§ 2. Станово-представницька монархія

1. Станово-представницька монархія у Франції.

2. Становлення та розвиток станово-представниць­кої монархії в Англії.

3. Московія доби станово-представницької монархії.

Література: 1 (с. 191—200; 218—246); 2 (т. 1, с. 445—550); З (с. 128—194); 4 (с. 309 — 329; 345 — 367; 379—444); 5 (с .61 — 112); 6 (т. 1,с. 281—302; 315—355); 7 ( с. 110— 125); 8 (с. 123—138); 9 (с. 236—238; 244—246; 256—265; 277—280; 285—288); 10 (с. 216—265); 11 (с. 85—137); 12 (с. 133—159; 174—201); 13 (с. 135—159; 174—203).

Станово-представницька монархія є різновидом мо­нархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими уста­новами.

За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні «бе­резневі поля» (у Франкському королівстві) пішли в не­буття. Намагання феодалів — власників феодальних маєтностей — обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьо­му протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об'єктивно склада­лося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписа­на угода: міста забезпечували короля коштами і солда­тами, а правителі надавали містам захист від феодаль­ного свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.

Головна відмінність станово-представницьких уста­нов від феодальних з'їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, фео­дальні з'їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі про­ти централізованої політики королів, а станово-пред­ставницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.

102 Станово-представницька монархія у Франції. Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генераль­них штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа IV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VII, прихильник все­світнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп IV, який вічно по­требував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловив­ся щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про не­підсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкуван­ня папському престолу не тільки у релігійних питаннях, але й у політиці, обов'язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп IV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і прини­ження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп IV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон («Авіньйонський полон Папи Римського»).

У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення — запровадили над­звичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпоряджен­ням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особис­то запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодаль­на знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї пала­ти, оскільки вона як безпосередній васал короля входила

103

до складу королівської курії. У третю палату депутати оби­ралися формально з числа всього вільного непривілейова-ного населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата мала один голос.

Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337— 1453 pp.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спад­коємця престолу Карла дати згоду на підписання норма­тивного акта під назвою «Великий березневий ордонанс». Станово-представницькій установі передавалося право кон­тролю за управлінням країною. Генеральні штати як про­тотип сучасного парламенту стали скликатися із визначе­ною періодичністю — два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генераль­них штатів увійшли до складу Королівської Ради.

Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних ре­форм, перерозподіл податків і повинностей на користь ба­гатих верств суспільства. З цією метою було створено спе­ціальну комісію. «Ордонанс» вперше проголосив недотор­канність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосо­вувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.

Таким чином, «Великий березневий ордонанс» заклав підвалини організації в державі впливового представниць­кого органу парламентського типу. Однак далі добрих по­бажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втіле­ний в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгор­тається велике селянське повстання — жакерія (1358 p.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні

104

повстання, після чого на знак «вдячності» король прибор­кав бунтівну столицю.

За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 14 39 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів за­твердження постійного прямого податку — тальї. Отримав­ши постійне джерело поповнення казни, правитель прово­дить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.

Упродовж XVI — початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше, виконуючи фор­мальний ритуал. За цей час було скликано всього п'ять засі­дань. Останній раз станово-представницька установа Франції була скликана у 1614 p., швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени. Замість неї королі скликали збо­ри нотаблів із числа найвищих представників трьох станів. Формально рекомендації цього органу не мали для короля обов'язкового характеру, але королівська влада не могла ігно­рувати думку аристократії, олігархії і духовенства.

Становлення та розвиток станово-представницької мо­нархії в Англії. Соціально-економічні передумови станов­лення станово-представницької форми правління в Англії дещо відрізнялися від Франції.

Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж три­валого часу приєднувалися інші частини¹. З кінця VIII ст. Англія стає об'єктом нападу з боку датчан та норвежців. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм І Завойовник вторгся до Англії і після успішних військових дій став її королем. Норманське завоювання встановило традицію, за якою всі барони та рицарі королівства були землекористувачами і знаходилися у васальній залежності від короля як голов­ного власника землі. Барони та рицарі прийшли на зміну англосаксонській знаті. Надання феодалам, а потім і всім вільним підданим, можливості заміни обов'язкової війсь­кової служби сплатою щитових грошей¹ підірвало воєнну могутність знатних королівських сімей і дозволило коро­лю утримувати професійне рицарське військо.

¹ У 1536 р. до складу держави був приєднаний Уельс, у 1707 р. — Шотландія, в 1800 р. — Ірландія.

105

За часів правління Іоанна Безземельного (поч. XIII ст.) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживаннями владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, рицарів, духовенства та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати 15 червня 1215 р. «Велику хартію вольностей».

Король вельми неохоче пішов на такий крок, але на підпи­сання «Хартії» його змусив ультимативний характер постав­лених вимог. У традиційній для того часу договірній манері англійський король урочисто запевняв своїх духовних та світських васалів, «всіх вільних людей королівства» утому, що вони та їхні спадкоємці будуть володіти переліченими вольностями. Текст документа, написаний латиною, містив 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканно.

По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створен­ня Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення в Англії станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності фео­далів і присіканню зловживань королівських чиновників (статті 7—11, 21, 37, 44, 46). Регулювався порядок несен­ня рицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перера­ховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтрим­ку в королівстві режиму законності.

По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забез­печення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоріальні суди. На посади перед­бачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

¹ Щитові гроші — податок «на щит», воєнний податок, який зби­рався у середньовічній Англії із держателів ленів замість персональної військової служби.

106

По-четверте, визначалися гарантії дотримання «Хартії» баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 ба­ронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою місцевою общиною, мала право після 40-ден-ного терміну очікування «примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).

Офіційно «Хартія» вважається першим конституцій­ним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духов­них та світських феодалів. Російський письменник М. Ка­рамзін у «Листах російського мандрівника» (1790 р.) так відгукнувся про «Хартію»: «Запитайте у англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: «Я живу де хочу, упевне­ний у тому що маю, не боюся нічого, окрім законів...».

Підписавши «Хартію», Іоанн Безземельний невдовзі відмо­вився від неї. Конфлікт між баронами і королем наростав.

У середині XIII ст. загострення політичної кризи в країні призвело до відкритого виступу опозиції. Його наслідком стало підписання королем Генріхом III у червні 1258 р. «Оксфордських провізій», що надало магнатам нову мож­ливість встановити в державі баронську олігархію. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антико-ролівські сили отримали перемогу, і вся повнота влади опи­нилася в руках зведеного брата Генріха III — Сімона де Монфора. Одним із напрямів політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту¹, до складу якого поряд із баронами та духовенством були запрошені рицарі (по 2 від кожного графства) і представ­ники від міст (по дві особи від кожного міста).

Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли вис­новку про корисність таких зборів. У1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став мо­деллю для наступних станово-представницьких установ.

Починаючи із середини XIV ст. парламент став двопалат­ним. До палати лордів входили барони і духовенство, до па­лати громад — рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міща-

¹ Назва походить від французького «парлеман» — «збори для обго­ворення» .

107

ни (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу.

Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажа­них законів. На початку XV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які пра­витель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з XIII ст. пар­ламент встановлював розміри податків.

Зростаюча роль станово-представницьої установи у по­літичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парла­мент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівсь­кою владою і парламентом періодично загострювалися.

Московія доби станово-представницької монархії. Аналіз станово-представницької монархії в Московії варто розпочати із характеристики процесу формування Мос­ковської держави, який сягає часів Київської Русі, коли вже фактично на її руїнах у XII ст. виникають Володими-ро-Суздальське князівство і Новгородська феодальна рес­публіка. За доби закладення підвалин Московського кня­зівства історична ситуація у Верхньому Поволжжі сприя­ла зміцненню тут сильної централізованої влади. Перші кроки у цьому напрямі зробив новгородський князь Олек­сандр Невський, за якого у XIII ст. московські землі стали полем битви двох цивілізацій. Азійсько-деспотичну уособ­лювали монголо-татари, а європейську — Лівонський ор­ден рицарів-хрестоносців. Олександр Невський зробив вибір на користь Азії, спрямувавши свої сили не проти та­тар, які на той час вже розгромили та пограбували Київсь­ку державу східних слов'ян, а проти експансії католиків із Заходу. Фактично своїми перемогами над шведськими і німецькими рицарями у 1240—1242 рр. він відстояв право північно-східної Русі на азійський шлях розвитку, на по­ширення в ній деспотичних форм правління.

Із утворенням Московського осередку майбутньої держа­ви і приходом монголо-татар остаточно утверджується абсо­лютна влада, започаткована князем Андрієм Боголюбським. Зародки необмеженого самодержавства стали благодатним

108

ґрунтом для укорінення в князівстві ординської моделі східного типу. Після утворення Золотої Орди Московія увійшла у партнерські стосунки з монголо-татарами і стала важливою державною структурою нової імперії — «Руським Улусом». Московський князь Юрій І оженився на дочці хана Золотої Орди Узбека, за що отримав ярлик на Велике кня­зівство у колоніальній півночі, став намісником хана та його баскаком. З цього часу ярлик на Велике (Московське) кня­зівство і збирання данини стає спадковим, перетворившись на могутній засіб збагачення московських правителів та зміцнення їхньої влади серед подібних собі феодалів.

За часів Івана III (Калити) княжа влада стає ще сильні­шою. Він з повним правом уособлює представника Золотої Орди. Правитель відразу скористався цим, прибравши до рук більшу частину колишніх руських, а тепер татарських земель. «Вогнем і мечем», погрозами і шантажем, обманом і всілякими посулами розпочався процес «збирання» зе­мель Московської держави, де остаточно закріпився варі­ант золотоординської деспотії самодержавного типу. Відме­жовуючи від претензій на владу інших князів, московсь­кий правитель домігся не тільки посади глави золотоординської адміністрації на Верхній Волзі, а й отри­мав у 1485 р. титул «Великого князя всієї Русі».

І все ж класична модель східної деспотії, яка спиралася на військово-бюрократичний служилий прошарок, сфор­мувалася у Московії за часів правління Івана IV (Грозно­го), який віддав перевагу абсолютній владі перед іншими формами державного облаштування. Самодержавні тен­денції стають домінуючими в державному устрої.

Отже, станово-представницька монархія в Московії фор­мувалася в умовах централізації країни, починаючи з дру­гої половини XIV ст. Наразі відбувалася реорганізація всієї соціально-політичної структури країни. Вона полягала, по-перше, у перебудові ранньофеодальної системи сюзереніте-ту-васалітету. Колишні великі князі (Рязанський, Володи-мирський, Суздальський, Тверський та ін.) стають васала­ми Московського князя. Формується ієрархія феодальних чинів. По-друге, набуває ієрархічної форми система придвор­них чинів. Відтепер московські князі надавали посади своїм васалам за службу, в результаті чого сформувалося службо­ве дворянство, яке стало опорою московського князя в бо­ротьбі з феодальною аристократією. По-третє, консолі­дується верхівка міського населення, яка чи не найбільше

109

була зацікавлена у боротьбі з феодальним сепаратизмом і активно підтримувала політику централізації країни.

Таким чином, у першій половині XVI ст. у суспільному устрої Московії остаточно сформувалися три привілейовані соціальні стани — феодальна аристократія, служиле дво­рянство та верхівка міського населення, які склали основу станово-представницької системи правління.

У державному устрої домінуючими стають азійсько-са­модержавні тенденції. Сформувався тип самодержавної влади як абсолютно ні від кого не залежної та суверенної. У 1547 р. Великий Московський князь став іменуватися царем, відокремивши тим самим інших феодалів від пре­тензій на верховну владу. Московія перехопила у Візантії її державну символіку (двоголового орла). Формується при-казна система управління. Прикази стають галузевими і територіальними органами управління (Посольський, Роз­бійний, Ямський, Рейтарський, Пушкарський, Малоро­сійський, Сибірський тощо). Вони зосереджували в своїх руках адміністративні та судові повноваження.

Ідеологічним підґрунтям Московської державності стає політична концепція «Москва — третій Рим». Вона запо­чаткувала тенденцію до проголошення Московії єдиним у світі православним царством, якому властива світова істо­рична місія. Була обґрунтована претензія Москви на ідео­логічну зверхність над усіма православними народами.

Особливе місце в системі органів державної влади посіда­ли станово-представницькі установи — Земські собори, які стали скликатися із середини XVI ст. і діяли до середини XVII ст. Для їх скликання видавалася спеціальна царська грамо­та. Щодо тривалості їхньої роботи, то вона могла бути від кількох днів до кількох років. Подібно до станово-представ­ницьких установ західноєвропейських країн, Земські собори були теж трипалатними. Першу палату складала Боярська дума — аристократичний дорадчий орган при цареві. До скла­ду другої палати входив Священний собор, який представляв духовну аристократію московського суспільства. Третю па­лату наповнювали виборні особи від дворянства і міських по­садів. Компетенція цієї станово-представницької установи стосувалася питань законодавства, фінансів, внутрішньої та зовнішньої політики, державного будівництва.

Суспільний устрій. В ході централізації держави відбу­вається реорганізація всієї соціально-політичної структу­ри Московії.

110

По-перше, піддається перебудові ранньофеодальна сис­тема сюзеренітету-васалітету. Колишні великі князі (Во-лодимирський, Суздальський, Тверський та ін.) стають васалами московського князя. Формується ієрархія фео­дальних чинів і титулів.

По-друге, відбувається становлення придворних чинів та звань. Відтепер посади надавалися московським князем за службу і під умову служби (окольничий, двірський, каз-начей, думний дворянин, думний дяк тощо). Це було служ­бове дворянство, яке ставало опорою князя у приборканні ним боярської аристократії.

По-третє, консолідується верхівка міського населення. Вона чи не найбільше була зацікавлена в боротьбі з феодаль­ною аристократією і активно підтримувала політику цент­ралізації країни і зовнішньої експансії.

Правлячий феодальний клас московського суспільства поділявся на бояр та дворян. Економічною основою бояр­ства були вотчини — спадкові землеволодіння, які не співвідносилися зі службою феодала на користь правителя чи виконання ним інших обов'язків перед державою. З ме­тою приборкання боярства у II пол. XV ст. московським царем Іваном IV (Грозним) була проведена опричнина — серія карально-репресивних заходів, спрямованих на фізичне знищення багатих боярських родів і конфіскацію їхніх володінь.

Дворянам під умову служби і на певний термін надава­лися помістя. Поміщицькі маєтки були значно меншими у порівнянні з боярськими вотчинами, в них інтенсивніше експлуатувалося селянство, виснажувалася земля. Селяни нерідко тікали від них, приймаючи покровительство бояр, що створювало конфлікти між феодалами за робочу силу.

Міське населення Московського князівства отримало свою сталу назву «посадські люди» і поділялося на:

• «гостей» та гостинну сотню — привілейоване купец­тво, яке за повелінням царя мало право на ведення заморсь­кої торгівлі;

• суконну і «чорну сотню», куди входили середні та дрібні торговці, власники ремісничих майстерень;

• слобідське населення, котре складалося з ремісників, служилих людей та дрібного чиновництва;

• міську бідноту.

Селянство швидко консолідувалося в один феодально залежний суспільний стан. Поступово обмежувалося їхнє

111

право переходу до іншого феодала шляхом встановлення «Юрієвого дня», заповідних літ (терміну розшуку селян-втікачів). «Соборне уложення» 1649 року зафіксувало за­вершення процесу повного і остаточного закріпачення се­лянства. Прикріплення селян до землі та особи феодала було оформлене як спадкове і потомствене і стосувалося всього селянства Московської держави.

З категорії особисто вільних селян (колишніх смердів) залишилися половники (працювали на землях феодала за половину вирощеного ними врожаю) та серебряники (пе­ребували у грошовій залежності від феодала). Згодом ці ка­тегорії селянства зникають.

Право Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд «іменних царських указів» або нормативних актів, прий­нятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регла­ментувалася Уставними книгами приказів. Окремим дже­релом стають Судебники 1497 і 1550 pp. Результатом нор-мотворчої діяльності церковного собору за участі феодаль­ної знаті став «Стоглав» (1551 p.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя.

Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом пра­ва феодальної Московії стало «Соборнеуложення» (1649р.). Це був перший друкований звід законів Московської дер­жави, який уніфікував чинне законодавство і був розісла­ний в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами «Соборного уложення» ста­ли Судебники, Уставні книги приказів, царське законодав­ство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звер­нення) дворян та посадських людей до різних установ, Ли­товські статути, візантійське право.

Цивільне право. «Соборне уложення» досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. XVI узагальнює важливі зміни у правовому статусі по-місного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: най­більше — у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські — по 100 четвертей;

112

дворяни на службі — 70 четвертей; а дворові люди, «діти боярські» — по 10 четвертей землі.

Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше — 20 відсотків помісної землі, а дочки — одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі (« в пол­ках помре »), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам — 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці по-містя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повер­нути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діста­вала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. З гл. XVI дозволяла обмін великого помістя на менше, що було при­хованою формою продажу.

Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в По-місному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділя­лася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його не­письменності — свідками. Правильність складення запо­віту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обме­жувалася становими перепонами: не дозволялося заповіда­ти землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати мож­на було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жа­лувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку (« на прожиток »).

Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебіль­шого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юри­дичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шля­хом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обо-

8 — 6-1232

113

в'язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. «Стоглав» визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат — 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім'ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди.

Більша частина статей «Соборного уложення» присвяче­на кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та зако­ну. Внаслідок того, що протиправність як важливий еле­мент кримінального діяння не була визначена, це створю­вало необмежені можливості для самовільного встановлен­ня меж кримінальної відповідальності, а відтак — зловживань з боку адміністративно-судових органів.

Новим інститутом кримінального права було відокрем­лення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. X), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відпо­відальності (ст. 283 гл. X). Докладно регламентується співу­часть, де виділяється підбурювання, пособництво, прихову­вання злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізняв­ся замах на злочин та завершений злочин.

Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знахо­дилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за го­лий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали зло­чини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові зло­чини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи най­тяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбив­ство слугою свого пана, жінкою — чоловіка. Регламентува­лися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які раніше перебували у сфері канонічного права.

Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосо­вувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочи­ни проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє)

114

крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покаран­ня. Тюремне ув'язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в'язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуа­тацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові пока­рання, позбавлення чинів та посад. Дітовбивство каралося церковним покаянням.

Найпоширенішою формою судочинства був розшуковий процес, який застосовувався в усіх кримінальних справах (за винятком дрібних). Розшук міг розпочатися і без заяви потерпілої сторони, з ініціативи державної установи. Вона вела активне слідство, допитувала свідків, проводила об­шуки. Широко застосовувалися тортури. Суд мав закритий характер, а звинувачений позбавлявся права на захист.

Змагально-звинувачувальний процес застосовувався переважно у майнових спорах і дрібних кримінальних спра­вах. Суд розпочинався з подання заяви зацікавленою осо­бою і міг бути припинений шляхом примирення сторін. Спеціальними документами оформлявся виклик до суду відповідача, поручительство за нього, судові рішення, оскар­ження тощо. Судоговоріння проводилося усно, але при цьо­му вівся протокол судового засідання. Система судових до­казів суттєво не змінилася, але зросла роль письмових до­казів, зокрема спеціально оформлених документів. Поєдинок як засіб доказу не застосовувався, проте зберег­лася присяга («хресне цілування»). Як докази використо­вувалися загальний обшук (коли здійснювалося опитуван­ня населення стосовно факту вчинення злочину) і поваль­ний обшук (коли допитувалися місцеві жителі щодо конкретної особи, яка звинувачувалася у вчиненні злочи­ну). Прогресивним явищем судочинства стала можливість відведення судді до судового засідання.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення станово-представницької монархії.

1. Що стало приводом до скликання Генеральних штатів у Франції?

2. У чому суть «Авіньйонського полону» Папи Римського?

3. Розкрийте зміст «Великого березневого ордонансу».

115

5. Що таке талья? Коли і за яких обставин вона була запро­ваджена у Франції?

6. Порівняйте суспільно-економічні умови, за яких форму­валися органи станового представництва в Англії та у Франції.

5. Розкрийте зміст « Великої хартії вольностей ».

6. Яку оцінку «Хартії» дав М. Карамзін?

7. За яких обставин з'явився перший парламент в Англії?

10. Який парламент стали називати «зразковим»?

11. Охарактеризуйте коло повноважень англійського парла­менту.

12. Зазначте передумови формування станово-представниць­кої форми правління в Московії.

13. У чому суть приказної системи управління Московської держави?

14. Земські собори: утворення, повноваження, роль у політич­ній системі держави.

15. Назвіть джерела права Московії доби станово-представ­ницької монархії.

16. У чому полягала різниця між вотчиною і помістям?

17. Які нові інститути кримінального права містило «Собор-ноє уложеніе»?

18. Дайте класифікацію злочинів за «Соборним уложенням».

19. Мета та система покарань у Московській державі.

20. Форми та особливості судового процесу в Московії.

Тести-тренінги

1. Які з перерахованих прерогатив можна віднести до сфе­ри повноважень Генеральних штатів:

а) питання фінансового управління;

б) обрання короля;

в) затвердження загальнодержавних податків;

г) затвердження найвищих посадових осіб держави;ґ) ратифікація міжнародних договорів?

2. «Велика хартія вольностей» 1215року:

а) обмежувала королівську владу;

б) охороняла особисті права і свободи підданих короля;

в) визначала правове становище особи, що знаходилася підарештом;

г) затверджувала порядок виборів короля;

ґ) гарантувала недоторканність членів англійського пар­ламенту.

116