book_ukr

держав, а також Ради голів урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалася рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співпраці в економічній сфері (на загальноєвропейському та євразійському ринках), гарантії виконання міжнародних зобов'язань колишнього СРСР. У декларації зазначено, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Грузія певний час залишалася спостерігачем, але згодом приєдналася до СНД.

22 січня 1993 р. на засіданні голів держав Співдружності в м. Мінську було прийнято Статут СНД (набув чинності 22 січня 1994 p.). Метою організації було визначено: співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших сферах; економічний і соціальний розвиток держав-членів; забезпечення основних прав і свобод людини; співпраця між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру й безпеки; мирний шлях вирішення суперечок і конфліктів між державами СНД. Основними принципами задекларовано: поважання суверенітету держав-членів, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність, незастосування сили чи загрози силою; невтручання у внутрішні справи; урахування інтересів одне одного й Співдружності в цілому. Стаття 12 Статуту вказує на можливість використання збройних сил у порядку здійснення права на індивідуальну чи колективну самооборону.

Україна із часу створення СНД проводила чітко визначену політику стосовно інтеграційних процесів у Співдружності. Нею не був підписаний Статут СНД, тому після набуття ним чинності вона перейшла зі статусу держави-члена Співдружності, який отримала після ратифікації Угоди про створення СНД, до статусу держави – засновниці СНД. Україна не підписала також угоду про органи СНД, тому набула статусу асоційованого члена.

Україна співпрацює з іншими державами-учасницями Співдружності на основі положень Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 р. із застереженнями й заявою, зробленими при її ратифікації Верховною Радою України (Застереження Верховної Ради України до Угоди про створення СНД від 10 грудня 1991 р. та її Заява з приводу укладання Україною Угоди про СНД від 20 грудня 1991 p., що стали частиною національного законодавства, разом з іншими законодавчими актами визначають загальну позицію України щодо Співдружності).

При створенні СНД Україна погодилася на співпрацю через координуючі інститути в межах організації в таких сферах: консультації в галузі зовнішньої політики; розвиток спільного економічного простору, участь у загальноєвропейському та євразійському ринках, митна політика; розвиток власних систем транспорту і зв'язку; охорона навко-

441

лишнього середовища, участь у створенні всеосяжної міжнародної системи економічної безпеки; боротьба з організованою злочинністю (п. 4 Застережень Верховної Ради України до Угоди про створення СНД).

Слід відмітити, що ст. 4 Статуту СНД, в якій визначено сфери спільної діяльності держав-членів, та розділи 3 і 4, де йдеться про колективну безпеку СНД, про миротворчу діяльність СНД, про спільну оборону зовнішніх кордонів держав-членів Співдружності, виводять діяльність органів СНД за межі, визначені українським законодавством. Україна бере участь у роботі інститутів СНД, але її делегації не підписують документи, які не відповідають українському законодавству й суперечать основним принципам зовнішньої політики держави. Підтримуючи позитивні тенденції розвитку організації, Україна, згідно зі своїми законодавчими актами, уникала й уникає участі в інституціалізації форм міждержавної співпраці, здатних перетворити Співдружність у наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу.

Україна, розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між держа- вами-учасницями, вважає, що при належному виконанні досягнутих домовленостей, передусім в економічній сфері, СНД здатна забезпечити національні інтереси усіх держав-учасниць. Саме цій меті слугували приєднання України до Договору про створення Економічного союзу СНД на основі угоди про асоційоване членство, участь її в низці інших важливих економічних угодах у межах організації. Визначивши для себе пріоритетність європейської інтеграції, Україна нині займає достатньо виважену позицію щодо розбудови Єдиного економічного простору.

Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії з країнами СНД, Україна вважає, що нагальною потребою сучасного етапу є перехід до нових форм інтеграції, що мають базуватися на засадах доцільності, взаємної вигоди, сприяти економічному зростанню, прискоренню їхнього входження в європейську і світову економічні системи.

Підтверджуючи свій намір приєднатися до ЄС, Україна встановила дипломатичні стосунки з нею через звернення до Генерального секретаря Ради Європи. У цьому документі йшлося, зокрема, про адаптацію українського законодавства відповідно до європейських вимог, участь України в роботі сесій Парламентської ради, а також про надання країні статусу "спеціально запрошеної держави". 26 лютого 1992 р. Президентом України був підписаний Заключний Акт наради з безпеки та співробітництва в Європі, а в липні 1992 р. відбулось підписання Декларацій Гельсінської зустрічі. Наступного 1993 р. Верховна

442

Рада України приймає Постанову "Про основні напрямки зовнішньої політики України", де зазначалося, що розбудова стосунків із західноєвропейськими державами стане підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. Однак у тому ж документі відзначалось, що домінантою двосторонніх відносин з прикордонними державами є українськоросійські відносини, які для України є стосунками особливого партнерства. Таким чином закладалися підвалини української зовнішньої політики, яка отримала назву "багатовекторної". Важливим кроком у розвитку відносин між Україною та європейською спільнотою стало підписання 14 червня 1994 р. в Люксембургу Угоди про партнерство й співробітництво "Перший етап на шляху до асоційованого членства в ЄС".

Певною перешкодою для розвитку дипломатичних відносин з ЄС була така проблема, як ядерна зброя, що залишилась у спадок Україні після розпаду СРСР. Вимогою європейської спільноти був без'ядерний статус Української держави.

Початком активізації відносин між ЄС та Україною стало відкриття в Києві Представництва Комісії ЄС у жовтні 1993 р., а також Представництва України при ЄС у Брюсселі в липні 1995 р. У 1994 р. було розпочато двосторонні переговори стосовно деяких питань галузевої кооперації і торгівельних відносин між Україною та ЄС. Свідченням значущості європейської інтеграції для країни було створення Міжвідомчого комітету у справах ЄС як державного органу узгодження і координації політики України щодо ЄС (при КМУ), а також Спільного комітету для моніторингу торговельно-економічного співробітництва (березень 1995 р.).

Для поглиблення відносин між Україною та ЄС необхідно було вирішувати такі питання, які стосувалися вступу до СОТ (1996 р. – початок переговорів про вступ), прав людини (ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини, миротворчих операцій (участь українських миротворчих підрозділів на Балканах), проблеми безпеки (Україна гарант миру в Молдові), торговельно-економічних відносин (липень 1996 р. – Саміт ЄС у Флоренції: Україну визнано країною з перехідною економікою).

Радою Європи наприкінці 1996 р. було затверджено план дій ЄС щодо Української держави. Зростанням важливості стосунків з Україною, що приділялися з боку європейської спільноти став перший cаміт Україна – ЄС, який відбувся у вересні 1997 р. І, нарешті, 24 лютого 1998 р. Указом Президента України створено українську частину Ради з питань співробітництва між Україною і ЄС (з україн-

443

ської сторони очолив Прем'єр-міністр), де було передбачено формування в усіх органах державної влади підрозділів співробітництва з ЄС, а також передбачалося створення Агентства України з питань розвитку та європейської інтеграції. 11 червня 1998 р. Указом Президента України було затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС (розраховану до 2007 р.). На інавгураційній промові Л. Кучми у листопаді 1999 р. інтеграція України в ЄС визначалась як зовнішньополітичний пріоритет, передбачалось пришвидшення гармонізації законодавства України з нормами й стандартами ЄС. І вже

всерпні 1999 р. було затверджено Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

Своєрідною кульмінацією відносин ЄС і України в 1990-х рр. стало прийняття 10 грудня 1999 р. Радою Європи в Гельсінкі Спільної стратегії ЄС щодо України (терміном на чотири роки). Уперше європейської спільнотою було визнано прагнення України щодо вступу в ЄС, намітилось деяке зближення позицій двох сторін. Однак слід відмітити, що незважаючи на цей факт, багатовекторність зовнішньої політики України певною мірою стала, на жаль, завадою в євроінтеграційному процесі.

На початку 2000 р. було прийнято Урядову програму будівництва основ членства України в ЄС, формування проєвропейської більшості

всуспільстві. Європейська спільнота ставила перед Української державою такі завдання: інтеграція в економічний простір, отримання Україною статусу країни з ринковою економікою в антидемпінгових справах, виконання зобов'язань щодо закриття ЧАЕС до 15 грудня 2000 р.

Досить важливою складовою зближення України із Заходом була взаємодія з НАТО, про що свідчить впроваджена на початку 1990-х рр. програма "Партнерство заради миру" та підписана в липні 1997 р.

вМадриді "Хартія про особливе партнерство України з НАТО". Однак українська зовнішня політика виявилася мінливою і не зав-

жди передбачуваною для Заходу. Незважаючи на прийнятий у 2003 р. закон "Про національну безпеку України", де чітко визначався курс держави на євроатлантичну інтеграцію, уже в липні 2004 р. указом Президента членство в НАТО та інтеграція до ЄС вилучені з переліку стратегічних цілей держави. Кінець 2004 р. позначився участю представників ЄС (зокрема, Верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки Хав'єра Солани) у розв'язанні політичної кризи в Україні. Засідання круглого столу (з 26 листопада 2004 р. – до 2 грудня 2004 р.) завершилися підписанням домовленостей, які складалися із 7 пунктів. Варто акцентувати увагу на одному з них – першому, де говорилося про необхідність виключення можливості застосування сили для вирішення проблем, що виникли після другого туру виборів Президента України.

444

З 2005 р., після кількох років охолодження стосунків з ЄС, розпочався період поновлення конструктивних взаємовідносин і зацікавленості між Україною та ЄС. Українська держава докладала певних зусиль, щоб позбутися "зовнішньої політики двох стандартів", "багатовекторності", намагалася перейти від декларативності до конкретики в зовнішній сфері, наповнити реальним змістом інтеграцію до євроспільноти, реалізувати так звану "проукраїнську політику" (основа якої – виключно національні інтереси, а не інтереси будьяких блоків чи окремих країн). Україна робила спроби видозмінити стратегічну мету, а саме вступити до спільного "євродому" з одночасним логічним продовженням двосторонніх відносин з країнами Європи, Росією, США та іншими країнами.

Певним свідченням таких політичних змін і реальних кроків щодо їхнього втілення стала інавгураційна промова Президента України В. Ющенка 23 січня 2005 р. та промова з нагоди призначення на посаду Міністра закордонних справ 8 лютого 2005 р. Б. Тарасюка.

Наприкінці січня 2005 р. оновлений "План дій Україна – ЄС 2005–2007 рр." був затверджений у Брюсселі. У лютому 2005 р. Європарламент ухвалив рішення про збільшення фінансової підтримки України (виділено 250 млн євро економічної допомоги). 1 грудня 2005 р. Євросоюз прийняв політичне рішення про надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Про це було оголошено на де- в'ятому саміті Україна – ЄС у Києві.

Відносини із США відзначались своєю нерівномірністю: до1994 р. – прохолодний стан, зумовлений проблемою ядерного роззброєння України, потім – потепління до кінця 1990-х рр., а на початку ХХІ ст. – нове охолодження і з кінця 2004 р. – прояви підвищеного інтересу до подій в Україні, принаймні, протягом наступних 2005–2007 рр.

445

Контрольні запитання

1.Коли було розпочато українське державотворення?

2.Які проблеми мала вирішити Конституційна угода 1995 р.?

3.Які галузі України найбільш постраждали від економічної кризи?

4.Коли була створена Співдружність незалежних держав і на яких засадах?

5.Які етапи пройшло співробітництво ЄС з Україною і в чому їх особливість?

446

Лекція 26

ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

План лекції

1.Зміни в соціальній сфері України.

2.Освіта й наука в пострадянський період.

3.Культура й духовне життя сучасної України.

1. ЗМІНИ В СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

Формування політики держави щодо соціальної сфери в Україні ґрунтується на посиленні соціальної спрямованості економіки, наближенні національного законодавства до принципів Європейської соціальної хартії, рішень ООН, регулюється конвенціями Міжнародної організації праці та знаходить своє відображення в "Основних напрямах соціальної політики", "Стратегії економічної та соціальної політики" тощо.

Соціальний захист громадян, вирішення проблем зайнятості та рівня доходів є першочерговими завданнями соціальної політики. Влада не обходить стороною і питання демографії, які є досить гострими в країні. Адже ще з початку 90-х рр. ХХ ст. в Україні розпочалася демографічна криза – кількість померлих перевищувала кількість народжених. Не рятувало ситуацію й міграція українців з пострадянських республік до України після проголошення незалежності. З 1993 р. в країні існує стійка тенденція втрати населення, і як результат, у 2006 р. громадян України стало менш ніж 47 млн. Головною причиною природного скорочення населення є зменшення рівня народжуваності. Усвідомлюючи це, з 2005 р. було введено державну допомогу для новонароджених у розмірі 8,5 тис. гривень, що до певної міри стало заохоченням до збільшення народжуваності.

Поліпшенню демографічної ситуації має також сприяти й зниження рівня смертності, яке спостерігається як сталий процес із другої половини 90-х рр. Зменшення смертності новонароджених також є важли-

447

вим чинником змін на краще. З кінця 90-х рр. у більшості регіонів спостерігалася саме ця стійка тенденція.

Зниження народжуваності відбилося на сімейному складі населення. Переважають сім'ї, в яких виховуються 1–2 дитини. Давня традиція багатодітності в Україні практично втрачена. У сучасній Україні, на жаль, існує таке ганебне явище, як безпритульність і жебрацтво дітей, зумовлені погіршенням економічного стану родин, послабленням сімейних зв'язків. Держава реагує на ці негативні явища, намагається надати допомогу маленьким українцям, зокрема створюючи мережу притулків. А з 2005 р. набула підтримки ідея створення не державних, а сімейних будинків для дітей.

Гуманітарна політика держави виявляється і в запровадженні з 1999 р. адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. Для надання сім'ям правової, медичної, інформаційної допомоги та їхньої підтримки створено центри сім'ї "Родинний дім". Для вирішення проблеми житлових умов для молодих сімей впроваджено програму довгострокового державного пільгового кредитування, хоча вона є обмеженою фінансово. Безумовно, соціальна політика приділяє велику увагу молоді, серед проблем якої виділяються, зокрема, безробіття (майже кожна третя молода людина – безробітна), відсутність свого житла. Створено молодіжні центри праці в Києві та в Дніпропетровській, Вінницькій, Івано-Франківській та інших областях; розроблено програму підтримки й розвитку молодіжного підприємництва; діють учнівські та студентські трудові загони. Для надання допомоги молоді працюють центри соціальних служб, при яких існують реабілітаційні та кризові центри, служби "телефонів довіри", агентства та біржі праці тощо. Новим явищем для України став волонтерський рух, в якому активну участь бере саме молоде покоління українців. Так, надається допомога інвалідам і сиротам; підтримуються багатодітні сім'ї, реалізується програма "Діти вулиці" тощо. До значних змін у соціальному середовищі призводять і міграційні процеси в Україні (найінтенсивніше в Автономній Республіці Крим).

До соціальної сфери належать і питання трудових ресурсів, зайнятості населення. Перед Україною постала проблема відтворення трудового потенціалу – кількісного і якісного.

Офіційні показники державної статистики безробіття в Україні не перевищують, а, навіть, є меншими, ніж у сусідніх країнах Східної та Центральної Європи, оскільки не враховують так зване "приховане безробіття". Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в країні існує кілька мільйонів вільних робочих місць, але заробітна плата цих вакансій є досить часто на рівні мінімальної, а то й нижчою, що, звичайно, не може бути прийнятним для забезпечення нормального життя людини.

448

Від початку реформування економіки модель політики держави щодо зайнятості була зорієнтована без урахування ризику ймовірних соціальних загроз, що й підтвердилося в середині 90-х рр., коли в умовах загострення ситуації на ринку праці державна служба зайнятості не справлялася з працевлаштуванням населення. Пропускна спроможність багатьох центрів зайнятості населення в деяких областях була недостатньою, інформаційно-довідкова система ринку праці виявилася недосконалою. Особливістю ринку праці в Україні стало те, що поряд із прихованим безробіттям відбувалася його саморегуляція й перехід у приховану зайнятість, яка є різною в регіонах, галузях, професіях. Розв'язання проблеми зайнятості вимагає проведення політики соціального партнерства у країні, підвищення рівня організації громадських робіт як активної форми тимчасової зайнятості.

На жаль, в Україні нині спостерігається соціальне й майнове розшарування. Різниця між грошовими доходами найбільш забезпечених і найбідніших верств населення величезна. Такі контрасти в доходах

єзагрозою соціального напруження в українському суспільстві. Політика держави у сфері доходів населення має орієнтуватися на

підвищення темпів зростання доходів громадян проти цін, на вищі темпи приросту заробітної плати. Для підвищення життєвого рівня людей важливу роль відіграє збільшення реальних грошових доходів, цьому слугує прийнятий у 1998 р. закон "Про індексацію грошових доходів населення".

З другої половини 90-х рр. спостерігається тенденція до зростання заробітної плати в економічній сфері. Так, користуючись доларовим еквівалентом, заробітна плата в 1998 р. була понад 70 доларів США, а у 2006 р. – уже в межах 200 доларів. Однак такий рівень зарплати залишається одним з найнижчих у Європі, що стає на заваді проведення податкової реформи, реформування житлово-комунальної сфери, пенсійної системи.

Деякі зрушення щодо суттєвого підвищення доходів громадян відбулись у 2005–2006 рр., маючи всі підстави перетворитись на стійку тенденцію в подальшому.

Що стосується соціального захисту населення, то в Україні він здійснювався в 90-х р. через загальнонаціональні програми "Діти України", "Здоров'я літніх людей", "Комплексна програма розв'я- зання проблем інвалідності", "Довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства", "Національна програма планування сім'ї". Більшість із них продовжено й на початку ХХІ ст. Сьогодні відбувається процес переходу системи соціального захисту на адресний характер з виплатою реальних грошових коштів.

449

Незважаючи на економічні труднощі, суттєве збільшення чисельності пенсіонерів, у цілому в Україні підтримувався стабільний рівень пенсії стосовно рівня середньої заробітної плати, хоча у 2004 р. він був порушений, але вже у 2005–2006 рр. ситуацію вдалося виправити.

Однак існують проблеми впровадження пенсійної реформи, наявності великої диференціації в розмірах пенсій, низькому рівні пенсійного забезпечення більшості пенсіонерів.

2.ОСВІТА Й НАУКА В ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

ВУкраїні в пострадянський період було створено законодавчорегуляторну базу щодо освітньої та наукової діяльності (закони "Про освіту", "Про наукову та науково-технічну діяльність", "Про вищу освіту" тощо). Це стало позитивним чинником правового забезпечення останніх, глибокого й усебічного реформування системи освіти в напрямку децентралізації та демократизації, диференціації, гуманізації та індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та варіантності навчальних планів і програм, переорієнтації сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Улистопаді 1993 р. урядом було затверджено програму "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), яка мала на меті докорінно змінити всю систему освіти в Україні, наблизивши її до того рівня, який існує в розвинених країнах світу.

З1994 р. в Україні почала діяти Державна програма відродження та розвитку національних меншин, відповідно до якої вже наприкінці 90-х рр. ХХ ст. діяли понад 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, понад 100 – румунською, близько 10 – кримськотатарською та ін.

У1996 р. затверджено основні напрями реформи професійно-техніч- ної освіти в Україні, що дозволило спочатку її стабілізувати, а потім перейти й до подальшого розвитку на початку ХХІ ст.

Характерними вадами освіти в Україні, принаймні у 90-х рр., були: залишковий принцип фінансування, проведення занять у 2–3 зміни, відтік викладацького стану в інші сфери діяльності, слабка матеріальна забезпеченість навчального процесу (підручники, обладнання).

Наприкінці 2000 р. було оприлюднено "Концепцію 12-річної середньої загальноосвітньої школи". Це було зумовлено світовими інтеграційними та глобалізаційними процесами, перспективами на майбутній розвиток України.

450