади і державності. Це найбільш загальна категорія, характеризується суб'єктивну сторону політики. За своїм змістом вона охоплює чуттєві й теоретичні, ціннісні і мотиваційні уявлення громадян, що опосередковують їхні зв'язки з владними інститутами. У найбільш загальному сенсі політична свідомість - це сукупність всіх існуючих в дану епоху теоретичних і стихійно виникають у людей політичних уявлень і установок. Залежно від суб'єктів політична свідомість може бути: масовим (висловлює громадську думку, настрій і дію мас); груповим (узагальнює установки і мотиви політичного поводження конкретних класів, шарів, еліт);  індивідуальним (містить систему інформаційних, мотиваційних і ціннісних компонентів, що забезпечують пізнання особистістю політики та участь в ній). Політична свідомість (передусім групове і масове) являє собою поєднання установок, сформованих поза цим свідомості (в сфері ідеологічної і політичної діяльності), і видів, отриманих в результаті самостійного аналізу політичної практики. Засвоєні установки виступають як політичні стереотипи, тобто спрощені, емоційно забарвлені універсальні образи політичних об'єктів і явищ. У формуванні масової політичної свідомості тієї чи іншої спільності велику роль відіграє соціальний досвід, як власний, так і досвід попередніх їй соціальних формувань і груп. Цей досвід доходить до кожного покоління через певну систему ідеологічних уявлень, традицій, цінностей. Будь-яка ідеологія, впливаючи на масову свідомість, спирається на елемент соціального досвіду. У той же час суперечать один одному складові цього досвіду роблять різний за силою вплив на окремі елементи і структуру політичної свідомості. З рольової точки зору, політична свідомість виконує функції: регулятивну (дає орієнтири за допомогою ідей, уявлень ний, переконань і т.п. щодо політичної участі); оціночну (сприяє виробленню відносин до політичного життя, до конкретних політичних подій); інтегруючу (сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на основі спільних цінностей ідей, установок).

80. Правосвідомість. ЇЇ роль у житті суспільства, у розвитку демократії, формуванні людини. Правосвідомість - це система поглядів, уявлень, почуттів, установок, що виражають ставлення людей до діючого або бажаного права, до інших правових явищ, до поведінки людей як правомірному або протиправному. По суті правосвідомість являє собою всяке суб'єктивне ставлення людей до права. З точки зору змісту в рамках феномена правосвідомості можна виділити декілька компонентів: Раціональний компонент (погляди, уявлення, ідеї про право); Психологічний компонент (почуття, емоції, викликані правом і виражають певне ставлення до чинного чи бажаного права);  Поведінковий компонент (установка на певну поведінку в правовій сфері, готовність діяти певним чином - відповідно або всупереч права). Традиційно в рамках правосвідомості виділяють два великих комплексу: правову ідеологію правову психологію. Особливу роль відіграє правосвідомість в процесі застосування права. У цьому випадку першорядне значення належить професійному правосвідомості, тобто правосвідомості суддів, прокурорів, слідчих та інших працівників правозастосовних органів. Особлива роль правосвідомості в цьому випадку визначається тим, що посадові особи вибирають норми права, які підходять до даної ситуації, здійснюють їх тлумачення і виносять рішення у справі на основі норм права, керуючись виключно своїм правосвідомістю. Правозастосовні органи повинні конкретизувати загальні приписи правових норм стосовно конкретної життєвої ситуації, тобто їх діяльність тягне юридичні наслідки. Правосвідомість працівників цих органів впливає на якість виносяться актів застосування права. Будь-які деформації правосвідомості можуть негативно відбитися на істинності та правомірності прийняті юридичних рішень. Тому правосвідомість - це не просто теоретична категорія, воно має велике практичне значення, бо в процесі застосування права правосвідомість посадових осіб по суті впливає на виникаючі юридичні наслідки. 81. Моральна свідомість. Суспільні функції моралі. Мораль, право і політика. Моральна свідомість одна з форм суспільної свідомості, що є, як і інші його форми, відображенням суспільного буття. Воно містить у собі історично змінюються моральні відносини, що представляють собою суб'єктивну сторону моралі. В основі моральної свідомості перебуває категорія моральності. Моральність - це поняття, яке є синонімом моралі, хоча в теорії етики існують і різні трактування цих термінів. Наприклад, мораль розглядається як форма свідомості, а моральність - це сфера моралі, звичаїв, практичних вчинків. Мораль виникла раніше від інших форм суспільної свідомості, ще в первісному суспільстві, і виступала регулятором поведінки людей у ​​всіх сферах суспільного життя: в побуті, в праці, в особистих відносинах. Вона мала загальне значення, поширювалася на всіх членів колективу і закріплювала в собі все спільне, що становило ціннісні основи суспільства, яких складалися взаємини між людьми. Мораль підтримувала громадські підвалини життя, форми спілкування. Основною функцією моралі є регулювання взаємин всіх членів суспільства і соціальних груп. Моральне свідомість пов'язана з іншими формами суспільної свідомості, він справляє на них вплив і перш за все такий зв'язок проглядається з правовим, політичним свідомістю, естетичним і релігією. Найбільш тісно взаємодіють моральну свідомість і правову. І право, і мораль регулюють відносини у суспільстві. Але якщо правові принципи закріплені в законах і виступають як примусовий захід держави, то норми моралі спираються на громадську думку, традиції і звичаї. У законі виражена форма правової організації суспільства, і закон пов'язаний з мораллю. 82. Естетична свідомість і мистецтво. Специфіка відображення дійсності в мистецтві.  Мистецтво - це професійна сфера діяльності, в якій естетичне свідомості із супутнього елементу перетворюється в основну мету. Естетична свідомість - це феномен духовної культури. Ні водної галузі не можна бути духовно розвиненим, не володіючи естетичним почуттям. Його вища форма - мистецтво. Античність: краса, гармонія = розумне, вчення про красу = вчення про буття, Істина, Краса і Благо становлять єдність Відродження: відокремлення естетики як самостійної форми духовної: діяльності> відокремлення Краси, Краса - «досконалість чуттєвого пізнання», місце перебування Краси - мистецтво цієї точки зору дотримувалися: А.І Ф. Шлегель (романтики), К. Фішер (класичний німецький реалізм) , Г. Коген (неокантіанство XIX ст., ХХ ст.) основна думка - краса вище істини і добра Згідно І. В. Гете, між істиною і красою немає різкої межі. Просвітництво: мистецтво не як засіб пізнання світу, але як форма людського самоствердження Російська культура XIX ст.: = Погляди Гете Естетичне почуття - просвітлене почуття насолоди красою світу. Ест. почуття припускають усвідомлену або неусвідомлену здатність керуватися поняттями прекрасного при сприйнятті явищ навколишньої дійсності, творів мистецтва. За ступенем узагальненості ест. почуття поділяються: конкретні (до того чи іншого худ. Твору); абстрактні (почуття трагічного, піднесеного) Категорії: прекрасне - потворне, комічне - трагічне, піднесене - низьке. 83. Релігія як форма суспільної свідомості, її сутність, специфіка і роль в житті суспільства. Важливе місце в духовному житті людства займає релігія, що є однією з форм суспільної свідомості. У деякі історичні епохи вона була в повному розумінні слова загальної його формою. Проте з цього не випливає, що релігія існує вічно. Сучасна наука відносить її виникнення до епохи пізнього первісного суспільства, приблизно 50-40 тисяч років тому. У цей період у суспільстві виникає потреба пояснити і зрозуміти явища навколишнього світу і діяльність людини. Не маючи необхідними знаннями і перебуваючи на низькому рівні економічного і соціального розвитку, люди не могли дати наукового пояснення навколишнього світу і стали пояснювати його, так би мовити, за аналогією з собою, наділяючи надприродними властивостями, приписуючи йому таємничі духовні сили. Розкриваючи суть релігії, Ф. Енгельс писав: «... всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили приймають форму неземних» . Будучи слабким і безпорадним у боротьбі з протистоять йому силами природи, стародавня людина обожнював природні явища: дощ, блискавку, грім, річки, струмки, дерева, каміння і т. д. Він поклонявся окремих предметів, намагаючись задобрити їх і заручитися їх заступництвом. Поступово виникли уявлення, що приписували явищ природи наявність душі й волі, подібних душі і волі людини, але більш грізних, таємничих і незбагненних. У класовому суспільстві людині починають протистояти не тільки сили природи, але ще більш чужі і нещадні сили класової експлуатації. Проголошуючи і освячуючи слабкість і безпорадність людини, релігія вимагала смирення і покірності цим силам. Вона, таким чином, перетворилася у форму свідомості, що сприяє поширенню, зміцненню та впровадженню ідеології панівних класів. Найбільшого поширення в умовах класовоантагоністіческіх формацій отримали такі монотеїстичні релігії (від грец. Monos - один, theos - бог), як буддизм, християнство, іудаїзм та іслам. Вимагаючи від трудящих покірності «можновладцям» і обіцяючи за це посмертну нагороду на небесах, християнство та інші релігії виконують особливу соціальну функцію духовного поневолення трудящих. Організаційною формою релігії, тобто суспільним інститутом, за допомогою якого підтримується релігійний культ, поширюється релігійна віра і об'єднуються прихильники тієї або іншої релігії, є церква. Протягом історії в різних суспільствах на різних стадіях розвитку і в різних конкретних ситуаціях соціальна роль релігії і церкви постійно змінювалася. Як правило, панівна церква в більшій чи меншій мірі служила інтересам тих класів, в руках яких знаходилася державна і економічна влада. 84. Зміст людського життя і зміст історичного процесу розвитку суспільства. Питання про сенс життя - це дуже людське запитання. Сенсом наділені лише людина і продукти його діяльності. З незапам'ятних часів питання про сенс життя займав людини. "Навіщо я існую? Для чого живу?" - Запитує чоловік. Розмірковуючи про предмети і явища навколишнього світу, він шукає їх причини, а не смисли і питає: "Чому?" Чому Земля обертається навколо Сонця, чому Волга впадає в Каспійське море і т.зв. Коли ж мова заходить про саму людину та її життя, то вже ставиться питання: "Навіщо?" Різне ставлення людей до питання про сенс життя знайшло відображення в таких поглядах, як оптимізм, песимізм і скептицизм. Оптимісти визнають здійсненність сенсу життя, скептики висловлюють з цього приводу сумнів, а песимісти стверджують, що життя безглузде. Питання про сенс життя - морально-світоглядна проблема, оскільки це питання зіштовхує між собою різні, а часом діаметрально протилежні ідеали та цінності. Сенс життя усвідомлюється і формується на певній філософської або релігійної світоглядної основі.

У проблематиці сенсу життя центральне місце займає питання про цінність життя. У релігійних концепціях Бог визначає цінність і сенс, людського життя. По суті справи релігія применшує цінність життя, оскільки звертає всі помисли та устремління людини до життя потойбічного. У атеїстичних концепціях склалося два розуміння цінності життя. Згідно з одним цінність життя кожної окремої людини визначається суспільством, тобто тим внеском, який він вносить у суспільне життя. В іншому випадку цінність життя розглядається ні від чого і ні від кого незалежною. Іншими словами, в уявленнях про цінність життя виділяються два підходи - соціальний та індивідуальний. З точки зору соціального підходу, оптимальним умовою для набуття людиною сенсу життя є збіг особистих і суспільних інтересів. За орієнтації на цінності різні варіанти відповідей людей на питання про сенс життя можна віднести або до егоїзму, або до гуманізму. В основі егоїзму лежить твердження, що людина у своїх діях повинна керуватися тільки особистими інтересами. Егоїзм проголосив любов до себе і право кожного на щастя. Егоїстичне обґрунтування сенсу життя одержало вираження в гедонізм, евдемонізм, прагматизмі, перфекціонізм. Гедонізм (в перекладі з грецького - насолода) - це етичне вчення, яке сенс людського життя бачить у тому, щоб отримувати насолоду, і яка зводить до насолоди все різноманіття моральних вимог. Різновидом гедонізму є евдемонізм. Евдемонізм - це спеціальне вчення про сутність, шляхи досягнення, критерії щастя. Зазвичай гедонізму протиставляється аскетизм. Аскетизм - це вчення в етиці, яке наказує людям самозречення, відмова від мирських благ і насолод. Аскетизм передбачає обмеження або придушення чуттєвих бажань, добровільне перенесення фізичного болю, самотності і т.п. Прагматизм як напрям у філософії моралі виходить з того, що всі моральні проблеми має вирішувати сама людина лише стосовно конкретної ситуації, і сенс життя вбачає в досягненні успіху. Перфекціонізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням. Гуманізм сенс життя бачить у служінні іншим людям. Він визнає насолоду, успіх, досконалість як позитивних цінностей, але при цьому підкреслює, що дійсно моральний сенс вони набувають, лише, будучи підлеглими, служінню іншим людям. Основу гуманізму становить альтруїзм, який стверджує співчуття до інших людей і готовність до самозречення в ім'я їхнього блага і щастя. Проясненню сенсу і цінності людського життя сприяє усвідомлення її кінцівки. Питання про сенс життя - це і питання про смерть і безсмертя людини. 85. Свобода. Внутрішні і зовнішні аспекти її розуміння. Волюнтаризм та фаталізм. Щоб зрозуміти сутність свободи особистості, важливо розібратися в протиріччях волюнтаризму і фаталізму, визначити межі необхідності, без якої немислима реалізація волі. Волюнтаризм - це визнання визначального значення волі над проявами духовного життя людини. Воля вважається сліпою, нерозумною або божественною першоосновою світу, що диктує свої закони людині. Будучи крайнім виразом етичного релятивізму, волюнтаризм в основному виявляється в соціально-політичній практиці як спроба, не рахуючись з об'єктивними законами, довільно, вирішувати проблеми життя суспільства. Діяти в дусі волюнтаризму - значить не рахуватися з об'єктивними умовами буття, із законами природи і суспільства, з думками й інтересами інших людей видаючи свій сваволю за вищу мудрість. Таких прикладів чимало, в тому числі і в недавній історії нашого суспільства. Багато революціонери відчували своєрідне нетерпіння, бажання "підштовхнути" хід історії в бажаному для них напрямі нав'язати історії свою (часто дуже сильну) волю. Історія рано чи пізно показувала утопічність таких спроб, за які народи розплачувалися людськими жертвами, злиднями, уповільненням розвитку. Фаталізм, навпаки, зумовлює спочатку весь хід життя людини і його вчинки, пояснюючи їх або долею, або детермінізмом замкнутої системи, де кожне наступна подія жорстко пов'язане з попередніми. При такому підході не залишається місця для вільного вибору і творчості людини, бо заперечуються всякі альтернативи життя. Жорстка необхідність і випливає звідси повна передбачуваність основних етапів життя людини і головних подій характерна для астрології та інших окультних учень минулого й сьогодення, так само як і для всіляких соціальний утопій. Але людина в суспільстві вільний, причому не тільки духовно, але і в самій практиці. Свобода - це самостійне розпорядження людиною своїм існуванням, вибір власного життєвого шляху і самовизначення. Свобода є творча розкутість людини, протест проти складних умов існування. Вона означає звільнення людини від диктату зовнішніх сил і обставин - як природних, так і соціальних. Свобода передбачає можливість діяти "на свій розсуд", визначати самого себе і діяти у відповідності зі своїми інтересами і уявленнями. У людини, як відомо, є безліч варіантів для вибору. І свобода - це не тільки можливість зробити вибір свого життєвого шляху, а й сам вибір людини з метою набуття справді людського способу існування - гуманістичного, розумного, творчого і доброго. Поза свободи людина не може розкрити свою творчу сутність. Ось чому творчість потребує свободи, вона є засіб здійснення людиною сенсу свого життя і шлях до щастя як повноту свого існування.