Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
n1.doc
Скачиваний:
118
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
5.12 Mб
Скачать

§ 1. Буржуазні реформи другої половини XIX ст.

  1. Передумови буржуазних реформ.

  2. Селянська реформа 1861 р.

  3. Формування органів місцевого самоуправління.

  4. Судова реформа 1864 р.

  5. Військова та поліцейська реформи.

Література: 5 (с. 192—213); 7 (606—611).

Передумови буржуазних реформ у Росії крили­ся у самому соціально-політичному устрої держа­ви. На середину XIX ст. Росія знаходилася у стані кризи феодально-кріпосницької системи господа­рювання. В економіці все яскравіше стали вияв­лятися буржуазні риси, однак розвиток продук­тивних сил відбувався досить повільно. Причина­ми такого стану були:

  • дворянська (поміщицька) монополія на зем­лю. Століттями ніхто з інших верств населення не мав права приватної власності на землю. А це ви­кликало невдоволення молодої російської буржу­азії;

  • кріпосне право, яке на той час стало анахро­нізмом. Росія залишилася єдиною державою в світі, де збереглась така форма середньовічних відносин феодалів із залежним населенням. Про­дуктивність праці кріпосного селянина була на­стільки низькою, що, незважаючи на її дешевиз­ну, не виправдовувала себе економічно.

263

Землевласники-поміщики займалися пошуками шляхів виходу із такого становища. Більшість із них намагалися підвищити рентабельність своїх господарств шляхом ско­рочення надільної землі у селян і збільшення панщини до крайніх меж — шести днів на тиждень.

Інші феодали стали запроваджувати «місячину», сутність якої полягала у ліквідації селянських наділів, повному переведенні селян на роботу в поміщицьке госпо­дарство і наданням їм щомісячно харчів та елементарного одягу.

У районах з розвинутою промисловістю поміщики на­магалися збільшити доходи з власних маєтностей шляхом збільшення оброку (грошової ренти), надаючи селянам на­діли фактично на правах оренди. Але доходи від селянсь­ких господарств були невеликими, і селяни нерідко були змушені шукати додаткового заробітку на підприємствах. Відчуваючи гостру нестачу робочої сили, підприємці охо­че йшли на такий найм некваліфікованих працівників. І хоч це було порушенням кріпосницьких відносин, держа­ва і землевласники на це «заплющували очі».

Кріпосний стан селянства бумерангом відбивався на стані промисловості. В країні стався парадокс: за наявності багатомільйонних мас селянства ринок найманої робочої сили практично не діяв. Промисловість «задихалася» від нестачі робочих рук взагалі й особливо кваліфікованих пра­цівників, без чого не могло розвиватися сучасне фабрично-заводське виробництво. Зрозуміло, це викликало невдово­лення підприємців і тих феодалів, котрі намагалися пере­вести свої господарства на рейки капіталістичного виробництва з використанням найманої робочої сили.

До передумов проведення реформ слід також віднести і відсталість Росії у політичному розвитку. Якщо країни За­ходу вже століттями розвивалися як буржуазно-демо­кратичні держави, успішно впроваджували парламентсько-конституційні форми правління, демократизували судово-адміністративну систему, а головне — залучали буржуазію, інші, колись непривілейовані, верстви населення до управ­ління державними справами, то Росія продовжувала зали­шатися самодержавно-абсолютистською монархією. Моло­да російська буржуазія, займаючи вагомі позиції в багатьох галузях промисловості, гостро відчувала своє принизливе економічне становище і політичне безправ'я.

264

Отже, чинниками, що обумовили проведення реформ у Росії у другій половині XIX cm., були:

а) відсталість економічного розвитку, криза кріпосниць­кої системи господарювання;

б) падіння рентабельності поміщицьких господарств іпошуки землевласниками шляхів ефективного господарю­вання;

в) відсталість політичного розвитку та відстороненнябуржуазії від участі у справах управління державою як назагальнодержавному, так і на місцевому рівні;

г) загострення соціальної кризи, котра полягала в тому,що феодально-кріпосницьким ладом була незадоволенабільшість населення держави. І якщо раніше у принизли­вому, безправному становищі перебували маси кріпосногоселянства, заворушення, повстання та виступи якого вда­валося стримувати і придушувати, то тепер невдоволеннявиявляли самі поміщики, оскільки доходи від їхніх госпо­дарств різко впали; буржуазія, яка була незадоволена мо­нопольним правом власності дворян на землю і яка потер­пала від дефіциту дешевої робочої сили; саме селянство,котре відчувало на собі зростаючий гніт з боку держави іпоміщиків.

Треба мати на увазі й те, що Російська імперія була ба­гатонаціональною державою, колонії якої знаходилися в межах її кордонів. Така «тюрма народів» була вибухоне­безпечною. Прагнення великих і малих націй і народів до здобуття власного суверенітету поєднувалося із звільнен­ням їх від соціального, національного, релігійного та інших форм пригноблення.

Своєрідним поштовхом до проведення реформ, каталі­затором змін стала поразка Росії у Кримській війні та ма­сові селянські виступи і заворушення, що загрожували ви­литися у чергову селянську війну.

Селянська реформа 1861 р. Аграрні перетворення в Росії були і залишаються чи не найскладнішими і найактуаль­нішими для більшості населення країни. Розуміючи, що скасування кріпосної залежності мільйонів селян не прой­де спокійно, що невдоволені однаково будуть — як селяни, так і поміщики, російський імператор Олександр II діяв надто обережно. У 1857 р. він створив таємну комісію з підготовки реформи, яка згодом отримала назву Головно­го комітету із селянських справ. Наступного року розпоча-

265

лася широка підготовка реформи, яка тривала три роки. В усіх губерніях (окрім Архангельської, де не було кріпац­тва) за рішенням уряду створювалися дворянські комітети з селянської реформи.

На початок 1861р. проект селянської реформи був пред­ставлений до Державної ради як найвищої інстанції перед його затвердженням імператором. У складному процесі розробки та обговорення проекту реформи селянство участі не брало.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про високомилостиве дарування селянам-кріпакам прав вільних сільських жителів та про облаштування їхнього побуту, а також «Положення про селян, які вийшли з-під кріпосної залежності». В цих нормативно-правових актах вирішувалися три основні питання: а) особисте звільнення селян; б) порядок наділення звільненого селянства землею; в) механізм укладення викупних угод між селянами та по­міщиками.

Відповідно до цих нормативних актів, поміщицькі се­ляни ставали особисто вільними, поміщик не міг втруча­тися в їхнє особисте життя і розпоряджатися ними як своєю власністю. Селянин отримував і загальногромадянські пра­ва: виступав як фізична особа у цивільно-правових відно­синах, міг укладати договори, пред'являти позови, вести торгівлю, володіти майном, змінювати місце проживання та рід занять тощо.

Однак право власності на землю залишалося за поміщи­ками. У користуванні селян знаходилося лише рухоме май­но. Нерухомість, зокрема будівлі, присадибні та польові ділянки, оголошувалася власністю поміщика. Права відмо­витися від них селянин не мав, а за користування ними він був змушений відбувати панщину чи платити оброк. Таке становище вважалося тимчасовим до того моменту, коли між поміщиками та селянами буде укладена угода про ви­куп землі.

Поміщики зберігали право власності на всю землю, що належала їм до реформи. У цьому, з боку держави, виявив­ся захист майнових інтересів землевласників. Водночас держава зобов'язувала їх надати селянам за викуп землю, виходячи із того, що на одну ревізьку душу розмір наділу не міг бути вищим від встановленої норми. Вона коливала­ся від 3 до 12 десятин, залежно від регіону. У тому випад-

266

ку, коли до реформи у користуванні селянина було більше землі, ніж це дозволяло «Положення», поміщик мав право відрізати лишки. Так з'явилися відомі «відрізки», які складали до 20% колишніх селянських наділів.

Для розв'язання неминучих суперечностей при вирі­шенні аграрних питань створювалися Губернські в селянсь­ких справах присутствія та інститут мирових посередників, які складалися з державних чиновників і землевласників. До переходу селян на викуп стосунки між ними і поміщи­ками регламентувалися Уставними грамотами, на складан­ня та впровадження у життя яких відводилося два роки. Селяни, котрі не уклали з поміщиками викупних угод і не сплатили за свою землю, називалися тимчасовозобов'яза­ними і були зобов'язані виконувати ті самі повинності на користь поміщика, що і до реформи.

Як вже зазначалося, на звільнених від кріпацтва селян поширювалися економічні права — купувати нерухомість, займатися підприємництвом і промислами, створювати това­риства тощо. Селяни мали право збиратися на сільські сходи і обирати на них органи селянського самоврядування.

Поряд з такими прогресивними сторонами реформи у «Положенні» зберігалася низка положень, за якими селян­ство залишалося найнижчою соціальною верствою з обме­женим статусом. На відміну від представників інших станів, котрі мали безстрокові паспорти, селянин отримував такий документ лише на один рік. Існувала адміністративна опі­ка поміщика протягом усього тимчасовозобов'язаного ста­ну селян, який у дійсності тривав до семи, дев'яти, а в дея­ких місцевостях і до 20 років. Насправді це означало при­мусове прикріплення селян до землі у пореформений час.

Здійснюючи реформу, уряд вирішив зберегти общинне землекористування. Община зберігалася в усіх губерніях, вихід селян з неї був досить утрудненим, практично немож­ливим. Іншими словами, перебування в общині мало при­мусовий характер. Земля знаходилася в користуванні, а зго­дом — і у власності общини і періодично перерозподілялася між селянськими дворами. Община дозволяла державі та поміщику стягувати з селян гарантовані податки і приму­шувати їх виконувати різноманітні повинності. Круговою порукою вона прив'язувала селянина до землі. Селянські земельні наділи були невеликими, і не кожна сім'я могла прогодувати сама себе, тому поміщики вбачали в общині

267

невичерпний резерв депіевої робочої сили. Нерідко селяни були змушені брати землю у поміщика в оренду на кабаль­них умовах. Правда в тих губерніях, де до реформи общин не існувало (наприклад на Лівобережній Україні), був збе­режений подвірно-надільний принцип володіння землею.

«Положення» урегульовувало механізм викупу селяна­ми присадибної і надільної землі. Якщо селянин погоджу­вався одержати одну четверту частину норми земельного наділу, земля надавалася йому негайно і безплатно, і він ставав сільським обивателем (дрібним власником). Це — так званий «кошачий наділ» площею у 2,5 акра.

При укладенні викупних угод з поміщиками селяни по­винні були сплатити за отриману землю. А позаяк грошей у них практично не було, уряд пішов на своєрідну поступ­ку: казна сплачувала поміщику викупну позику у розмірі 75—80 відсотків викупної суми (загальної вартості селянсь­кого наділу); решту (20—25 відсотків) сплачували селяни при укладенні з поміщиком викупних угод, котрі скріплю­вав своїм підписом представник держави — мировий посе­редник. Тобто фактично за свою землю селянин сплачував відразу одну п'яту чи одну четверту частину. За надану се­лянину позику казна щорічно впродовж 49 років стягу­вала з селян (фактично — із сільської общини) «викупні платежі» у розмірі шести відсотків викупної позики.

Таким чином, механізм звільнення селян від кріпосної залежності і вирішення поземельного питання в цілому мав прогресивний характер. Але він стосувався лише по­міщицьких селян. Дворові селяни (ті, що обслуговували панські садиби) не одержували ні польового, ні присадиб­ного наділу. Вони звільнялися без викупу, але не відразу. Упродовж двох років такі селяни були зобов'язані викону­вати ті самі роботи на користь поміщика, що і до реформи. Достроково їх міг звільнити лише сам поміщик.

Удільні селяни (власність царської родини) були звільнені у 1863 р. з наданням їм дещо більших земельних наділів, ніж приватновласницьким селянам. У 1866 р. отримали свободу і державні селяни. Посесійні селяни (прикріплені до мануфактур та інших підприємств) протя­гом двох років поступово переводилися на оброк (грошо­вий податок). За ними закріплювалася присадибна і над­ільна земля, яка викуповувалася на таких самих умовах, що і поміщицькими селянами.

268

Скасування кріпосного права вивільнило селянство з-під адміністративної та судово-поліцейської влади поміщиків і зумовило необхідність створення органів селянського само­управління. Ними стали сільські та волосні сходи. Сільські сходи об'єднували всіх домогосподарів. На них обирався сільський староста і невеликий штат чиновників. Волосний схід об'єднував представників від кількох сільських сходів. Тут обиралося волосне правління на чолі з волосним стар­шиною, волосний суд, котрий розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Посадові особи волосного суду наділялися також поліцейськими повноваженнями.

Органи селянського самоуправління підпорядковували­ся місцевій адміністрації. Керівництво ними здійснював мировий посередник, який призначався губернатором з числа місцевих дворян з високим земельним цензом. По­сада мирового посередника затверджувалася міністром внутрішніх справ.

Формування органів місцевого самоуправління. Доре-формене місцеве управління в Росії базувалося відповідно до кріпосницької системи господарювання. Центральною фігурою в ньому був поміщик, який зосереджував у своїх руках економічну, поліцейську, адміністративну та судо­ву владу над селянами.

Країна поділялася на губернії, головною особою в яких був призначуваний імператором губернатор чи генерал-губерна­тор. Другою особою в губернії був губернський предводитель дворянства, головною функцією якого був захист прав та інте­ресів дворянства. Спираючись на численний чиновницький апарат, він виконував також поліцейські, слідчі, благодійні та інші функції. На повітовому рівні апарат повітових чинов­ників очолював повітовий предводитель дворянства.

Система місцевого управління відбивала інтереси пере­важно дворянсько-поміщицького класу. її суттєвими недо­ліками були:

  • домінування принципів бюрократизму і сувора цент­ралізація;

  • ігнорування реальних місцевих особливостей, що для багатонаціональної і багаторелігійної Росії було досить ак­туальним;

  • до участі в місцевому управлінні не були допущені молода буржуазія, купецтво, інтелігенція, міщани, роль яких у суспільному житті помітно зросла;

269

— негативні сторони цієї системи ще більше посилюва­лися нероздільністю адміністративних, судових, госпо­дарських та культурно-освітніх повноважень місцевої ад­міністрації.

Початок реформи місцевого управління поклало затвер­джене 1 січня 1864 р. «Положення про губернські та по­вітові земські установи». Воно передбачало запроваджен­ня органів місцевого самоуправління на повітовому і губернському рівні. В губерніях, вперше на виборній ос­нові, формувалося губернське земське зібрання, котре складалося з обраних депутатів — земських гласних. Вони обиралися на повітових земських зібраннях у розрахунку один губернський гласний на шість повітових гласних тер­міном на три роки. На повітовому рівні головним органом земського управління було повітове земське зібрання. Воно складалося із повітових земських гласних (від 10 до 96 осіб) залежно від кількості населення у повіті. Гласні обирали­ся на трирічний термін.

Повітові й губернські земські зібрання скликалися один раз на рік на кілька днів (як правило, восени). В них голо­вували повітові та губернські предводителі дворянства. Виконавчими органами повітових і губернських земств були відповідні управи, голови яких затверджувалися міністром внутрішніх справ (губернський голова) або гу­бернатором (повітовий голова).

Уперше в історії Росії органи місцевого самоуправління формувалися шляхом системи виборів. Зокрема, для обран­ня земських установ у повітах все населення поділялося на три курії: а) курія землевласників, куди входили дворяни-поміщики з високим майновим цензом; б) міська курія, представлена в основному буржуазією з певним майновим статусом; в) сільська курія, для якої не встановлювався майновий ценз, але запроваджувалася триступенева систе­ма виборів самих виборщиків.

Таким чином, система виборів до органів місцевого са­моуправління дозволяла поєднати принцип становості з майновим цензом. До того ж, куріальна система дозволяла уряду заздалегідь планувати соціальний склад земських установ.

Коло повноважень земських установ окреслювалося до­сить невизначено. Вони здійснювали керівництво освітою, охороною здоров'я, продовольчою справою, турбувалися

270

про благоустрій населених пунктів, будівництво доріг, сприяли розвитку торгівлі, агрономії, займалися благо­дійницькою діяльністю, страхуванням майна тощо. Така невизначеність повноважень земських установ дозволяла, з одного боку, деяким найбільш енергійним земствам роз­вивати бурхливу діяльність у багатьох галузях місцевого життя. А з іншого боку, така невизначеність дозволяла місцевій адміністрації оспорювати законність багатьох по­станов земських зібрань.

Негативними сторонами земської реформи було те, що:

— вони не утворювали завершеної системи в межах дер­жави. Не існувало органу, котрий би очолював і координу­вав роботу земств на загальнодержавному рівні. З іншогобоку, реформа не створила найнижчої ланки — волосногоземства, яка б замкнула ланцюг земських установ;

■— земські установи були громадськими. Свої рішення вони проводили через адміністративно-поліцейський апа­рат держави;

— були відсутні централізовані кошти на їх утриманняі діяльність. Вони фінансувалися за рахунок обкладанняподатками населення.

У 1870 р. була проведена міська реформа на тих самих засадах, що і земська. Замість запроваджених Катериною II станових міських дум створювалися позастанові міські ус­танови місцевого самоуправління. Розпорядчими органа­ми в містах стали міські думи, а виконавчими — міські управи, обрані думами. Депутати міських дум — гласні — обиралися на 4 роки виборцями, для яких встановлювався майновий ценз, віковий ценз (25 років) і ценз осілості (5 років у межах міста).

Управи складалися, як правило, з двох-трьох осіб під го­ловуванням міського голови, котрий затверджувався на своїй посаді губернатором або міністром внутрішніх справ. Міським головою не могла бути особа єврейської національ­ності.

Компетенція міського самоуправління обмежувалася місцевими питаннями: благоустрій міста, боротьба з поже­жами, розвиток промисловості й торгівлі, охорона здоро­в'я, освіта тощо. На міські думи покладалися видатки на утримання поліції, в'язниць та казарм.

Думи та управи, як і земські органи, не володіли засоба­ми примусу і діяли через державні адміністративні, подат-

271

ково-фіскальні та інші органи. У цілому міська реформа справила позитивний вплив на розвиток міського господар­ства.

Судова реформа 1864 р. Структура дореформеної судової системи була досить складною і заплутаною. Існували особ­ливі суди для дворян, міщан, ремісників і купців, спеціальні комерційні, військові та інші суди. Судові функції викону­вали й адміністративні органи — поліція, губернські прав­ління та ін. Розгляд справ у судових інстанціях проводився за зачиненими дверима. На діяльність суддів сильний тиск справляли різні адміністративні органи.

У 1864 р. була здійснена реорганізація судової системи, яка закріпила нові принципи судочинства:

а) відокремлення суду від адміністрації;

б) створення загальностанових судів;

в) рівноправність всіх громадян перед судом;

г) запровадження змагальності в судовому процесі;

ґ) відмежування судової влади від обвинувачувальної;

д) незмінюваність суддів і судових слідчих;

є) прокурорський нагляд за діяльністю судів, слідства і місцями позбавлення волі;

є) виборність мирових суддів і присяжних засідателів1.

Новим явищем судової реформи було створення двох судових систем. Першу складали місцеві суди, до яких на­лежали волосні суди, мирові судді та з'їзди мирових суддів. До другої входили загальні суди, до яких належали ок­ружні суди (територіально охоплювали кілька повітів); судові палати з цивільних або кримінальних справ (поши­рювали свою діяльність на кілька губерній) і касаційні де­партаменти Сенату2. Влада названих судів поширювалася на всі сфери, за винятком тих, де діяла юрисдикція духов­них, військових, комерційних, селянських судів і так зва­них судів «інородців» (інородцями в Росії презирливо на­зивали всіх неросіян).

1 При підготовці судової реформи дискутувалося питання про мо­дель суду присяжних, а саме — яку модель суду присяжних вибрати:континентальну (де ставилося запитання «Чи винен підсудний?») чианглосаксонську (там ставилося запитання «Чи здійснив підсудний цепротиправне діяння?»). Врешті-решт, була обрана перша модель.

2 Касацією називається розгляд справи вищою судовою інстанцієюне за її суттю, а з метою перевірки відповідності судового рішення чивироку нормам чинного матеріального або процесуального права.

272

Уряд надзвичайно прискіпливо стежив за складом судо­вих працівників. Усі сенатори, а також члени судових па­лат, були, зазвичай, дворянами. В окружних судах посади голови, товаришів голови (його заступників) і членів ок­ружного суду обіймалися дворянами або вихідцями з ду­ховенства. Особливо суворі класово-політичні вимоги ста­вились до складу прокуратури.

Мирова юстиція, запроваджена судовими статутами 1864 p., формувалася виключно з місцевих багатих земле­власників. До кандидатів на судові посади ставилися вищі вимоги, ніж при призначенні на адміністративні посади. Тут вимагався відповідний віковий ценз — не менше 25 років, освітній рівень (вища юридична університетська ос­віта), службовий чи майновий ценз, моральні якості.

Місцеві судові органи. Такими органами були, 5ЇІС B5KG зазначалося, мирові судді, з'їзди мирових суддів та волосні суди. Мирові судді були виборними. Але їх обирало не на­селення, а повітові земські зібрання, а в Петербурзі та Москві — міські думи. Список кандидатів у мирові судді попередньо затверджувався губернатором. Після обрання склад мирових суддів затверджувався Сенатом.

Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати пев­ним вимогам: бути місцевим жителем, володіти певним освітнім і майновим цензом. Мирові судді поділялися на дільничних і почесних1. У межах округу всі мирові судді утворювали з'їзд мирових суддів, який був апеляційною інстанцією для дільничних суддів.

Нагляд за органами мирової юстиції здійснювали ка­саційні департаменти Сенату і міністр юстиції.

На окраїнах імперії, в національних районах організа­ція мирової юстиції мала дещо інший вигляд. Мирові судді і голови з'їздів мирових суддів там не обиралися, а призна­чалися міністром юстиції. Крім того, мирові судді були зо­бов'язані виконувати обов'язки судових слідчих.

Загальні судові органи. Ними, як вже зазначалося, були окружні суди і судові палати. В основі підпорядкування ок-

1 Дільничний суддя був основною ланкою мирової юстиції. Він здійснював правосуддя лише на своїй дільниці. Там само знаходилася його камера (так називалося місце роботи судді, його приміщення). Дільничні мирові судді діяли одноосібно. Почесні мирові судді не мали своїх камер. Вони могли обіймати інші посади і не одержували платні за участь в судочинстві. Вони навіть могли не проживати в окрузі, який їх обрав, але користувалися всіма правами мирового судді.

18 — 6-1232

273

ружному суду була не адміністративна одиниця — губернія, а особлива територіальна одиниця — судовий округ. Де­кілька окружних судів утворювали округ судової палати. Окружний суд був, зазвичай, судом першої інстанції, і тільки в особливих випадках, зокрема у кримінальних спра­вах, повноваження суду першої інстанції передавалися су­довій палаті, Сенату чи Верховному кримінальному суду.

Судом другої інстанції в системі загальних судів була судова палата, котра поділялася на цивільні та кримінальні департаменти, очолювані їх головами. Судова палата була апеляційною інстанцією щодо окружних судів. Але вона була позбавлена права перегляду кримінальних справ, ви­рішених окружними судами за участі присяжних засіда­телів. Вироки окружних судів у таких справах вважалися остаточними і підлягали лише касації в Сенаті.

Суд присяжних. Суд за участі присяжних засідателів складався з двох колегій — коронної і колегії присяжних засідателів. Інститут присяжних мав місце лише в окруж­них судах.

Коронні судді призначалися «короною», тобто імпера­тором за поданням міністра юстиції. Кандидати на цю по­саду мали відповідати певному цензу: мати вищу юридич­ну освіту і стаж роботи в правоохоронних органах не менш як три роки. Колегія присяжних (лава присяжних) скла­далася з 12 осіб, які обиралися повітовими земськими зібраннями чи міськими думами на три роки. Для канди­датів на цю посаду вимагався високий майновий ценз (100 десятин землі або одна-дві тис. рублів прибутку у містах), ценз осілості (два роки), вік (від 25 до 70 років). Не могли бути присяжними засідателями священнослужителі, військовослужбовці, вчителі, прислуга і наймані праців­ники. Підсудний мав право відведення всього складу при­сяжних, прокурор — лише його половини.

На суд за участі присяжних виносилися справи «про зло­чини і проступки, за які особа могла понести покарання, поєднане із позбавленням всіх прав». Мається на увазі, на­самперед, покарання позбавленням волі, конфіскацією майна та позбавленням титулів, прав і привілеїв. На такий суд не могли бути винесені справи про державні та поса­дові злочини.

Після розгляду справи по суті і завершення дебатів голо­ва суду роз'яснював присяжним правила про силу приведе­них на суді доказів, спонукаючи їх до максимально об'єктив-

274

ного підходу. Після цього він вручав присяжним засідате­лям письмові питання про факт злочину та про вину підсуд­ної особи, які оголошувалися в суді. Відповідь на поставлені запитання присяжні повинні дати колегіально — за більшістю голосів. У кінцевому результаті ними виносився вердикт, який можна було скасувати судом лише в одному випадку — коли суд одноголосно визнає, що рішенням при­сяжних засуджена невинувата людина. У такому випадку суд виносив постанову про передання справи на розгляд но­вому складу присяжних, вердикт яких буде остаточним.

Інститут присяжних засідателів був найрадикальнішим нововведенням судової реформи. Вердикт присяжних, що ви­носився на основі їх власного переконання, не вписувався у стару систему російського феодального судочинства. Ця супе­речність до певної міри згладжувалося підбором присяжних.

Таким чином, судова реформа органічно впліталася в серію демократичних перетворень в Росії другої половини XIX ст. Нові принципи судочинства, нові, невідомі рані­ше, інститути справили помітний вплив на судову систе­му, забезпечили становлення буржуазно-демократичних основ російського суспільства.

Військова реформа (1864—1874 pp.) проходила у два етапи. На першому з них було покращене технічне і зброй­не оснащення армії та відбулося скорочення терміну служ­би рекрутів із 25 до 15 років.

Початок другому етапу реформи поклав, прийнятий 1 січня 1874 р. новий Статут про військову повинність. Замість станової військової повинності була запроваджена всестанова повинність та загальна військова повинність усього чоловічого населення. Призов на службу здійсню­вався щорічно за жеребом (через те, що число осіб, котрі підлягали призову, перевищувало потребу армії). Більша частина призовників зараховувалася в ополчення і брала участь лише в навчальних зборах. Ополчення скликалося лише в надзвичайних випадках чи за умов війни.

Військову повинність несли чоловіки з 21-річного віку. Термін служби визначався для піхотинців — 6 років (до них додавалися 9 років у запасі), для моряків — 7 років (плюс З роки у запасі). Надавалася перевага у службі особам, котрі отримали освіту. Запроваджувалися пільги з урахуванням сімейного стану. Офіцерський корпус укомплектовувався лише особами, які закінчили юнкерські чи військові учи­лища. Зазвичай це були дворяни.

18*

275

Військова реформа упорядкувала прикордонну службу. Були створені нові прикордонні округи. Країна поділяла­ся на воєнні округи.

Поліцейська реформа була здійснена на основі затвер­джених Олександром II «Тимчасових правил про облашту­вання поліції в містах та повітах» від 25 грудня 1862 р.

До реформи в губерніях окремо існували повітова по­ліція, у вигляді земського суду, та міська поліція, що на­зивалася міською управою. На середину XIX ст. обов'язків у поліції накопичилося стільки, що фізично виконувати їх вона була не в змозі. Впадав у вічі низький професіоналізм. Посади нерідко обіймали відставні офіцери або ті, хто одер­жав поранення на війні. Повітовий справник (начальник повітової поліції) обирався місцевим дворянством.

Поліцейська реформа централізувала органи управлін­ня поліцією і звузила її компетенцію. Замість міської та земської поліції у кожному повіті створювався єдиний по­ліцейський орган — повітове поліцейське управління. Це був колегіальний орган на чолі з повітовим справником, який призначався губернатором. Повітовий справник ра­зом зі своїм заступником та членами повітового поліцейсь­кого управління складали «загальне присутствіє» повіто­вого поліцейського управління. Управлінню поліції підпо­рядковувалися «виконавчі чиновники» поліції — станові пристави, соцькі, десяцькі. Усі посадові особи повітової поліції, крім соцьких і десяцьких, отримували платню з казни, інші — обиралися з числа місцевих жителів і утри­мувалися коштом податків з населення.

У всіх губернських та в деяких інших великих містах, міських посадах та містечках зберігалася міська поліція, яка діяла незалежно від повітового поліцейського управ­ління і очолював її поліцмейстер, котрий призначався гу­бернатором. Місто поділялося на дільниці, очолювані дільничними приставами, а дільниці складалися з по­ліцейських околотків, куди призначалися околоточні на­глядачі у кількості трьох-п'яти осіб. їм підпорядковували­ся городові. Околоточні наглядачі разом з городовими скла­дали поліцейську охорону міста.

Відповідно до поліцейської реформи поліція звільняла­ся від низки не властивих їй функцій, зосередивши увагу на «забезпеченні безпеки і порядку». З її компетенції ви­лучаються слідчі, судові та господарські питання.

276

Поряд із загальногромадянською поліцією піддавалася перебудові і політична поліція. 16 лютого 1864 р. імператор підписав «Положення про Третій округ Корпусу жандармів», відповідно до якого в кожній губернії створювалося губерн­ське жандармське управління. Значно збільшувалася чи­сельність жандармів, посилена централізація жандармерії, підвищені вимоги до підбору кандидатів на цю службу.

У 80-ті роки XIX ст. царський уряд здійснює заходи щодо перебудови та зміцнення органів політичної поліції. Жан­дармські управління запроваджуються у повітах. Одночас­но збільшувалися повноваження жандармських органів, змінювалися форми і методи їхньої діяльності. До них пе­рейшло слідство у політичних справах, котре до цього зна­ходилося в руках судових слідчих.

Після вбивства народовольцями імператора Олександ­ра II1 березня 1881 р. були прийняті нормативні акти, які дозволяли жандармам арештовувати всіх, хто викликав підозру у здійсненні державних злочинів, проводити довільні обшуки. При міністрі внутрішніх справ встанов­лювалася Особлива нарада, яка мала право висилати у ад­міністративному порядку у віддалені райони країни на термін до п'яти років будь-яку підозрілу особу. Водночас з'являються таємні розшукові відділення поліції, які зго­дом отримали назву охоронних відділень («охранок»). Кож­не з них мало свою агентуру для спостереження за «небла-гонадійними» — так званих філерів та негласних агентів.

Таким чином, поліцейська реформа в Росії знаходилася в одному блоці з іншими буржуазними реформами другої половини XIX ст. її буржуазний характер виявився у дея­кому звуженні компетенції поліції, визначенні її взаємо­відносин з іншими установами охорони порядку в державі. Внесені зміни у систему, структуру і компетенцію поліції сприяли пристосуванню її до нових, більш складних умов діяльності кінця XIX—початку XX століть.

Запитання і завдання для самоконтролю

  1. Укажіть на передумови та причини буржуазних реформ у Росії другої половини XIX ст.

  2. Які причини селянської реформи?

  3. Які нормативно-правові акти покладені в основу селянсь­кої реформи?

277

  1. Розкрийте механізм вирішення поземельних питань відпо­відно до селянської реформи,

  2. Які обставини спонукали царський уряд до проведення ре­форми місцевого самоуправління?

  1. Розкрийте сутність і механізм земської та міської реформ.

  1. На яких принципах будувалося судочинство в порефор-меній Росії?

  2. Якінові, прогресивні інститути судочинства з'явилися в Росії внаслідок судової реформи? Дайте їм характеристику.

  1. Розкрийте зміст військової реформи в Росії.

  1. Яку спрямованість мала реформа загальної і політичної поліції? Розкрийте її механізм.

  2. Дайте оцінку буржуазним реформам у Росії другої поло­вини XIX ст. Яке їх значення?

Тести-тренінги

1. Із перерахованих положень укажіть ті, які можна відне­сти до передумов буржуазних реформ у Росії другої поло­вини XIX cm.:

а) кризова ситуація у промисловості;

б) назрілі проблеми боротьби зі злочинністю і жебрацтвом;

в) гострий дефіцит вільнонайманої робочої сили;

г) неможливість уряду управляти державою по-старому;ґ) усе разом узяте.

2. Які нові органи управління селянами були створені післяпроведення селянської реформи 1861 року:

а) запроваджена посада мирового посередника;

б) сільські та волосні сходи;в)волосні суди;

г) усе разом узяте.

3. Інститут присяжних засідателів, запроваджений відпо­відно до судової реформи, передбачав:

а) присяжні у кількості 12 осіб призначалися прокурором;

б) прокурор дістав право відведення всього складу присяжних;

в) священнослужителі і вчителі не могли бути присяжни­ми засідателями;

г) вердикт присяжних міг бути відхилений судом.

278

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]