book_ukr

Що стосується вищих навчальних закладів освіти (ВНЗ) як центрів зосередження інтелектуального потенціалу нації, то вони зазнали певних змін: порівняно з 1991 р. кількість їх суттєво збільшилася, відбулась структурна диференціація за рівнем акредитації, статусом (див. табл. 1).

Таблиця 1. Динаміка мережі вищих навчальних закладів за рівнем диференціації

Були утворені ВНЗ І–ІІ рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища) і ІІІ–ІV (університети, академії, інститути) різних форм власності. Особливо слід відзначити стабільне й неухильне кількісне зростання закладів саме ІІІ–ІV рівнів.

За роки незалежності, ураховуючи потреби регіонів та галузей, з метою забезпечення країни науковим потенціалом належного рівня у 90-х рр. було створено Національні університети "Києво-Могилянська академія" та "Острозька академія", Київський державний інститут де- коративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бобчука, Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва ім. В.І. Касіяна, Державна академія митної служби України, Академія Державної податкової служби України; відкрито в Києві Національну академію управління, Міжрегіональну академію управління персоналом, Академію фінансистів у Донецьку, Донецький державний інститут штучного інтелекту та ін.

За загальнодержавне й міжнародне визнання результатів діяльності та вагомий внесок у розвиток національної освіти й науки набули статусу Національного вищого навчального закладу такі відомі вузи України, як Український державний медичний університет ім. О. О. Богомольця, Український державний аграрний університет, Українська державна юридична академія, Київський політехнічний інститут (нині – Національний технічний університет "Київський політехнічний інститут"), Одеський державний політехнічний університет, Ужгородський державний університет та ін. На початку ХХІ ст. статус національного мали вже понад 60 університетів і академій.

451

Намітилась тенденція щодо зростання абсолютних показників чисельності та якісної ознаки основного професорсько-викладацького складу, причому відзначається збільшення кількості кандидатів наук, докторів, професорів, хоча дещо зменшилось число доцентів порівняно із серединою 90-х рр.

Значною мірою зросла кількість викладачів, яких залучено до роботи у ВНЗ ІІІ–ІV рівнів акредитації на умовах штатного сумісництва та погодинної оплати. Однак чисельність докторів наук

у2004/05 навчальному році порівняно з 1995/96 р. дещо зменшилася. Це є негативною тенденцією. Зростання контингенту студентів без відповідного забезпечення кадровими ресурсами може стати причиною зниження якості вищої освіти та відповідності вимогам сучасного суспільства.

Упострадянську добу спостерігалась деяка активізація роботи аспірантури (ідеться про кількісні показники). Так, у 1991 р. підготовку аспірантів здійснювали 125 вищих навчальних закладів, а у 2000 р. – уже 194, майже у два рази збільшилася їхня кількість. Однак число тих, хто закінчував навчання із захистом дисертацій, залишалося майже без змін – 16 % від загальної річної кількості випускників.

В Україні намітилась стала тенденція подальшої концентрації підготовки наукового потенціалу (кандидатів наук) переважно в аспірантурах вищих навчальних закладів: у 1991 р. в них було захищено 77 % дисертацій від загального їхнього числа, у 2000 р. – 88 %,

а у 2005 р. – уже 102 %.

Відповідно до нових вимог і цінностей політичного, економічного і соціального розвитку держави в 90-х рр., виникла потреба суспільства у відповідних спеціальностях і спеціалізаціях: відбулося різке збільшення кількості аспірантів у галузі політичних, психологічних, економічних, філологічних та історичних наук, а також у мистецтвознавстві. У галузі технічних наук відбулося незначне скорочення чисельності аспірантів. У 90-х рр. відбулося відчутне збільшення кількості аспірантів, які проходили підготовку з відривом від виробництва, що не відповідало потенційним можливостям залучення їх у майбутньому до роботи в установах.

Якщо ж говорити про підготовку верхнього щабля науковопедагогічних кадрів, то із здобуттям суверенітету в Україні збільшилась кількість ВНЗ, що мали докторантуру, більше ніж у 2 рази. Відповідним було і зростання кількості докторантур. Але якщо ефективність аспірантури була сталою протягом останніх десятиріч – як

урадянську добу, так і в пострадянську, то коефіцієнт корисної дії докторантури суттєво знизився. Так, ще на початку 90-х рр. дисертації захищали в середньому 30 % випускників докторантури кожного року, то вже на початку ХХІ ст. – лише 10 %.

Стосовно структури докторантури можна відмітити також певні зміни, які були характерними й для аспірантури. Значно збільшилася чисельність докторантів у галузі мистецтвознавства, дещо меншим,

452

але не менш відчутним було зростання в таких галузях, як економіка, історія, фізика, математика, біологія, філософія. Загальне зменшення чисельності докторантів сталося в галузі технічних наук, сільськогосподарських, медичних, філологічних. Певною загрозою якості підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації було те, що намітилась доволі стійка тенденція зближення з кандидатськими рівня докторських дисертацій.

Серед нових тенденцій, що мали місце в системі вищої освіти України спостерігається досить значне зростання кількості професорів та докторів наук протягом кількох останніх років. Це досить неоднозначний сигнал: за умови недофінансування наукових досліджень, недостатньої кількості науково-дослідницьких тем, у значної кількості вузів відзначається суттєве збільшення осіб з науковими ступенями та званнями. Виникає цілком справедливе запитання, за які наукові досягнення їх отримано? Штучне зростання кількості осіб, що мають наукові ступені, не сприяє підвищенню ані якості досліджень, ані зростанню престижу української науки.

У 1992 р. було створено Академію наук вищої школи України (АН ВШ), головною метою якої було всебічне сприяння розвитку наукових досліджень (фундаментальних і прикладних) у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, удосконалення навчальновиховного процесу у вищих навчальних закладах країни. Діяльність Академії була спрямована на збереження науки у ВНЗ та її кадрового потенціалу в умовах економічної кризи, на захист соціальних прав учених у вищих навчальних закладах – необхідної складової підвищення рівня вищої освіти в Україні.

Не можна залишити поза увагою і досить позитивну тенденцію останніх років щодо поліпшення матеріального становища науковопедагогічних працівників, зумовленою впровадженням змін до Закону "Про наукову та науково-технічну діяльність" у 2000 р., відповідно до яких їх пенсії мають становити 80 % від заробітної плати.

До нових загроз існування наукового потенціалу країни можна віднести трудову міграцію. Ця проблема гостро торкається вищих навчальних закладів, і залишати її поза увагою держави недоцільно.

Бажання України інтегруватися у процеси глобалізації підтверджуються тим, що вона узгодила свої освітні пріоритети з європейськими й підписала Лісабонську конвенцію щодо взаємовизнання кваліфікацій у галузі вищої освіти. До речі, цю Конвенцію підписали Німеччина, Франція, Велика Британія, США, Канада й ряд інших розвинутих країн світу.

Міністерство освіти і науки України постійно розширює і вдосконалює нормативно-правову базу міжнародної співпраці: було укладено 72 міжурядові та 37 міжвідомчих угод про співпрацю в галузі освіти і науки з 53 країнами світу. Із них 12 підписано у 2000/01 навчальному році. А у 2006 р. було укладено вже понад 50 міжнародних і 20 міжвідомчих угод про співпрацю.

453

Десятки угод про співпрацю зі своїми іноземними партнерами уклали вищі навчальні заклади України. Найактивнішими у процесі інтернаціоналізації, безумовно, є Київський національний університет імені Тараса Шевченка і його Інститут міжнародних відносин, Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут", Державний технічний університет "Львівська політехніка", Київський національний економічний університет, Київський національний торгово-економічний університет, Національний авіаційний університет та ін.

Міністерство освіти і науки України на постійній основі співпрацює з численними міжнародними урядовими й неурядовими організаціями, установами, фондами, програмами та проектами, найпотужнішими серед яких є Європейський Союз, Рада Європи, ЮНЕСКО, Інформаційна служба США, Британська Рада, Німецька служба академічних обмінів, Корпус Миру США, фонд Фулбрайта, Товариство Карла Дулсберга, Інститут Гете, Французький культурний центр, американська асоціація "АКСЕЛЗ", програми ІНТАС, Коперніка, УНТЦ, СРДФ, фонди Конрада Аденауера та Ф. Гумбольдта, Відродження, щорічна допомога яких для України сягає за 30 млн доларів США.

Пріоритетним і стратегічним напрямком співпраці для Міністерства освіти і науки був і залишається європейський континент. Матеріальна й фінансова допомога, що надається Україні для розвитку та реформування національної системи вищої освіти європейськими країнами становить 60 % від усієї допомоги, що надходить із-за кордону. Так, лише в рамках трансєвропейської освітньої програми ЄС ТЕМПУС вищі навчальні заклади України реалізували, починаючи з 1993 р. 85 масштабних проектів на суму понад 22 млн. євро. З 1 жовтня 2000 р. розпочалася реалізація 30 нових проектів за участю країн – членів ЄС на загальну суму 4 млн євро. У рамках програми ТЕМПУС уже створені й успішно діють Інноваційні та інформаційні центри в Національному технічному університеті "Львівська політехніка", Національному технічному університеті "Київський політехнічний інститут", Тернопільській академії народного господарства, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та Київському національному торгово-економічному університеті. Такі самі солідні проекти реалізуються з ЮНЕСКО та Радою Європи.

Що стосується системи Академії наук України, то тут склалася така ситуація: протягом 90-х рр. чисельність науковців зменшилась практично вдвічі (відбулася "штучна" кількісна оптимізація її складу, що, до речі, рекомендувалося Світовим банком і Міжнародним валютним фондом). Гострою була проблема фінансування, а точніше, недофінансування (3 % ВВП країни, передбачені українським законодавством на розвиток науки, не виділялися). Зменшилась ефективність наукових розробок (у 1,5 рази); більш ніж удвічі – наукоємність ВВП тощо.

454

Але попри всі негаразди, у системі НАН з'явились нові заклади: Інститут української археографії імені М. Грушевського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень та ін. Завдячуючи українським ученим, Україна входить у число країн світу з розвиненою ракетно-космічною галуззю (наукові центри розташовані в Києві, Дніпропетровську, Харкові). У країні виробляють ракетоносії "Зеніт", "Дніпро", що дає можливість брати участь у міжнародних ракетно-космічних програмах "Морський Старт" і "Глобалстар".

З набуттям Україною незалежності набули пріоритетного розвитку гуманітарні й соціальні дослідження. Основні зусилля економістів, правознавців, соціологів сконцентрувались на розробці наукових основ економічних реформ, конституційних засад, структурно-інвести- ційної та інноваційної політики України.

Позитивною тенденцією останнього часу є не лише усвідомлення Україною ролі міжнародної співпраці та необхідності широкої інтеграції до світового наукового простору, але й динамічні практичні кроки на шляху до цього.

Науковий потенціал України має як певні позитивні, так і негативні тенденції свого існування; знання яких, урахування під час прийняття стратегії подальшого розвитку країни є досить важливим чинником для забезпечення саме інноваційної моделі поступу.

3. КУЛЬТУРА Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Зпочатку 90-х рр. ХХ ст. культура в Україні опинилась у незвичному для неї становищі: з одного боку, зник тотальний контроль, цензура, з іншого – відійшло в минуле стабільне, хоча й не занадто велике, матеріальне забезпечення. Слід додати, що в окремих галузях культури держава фактично самоусунулась, що призвело до тимчасового практичного призупинення діяльності в деяких галузях, (наприклад, у кінематографі). Загалом же, незважаючи на економічні труднощі, держава намагалась утримати культурну сферу країни на рівні радянських часів, принаймні, чисельність її працівників. Однак певна частина діячів культури так і не змогла адаптуватися до нових умов.

Пройшовши кризову першу половину 90-х рр., уряд почав виділяти кошти не лише на збереження, але й на розвиток культури

вУкраїні, зміцнення її матеріальної бази. Зокрема, у другій половині 90-х рр. було збудовано нові приміщення для Київського дитячого музичного театру, галереї сучасного мистецтва в Полтаві тощо.

Зметою підтримки мистецтва надавався державний статус львівському театру "Воскресіння", молодіжному театру ім. Леся Курбаса. До підтримки культурної сфери на місцевому рівні залучались органи місцевої влади, допомагаючи створювати муніципальні заклади

455

культури (муніципальний театр "Хортиця" в Запоріжжі). Національний театр в Україні не лише зберіг свої традиції та популярність, але й робить спроби стати цікавим і для закордонного глядача, про що свідчать численні гастролі українських театральних колективів, зокрема в Європі (Львівського академічного театру ім. М. Заньковецької, Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка). Почали відкриватися й приватні театри: "Браво", "Дах" (Київ), "Люди і ляльки" (Львів) тощо.

Помітним явищем у культурному житті України стали міжнародні конкурси імені М. Лисенка, артистів балету імені Сержа Лифаря, піаністів імені В. Горовиця, молодих виконавців імені В. Крайнєва, став популярним і театральний фестиваль "Золотий Лев" (м. Львів).

Досить складним є становище українського кінематографа. Засилля американської продукції, привласнення права демонструвати фільми з держфільмфонду окремими бізнесменами, невтручання держави в цей процес і нестача фінансування призвели до того, що вітчизняні фільми (як для дітей, так і для дорослих) зникли з кіноекранів, припинилося їхнє виробництво. І тільки завдяки наполегливості багатьох відомих діячів культури кінематограф в Україні не зник, почалося його відродження. Так, протягом 2005–2006 рр. було знято п'ять повнометражних картин. Певні сподівання покладаються на фестивалі "Молодість" і "Відкрита ніч", на яких з'являються кінематографічні імена нового покоління українських кіномитців.

Доволі динамічно розвивається популярна українська музика, чому сприяють численні музичні фестивалі, зокрема "Червона рута", "Таврійські ігри". Зростає інтерес до етномузики, національних традицій через проведення етномузичних фестивалів, таких як "Країна мрій". В Україні після 1991 р. з'явилася ціла низка успішних творчих колективів, зокрема камерний хор "Київ", муніципальний духовий оркестр (м. Київ), Український театр пісні "Берегиня", симфонічний оркестр Національної філармонії тощо. Досить знаковим явищем сучасної України є діяльність недержавних, громадських, приватних, культурних фондів, спрямованих на відродження національної культури (Фонд культури, "Відродження" тощо). Долучається до підтримки вітчизняної культури й діаспора, зокрема меценати П. Яцик (Канада), А. Лисий (США). Народжується й вітчизняне меценатство, особливо після прийняття закону "Про благодійництво та благодійні організації", де передбачалися податкові пільги для неприбуткових організацій. Відчутним є вияв приватної ініціативи і коштів у художньому мистецтві, де сформувалася велика кількість приватних картинних галерей – "Брама", "Славутич", "Грифон" тощо.

Збереженню культурної спадщини слугують національні історикокультурні заповідники, кількість яких зросла вдвічі: "Кам'янецьПодільська фортеця", "Хортиця", "Софія Київська ", "Чернігів Стародавній". Зростає мережа музеїв як державних, так і приватних. Активізується процес повернення національної культурної спадщини

456

на батьківщину: архіви, книгозібрання, твори. Так, повернулися в Україну архівні матеріали уряду УНР в еміграції, особисті архіви Ольжичів.

Останніми роками почався досить значний розвиток нової української літератури, з'явились нові імена письменників, поетів, які стали популярними не лише в Україні (Андрухович, Забужко, Курков). Однак на цей процес суттєво впливає рівень книговидавництва, який не відповідає запитам часу. Незважаючи на те, що ще в 1997 р. прийнято Закон України "Про видавничу справу", який передбачав підтримку з боку держави видавничої справи, надання податкових пільг, реальних зрушень у виданні книжок не відбулося, на відміну від країн-сусідів, де існує пільгова система книговидавництва. Тому й домінує сьогодні на вітчизняному книжковому ринку продукція іноземного виробництва.

Нові часи відкрили для української культури кордони, що дало можливість динамічно розвивати міжнародні зв'язки. Держава має десятки угод про культурну співпрацю з різними країнами світу. Українське товариство дружби й культурних зв'язків із зарубіжними країнами встановило контакти із сотнями громадських організацій і діячів із понад 100 країн світу. Чимало робить у цьому напрямку й Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном "Україна", яке співпрацює з організаціями зарубіжних українців країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Сприяє цьому й гастрольна діяльність за кордоном десятків українських творчих колективів.

Удуховному житті в пострадянській Україні в 1990-х рр. спостерігався досить неоднозначний процес релігійного піднесення, який супроводжувався низкою конфліктів за перерозподіл церковного майна. Це, у свою чергу, змусило керівництво християнських церков підписати 21 липня 1997 р. Меморандум про неухвалення силових дій

уміжконфесійних стосунках, що зменшило гостроту релігійної ситуації.

Удержаві законодавчо було забезпечено свободу віросповідання, зокрема, 23 квітня 1991 р. прийнято закон "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до якого влада гарантувала свободу совісті для громадян, надавалося право релігійним організаціям на доброчинну, просвітницьку, виробничу діяльність; їх зрівняно в правах із громадськими організаціями (надано статус юридичної особи). Крім того, були скасовані деякі статті Цивільного та кримінального кодексів України, які обмежували права віруючих і релігійних організацій. Уперше передбачено альтернативну (трудову) службу віруючим замість проходження діючої строкової військової. Досить важливим стало й економічне сприяння церкві з боку держави: уряд звільнив від податку на додану вартість діяльність церковних організацій, пов'язану з наданням культових послуг і продажем предметів культового призначення. Важливою тенденцією релігійного життя в Україні є стрімке кількісне зростання громад (більш ніж у 4 рази) та конфесій (у 5 разів) порівняно з радянською добою.

457

На початку 90-х рр. Україна зіткнулася з кризою православ'я, яка виявилась у церковному розколі й у створенні прибічниками митрополита Київського і Галицького Філарета української православної церкви Київського патріархату (УПЦ–КП) через об'єднання з українською автокефального православною церквою (УАПЦ). Та вже всередині цього нового об'єднання в 1993 р. виник новий розкол: відокремлюється нова УАПЦ на чолі з патріархом Володимиром (Яремою). Патріархом УПЦ–КП обрано митрополита Володимира (Василя Романюка). Велика частина віруючих залишилася в Руській православній церкві (РПЦ), яка в Україні стала називатися Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ–МП). Очолив її митрополит Володимир (Віктор Сабодан).

Так склалися три основні конфесії православного християнства

вУкраїні: найбільша – УПЦ–МП, середня УПЦ–КП і найменша – УАПЦ. Нині найпотужнішою за кількістю релігійних громад і монастирів

вУкраїні є православна церква, другою – Українська греко-като- лицька церква (УГКЦ), а третьою – Римо-католицька церква (РКЦ).

Сплеск релігійного протистояння в Україні відбувся влітку 1995 р. під час поховання патріарха УПЦ–КП Володимира, якого намагалися поховати в Софії Київській. Конфлікт між міліцією та прихильниками української православної церкви Київського патріархату вилився в досить жорстку сутичку, унаслідок якої постраждали десятки людей. Патріарха було поховано під стінами, недалеко від входу в Софіївський собор.

Для релігійної ситуації в Україні характерною рисою є також і певна політизація цієї сфери: виникли політичні партії, що містять у своїй назві термін "християнська". Слід додати, що тенденцією останніх років є зменшення прихильників православ'я і збільшення – протестантизму, римо-католицизму (останнього – у центральній Україні, що свідчить про просування католицизму вглиб країни). Крім того, відроджується діяльність церков національних меншин. Зокрема, лише

в90-х рр. кількість їхніх релігійних громад зросла майже в 4 рази. Домінують тут мусульмани, мають значну частку громади Закарпатської реформаторської церкви, лютеранської та іудейської церков. Виникли релігійні об'єднання та організації нетрадиційних культів: кришнаїтів, буддистів, даосистів, ведантистів тощо. Більшість із них діє легально, але ті, що становлять загрозу суспільству, життю та здоров'ю людини переслідуються і є поза законом. Це стосується сатанистів, "АУМ-Сенрікьо", "Білого братства".

Свідченням змін у релігійній політиці держави, її справжньої віротерпимості став візит Папи Римського в Україну влітку 2001 р. Значних результатів досягнуто у справі повернення храмів (понад 3 тис.), предметів культового й церковного вжитку (понад 10 тис.) віруючим та їхнім релігійним громадам. Розгорнуто потужне будівництво нових церков, костьолів. Однак слід відмітити той факт, що всі ці роки залишається не здійсненою декларована державою ідея єдиної помісної української церкви.

458

ЮНЕСКО.

2006, 28 листопада – Верховної радою України прийнято закон "Про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні".

Контрольні запитання

1.У чому полягає особливість демографічної ситуації в Україні?

2.Які відмітні особливості безробіття в Україні?

3.Назвіть зміни, які передбачає нова освітня концепція в Україні.

4.Яких нових рис набуло культурне життя в Україні?

5.Розкрийте сутність церковного розколу в Україні.

459

460