book_ukr

12 грудня 1991 р. створено систему нагляду за державним економічним простором. Формування державних інститутів позначилося впровадженням нової гілки виконавчої влади – Інституту президентства, який був законодавчо затверджений Верховною Радою України в липні 1991 р. Навесні 1992 р. набули сили Закон України "Про представника Президента України" та Положення "Про місцеву державну адміністрацію", упроваджену відповідно до указу Президента. На початку 1990-х рр. в Україні мали місце спроби реорганізації системи державного управління та намагання знайти оптимальний варіант функціонування державного апарату (указами Президента у лютому 1992 р. було скасовано інститут державних міністрів України, ліквідовано ряд міністерств; 26 міністрів уведено до системи центральних органів влади, упроваджено Державну Думу України (на 1 рік).

Зовнішніми ознаками держави, за якими вона вирізняється у світовому співтоваристві, є державна символіка, котра в Україні сформувалась на базі національної. Так, у січні-лютому 1992 р. постановою Верховної Ради було затверджено мелодію державного гімну, прапор, малий герб України.

Важливим чинником державності є наявність власної Конституції. В Україні конституційний процес було розпочато ще за радянської доби в жовтні 1990 р. рішенням Верховної Ради привести діючу Конституцію (тоді ще радянської України) відповідно до положень Декларації про державний суверенітет. У травні 1991 р. розпочато створення концепції нової конституції України. Після здобуття незалежності роботу щодо розроблення нового варіанта конституції було продовжено. Восени 1993 р. в Україні фактично було зупинено конституційний процес. І лише в наступному році після проведення президентських виборів і обрання нового Президента України (Л. Кучми) сформовано нову конституційну комісію.

Протягом 1994–1995 рр. в Україні мали місце спроби, з одного боку, установлення президентської, а з іншого – парламентської форми правління. Про гостроту цього питання свідчили законопроекти, зокрема щодо ліквідації Верховною Радою місцевих державних адміністрацій, а також конституційного закону України "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні".

Улітку 1995 р. протистояння президента і парламенту досягло найвищого ступеня. У державі розпочалася конституційна криза. 8 червня 1995 р. для зняття політичного напруження в країні було підписано Конституційну угоду між Президентом і Верховною Радою України, відповідно до якої передбачалося остаточне оформлення та затвердження парламентом нової Конституції України. 28 червня 1996 р., коли після ультиматуму Президента, Верховною Радою було

421

прийнято, нарешті, Конституцію держави. Україна стала президент- сько-парламентською республікою, її конституцію було визнано Венеціанською комісією Ради Європи однією з найкращих на континенті.

Проте конституційний процес не закінчився, оскільки поза правовим полем залишився ряд питань, які стосувалися суперечностей, які виникли між виконавчою та законодавчою гілками влади та між Президентом і парламентом.

З деяких причин президентсько-парламентська модель виявилася неефективною. По-перше, політичні сили, представлені у парламенті, не мали повноважень щодо формування уряду (за винятком надання згоди Президенту на призначення Прем'єр-міністра України). По-друге, фактично позапарламентський спосіб формування уряду в Україні зумовлював ситуацію, коли Верховна Рада не була відповідальною за дії уряду, що не сприяло плідній законодавчій роботі та координації спільних дій. По-третє, стабільність і послідовність роботи уряду ускладнювалися тим, що Президент постійно намагався дублювати функції прем'єр-міністра.

Виникла необхідність проведення політичної реформи, головним завданням якої стало б внесення змін до Конституції України з метою вдосконалення механізму розподілу влади, співвідношення і взаємодії вищих органів державної влади – Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

У 1997 р. Інститутом законодавства Верховної Ради України було розроблено Загальну концепцію державно-правової реформи. У ній визначалося, що для забезпечення ефективного розвитку законодавства існує потреба його внутрішнього вдосконалення, прискорення розвитку базових, комплексних, а також деяких нових, особливо процесуальних, галузей права, відзначено необхідність правового врегулювання парламентської діяльності.

Питання політичної реформи було виведено на рівень законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції України. У 1998–1999 рр. представниками лівих сил на розгляд до Верховної ради було винесено два законопроекти, в яких пропонувалося змінити основний Закон у частині взаємовідносин між парламентом, Президентом і Кабінетом Міністрів України. Проте до розгляду у сесійній залі цих проектів справа на той час не дійшла.

29 березня 1998 р. відбулися чергові вибори до парламенту. У загальному підсумку комуністи отримали у Верховній Раді 123 мандати, Народний рух України – 46, блок СПУ-СелПу "За правду, за народ, за Україну" - 35, Народно-демократична партія – 31, Всеукраїнське об'єднання "Громада" – 24, Партія зелених України – 19, СДПУ(о) і Прогре- сивно-соціалістична партія по 17 мандатів.

422

Ужовтні 1999 р. відбулися президентські вибори. У першому турі переможців не було визначено. За результатами другого туру в листопаді того ж року президентом було обрано Л. Кучму, за якого проголосували майже 16 млн виборців.

13 січня 2000 р. у Верховній Раді було оголошено про створення парламентської більшості у складі 237 народних депутатів, які висловили готовність солідарно відповідати за здійснення реформ в Україні

йнаполягали на необхідності переобрання Голови Верховної Ради України та його першого заступника. Учасниками цього процесу стали 11 центристських і правих депутатських фракцій.

Головою Верховної Ради України було обрано І. Плюща (Народнодемократична партія), першим заступником – В. Медведчука (Соціалдемократична партія (об'єднана)), заступником – С. Гавриша ("Відродження регіонів").

Урезультаті міжгрупового конфлікту у Верховній Раді, який завдяки засобам масової інформації отримав назву "оксамитової революції", розклад політичних сил парламенту суттєво змінився – перевагу здобули правоцентристські сили.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, на який було винесено питання щодо надання Президентові додаткових повноважень для дострокового розпуску Верховної Ради в разі, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість і протягом трьох місяців не затвердить поданий Кабінетом Міністрів проект Державного бюджету; обмеження недоторканності народних депутатів України; зменшення їхньої кількості з 450 до 300 осіб; запровадження двопалатного парламенту, в якому одна з палат представляла б інтереси регіонів.

За підрахунками експертів, 90 % громадян, які прийшли на дільниці, проголосували за скорочення чисельності членів вищого законодавчого органу, 89 – за позбавлення парламентаріїв депутатської недоторканості, 85 – за надання Президенту додаткових повноважень щодо розпуску Верховної Ради, 82 % – за заснування ще однієї законодавчої палати. Однак результати Всеукраїнського референдуму так і не були узаконені парламентом.

Менш ніж через місяць після проведення референдуму Президентом було внесено на розгляд до Верховної Ради законопроект "Про внесення змін до Конституції України за результатами Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою", який одержав позитивний висновок Конституційного суду України. Майже через рік, а саме 18 січня 2001 р., під час розгляду на сесії Ради цей проект змін до Конституції України набрав лише 251 голос, тобто не був прийнятим.

423

Зрив Верховною радою процесу імплементації підсумків народного волевиявлення у поєднанні з так званою "касетною справою" наприкінці 2000 р. та "справою Гонгадзе" в першій половині 2001 р. різко загострили і без того складну суспільно-політичну ситуацію в країні. Активізувалися політичні акції протесту, метою яких було усунення Л. Кучми з поста президента. У стінах парламенту тривав розвал створеної на початку 2000 р. депутатської більшості, відновилося протистояння між парламентом і урядом, призупинився законотворчий процес, що унеможливлювало реалізацію конституційної реформи. Та незважаючи на ці обставини, стала очевидною як для вітчизняної політичної еліти, так і для суспільства загалом необхідність реформування політичної системи як засобу удосконалення форми державного правління.

Проведення 16 квітня 2000 р. Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою можна вважати спробою Л. Кучми посилити президентську гілку влади за рахунок звуження традиційних прав Верховної Ради України та зростання впливу регіонів на процес державного управління. Проте на цьому етапі реалізація конституційної реформи була призупинена майже на два роки.

Початок 2002 р. в Україні характеризувався активізацією внутрішньої політичної боротьби, яка вирізнялася доволі резонансними парламентськими демаршами та надзвичайно гострими протистояннями не лише у столиці, а й у регіонах. Це відбувалося на тлі підготовки до чергових парламентських виборів.

"Справа Гонгадзе", яка мала на меті дискредитувати та відсторонити від влади діючого Президента України Л. Кучму, сприяла тому, що на виборах до Верховної Ради 31 березня 2002 р. за партійними списками було обрано втричі більше народних депутатів від опозиції (171), ніж представників провладних структур.

У виборчі бюлетені було включено 33 партії і блоки. З них чотиривідсотковий бар'єр подолали всього шість: блок Віктора Ющенка "Наша Україна" (23,45 %), Комуністична партія України (20,06 %), блок За єдину Україну! (12,13 %), Блок Юлії Тимошенко (7,19 %), Соціалістична партія України (6,98 %), Соціал-демократична партія України (об'єднана) (6,20 %). У голосуванні взяли участь 69,66 % виборців.

Порушень на виборах було зафіксовано чимало. Однак міжнародні спостерігачі погодилися з думкою голови ЦВК Михайла Рябця, що порушень, які могли б серйозно вплинути на результати виборів, зафіксовано не було. Разом з тим голова комісії Організації з Безпеки і Співпраці в Європі Майкл Вайгант повідомив, що говорити про прозорість виборів і їхню відповідність міжнародним стандартам поки що рано. За словами Віктора Ющенка, результати виборів від-

424

кинули українську демократію на чотири роки. Він вважав, що фальсифікація становила 10–12 %. Проте міжнародні спостерігачі відмітили, що останні вибори продемонстрували значний прогрес у розвитку демократії в Україні за 10 років незалежності.

28 травня 2002 р. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина, першим заступником – Г. Васильєва, заступником – О. Зінченка.

Відновленням конституційного процесу можна вважати президентські серпневі ініціативи 2002 р. Ідеться про Звернення з нагоди Дня незалежності України, з яким Л. Кучма виступив 24 серпня 2002 р., в якому знову наголосив на необхідності проведення політичної реформи та переходу до моделі парламентсько-президентської республіки.

Увиступі Президента з нагоди щорічного Послання до Верховної Ради було визначено процедуру послідовних кроків здійснення конституційної реформи, яка, зокрема, передбачала: внесення ним пропозицій щодо змісту політичної реформи; всенародне обговорення цих пропозицій; проведення "круглого столу" з питань політичної реформи (це мало бути основним інструментом досягнення компромісу між усіма основними політичними силами стосовно базових принципів і механізмів нової політичної моделі України); розгляд узгоджених пропозицій Конституційним Судом України; проведення відповідної міжнародної експертизи; схвалення узгоджених пропозицій конституційною більшістю Верховної Ради; проведення Всеукраїнського референдуму, на якому мали бути затверджені зміни до Конституції, попередньо ухвалені парламентом.

У2003 р. розроблено три проекти Закону України "Про внесення змін до Конституції України", які містили ідеї переходу від президент- сько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, були направлені до Конституційного Суду України для надання висновків щодо відповідності норм цих законопроектів до вимог статей Конституції України.

Тим часом політичне протистояння у парламенті, викликане реформою політичної системи, загострювалося. На початку 2004 р. у конституційний законопроект були внесені певні зміни, відповідно до яких уже не пропонувалося обирати президента парламентом, а термін повноваження суддів не обмежувався 10 роками.

23 червня 2004 р. в першому читанні голосами 276 народних депутатів прийнято законопроект "Про внесення змін до Конституції України", який передбачав обрання Президента на основі прямих всенародних виборів терміном на 5 років. Конституційний Суд дійшов висновку про відповідність поданого законопроекту вимогам Конституції України.

425

Президентський марафон, що тривав з липня по листопад 2004 р., вирізнявся значними адміністративними та фінансовими зловживаннями, переслідуванням опозиції, жорсткою цензурою щодо засобів масової інформації, маніпуляцією голосами виборців тощо.

Під час виборів Президента України лише за один день 31 жовтня 2004 р. до судів надійшло понад 42,5 тис. скарг від громадян, які не знайшли своїх прізвищ у виборчих списках або ж їхні дані були вказані неправильно. До Центральної виборчої комісії надійшло близько 100 скарг на порушення Закону України "Про вибори Президента України". Після першого туру виборів перемогу з незначним відривом одержав В. Ющенко – голова парламентської фракції "Наша Україна". Саме між ним і чинним Прем'єр-міністром, членом Партії Регіонів В. Януковичем розгорнулася боротьба за президентську посаду.

21листопада 2004 р. відбувся другий тур виборів Президента.

Україні наростала напруженість. На знак протесту проти фальсифікації виборів на майдані Незалежності в Києві почалися масові виступи громадян. Першими на майдан прийшли кияни. Їх було кілька тисяч – студенти, робітники, інтелігенція, всі, хто хотів висловити своє незадоволення тим, як відбувалися вибори, підтримати демократичні сили. Потім до Києва приїхали десятки тисяч прихильників Ющенка, Тимошенко та інших. Вони стіною стали на захист демократії. За станом на 23 листопада 2004 р. у центрі Києва (за офіційними даними) перебувало близько 10 тис. учасників акції на підтримку кандидата в президенти В. Ющенка. Під стінами парламенту знаходилося близько 30 тис. його прихильників. Мітинги на підтримку лідера "Нашої України" відбулися в 16 регіонах України. Такої надзвичайної активності країна давно не бачила. Люди стали пліч-о-пліч, щоб сказати "ні" кучмізму. Так почалася мирна революція, яку назвали "помаранчевою" і яка формально завершилася після проведення третього туру президентських виборів присягою нового Президента України В. Ющенка 23 січня 2005 р.

27листопада 2004 р. Консорціум із проведення національного екзит-полу оприлюднив остаточні результати другого туру президентських виборів, за якими В. Ющенко набрав 53 % голосів виборців, а В. Янукович – 44 %. Як повідомили його організатори, різниця між даними Центральної виборчої комісії та результатами екзит-полу щодо набраних кандидатами голосів виборців становила близько 12 % (понад 3,5 млн голосів). Різниця голосів, отриманих В. Ющенком і В. Януковичем була 9 % (більш ніж 2,5 млн голосів). Результати різнилися на 5,5 % на користь В. Януковича (понад 1,5 млн голосів) і мінус 6,4 % щодо В. Ющенка (майже 2 млн голосів).

426

У цей же день Верховна Рада прийняла Постанову "Про політичну кризу в державі, що виникла у зв'язку з виборами Президента України", згідно з якою результати повторного голосування з виборів Президента 21 листопада 2004 р. було визнано недійсними й висловлено недовіру Центральній виборчій комісії. За таке рішення проголосувало 307 народних депутатів України з 415, зареєстрованих у сесійному залі.

1 грудня 2004 р. за участю діючого Президента України Л. Кучми, Голови Верховної Ради В. Литвина, кандидатів на пост Президента України та представників міжнародної спільноти відбулося засідання "Круглого столу", на якому розглядалося питання щодо врегулювання політичної кризи в Україні.

3 грудня 2004 р. Верховний Суд України ухвалив рішення, яким визнав дії Центральної виборчої комісії неправомірними, скасував її Постанову "Про результати виборів Президента України від 21 листопада 2004 р. та обрання Президента України" і зобов'язав ЦВК призначити повторне голосування на 26 грудня 2004 р.

Рішення Верховної Ради України щодо конституційної реформи було прийняте 8 грудня 2004 р. в умовах гострої політичної кризи.

Майже зразу після прийняття змін до Конституції України, деякі політики висловили думку щодо їхньої недосконалості. 14 квітня 2005 р. під час проведення круглого столу з представниками засобів масової інформації Прем'єр-міністр Ю. Тимошенко заявила про те, що група народних депутатів оскаржуватиме легітимність ухваленого рішення у Конституційному Суді України.

Закон України "Про внесення змін до Конституції України" набрав чинності з 1 січня 2006 р. Відтоді Україна з президентсько-парла- ментської республіки перетворилася на парламентсько-президентську. Згідно з оновленим Основним Законом термін повноважень Верховної Ради становив п'ять років. Народним депутатам заборонялося суміщати депутатський мандат з роботою в уряді. До повноважень парламенту за оновленою Конституцією було додано: призначення за поданням Президента України Прем'єр-міністра, міністра оборони та міністра закордонних справ, а за поданням Прем'єр-міністра України – членів Кабінету Міністрів, призначення та звільнення голів Антимонопольного комітету телебачення та радіомовлення, Фонду державного майна, вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра та членів уряду; призначення на посаду та звільнення з неї за поданням Президента України голови Служби безпеки України; установлення державних символів України; затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

Відповідно до конституційних змін Президент отримав право достроково припинити повноваження Верховної Ради України за наявності таких підстав: якщо протягом одного місяця не буде сформовано

427

коаліцію депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів не буде сформовано персональний склад Уряду; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не розпочнуться. Рішення про дострокове припинення повноважень парламенту Президент України приймає після консультацій з Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій.

Прийнятий документ містив чимало суперечностей, залишилися неврегульованими питання реформування систем адміністративнотериторіального поділу, органів місцевого і регіонального самоврядування, місцевих державних адміністрацій. Порядок усунення Президента з посади внаслідок імпічменту також був не до кінця визначений, що у свою чергу залишило відкритим питання подальшого перегляду положень Основного Закону.

9 лютого 2006 р. В. Ющенко у своєму посланні до Верховної Ради України знову запропонував провести черговий всенародний референдум щодо внесення змін до Конституції України. Однак згоди парламенту, яка була необхідною умовою його проведення, Президент не дістав, що фактично й зумовило новий виток політичної дискусії навколо недосконалості чинної Конституції України. Далі події розвивалися таким чином:

26 березня 2006 р. в Україні відбулися вибори до Верховної Ради, наслідком яких була внутрішня політична криза влітку того ж року.

25 травня розпочалося перше пленарне засідання Верховної Ради України п'ятого скликання. У новій Верховній Раді було сформовано п'ять депутатських фракцій: Партія регіонів – 185 депутатів, БЮТ – 129, "Наша Україна" – 80, СПУ – 33, КПУ – 21 депутат.

22 червня оприлюднено Угоду про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання (БЮТ, "Наша Україна", СПУ).

6 липня, після кількаденного блокування роботи Верховної Ради представниками Партії Регіонів і КПУ, було досягнуто компромісу між опозицією та коаліцією. Парламент продовжив роботу й на вечірньому засіданні Головою Верховної Ради України було обрано О. Мороза. За нього проголосували 238 депутатів (фракції Партії регіонів, СПУ та КПУ), а вже 11 липня у Верховній Раді України було оголошено про припинення дії "помаранчевої коаліції" та створення антикризової коаліції (Партія регіонів, СПУ, КПУ).

18 липня у Верховній Раді повторно створено антикризову коаліцію (Партія регіонів, СПУ, КПУ). БЮТ заявив про перехід в опозицію.

27 липня з ініціативи Президента В. Ющенка відбувся загальнонаціональний "круглий стіл" за участю Голови Верховної Ради О. Мороза, лідерів усіх парламентських фракцій і громадських діячів.

428

3 серпня від Президента України до парламенту надійшло подання щодо кандидатури на посаду Прем'єр-міністра. "Наша Україна" та Партія регіонів підписали меморандум про можливість створення коаліції в новому форматі. У секретаріаті Президента розпочав роботу "круглий стіл". Було складено Універсал національної єдності. Підписи під документом поставили Президент України В. Ющенко, Голова Верховної Ради України О. Мороз, Голова уряду Ю. Єхануров, лідер фракції "Наша Україна" Р. Безсмертний, керівник фракції СПУ В. Цушко та лідер фракції Партії регіонів В. Янукович. Лідер фракції КПУ П. Симоненко підписав текст Універсалу із застереженнями.

4 жовтня "Наша Україна" заявила про перехід в опозицію до урядової коаліції.

7 листопада 2006 р. глава держави підписав Указ про створення Конституційної комісії при Президентові України з метою напрацювання пропозицій стосовно змін до Основного Закону та підготовки проектів законів щодо їхньої реалізації. Водночас В. Ющенко запропонував Голові Верховної Ради О. Морозу та Прем'єр-міністру В. Януковичу визначитися з кандидатурами до складу комісії.

2. УКРАЇНСЬКА ЕКОНОМІКА: ПЕРЕХІД ВІД ПЛАНУ ДО РИНКУ

В Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. почала формуватися економіка на основі триваючих системних перетворень. За статистичними даними, десятирічний перехідний період в Україні поділяється на два чітко виражені етапи: 1990–1994 рр. – період стрімкого (прогресуючого) прискорення темпів падіння економіки; 1995–1999 рр. – період скорочення інтенсивності падіння та створення передумов виведення економіки з кризи. Уперше після 1989 р. було досягнуто реального зростання основних економічних показників. Одразу відмітимо, що ознаки економічної стабілізації з'явилися ще в 1997 р., проте вона була зірвана впливом світової економічної кризи (1997–1998 pp.) і помилками у проведенні власної грошової та фінансової політики.

Констатуючи сьогодні факт економічного зростання, треба сказати й про ті втрати, яких зазнала економіка України за десять років розбудови: валовий внутрішній продукт скоротився майже на 60 %, обсяги промислової продукції – на 48,9 %, сільського господарства – на 51,5 %; реальна заробітна плата зменшилася у 3,8 раза, а реальні виплати з пенсій – у 4 рази порівняно з аналогічними показниками 1990–1991 рр.

429

Проте найвідчутніших втрат, за офіційними даними, українська економіка зазнала в 1990–1994 рр. За цей час ВВП знизився на 46,5 %, промислове виробництво – на 40,4 %, сільське господарство – на 32,5 %. Лише в 1994 р. падіння ВВП склало 22,9 %, а промислового виробництва – 27,8 %. Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією НБУ. Інших механізмів його обслуговування не пропонувалося. Наслідком цього стала дуже висока (навіть за світовими стандартами) гіперінфляція, яка становила понад 10 тис. %. Тільки за 1994 р. валютний курс українського карбованця в доларах США знизився у 8,3 раза.

Треба визнати, що на початку трансформаційних реформ у постсоціалістичних країнах майже не існувало науково обґрунтованих

іводночас адаптованих до таких умов моделей (не кажучи вже про відпрацьовані механізми переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової), теоретичного осмислення та рецептів керування перехідними процесами.

Тому цілком зрозуміло, що весь комплекс найскладніших проблем системних перетворень доводилося вирішувати без належного наукового та експериментального забезпечення, що призвело до численних помилок і прорахунків у здійсненні управлінських рішень.

Перехідний період характеризувався цілою низкою об'єктивних трансформаційних складнощів, це:

–економічний спад, пов'язаний з модернізаційними процесами – радикальним оновленням усіх сфер суспільного життя та утвердженням основ сучасної ринкової економіки, відкритого демократичного суспільства;

–руйнування двох величезних геополітичних об'єднань – СРСР

іРади Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), що призвело до обвального розриву економічних зв'язків;

–системна криза народного господарства СРСР, яка повною мірою виявила себе вже в 70-ті рр. і постійно поглиблювалася до його розпаду;

–успадкована від старої системи глибока структурна деформованість економіки України, в якій домінували затратні, ресурсомісткі та екологічно шкідливі підприємства; панувала доведена до безглуздя мілітаризація виробництва;

–технологічна криза, застаріла (морально та фізично) техніко-техно- логічна база, енергетична криза, спричинена карколомним зростанням цін на енергоресурси, а також надмірно енерговитратним характером виробничого потенціалу;

–надзвичайна складність екологічної ситуації, великою мірою зумовлена Чорнобильською катастрофою.

Складність економічних завдань примножувалася й іншою, не менш значущою обставиною: тривалістю процесу створення системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплек-

430