book_ukr

Слід зазначити, що перебудова в Україні тривалий час розгорталася на основі розроблених у Москві моделей. Проти цього не виступало політичне керівництво республіки. Її економіка залежала від союзного центру. Компартія України була складовою частиною КПРС і слухняно виконувала її вказівки. Тому ні про яку ініціативу, а тим більше "вольності" у трактуванні реформ та їхньому практичному здійсненні не могло бути мови. Та й опозиційні сили в республіці на початковому етапі перебудови були ще погано зорганізовані.

Ситуація суттєво змінилася на краще після виборів народних депутатів до Верховної та місцевих Рад (березень 1990 р.). Виникли нові політичні фактори, що мали специфічне, національне забарвлення,

ісприяли посиленню громадянської активності трудящих.

2.ЕКОНОМІЧНА КРИЗА

ПЕРЕБУДОВНОГО ПЕРІОДУ В УКРАЇНІ. ПОГІРШЕННЯ ЖИТТЄВОГО РІВНЯ НАСЕЛЕННЯ РЕСПУБЛІКИ

Одним із ключових елементів перебудови було прискорення соці- ально-економічного розвитку країни. Проте в його практичній реалізації компартійне й радянське керівництво не враховувало досвід і здобутки західної цивілізації, та й свої власні – доби хрущовської "відлиги". Владні структури СРСР діяли традиційними засобами й методами. У керівників усіх рівнів перебудова пов'язувалася з елементарним наведенням порядку, зміцненням дисципліни в трудових колективах, підвищенням відповідальності кадрів за виконання службових обов'язків.

Така робота дала певний позитивний ефект. У 1985–1986 рр. темпи приросту промислової продукції в Україні були вищими, ніж у попередні роки, таке саме зростання намічалося і в сільському господарстві республіки. Загалом тенденція поліпшення економічних показників була загальнодержавною. Вона зміцнювала у керівництва утопічні надії щодо правильності обраних засобів перетворень, їхнє успішне впровадження в життя. А тому партійні та державні діячі вважали, що змінювати командний стиль управління народним господарством немає потреби.

Вважалося, що досить застосувати силові важелі щодо подолання негативних явищ у житті суспільства, і справа набуде позитивних зрушень. Особливу тривогу тоді викликало таке суспільне явище, як алкоголізм і його наслідки. Це була насправді серйозна соціальна

401

й економічна проблема. Пияцтво негативно позначалося на якісних показниках виробництва, приводило до моральної та фізичної деградації сотень тисяч людей. Проте боротьба з цим загальносоюзним лихом велась непродумано й бездарно, що викликало глухе незадоволення різних верств населення, вселяло невпевненість щодо правильності курсу перебудови, сумніви в його здійсненні.

Невдачею закінчився намір ЦК КПРС у 1986 р. посилити боротьбу з нетрудовими доходами. Вважалося, що їх отримували приватні підприємства. Вони не були зареєстрованими державою, це був сектор тіньової економіки і, звичайно, не сплачували податки. Переслідувалися люди, які пропонували населенню різноманітні послуги у сфері побуту, постачанні товарами першої необхідності.

Того ж року Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про індивідуальну трудову діяльність". Людям, які об'єднувалися в кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність у сфері послуг та громадського харчування. Межі приватного сектора охоплювали виробництво трьох десятків видів товарів і послуг. Доходи тих, хто відкривав свій бізнес, обкладалися 65-відсотковим податком і контролювалися директивними органами держави.

Проте кооперативний рух не надав економіці потужного імпульсу. Кооперативи не стали реальним конкурентом державного виробничого сектора, не зіграли помітної ролі в насиченні ринку товарами народного споживання. Вони зосередили свою діяльність переважно в торгово-посередницькій сфері й орієнтувалися передусім на створення та примноження капіталу приватних осіб. До того ж, у деяких кооперативах "відмивалися" доходи тіньової економіки, яку держава не здатна була подолати.

Уповільнення перебудови, перші симптоми кризи вже дали про себе знати на початку 1987 р. М. Горбачов і його команда зрозуміли, що традиційними методами припинити спад економіки не вдасться. Започаткована в червні 1987 р. на Пленумі ЦК КПРС економічна реформа була першою спробою надати державним підприємствам можливість самостійного господарювання. Ступінь їхньої свободи визначалася трьома складовими: самостійність, самоуправління, самофінансування.

У цьому ж місяці Верховна Рада СРСР затвердила Закон "Про державне підприємство". Підприємства отримали право самостійно планувати виробничу діяльність у запроваджених ними межах, укладати контракти зі своїми постачальниками і споживачами, установлювати прямі зв'язки з іншими підприємствами. У деяких галузях навіть дозволялося встановлювати контакти з іноземними партнерами.

402

В Україні перебудова управління економікою набула значних обертів. Було скасовано велику кількість республіканських установ, їхні уповноваження передано місцевим органам влади, ліквідовано деякі міністерства, укрупнено ряд підприємств, цехів, дільниць. Упроваджувалися орендні відносини, створювалися асоціації, концерни, малі та спільні з іноземними фірмами підприємства. На споживчому ринку з'явилися кооперативи.

Однак спрацьовувала апробована радянською владою не одним десятком років структура економіки УРСР. Пристосована до обслуговування центру, українська промисловість, яка на 60 % складалась із галузей важкої промисловості, майже повністю залежала від фінансування з Москви. Союзні органи розробляли виробничі плани для підприємств і розпоряджалися випущеною продукцією.

Ситуація ускладнювалася наявністю в республіці величезного монстра – воєнно-промислового комплексу. На його потреби працювало дві третини українського науково-технічного потенціалу. А такі галузі економіки України, як легка й харчова промисловість занепадали. Не вистачало капіталовкладень на нове будівництво, реконструкцію старих підприємств, що прискорювало моральне й фізичне старіння промислового потенціалу УРСР. Як і за часів брежнєвського "застою", центр звертав першочергову увагу на розвиток російських регіонів, передусім Сибіру й Далекого Сходу.

Слід зазначити, що на тлі загальносоюзних показників економічного розвитку ситуація в Україні була дещо кращою. Так, у першому півріччі 1990 р. збільшився національний валовий продукт, національний дохід, обсяг промислової продукції, зросла продуктивність праці порівняно з 1989 р. Незважаючи на це, негативні тенденції посилювались, ціни на більшість товарів народного споживання та послуг для населення зростали. Крім того, існував дефіцит на велику групу товарів.

Реформа управління економікою не діяла в межах окремих підприємств. Вони отримали самостійність, але стали ухилятися від виробництва невигідної їм продукції. Знецінювався карбованець, поширився натуральний, так званий бартерний обмін. Підприємства відмовлялись одержувати гроші за свою продукцію. Вони відправляли її насамперед туди, звідки можна було отримати сировину, матеріали, енергоносії, якими й розраховувалися з боргами.

У роки перебудови було зроблено спробу вдосконалити колгоспнорадгоспну систему в сільському господарстві, яка існувала вже декілька десятиліть. Держагропром СРСР жорстко контролював із Москви виробництво сільськогосподарської продукції. Адже продовольча проблема у країні дедалі загострювалася, що викликало масове незадоволення населення.

403

Тому в 1988 р. було вирішено створити умови для розвитку приватного підприємництва в сільському господарстві. Нове положення про колективне господарство дозволяло існування орендних відносин. Це означало, що окремим сім'ям надавалося право брати землю в оренду (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на свій розсуд.

Мало хто з колгоспників зважився взяти землю в оренду. Адже для вирощування якісної продукції та її вигідної реалізації потрібно мати сучасну сільськогосподарську техніку, мінеральні добрива, а також гроші, щоб їх придбати. Для цього необхідною була система банківського кредитування (під невеликий відсоток). А такої інфраструктури держава не забезпечувала. Крім того, переважна більшість селян негативно ставилася до орендарів і підтримувала місцеву адміністрацію та керівників колгоспів і радгоспів у гальмуванні фермерського руху.

Командна економіка не могла забезпечити належного життєвого рівня населення. За рівнем споживання товарів і послуг на одну людину економічна криза відкинула СРСР наприкінці 80-х рр. ХХ ст. на 77 місце у світі. В Україні виник гострий дефіцит продовольчих товарів, хоча слід відмітити, що забезпечення продуктами харчування було кращим, ніж у інших регіонах країни. З осені 1990 р. у республіці продаж промислових і продовольчих товарів провадився тільки за картками споживача з відривними талонами. Деякі товари розподілялися серед населення за місцем роботи.

Знецінення карбованця призвело до істотного падіння реальної заробітної платні, стипендій і пенсій, які до того ж виплачувалися нерегулярно. Проте ЦК КПРС із жовтня 1989 р. ухвалив підвищити заробітну платню штатним працівникам партійного апарату. Це саме зробили для своїх співробітників радянські, профспілкові та комсомольські органи. Така турбота владних структур про своїх громадян спричинила загальне обурення в суспільстві.

Україна мала могутній індустріальний, агропромисловий і науковотехнічний потенціал для свого розвитку без директивного втручання Москви. Розташована в центрі Європи держава з 52-мільйонним населенням, територія якої становила лише 2,7 % від загальносоюзної, населення – 18 %, а основні виробничі фонди – 15 %, виробляла 18 % від усього обсягу союзної промисловості та 22 % – сільськогосподарської продукції. Але без економічного суверенітету УРСР не могла використати ці суттєві переваги й досягти позитивних зрушень в усіх галузях народного господарства.

Тому надзвичайно важливим було прийняття в серпні 1990 р. Верховною Радою УРСР Закону "Про економічну самостійність". Цей документ проголошував самостійність республіки у визначенні економічного розвитку та перехід до ринкової системи господарювання. Її основою є приватна власність у різних формах і методах господарської діяльності.

404

3. ЗМІНИ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. ЗРОСТАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

Політичне керівництво СРСР у період перебудови використовувало термін "гласність". Радянські люди отримали можливість реально оцінювати гострі проблеми суспільного життя, які ставали відкритими. Гласність підривала у населення сліпу віру до друкованого або проголошеного слова, давала змогу виробляти власні судження та позбавлятися ідеологічних, комуністичних догм, які закладалися у свідомість не одного покоління трудящих. Але, як потім з'ясувалося, така свобода була дозованою. На ХІХ конференції КПРС у липні 1988 р. було продекларовано, що "гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини".

Першим серйозним випробуванням гласності стала катастрофа на Чорнобильській АЕС, яка сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. Відбулося масштабне радіоактивне забруднення біосфери Землі, в епіцентрі якого опинилася Україна, Білорусія та частина Росії. Від цього лиха постраждали люди на 1/12 території республіки. До зони обов'язкового відселення потрапили 92, а до зони добровільного – 835 населених пунктів. Постійному радіологічному контролю підлягали понад 1000 міст і сіл. Прямі витрати на ліквідацію наслідків аварії становили понад 20 млрд. крб.

Проте певний час засоби масової інформації подавали заспокійливі заяви керівництва республіки. У Києві було проведено традиційну масову першотравневу демонстрацію, хоча рівень радіації в місті загрозливо зростав. Про небезпеку радіоактивних викидів для здоро- в'я населення було попереджено лише на дев'ятий день після вибуху.

Але завдяки гласності масштаби Чорнобильської аварії стали відомі широкому загалу. Ця планетарна катастрофа досить швидко з економічної та технологічної проблеми перетворилася на потужний політичний фактор. Його значення для подальших подій у суспільстві важко переоцінити. Чорнобиль реально показав населенню республіки принизливість і небезпеку залежності від московського центру. Розпочався процес глибоких змін у свідомості людей, виникло переконання в необхідності радикальних змін у суспільстві.

Протягом короткого терміну Чорнобиль перетворився на зрозумілий для всіх образ-символ. Усе наполегливіше громадяни, стурбовані долею України, порушують питання про "духовний Чорнобиль", "мовний Чорнобиль", коли обговорювалися проблеми української мови та тотальної русифікації суспільства. Адже у той час українською мовою читалося не більше 5 % лекцій у вищих навчальних закладах. У Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові та Чернігові в 1988/89 навчаль-

405

ному році не залишилось жодної школи з викладанням усіх предметів українською мовою. У школах республіки нею навчалася лише половина загальної чисельності учнів.

Уперше публічно проблему конституційного захисту та відновлення прав і позицій української мови було порушено в червні 1986 р. на ІХ з'їзді письменників України О. Гончаром та І. Драчем, а потім на пленумах правління СПУ. Наростаюча активність громадськості, яка підтримувала позицію письменників у справі порятунку рідної мови, змусила ЦК Компартії України в липні 1987 р. визнати правомірність їхньої тривоги. Але було висловлено застереження щодо вимог оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання.

Урешті-решт під тиском громадськості та соціально-політичних обставин Верховна Рада УРСР у жовтні 1989 р. прийняла закон "Про мови в Українській РСР". Цим документом було закріплено державний статус української мови, гарантовано розширення сфери її функціонування та визнано рівноправність мов усіх народів, які мешкали на території республіки. Проте в основному його положення залишилися не реалізованими. Не було передбачено реального контролю за впровадженням Закону та його бюджетного фінансування.

Зовсім іншими були результати перебудови у сфері забезпечення свободи слова. Тут гласність швидко вирвалася з тих рамок, які були запропоновані реформаторами. Вона набула характеру незалежного від командних вказівок і директив владних структур. Найповніше та реально це проявлялося у розкритті "білих плям" в історії України, серед них – визвольні змагання 1917–1920 рр., трагічні картини колективізації, суперечливий характер подій 20–30-х рр. ХХ ст., сталінські репресії тощо.

Найбільше вразила людей інформація про голодомор 1932–1933 рр.

вУкраїні. У 1982–1983 рр. українцям Канади і США вперше вдалося привернути увагу світової громадськості до розправи Сталіна та його оточення з мільйонами українських селян, яких силою заганяли до колгоспів. У 1986 р. Конгрес США створив спеціальну комісію для розгляду питання голодомору в Україні. Та незважаючи на те, що цим питанням зацікавилася світова спільнота, у Радянському Союзі державні керівники про цей факт не згадували. Навіть відомий своїми демократичними поглядами М. Горбачов, виступаючи в 1987 р. на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю Жовтневої революції, не сказав жодного слова про трагедію 1932–1933 рр. Лише Перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицький у грудні того ж року

вдоповіді з нагоди 70-річчя проголошення УРСР торкнувся даної проблеми, проте заявив, що голод у республіці був спричинений лише неврожаєм.

406

Визнання голодомору 1932–1933 рр. як факту в офіційній доповіді означало зняття заборони говорити про цю трагедію. У результаті активного вивчення та осмислення архівних документів вітчизняні вчені в 1990 р. в центральному компартійному видавництві "Політвидав України" надрукували збірник документів і матеріалів під назвою "Голод 1932–1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів". Він розкривав механізм організованого Москвою терору, від якого загинули мільйони українських селян.

Складовою частиною ліквідації "білих плям" була реабілітація осіб, необґрунтовано репресованих у 30–50-ті рр. ХХ ст. Вона бере свій початок ще з рішень ХХ з'їзду КПРС. Перебудова відкрила нову сторінку в цьому процесі. У 1987 р. було утворено комісію політбюро ЦК Компартії України. Аналогічні комісії розпочали роботу при обкомах партії, а також у Верховній Раді УРСР і місцевих радах. Вони мали на меті сприяти забезпеченню прав та інтересів реабілітованих, створенню пам'ятників жертвам репресій, а також утриманню в належному стані їхніх поховань.

Проте процес реабілітації в Україні розпочався суперечливо і неоднозначно. Республіканська прокуратура була завалена слідчими справами. Вони мали перспективу чекати свого розгляду десятки років. Виправдання постраждалих від сталінського терору свідомо гальмувалося партійними керівниками.

Особливої гостроти в роки перебудови набуло релігійне питання. У середині 80-х рр. ХХ ст. всі церковні громади, які існували в Україні, представляли Російську православну церкву (РПЦ). Вона мала досить розвинуту мережу громад, половина яких знаходилася в західних областях. Парафії цього регіону республіки вона отримала після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви. В Україні РПЦ потрібна була тодішньому режиму як один із чинників русифікації населення.

В умовах гласності розпочався рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УКЦ). Його підтримав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. Він звернувся до М. Горбачова в червні 1988 р. з відповідним листом. Проте керівництво СРСР не врахувало побажання владики й розпочало переслідування греко-католиків. Але, хоча і в підпіллі, УКЦ продовжувала діяти, її підтримувало населення західних областей України.

У травні 1989 р. боротьба за легалізацію УКЦ значно активізувалася. 23 січня 1990 р. у Львові відбувся собор УКЦ. На ньому було легалізовано Українську греко-православну церкву. Перед світською владою було поставлено вимогу про її повну реабілітацію. Навесні 1990 р. під тиском громадськості греко-католикам передано Львівський собор Св. Юра. А в лютому 1989 р. розпочалася боротьба за легалізацію Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

407

Архієрейський собор РПЦ в Москві наприкінці 1990 р. врахував політичну й релігійну ситуацію і виділив єпархії, громади та монастирі на території України в окрему адміністративну одиницю – екзархат. Новий екзархат набув самостійності в управлінні й отримав назву – Українська православна церква (УПЦ). Однак московський патріархат і синод залишили за собою право втручатися в розв'язання будь-яких питань внутрішнього церковного життя.

Улистопаді 1991 р. православні ієрархи України поставили питання про надання УПЦ автокефалії, тобто права обирати власного главу на своїх соборах. Московський патріархат категорично відмовився це зробити. За релігійними канонами відділення без згоди церковного глави позбавляє церкву, що відділяється, підтримки. У результаті більшість ієрархів і віруючих східних і південних областей залишилися

впідпорядкуванні Московського патріархату.

Удругій половині 80-х рр. ХХ ст. стали виникати та розвиватися

так звані неформальні групи й об'єднання Уже в червні 1989 р.

вУкраїні їх було понад 47 тис. Найбільшу активність виявляли сус- пільно-політичні, культурно-історичні та екологічні формування. Серед них виділялися насамперед Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство "Меморіал", екологічне об'єднання "Зелений світ".

Першою у грудні 1987 р. заявила про себе асоціація "Зелений світ". Це була реакція суспільства на катастрофічний стан екології України після Чорнобильської катастрофи. Прийнята "зеленими" декларація закликала громадськість до активних дій, запровадження референдумів щодо здійснення проектів, пов'язаних з екологією, відкриття доступу до інформації про експлуатацію атомних електростанцій і радіаційну ситуацію.

Улютому 1989 р. було утворено Товариство української мови ім. Т. Шевченка. Своїм першочерговим завданням товариство визначило наступне: відродження любові до українського слова, а через нього – до всієї культури українського народу; утвердження статусу української мови як державної в республіці; сприяння загальному розвитку мов інших національностей УРСР і створення умов для наці- онально-культурного розвитку українців у інших республіках СРСР.

Помітним фактором у ході розгортання національного відродження стало історико-просвітнє товариство "Меморіал", створене в березні 1989 р. Воно вимагало розслідування дій учасників масових репресій

вУкраїні від 20-х до 80-х рр. ХХ ст., розкриття архівів НКВС, Міністерства держбезпеки, КДБ, визнання незаконними сфабриковані процеси над "Спілкою визволення України", над діячами культури, спря-

408

мовані на знищення української інтелігенції. Висловлювалась необхідність спорудження пам'ятників жертвам голодомору 1932–1933 рр. та масових репресій у Биківні на околиці Києва.

У цей же час створювалися неформальні об'єднання, які вже на початку існування чітко визначили своє політичне обличчя та місце у процесі радикальних змін у суспільстві. Таким був Український культурологічний клуб (УКК), що виник восени 1987р. Він одним із перших порушив питання про голодомор 1932–1933 рр.; гостро критикував пануючу владу; висунув гасло звільнення всіх політичних в'язнів; провів у столиці мітинг з нагоди першої річниці Чорнобильської аварії.

Збуджували громадську думку львівське "Товариство Лева", створене в 1987 р., українознавчий клуб "Спадщина", студентське об'єднання "Громада". Влада називала ці організації екстремістськими. Їхня діяльність вважалася шкідливими, далекими від перебудови. Лідерами цих об'єднань були колишні політв'язні, засуджені за антирадянську діяльність.

Політична ситуація в Україні поступово радикалізувалася. На основі Української Гельсінської групи в березні 1988 р. сформувалася Українська Гельсінська спілка (УГС), лідером якої став Л. Лук'яненко, відомий правозахисник із 25-річним стажем ув'язнення. У програмному документі УГС – "Декларації принципів" – передбачалося: перетворення СРСР у конфедерацію незалежних держав; конституційне визнання державного статусу української мови; передача владних важелів з рук КПРС демократично обраним радам. Було висунуто такі вимоги, як припинення будівництва АЕС на території республіки; формування республіканських збройних формувань; відновлення в правах Української автокефальної православної та Української греко-католицької церков тощо.

Наступні спроби М. Горбачова та його команди однодумців подолати економічну кризу в країні спричинили істотне погіршення матеріального становища населення, що викликало масове незадоволення. Улітку 1989 р. у Радянському Союзі вперше за багато років стихійно розпочався масовий шахтарський страйк. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому та Львів- сько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці й підвищення заробітної плати. У Горлівці страйкарі висловили недовіру багатьом директорам шахт і об'єднань. Після відновлення роботи страйкові комітети були перетворені на постійно діючі органи, яким належало контролювати виконання заходів влади щодо поліпшення умов праці та життя шахтарів.

Творча інтелігенція також була невдоволена економічним і політичним становищем у країні. На початку 1988 р. у її колі постало питання про створення масової суспільно-політичної організації рес-

409

публіканського масштабу. У листопаді 1988 р. на багатотисячному екологічному мітингу в Києві письменниками було висловлено пропозицію створити Народний рух. У лютому 1989 р. вони разом з однодумцями з Інституту літератури АН УРСР підготували проект програми Народного руху України за перебудову, який жваво обговорювався громадськістю.

Правляча партія готувалася знищити Рух у зародку, однак цього зробити не вдалося. У вересні 1989 р. відбувся установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову, головою якого обрали І. Драча. На з'їзді було прийнято програму Руху. У ній не йшлося про негайне здобуття незалежності України, але проголошувався курс на політичне, економічне та культурне відродження республіки. У програмі визначалося, що головною метою діяльності є побудова демократичного, гуманного суспільства, досягнення справжнього народовладдя, поліпшення добробуту народу, відродження та всебічний розвиток української нації.

У цьому документі також наголошувалося на необхідності забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп населення. Висловлювалася вимога утворення суверенної Української держави, яка будувала б свої стосунки з іншими республіками СРСР на умовах нового союзного договору. Крім того, наголошувалося, що радикальну перебудову економіки України слід здійснювати на основі економічної самостійності.

21 січня 1990 р. рухівці провели акцію під назвою "Живий ланцюг". 500 тис. осіб вийшли на трасу Львів – Київ і в точно визначений час узялися за руки, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. У цей день багатотисячні мітинги відбулися на площі Б. Хмельницького в Києві, біля пам'ятника І. Франку у Львові. Вони продемонстрували прагнення українців жити в єдиній Україні.

Рух продовжував поглиблювати свої програмні положення. Конфронтація між організацією та правлячою партією наростала. На других Всеукраїнських зборах у жовтні 1990 р. було визначено, що сучасна криза в республіці викликана насильницьким упровадженням тоталітарного соціалізму, узурпацією комуністичним апаратом влади рад, вихолощенням суверенітету республік, імперською політикою. У частині економіки йшлося про роздержавлення, приватизацію, децентралізацію управління, рівноправність усіх форм власності, радикальну земельну реформу.

Діяльність Руху сприяла створенню умов для народження політичних партій, опозиційних до Компартії України. На початок 1991 р. їх було зареєстровано 13 і вони уособлювали собою три основні течії: національно-демократичну (праві), ліберально-демократичну (центр) і комуністичну (соціалістичну) – ліві.

410