book_ukr

Національно-демократичну течію представляла Українська республіканська партія (УРП), яка була проголошена у квітні 1989 р. (голова – народний депутат УРСР Л. Лук'яненко. У прийнятій програмі партія чітко висловлювалася за створення незалежної соборної держави – неодмінної умови політичного, економічного і культурного відродження України. Було визнано за необхідне підготувати нову конституцію України, ввести республіканське громадянство, забезпечити розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову.

Близька за змістом до програми УРП була програма Української християнсько-демократичної партії (УХДП), установчий з'їзд якої відбувся у квітні 1990 р. Майбутню державність України вона пов'я- зувала з досягненням політичної незалежності, економічної самостійності та ліквідацією тоталітаризму. Наголошувалося на необхідності відновлення національної символіки й надання українській мові статусу державної. Центральним пунктом програми УХДП було релігійне питання. Його вирішення пов'язувалося з необхідністю повної реабілітації релігії, надання рівних прав християнським церквам.

У червні 1990р. була створена Українська селянсько-демократична партія (УСДП). Головною її метою проголошувалася побудова самостійної правової Української народної держави, в якій влада обмежувалася конституційним устроєм, рамками парламентаризму, впливом засобів масової інформації, відсутністю цензури з боку партійних і державних структур. В економічній сфері партія виступала за економічну самостійність, запровадження ринкових відносин в усіх галузях народного господарства України. Першочерговим завданням партія вважала захист соціально-політичних інтересів селянства.

На правому фланзі багатопартійності в Україні перебувала Українська народно-демократична партія (УНДП), створена влітку 1990 р. Основною програмною установкою організації було розгортання діяльності незалежних громадянських комітетів, які повинні були визначати подальшу долю держави.

Ліберально-демократичний спектр багатопартійності в Україні був представлений декількома партіями – Демократичною партією України (ДемПУ), Українською ліберально-демократичною партією (УЛДПУ), Соціал-демократичною партією України (СДПУ), Об'єднаною соціалдемократичною партією України (ОСДПУ), Партією демократичного відродження України (ПДВУ), Партією зелених України.

Демократичну партію України було засновано у грудні 1990 р. У програмних документах ДемПУ зазначалося, що у своїй діяльності вона виходить з пріоритету прав людини. Партія виступала за формування правової держави, поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. ДемПУ наголошувала на необхідності свободи економічної діяльності, рівноправності усіх форм власності, ринкових відносин,

411

вільного розвитку всіх національностей і етнічних груп, що проживають в Україні. Особливо відзначалося, що здійснення цих завдань можливе в умовах державної незалежності України.

Учервні 1990 р. відбувся установчий з'їзд УЛДПУ. Головною метою своєї діяльності ліберали вбачали в забезпеченні прав та свобод людини, захисті особистості й сім'ї, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва, деполітизації та деідеологізації в економічній, науковій і культурній сферах. Вони виступали за створення вільної й незалежної Української республіки, яка на основі позитивного рішення референдуму може заключати конфедеративні договори

зіншими республіками.

Утравні 1990 р. було проголошено утворення двох партій – Соціалдемократичної партії України (СДПУ) та Об'єднаної соціал-демокра- тичної партії (ОСДПУ). Своєю метою СДПУ проголошувала цивілізоване, вільне, демократичне, економічно ефективне та екологічно чисте людське суспільство. Одним із принципових програмних положень було відновлення незалежної демократичної Української держави з гарантуванням громадянських прав відповідно до Загальної декларації прав людини.

ОСДПУ базувала свою діяльність на принципах демократичного соціалізму в тому розумінні, яке прийняте світовою соціал-демокра- тією. В економічній сфері об'єднані соціал-демократи визнавали співіснування всіх форм власності, але за наявності державного регулювання у межах обов'язкового соціального захисту населення.

Особливе місце в суспільно-політичному житті республіки посіла Партія зелених України (ПЗУ), проголошена у вересні 1990 р. ПЗУ своєю метою визначила відродження та захист природного довкілля

ілюдини від згубної дії техногенних та інших руйнівних факторів, заборону ядерної енергетики. Вона мала за мету побудову вільної, суверенної, демократичної держави, Республіки Україна, формування в ній Уряду народної довіри шляхом парламентських і ненасильницьких громадських дій, самостійно чи в коаліції з іншими партіями демократичного спрямування.

Угрудні 1990 р. було утворено Партію демократичного відродження України (ПДВУ). Основною її метою виголошувалася реалізація в республіці принципу суверенності особи та прав людини, розбудова демократичної держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян. Бажаною формою державного устрою України визначалася федерація земель з автономією Криму, президентською владою та двопалатним парламентом. Розпад СРСР партія вважала необоротним виявом історичної необхідності.

Істотний вплив на політичне життя республіки мала комуністична (соціалістична) течія. Вона була представлена Комуністичною партією України (КПУ) та іншими нечисленними організаційними структурами. Їх об'єднувала прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суве-

412

ренної України, але обов'язково у складі оновленого Радянського Союзу, а також переконання необхідності остаточної побудови соціалізму. Проте в умовах загострення кризи в суспільстві партія поступово втрачала свої позиції – більшість комуністів або демонстрували свою пасивність, або просто залишали її лави.

Консервативний курс ЦК КПУ, неспроможність ураховувати політичну ситуацію в республіці та втрата партією авторитету серед населення виявилися в серпні 1991 р. під час антидержавного заколоту в Москві. Керівництво ЦК практично не виступило проти антиконституційних дій заколотників. Цей факт викликав загальне обурення трудящих. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України тимчасово призупинила діяльність КПУ, а 30 серпня видала Указ "Про заборону діяльності Компартії України".

У жовтні цього ж року відбувся установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ). Наголошувалося, що вона не є правонаступницею КПУ. Метою створення партії проголошувалася боротьба за соціальний захист трудящих, а її діяльність мала ґрунтуватися на ідеях "очищеного марксизму-ленінізму". У боротьбі за владу передбачався лише парламентський і конституційний шлях.

4. СУВЕРЕНІЗАЦІЯ УРСР.

СПРОБИ ДЕРЖАВНОГО ПЕРЕВОРОТУ В СРСР. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Аварія на Чорнобильській АЕС, провал економічної реформи 1987р., активізація неформальних об'єднань та партій, опозиційних КПУ, погіршення матеріального становища трудящих надали особливої гостроти морально-політичній ситуації в суспільстві. Але комуністи- чно-радянська верхівка в Москві не збиралася здавати свої позиції. Про це свідчила проголошена на ХІХ Всесоюзній партійній конференції політична реформа, мета якої полягала в розширенні повноважень Рад. Представницька система ставала дворівневою: З'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР. Вона повинна була стати постійно діючим законодавчим органом. Зберігалася керівна роль КПРС у роботі цих органів.

Верховна Рада СРСР прийняла "Закон СРСР про вибори народних депутатів". У ньому вказувалось на те, що кількість висунутих на одне місце кандидатів не обмежувалось. Але депутатів могли обирати не тільки в територіальних округах, а й окремо від громадських організацій (КПРС, профспілки, комсомол, ветеранські організації, жіночі

413

ради тощо), які контролювалися правлячою партією. До того ж, напередодні виборів, на окружних зборах можна було відхилити опозиційного кандидата, невигідного офіційній владі.

Укінці березня 1989 р. після напруженої передвиборної агітації відбулися вибори народних депутатів. В Україні в голосуванні взяли участь 34,7 млн людей, а депутатський корпус від республіки становив 231 особи. Серед них було 87,8 % комуністів. Проте багатьох фу- нкціонерів-членів КПРС, які обіймали високі посади, виборці провалили. Завдяки активним діям опозиції депутатами стали деякі активісти Руху, письменники, журналісти, викладачі вищих навчальних закладів. Вони брали активну участь у роботі І з'їзду народних депутатів СРСР, який відкрився в травні 1989 р.

Виборчий процес 1989 р. став могутнім каталізатором суспільного розвитку в республіці. Опозиційні сили розгорнули кампанію проти Закону, який допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. Цю роботу координував Республіканський депутатський клуб. Восени 1989р. були внесені важливі поправки до закону про вибори у Верховну Раду УРСР та в місцеві ради. Передбачались прямі і рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням якої завгодно кількості кандидатів у депутати на одне місце, свободою обговорення їх виборчих програм, з можливістю реального контролю громадськістю за підрахунками голосів.

Перед виборами 43 неформальні організації та групи на чолі з Народним Рухом України сформували опозиційний Демократичний блок.

Уйого виборчому маніфесті були проголошені рухівські положення про необхідність досягнення реального політичного та економічного суверенітету республіки, про створення багатопартійної системи, про досягнення рівноправності всіх форм власності, необхідність розробки нової конституції, забезпечення відродження українського народу і національних меншин, про реальну свободу віросповідань.

Уберезні 1990 р. позачерговий ІІІ з'їзд народних депутатів СРСР обрав президентом країни М. Горбачова. У цьому ж місяці відбулися вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад. У виборах узяли участь 85 % від загальної кількості виборців. Переважну кількість мандатів до Верховної Ради УРСР отримали члени КПРС – 85 %. 52 % комуністів було обрано до місцевих рад. Демократичний блок зазнав поразки. Але народними обранцями не стала значна частина високопоставленої партійно-державної номенклатури.

15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада республіки почала свою роботу в парламентському режимі (сесія тривала не 1–2 дні, а 60 робочих днів). Уже на початку засідань сесії утворилося два блоки депутатів – парламентська комуністична більшість ("За ра-

414

дянську суверенну Україну") на чолі з О. Морозом і опозиція (Народна Рада) на чолі з І. Юхновським. Робота Верховної Ради транслювалась по радіо і телебаченню та жваво обговорювалась в суспільстві.

Першою серйозною пробою сил, які займали протилежні політичні позиції у Верховній Раді, були вибори її керівництва. Як і очікувалося, головою парламенту було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Перемогу в боротьбі за посаду першого заступника Голови Верховної Ради отримав І. Плющ, ще одним заступником став В. Гриньов. Компартійно-радянська більшість не допустила обрання на цю посаду І. Юхновського. Проте лідери опозиції очолили 7 із 23 парламентських комісій.

За час першої сесії Верховної Ради УРСР головною для народних депутатів стала робота над підготовкою Декларації про державний суверенітет України. Першою серед радянських республік такий документ у листопаді 1988 р. прийняла Верховна Рада Естонії та 12 червня 1990 р. – Литви і Латвії. Декларацію про Державний суверенітет проголосила Верховна Рада Російської Федерації.

Ідея створення суверенної української держави підтримувалася опозиційними силами, схвалювалася трудящими республіки. Цю проблему змушений був розглядати й ЦК КПУ. За цих обставин наприкінці червня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет України. Обговорення основного та шести альтернативних проектів було бурхливим і тривало понад півмісяця. Важливим фактором впливу на події в сесійній залі стала нескінченна хвиля мітингів під стінами парламенту, страйк шахтарів у 1990 р.

За таких обставин 16 липня 1990 р. абсолютною більшістю народних депутатів Верховної Ради УРСР було схвалено Декларацію про державний суверенітет України. У цьому документі державний суверенітет республіки України визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторкáнною. Давалися пояснення щодо економічної самостійності України, забезпечення національно-культурного відродження українського народу та національних меншин, створення власних збройних сил і органів державної безпеки.

Після прийняття Декларації ключовою подією стало обрання нового голови Верховної Ради УРСР. Із 27 претендентів 18 липня 1990 р. на цю посаду було обрано представника партійно-державної номенклатури Л. Кравчука. За нього проголосувало 239 депутатів, що дало підставу в подальшому називати комуністичну більшість у парламенті "групою 239".

Політична ситуація в республіці восени 1990 р. була дуже гострою, про що свідчить голодування студентів у Києві (2–17 жовтня 1991 р.). Вони висунули політичні вимоги до верховного законодавчого органу

415

України. Верховна Рада змушена була їх розглянути і прийняти конкретні рішення. Ішлося про проведення нових виборів до Верховної Ради, про військову службу громадян України винятково в республіці, про націоналізацію майна КПРС і ВЛКСМ. Однак реального результату студенти досягли тільки в одному пункті вимог – відставці голови Ради Міністрів УРСР В. Масола.

Зазначені та інші події дали новий імпульс діяльності Верховної Ради. У жовтні 1990 р. прийнято закон про зміни й доповнення до Конституції УРСР. Ним скасовувалася ст. 6 про керівну роль Комуністичної партії, закріплювалися основи діяльності різних політичних партій, проголошувалося верховенство законів республіки на території України.

Комуністично-радянське керівництво в Москві за всяку ціну намагалося зберегти унітарним СРСР. Було висунуто ідею прийняття нового Союзного договору. Його проект був опублікований у пресі в листопаді 1990р . У ньому, з одного боку, кожна республіка проголошувалась суверенною державою, яка має всю повноту влади на своїй території. З іншого боку, майже всі пункти проекту, що визначали повноваження Союзу, вступали в суперечність з положеннями про державний суверенітет республіки.

Дебати в сесійній залі Верховної Ради УРСР у грудні 1990 р. з приводу цього документа висвітили досить широку розбіжність позицій депутатів – від повної його підтримки до рішучого спростування ідеї входження України в будь-які політичні союзи. Останню крапку в цій дискусії поставив Голова Верховної Ради Л. Кравчук. Він наголосив, що Україна може брати участь у переговорах з підготовки проекту договору на основі Декларації про державний суверенітет України.

На початку 1990 р. на політичну ситуацію в країні вплинули криваві події у Вільнюсі. Вони були результатом застосування збройної сили союзним центром проти литовського народу й викликали бурхливу реакцію в суспільстві. Керівництво КПУ сприйняло їх як практичну реалізацію вказівок Москви про наведення "законності й порядку" і виправдовувало дії союзних керівників. Однак Верховна Рада УРСР оприлюднила заяву, в якій засудила насильницькі дії проти литовської національної державності. Було запропоновано подібні протиріччя вирішувати виключно мирними, політичними методами.

Події в Литві надали особливої гостроти процесу обговорення долі майбутнього Союзу. 17 березня 1991 р. З цього приводу по всій території Союзу мав відбутися референдум. Трудящі повинні були визначитися щодо необхідності збереження Союзу РСР як федерації рівноправних суверенних республік. Верховна Рада України включила в бюлетень для голосування ще й питання про згоду громадян республіки бути у складі союзної держави на засадах суверенітету України.

У день референдуму в республіці у голосуванні взяли участь 83,5 % внесених до списків виборців. На перше питання (про збереження Союзу), "так" відповіли 70,2 %, на друге (про входження України до

416

Союзу на основі Декларації про державний суверенітет республіки) – 80,2 % громадян. Отже, парламент України залучився підтримкою народу, який виявив бажання бачити республіку суверенною.

Після референдуму М. Горбачову потрібно було якомога швидше знайти компромісну форму нового Союзного договору та його термінового укладення. Але для обговорення та схвалення цього документа у Верховних Радах республік було відведено лише один день у липні 1991 р.

Таке ставлення до доленосного договору, а також його зміст викликали бурхливу реакцію в парламенті України. Опозиція констатувала, що запропонований проект Союзного договору є "імперський", це "зразок лицемірства і обману". Так зневажати думку республік могли в сталінські часи. Урешті Верховна Рада УРСР прийняла ухвалу про більш ретельне і детальне обговорення проекту й повернення до його розгляду у вересні 1991 р.

Паралельно в Україні розгортався конституційний процес. У жовтні 1990 р. було утворено Конституційну комісію, яка підготувала концепцію нової Конституції. Модель нового Основного Закону УРСР стверджувала закріплення ідеї народного суверенітету, реально обстоювала права, свободи, матеріальні блага людей. Уперше зазначалося про принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу

ісудову. Однак після тривалих дискусій було вирішено продовжити роботу над проектом Конституції з метою доопрацювання та врахування висловлених зауважень.

Тоді лише окремі ідеї та положення концепції нової Конституції знайшли практичне втілення. У липні 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закони "Про заснування поста Президента Української РСР

івнесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР", "Про Президента Української РСР", "Про вибори Президента Української РСР". Ними передбачалося створення владних структур у формі змішаної парламентсько-президентської республіки із сильною законодавчою і виконавчою владою. Значні повноваження надавалися Президенту республіки. Його укази ставали обов'язковими для виконання.

Проте наступні бурхливі події в Москві, а потім у Києві призупинили законотворчу діяльність владних структур у республіці. У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співробітники М. Горбачова, якого в березні 1990 р. було обрано президентом СРСР, ізолювали його на кримській дачі. Це була спроба взяти всю повноту влади у свої руки. Їхня мета полягала у припиненні процесу демократизації в усіх ланках суспільного життя, поверненні країни до становища, яке існувало до 1985 р. Створений ними Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) заявив про себе як єдиний легітимний орган влади в СРСР.

417

Проте наступ змовників наштовхнувся на опір народу. Його підтримав президент Російської Федерації Б. Єльцин. Він тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР.

Основні події в Україні розгорталися в Києві. Уранці 19 серпня 1991 р. до столиці прибув генерал В. Варенников, командувач сухопутних військ СРСР. Він попередив Л. Кравчука, що спроби невиконання наказів ДКНС призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Справді, навколо Києва дислокувалися військові частини піхоти, десантників, штурмовиків, авіації. У такій ситуації Л. Кравчук зайняв обережну позицію, а 20 серпня після дводенного засідання було прийнято заяву Президії Верховної Ради України.

Уній дії постанов ДКНС на території республіки не визнавалися. Намагання московських заколотників кинути країну в прірву

минулого викликало обурення і протест опозиційних сил України. Уже 19 серпня в деяких містах республіки відбулися мітинги проти запровадження надзвичайного стану та ДКНС. Лунали заклики розпочати всеукраїнську акцію громадянської непокори, а 21 серпня провести загальний політичний страйк. Заявлено про об'єднання всіх політичних сил демократичного спрямування в коаліцію "Незалежна демократична Україна". Тоді широкому загалу ще не було відомо, що ЦК КПУ надіслав обкомам партії таємну шифрограму про підтримку дій ДКНС.

Після незграбної спроби заколотників у ніч на 21 серпня 1991 р. оволодіти "Білим домом" у Москві заколот зазнав поразки. 22 серпня Президія Верховної Ради України прийняла рішення про скликання позачергової сесії українського парламенту. Того ж дня політбюро ЦК КПУ ухвалив спеціальну заяву, в якій заднім числом засудив авантюрну спробу антидержавного перевороту.

Увечері 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. У цьому історичному документі було урочисто проголошено незалежність України, створення самостійної Української держави. Її територія визнавалась неподільною і недоторканною, а на її території мають чинність виключно Конституція і закони України. Одночасно з виборами Президента країни, призначеними на 1 грудня 1991 р., мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності.

Прийняття українським парламентом Акта про незалежність України поклало початок радикальним змінам у житті суспільства – остаточному краху командної системи, розвалу СРСР, новому етапу вітчизняної історії, вступу республіки на шлях самостійного державотворення, залучення до цього процесу населення, радикальним економічним перетворенням, розвитку багатопартійності. 24 серпня 1991 р. стало для нашої держави своєрідним рубежем між радянським минулим і початком самостійного розвитку.

418

Контрольні запитання

1.Чим була зумовлена потреба в перебудові? Які особливості цього процесу в Україні?

2.Чому економічна реформа 1987 р. в СРСР не змогла поліпшити життєвий рівень трудящих?

3.Які можна навести приклади, що свідчать про зростання політичної активності народу

вдобу перебудови?

4.Чого домагалися у своїй діяльності неформальні об'єднання? Які політичні партії утворилися в Україні за час перебудови?

5.Як зустріли в Україні звістку про події заколотників у Москві 19 серпня 1991 р.?

6.Як можна оцінити Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.?

419

Лекція 25

УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ: ВАЖКИЙ ШЛЯХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

План лекції

1.Створення системи державної влади та конституційний процес.

2.Українська економіка: перехід від плану до ринку.

3.Україна на міжнародній арені.

1.СТВОРЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

ЙКОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС

Українське державотворення розпочалося ще в радянську добу й фактичне становлення державних інститутів було започатковано саме в той час. Зокрема, формування Збройних Сил України розпочалося ще відповідно до Постанови Верховної Ради від 24 серпня 1991 р. "Про утворення Міністерства оборони України", у жовтні 1991 р. Верховною Радою було прийнято Концепцію оборони та розбудови Збройних Сил України. Наступним кроком стало прийняття парламентом закону "Про Збройні Сили України" 6 грудня 1991 р. А вже після цього продовженням інституціалізації української армії став Закон України "Про загальновійськовий обов'язок і військову службу" та Указ Президента України від 5 квітня 1992 р. щодо підпорядкування Міністерству оборони України всіх військових формувань на її території. І нарешті, у жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла воєнну доктрину держави, згідно з якою вона (держава) отримувала позаблоковий статус, мала оборонний характер.

Важливим елементом, ознакою державності є наявність власних кордонів і відповідних служб, що несуть відповідальність за їхню недоторканість і впорядкування. У листопаді 1991 р. парламентом України були прийняті Закони "Про державний кордон України" та "Про прикордонні війська України". Крім того, Указом Президента України "Про утворення Державного митного комітету України" від

420