book_ukr

су заходів ринкової трансформації. Україна не мала власної грошової, фінансової, банківської та митної систем, системи державного регулювання окремих сфер виробництва. До того ж давався взнаки відчутний кадровий "голод".

Нарешті, потрібно враховувати й сформовану протягом більш ніж 70-річного періоду антиринкову (колективістську) ментальність людей, відсутність навичок і традицій ринкових відносин між суб'єктами господарювання.

Багато в чому ступінь складності трансформаційного процесу визначається історичною тривалістю планової економіки. Тому, наприклад, порівнювати процес переходу до ринкової економіки

внашій країні з реформами в Польщі, Чехії, Угорщині чи навіть Прибалтиці (де вже значною мірою подолано основні бар'єри трансформаційного процесу) не зовсім коректно. Україна на момент здобуття незалежності не мала власної ринкової інфраструктури, її потрібно було формувати, починаючи з нуля.

Та найбільша складність полягала в так званій міжреспубліканській спеціалізації економіки та сформованому протягом багатьох десятиріч поділі праці між колишніми союзними республіками. Перебуваючи в складі СРСР, Україна виробляла майже 20 % кінцевого продукту. Ідеться головним чином про виробництво найбільш енергоємної, трудота капіталомісткої продукції. На Україну припадало 40,8 % загальносоюзної виплавки чавуну, 34,2 – сталі, 45,5 – видобутку залізної руди, 33,5 % виробництва сталевих труб тощо. Усе це значно перевищувало масштаби внутрішніх потреб. Добре відомо й те, що названі галузі за своєю природою виключали можливість швидкого входження

врежим ринкового саморегулювання.

Слід ураховувати також, що частка міжрегіональної торгівлі в загальному обсязі торговельних операцій України в 1990 р. становила 82,1 %. А це означає, що з виробленої в Україні продукції на задоволення потреб внутрішнього ринку залишалося лише 17,9 % від вартості власних виробів. Для порівняння зазначимо, що на той час Угорщина задовольняла потреби внутрішнього ринку за рахунок власного виробництва на 59,7 %, Польща – на 56,9, Румунія – на 79,0, Данія – на 59,3, Велика Британія – на 58,8 %. Особливо гострою була і тепер залишається енергетична залежність України.

Українська економіка була максимально зорієнтована на потреби військово-промислового комплексу, слугувала своєрідною базою для виробництва військової продукції колишнього СРСР. Кількість працюючих на оборонних підприємствах (а це понад 700 потужних вій- ськово-промислових комплексів) перевищувала 1 млн. На них вироб-

431

лялося понад 20 % загального обсягу промислової продукції. Однак

івійськове виробництво не мало замкненого циклу. Здебільшого кінцева продукція ВПК випускалася на підприємствах Росії.

Постала гостра проблема інноваційного оновлення виробничого потенціалу країни. Саме тому реформи вже на самому старті почали втрачати свою конструктивну спрямованість, що призвело до швидкої системної дезінтеграції та економічної розбалансованості. Рекордна гіперінфляція та обвальне падіння ВВП стали її логічним наслідком.

У1995–1999 рр. допущені під час здійснення реформ деформації зумовили виникнення господарських зв'язків і економічних відносин, що якісно відрізнялися від сучасної цивілізованої ринкової економіки західного типу, яку було обрано як орієнтир модернізації України.

Початок нового етапу соціально-економічного розвитку українського суспільства, актуалізував необхідність у глибоких структурних перетвореннях промисловості України.

Актуальною і нині залишається проблема зменшення енергоємності одиниці ВВП водночас із підвищенням частки базових галузей виробництва. Уже провадиться певна робота щодо відновлення енергетичної галузі, оскільки інакше, починаючи з 2020 р., практично всю електроенергію Україна змушена буде імпортувати.

Слід відмітити, що за роки кризи обсяг інвестицій у народне господарство скоротився майже в 5 разів, що реальне зношення основних фондів у провідних галузях нині становить 60–70 %.

Уся складність політики посткризового розвитку не обмежувалася лише усвідомленням необхідності поглиблення реформ. Динаміка реформ у будь-якій країні залежить від співвідношення політичних сил, економічних, соціальних і гуманітарних передумов.

Найголовнішим для нашої країни було і є якнайшвидше подолання розриву в обсягах ВВП на душу населення порівняно з розвиненими державами. Відставання України з відповідних показників від Польщі, Чехії та Угорщини, які перебували на порозі вступу до ЄС, більше ніж у 5 разів. У такій ситуації має бути реалізована так звана стратегія випереджального розвитку: якщо країни ЄС прогнозують щорічні темпи зростання ВВП на 3–3,5 %, то нам потрібно 6–7 %. Водночас слід розуміти, що досягнення відповідних темпів зростання ВВП органічно пов'язане з ефективністю всього трансформаційного процесу. На нинішньому етапі інтеграційного розвитку такі перетворення є визначальними.

Зростання темпів виробництва в 1999–2001 рр. відбулося в силу принципових змін, перш за все у валютній політиці, які дозволили створити умови для підтримки економіки України, в результаті чого вона змогла задовольнити товарний попит як на внутрішньому, так

іна зовнішньому ринках.

432

Можна констатувати, що системні передумови для економічного зростання в Україні були закладені, однак боргова проблема

вУкраїні залишалася не розв'язаною, а деякою мірою навіть погіршилася в 1999 р. і стала актуальною у 2000–2002 рр. Сумарна зовнішня заборгованість на початок 2000 р. досягла майже 60 % від ВВП, що для економіки України було досить високим показником. За розрахунками Інституту економічного прогнозування НАН України оптимальний розмір зовнішнього боргу держави не повинен перевищувати 35 % ВВП.

Загальний обсяг заборгованості перед бюджетом на початок 2000 р. становив 12,1 млрд грн. Крім того, борги по заробітній платі на той же період становили 6,6 млрд. грн., з них 6,1 млрд грн. – перед працівниками небюджетної сфери, що, власне, свідчить про кредитування населенням реального сектора економіки.

Загальна оцінка співвідношення рівня всіх боргів, які мали місце

векономіці держави, та рівня ВВП дає підставу вважати причиною валютної кризи в Україні в 1998 р. саме заборгованість. Крім того, існував ще один фактор – високий рівень недовіри нерезидентів до можливостей підтримки стабільного валютного курсу.

Урезультаті стабілізаційних процесів у економіці в 1999 р. відбулося зростання промислового виробництва на 4,0 %, у т. ч. виробництва товарів народного споживання – на 7,2 %. У цьому ж році було досягнуто позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами, яке склало 2,3 млрд дол.

Підсумки розвитку економіки у 2000–2001 рр. свідчать про позитивну динаміку зростання ВВП і валової доданої вартості в її провідних галузях порівняно з попереднім періодом. Реальний ВВП зріс у 2000 р. на 6 %, у 2001р. – на 9 %; обсяг промислової продукції – на 12,9 і 14,2 %; продукції сільського господарства – на 7,6 і 9,8 % відповідно. На відміну від попередніх років спостерігалася відносна цінова стабільність.

Почала активізуватися інноваційна діяльність. У промисловості протягом 2000 р. її здійснювали майже 1,5 тис. промислових підприємств, що на 8,4 % більше, ніж попереднього року.

Позитивна динаміка у результатах зовнішньоекономічної діяльності стала потужним фактором загального зростання української економіки. У 2000 р. експорт товарів і послуг збільшився на 18,8 %, імпорт – на 16,6 %; у 2001 р. – на 11,6 % і на 13,0 % відповідно.

Треба відмітити, що сьогодні рідко використовуються абсолютні показники соціально-економічного розвитку, все більше – відносні, а вони часто не відбивають реального становища. Наприклад, за-

433

трати на наукові розробки у відсотках до ВВП в Україні майже відповідають аналогічним показникам розвинутих країн Європи, проте реальні суми асигнувань – мізерні.

Водночас інфляційні процеси 2000 р. знецінювали потенціал економічного зростання та стали причиною зниження реальних доходів населення. Глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні і значним рівнем внутрішньої інфляції підривала конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки.

У2001 р. змінилася природа економічного зростання: при спадаючих темпах інфляції (6,1 % проти 25,8 % у 2000 р.) та відчутній активізації інвестиційного процесу.

Незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 рік не став переломним у сфері соціальних відносин, підвищенні добробуту широких верств населення: не зменшилася диференціація доходів населення, продовжувала зростати бідність. Незважаючи на незаперечний здобуток – погашення заборгованості з виплат пенсій та грошової допомоги, треба підкреслити, що їхній середньомісячний розмір в Україні не перевищував третини від середньомісячної заробітної плати, тоді як за світовими стандартами цей показник має бути вищим за 70 %.

У2000 р. не вдалося досягнути випереджаючого зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки у структурі ВВП, переорієнтації зростаючої частки економіки на внутрішній ринок.

Економічне зростання 2000 р. значною мірою мало кон'юнктурний характер, було багато в чому наслідком сприятливої ситуації на зовнішніх ринках.

ВУкраїні на початку ХХІ ст. спостерігалося завершення етапу трансформаційних реформ, проте існував великий ризик того, що стабілізація не створила достатніх умов для сталого інноваційного економічного розвитку. І ключовою проблемою в даному аспекті була обмеженість ресурсного забезпечення.

Невеликими за обсягами були й запаси комерційних банків. Сукупний ресурсний потенціал банківської системи України був менший, ніж потенціал одного великого банку Росії чи Польщі, не кажучи вже про розвинуті країни. На тлі позитивних змін (у структурі ресурсного потенціалу комерційних банків) пропорцій між власними та залученими ресурсами негативним явищем було зниження банківських прибутків, а у 2000 р. навіть збитковість банківської системи в цілому. Важливим позитивним результатом діяльності банківської системи стало збільшення в структурі залучених ресурсів питомої ваги коштів, прийнятих від громадян. Це дуже важливий фактор, особливо зважаючи на те, що інший сегмент фінансового ринку – ринок цінних паперів – поки що не досяг належного рівня розвитку.

434

Однак офіційних внутрішніх фінансових ресурсів в Україні, зосереджених на підприємствах і особливо в банківській системі, недостатньо, через що практично неможливо на їхній основі вирішувати завдання економічного зростання. У зв'язку з цим важливим є залучення іноземних інвестицій, що викликано рядом об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Крім суб'єктивних, поки що домінуючих, перешкод на шляху іноземних інвестицій, не слід забувати і про об'єктивні: невисока ефективність виробництва, нерозвинута інфраструктура, низький платоспроможний попит.

Обвальне падіння економіки за десять років унеможливило взяти за основу фінансової стратегії поступальний характер розвитку. Виникла необхідність збільшення державних інвестицій. Свого часу у зв'язку з відходом від адміністративно-командної економіки було визнано, що фінансування її потреб не є прерогативою держави, що, безумовно, у цілому вірно. Значно скоротились як обсяги видатків на економічну діяльність, так і її питома вага. Якщо у 1991 р. вони становили у зведеному бюджеті 46 %, то у 2000 р. – усього 15 %. Змінилася і їхня структура. Переважають не капітальні, а поточні видатки на утримання загальнодержавної виробничої інфраструктури. Капітальні вкладення становлять в останні роки не більше 3–4 %. При цьому внаслідок розпорошення коштів на основі відомчого підходу до фінансування, практична результативність цих вкладень невелика.

Сьогодні в Україні власні ресурси підприємств і банків не можуть забезпечити економічного зростання та підтримувати стабільну діяльність економічного комплексу. Це визначає необхідність кардинального перегляду заходів бюджетної політики в напрямку збільшення державних капіталовкладень. При цьому слід зазначити, що ніякої суперечності з соціальною політикою не буде, навпаки, реальність соціальних гарантій може бути забезпечена тільки за умови ліквідації наслідків економічної кризи.

2001 р. став першим роком профіцитного бюджету (0,6 %), проте він був досить умовний, адже рівень бюджетного забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства був вкрай низький. Тобто по суті одержаний профіцит являв собою недофінансовані видатки. По-друге, дефіцит був пов'язаний з тим, що до бюджету включені "надзвичайні" доходи – від приватизації. Якщо порівняти їх (2,3 млрд грн.) і обсяг профіциту (1,0 млрд грн.), то стає очевидним, що насправді дефіцит був на рівні 1,3 млрд. грн., або 0,7 % ВВП. Таким чином, не вдалося створити достатню основу для бездефіцитного фінансування потреб економічного зростання. Дефіци-

435

тне фінансування передбачає використання насамперед державних запозичень. Саме тут зосереджені реальні, з точки зору їх використання, резерви і засоби забезпечення економічного зростання.

За підсумками 2001 р. приріст ВВП досяг 9 % і був найвищим серед країн СНД. Він у 1,7 раза перевищив результати 2000 р. За показниками випуску промислової продукції (машинобудування, харчова промисловість), сільськогосподарської виробництва (зерна та цукрового буряку) та інвестицій у реальний сектор (їхній обсяг в основний капітал збільшився на 17 %) Україна у 2001 р. посідала друге місце серед країн СНД.

Були помітні ознаки призупинення негативних тенденцій у розвитку структури національної економіки, подолання властивої соціалістичній системі схильності до виробництва заради виробництва. Це виявилося насамперед у тому, що на відміну від попередніх років найвищий приріст обсягів діяльності одержано поза межами сировинноорієнтованого виробництва – у торгівлі (24,3 %), обробній промисловості (18 %), сільському господарстві (9,8 %), будівництві (7,6 %).

Загалом у промисловості випуск продукції зріс на 14,2 %. Найбільшою мірою виробництво продукції зросло в галузях, що спеціалізуються на виробленні кінцевого продукту споживчого призначення – деревообробній (на 28,5 %), машинобудуванні (18,8 %), харчовій, це- люлозно-паперовій і поліграфічній промисловості (18,2 %), легкій промисловості (13,8 %), виробництві будівельних матеріалів (11,4 %).

Разючі зміни відбулися у розвитку харчової промисловості, яка наочно демонструє переваги ефективної ринкової економіки, орієнтованої на потреби людини. У стаціонарній торговельній мережі на вітчизняну продукцію нині припадає майже 94 % продовольчого товарообігу. Істотно збільшився асортимент харчових продуктів вітчизняних виробників, однак якість багатьох із них ще не наблизилася до західного рівня.

Підвищилась ефективність сільськогосподарського виробництва, рентабельність якого за 2000–2001 рр. була на рівні 9 %, на відміну від чотирьох попередніх років, коли вона була від'ємною. Частка збиткових сільськогосподарських підприємств у їхній загальній кількості порівняно з 1999 р. зменшилася з 84 до 33 %. Ці дані свідчать про те, що перші етапи аграрної реформи були результативними: село, земля отримали ефективного господаря. Приватному сектору в ті роки вже належало 95 % сільськогосподарських угідь. Відповідно 99 % аграрної продукції вироблялося на приватній основі. Фінансова допомога селу з боку уряду, насамперед шляхом надання пільгових кредитів (обсяг коштів, що виділявся для цього з державного

436

бюджету, зріс у 2001 р. проти 2000 р. вдвічі), дозволила зберегти реформовані сільсгосппідприємства від фінансових потрясінь і підтримати їх на період становлення.

Збільшився зовнішньоторговельний обіг. У 2001 р. він, порівняно з 2000 р., становив 10,4 %, у тому числі обсяг експорту досяг рівня 20 млрд доларів (зростання на 8,8 %), а імпорту – 17 млрд доларів (зростання на 12,4 %). Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі склало 2,6 млрд. доларів США.

Прогресивних змін набувала структура експорту. Порівняно із 2000 р. у 2001 р. темпи приросту експорту машин, устаткування, транспортних засобів і приладів у два рази перевищили загальні обсяги товарного експорту. Частка імпорту енергетичних ресурсів скоротилася із 43 до 40,1 %.

Велике економічне і соціальне значення мала активна антиінфляційна політика, що проводилася урядом. Протягом 2001 р. споживчі ціни зросли на 6,1 %, що в 4 рази менше, ніж у 2000 р. Гальмування темпів інфляції було одним із визначальних чинників виходу економіки на зростання реальної заробітної плати.

Збільшилися обсяги капіталовкладень – на 17,5 % проти 2000 р. Бажані зрушення спостерігалися і в складі прямих іноземних інвестицій. Найбільш інвестиційно привабливими серед галузей національної економіки в цей період були такі види економічної діяльності: харчова промисловість та переробка сільськогосподарської продукції – 817,8 млн доларів США (19,5 % загального обсягу інвестицій); оптова торгівля і посередництво у торгівлі – 589,1 млн доларів (14 %); фінансова діяльність – 336,3 млн доларів (8 %); машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) – 335,4 млн доларів (8 %); транспорт – 294,8 млн доларів (7 %).

Значну роль в активізації інвестиційних процесів відіграло послідовне дотримання урядом принципу бездефіцитності бюджету та обмеження державних запозичень на кредитному ринку. Якщо в 1998 р. дефіцит державного бюджету становив 2 %, у 1999 р. – 1,5 % ВВП, то за 2001 р., як уже йшлося, він був зведений з профіцитом 0,6 %.

Обсяги виробництва продукції роздержавлених промислових підприємств на цей час перевищили обсяги підприємств державної та комунальної форм власності у 2,3 раза. За окремими видами промислового виробництва частка продукції, вироблена на приватизованих підприємствах, перевищувала її середнє значення по промисловості. На приватній основі також продовжували розвиватися банківська система, підприємства торгівлі й будівництва.

У другій половині 90-х рр. було сформовано основний каркас ринкової інфраструктури. Зроблені суттєві кроки щодо реалізації принципу відкритості економіки, лібералізації господарських зв'язків,

437

цінового механізму, грошового й валютного ринків, ринку товарів і капіталів. Перетворено економічні функції держави та задіяно основні важелі макроекономічного регулювання. Перелік принципово важливих позитивних змін, що підтверджують тезу про формування в Україні критичної маси ринкових перетворень, можна продовжити. Незважаючи на існуючі проблеми ринкової трансформації, структура нашої економіки вже не є адміністративною, а представлена особливим типом ринкової економіки.

На початку ХХІ ст. в українській економіці стає необоротним процес реформування відносин власності, що позначилось на суттєвому розширенні приватного сектора. У 2001 р. понад 2/3 загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Але не реалізація в повному обсязі сертифікатної (ваучерної) приватизації призвела до того, що в Україні не сформувалось впливове та потужне мале та середнє підприємництво, яке є базою економіки в розвинених країнах та основою середнього класу. У 2003 р. в Україні було понад 250 тис. малих підприємств, що в 10–14 разів менше, ніж у цивілізованому світі, а частка їхньої продукції в загальних обсягах виробництва (роботи, послуги) – у 6 разів. Стосовно земельної реформи в Україні слід зауважити, що її перший етап – роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб фактично було завершено в 90-х р. ХХ ст., а з 2000 р. розпочалася реалізація другого етапу – формування реального власника на землю (президентський указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки"). Уже у 2001 р. 6 млн громадян стали власниками земельних ділянок (паїв), що становило майже половину земельних угідь України.

В аграрному секторі після 2000 р. відбувалося зростання обсягу валової продукції. Продуктивність праці за наступні чотири роки зросла більше ніж на третину, витрати енергії скоротилися наполовину. Однак у галузі залишалися проблеми, і одна з головних – це капіталовкладення, бо 4/5 сільгосптехніки відпрацювало свій термін дії (амортизаційний строк). Не вистачало кваліфікованих спеціалістів з межування земель, не існувало повноцінної законодавчої бази.

Важливою рисою економічного життя країни стало динамічне зростання інвестицій, більше ніж удвічі протягом 2000–2004 рр., що було свідченням виникнення довіри іноземного капіталу щодо перспектив української економіки. Відбулися зміни і в походженні самих закордонних капіталовкладень: якщо в 90-х роках в Україні панував німецький капітал, то в наступні роки провідні позиції завоював американський капітал, а до нього підтягнувся англійський і голландський. Наявність Кіпру та Віргінських островів серед найбільших ін-

438

весторів не повинна заводити в оману: це офшорні зони, в яких сховалися капітали українських або російських підприємців. Те, що вони виходять з тіні й починають працювати в Україні, свідчить про бажання підприємців використати знання місцевих реалій у своєму бізнесі, повернення раніше вивезеного капіталу на батьківщину. Змінилася і регіональна структура іноземних інвестицій. Київ і Київська область стали лідерами не тільки за абсолютною величиною, але й за темпами освоєння інвестицій; а Луганська та Донецька області втратили завойовані темпи освоєння зарубіжних капіталів.

Протягом 2000–2004 рр. в економіці країни сталися певні позитивні зрушення: золотовалютні резерви Національного банку зросли, підвищився рівень експорту зерна. За підсумками 2001 р. Україна посіла третє місце у світі за обсягами продажу військової техніки, випередивши Францію, Велику Британію, Німеччину й Китай. 20 квітня 2001 р. у випробувальний політ вирушив вантажно-пасажирський літак АН-74ТК-300 – модифікація військово-транспортного АН-74. У лютому 2002 р. Україна стала шостою державою у світі, здатною виготовляти гелікоптери.

На початку 2005 р. відбулася зміна влади в Україні. Новим урядом була проголошена програма "Назустріч людям" (лютий 2005 р.), згідно з якою визначалися пріоритетні завдання в економічній сфері. Це забезпечення вільного й рівноправного доступу суб'єктів підприємницької діяльності до всіх сфер ринку; створення системи протидії "тіньовій" приватизації; реалізація регіональної політики на принципі перерозподілу ресурсів на користь територій, що потребують підтримки; формування конкурентного на внутрішньому й зовнішньому ринках виробничого потенціалу; зміцнення продовольчої безпеки держави шляхом пріоритетного розвитку аграрного сектора; технічне оновлення та модернізація енергетичних підприємств; послаблення податкового тиску.

Однак уже влітку 2005 р. загострились суперечності як у владі в цілому, так і в уряді зокрема, що позначилось і на економічній ситуації в країні. Із червня 2005 р. почався спад у промисловості, особливо в металургії, вугільній та нафтохімічній галузях. Знизилися закупівельні ціни на цукровий буряк, молоко, пшеницю.

Попри всі зусилля, за рівнем інвестиційного ризику Україна наприкінці липня 2005 р. знаходилася поряд із такими державами, як Індонезія, Колумбія та Ірак. Так, на Львівщині приплив інвестицій у першій половині 2005 р. зменшився вдвічі порівняно з аналогічним періодом минулого року, 3 млн доларів відізвала з Луганщини Угорщина. Якщо в першому кварталі 2004 р. приріст інвестицій становив 52,1 %, то у січні–березні 2005 р. він дорівнював лише 4,5 %.

439

Цьому процесу не допомогли й поїздки Президента В. Ющенка до потенційних інвесторів. Погіршенню економічної ситуації сприяла низка інших чинників: ліквідація навесні 2005 р. вільних економічних зон; тривала дискусія щодо проблеми реприватизації; ручне управління економікою; невдалі маневри Національного банку з валютним курсом; зависоким залишався й рівень корумпованості українських чиновників. Тому прямі інвестиції в Україні є одні з найнижчих показників у Центрально-Східній Європі.

Економічне становище в Україні стабілізувалось наприкінці 2005 р., а вже в наступному почалося продовження економічного зростання. Україна стала наближатися до моделі ринкової економіки країн середнього рівня розвитку, що врешті-решт і було підтверджено ЄС та США у 2005–2006 рр.

3. УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

Важливими напрямами зовнішньої політики України були і є стосунки з країнами СНД (зокрема з Росією), ЄС і США.

Співдружність незалежних держав – це міжнародна міжурядова організація, що виникла на теренах колишнього Радянського Союзу. Після того, як на початку 90-х pp. XX ст. переговори про підготовку нового Союзного Договору зайшли в глухий кут, об'єктивний процес виходу республік зі складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік і утворення незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р. в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусії, Росії та України підписали Угоду про створення СНД, яка увійшла в історію під назвою "Бєловєзька угода".

Республіка Білорусь, Російська Федерація та Україна як державизасновниці СРСР, які підписали Союзний Договір 1922 p., констатували, що СРСР як суб'єкт міжнародного права й геополітична реальність припиняє своє існування. Угода була відкритою для приєднання всіх держав – членів колишнього Союзу РСР, а також для інших держав, котрі поділяють її цілі та принципи.

21 грудня 1991 р. в м. Алма-Аті (Казахстан) відбулася зустріч керівників 11 суверенних країн зі складу республік колишнього СРСР (крім Грузії та країн Прибалтики), на якій було прийнято протокол до Угоди про утворення Співдружності вже у складі Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД – Ради голів

440