book_ukr

юрист-дисидент Лук'яненко був засуджений до страти, яку згодом замінили 15-річним ув'язненням у таборах і десятирічним засланням. Разом із Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. У 1961 р. з публічною критикою нової програми КПРС виступив генерал П. Григоренко, за що його було відправлено на примусове "лікування" до психіатричної лікарні.

Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х рр. Це Український національний фронт (УНФ), Союз української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період у дисидентському русі активну участь брали Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах різних міст і регіонів України.

Короткотривалої "відлиги" було достатньо, щоб з'явилося ціле покоління "шістдесятників", названих так через те, що вершина їхньої творчості припала на початок 60-х рр. Своєю творчою діяльністю ці люди здійснили прорив у системі офіційної радянської культури, розпочали нове українське національне відродження.

В Україні на повний голос зазвучали вірші В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса, М. Вінграновського, Д. Павличка, І. Драча та ін. У прозі заявили про себе Є. Гуцало, Г. Тютюнник, В. Шевчук, В. Дрозд, у літературній критиці – І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, у малярстві – П. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Г. Якутович, Г. Севрюк, у кінематографі – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Г. Осика.

Шістдесятники були досить активними у Львові, Харкові, на Донеччині. Їхня позиція спочатку була лояльною щодо генеральної лінії КПРС, адже молоді люди, які народилися й виросли за радянських часів, здебільшого вважали соціалізм найсправедливішим ладом на Землі. Водночас вони бачили, що реальна дійсність дуже далека від пропагованого ідеалу, а тому серед них визріла концепція поліпшення соціалістичної системи методом критики її деформацій, зокрема щодо національних відносин. Здавалося, така позиція мала б бути підтримана керівництвом країни, зацікавленим в усуненні всього, що заважало прогресу. Однак шістдесятники стали об'єктом цькування компартійних ідеологів.

Не всі вони змогли витримати цей тиск. Але найстійкіші не відмовилися від заявлених позицій, поставивши себе поза тоталітарною системою. У суспільно-політичному житті республіки виникло нове явище – самвидав – непідцензурна, офіційно невизнана, заборонена, підпільна література. Самвидавна діяльність як форма дисидентства почалася з поширення віршів В. Симоненка, Л. Костенко, роману Б. Пастернака "Доктор Живаго", творів О. Солженіцина та ін. При-

391

близно на рубежі 1963–1964 рр. дисиденти стали розповсюджувати анонімну політичну публіцистику ("Про сучасне і майбутнє України", "Стан і завдання українського визвольного руху", "Націоналісти?" тощо). У статтях порушувались проблеми принизливого становища української мови й культури, нерівноправного статусу республіки у складі СРСР. Тогочасну самвидавну політичну публіцистику наскрізь пронизувало національне питання. У поширенні цієї літератури головну роль відігравали два центри: Київ, де активно діяли І. Світличний, Є. Пронюк, В. Чорновіл, і Львів – М. Горинь, Б. Горинь, І. Гель та ін. І хоча органи КДБ усіляко намагалися задушити, знищити самвидав, та зробити цього не змогли.

Одночасно наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. почастішали і стихійні народні виступи проти незадовільних умов праці, підвищення цін, зниження тарифних розцінок, нестачі або дорожнечі продуктів. Один із найбільших виступів стався в Новочеркаську в червні 1962 р. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їхніх лідерів було засуджено до тривалого ув'язнення, а деяких до страти. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися в Донбасі, Кривому Розі та інших місцях республіки. Усіх їх нещадно придушували, як і дисидентський рух.

Усім формам опору тоталітарній системі (діяльності шістдесятників, дисидентів, стихійним виступам робітників) була властива організаційна слабкість, локальність дій, нечисленність учасників. Робітничий і дисидентський рухи діяли поруч, однак у єдиний опозиційний потік вони не злилися. Усі ці форми опору були свідченням нестабільності тоталітарної системи та провісниками її краху.

Відсутність демократичних свобод, всевладдя партапарату, русифікація, низький матеріальний рівень життя населення, соціальна несправедливість породили опозиційні настрої в Україні, які охопили різні верстви суспільства.

Робітничий клас в Україні здебільшого байдуже ставився до боротьби за національні права, переймаючись головним чином соціаль- но-економічними проблемами. Глухо ремствувало проти соціальної несправедливості село, але на адекватний соціальний спротив воно не було здатне, оскільки в попередні десятиліття знесилилося через розкуркулення, примусову колективізацію, голодомори тощо. Тому на боротьбу з режимом зважилась відносно невелика група громадян, переважно з національно свідомої інтелігенції.

Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному регіоні та Києві. Дисидентський рух 60-х – першої половини 80-х рр. складався з трьох основних течій: правозахисне, або демократичне дисидентство, представлене в Україні Українською Гельсінською Групою (УГГ); релігійне; національно-

392

орієнтоване дисидентство, до якого належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Характерною рисою усіх цих напрямів була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного фактора. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз). Відомий канадський дослідник української історії Б. Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у ньому нараховувалося 975 осіб. Незважаючи на відносно малу чисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою існуючій системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Відмітною особливістю українського дисидентського руху кінця 1970 – початку 1980-х рр. було поєднання боротьби проти національного гніту

зборотьбою за демократичні права людини.

Усерпні 1975 р. СРСР, підписавши текст Заключного Акта Гельсінської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, узяв на себе зобов'язання дотримуватися прав людини, не переслідувати громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на ці зобов'я- зання, дисиденти в СРСР спробували відкрито відстояти своє право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві було утворено Московську Гельсінську групу, яка звернулася до громадськості союзних республік із закликом організовувати подібні групи на місцях. Пер-

шими відгукнулися українські дисиденти. 9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Група ставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акта Гельсінської Наради. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради й західної громадськості з фактами порушень прав людини в Україні. У декларації цієї організації зазначалося, що вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами. Очолив УГГ письменник М. Руденко. Серед засновників УГГ були: письменникфантаст, колишній політв'язень О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи, колишні політв'язні Л. Лук'яненко та І. Кандиба, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович та ін.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977–1985 рр. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє – В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин – загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їхню нездатність і небажання йти на будь-які поступки громадськості.

393

Помітною в опозиційному русі була релігійна течія. Так, за даними 1968 р., із 230 засуджених учасників руху опору в Україні за релігійні переконання постраждали 84 особи. Серед релігійних течій своєю активністю виділялися греко-католики. Формально будучи ліквідованою, греко-католицька церква продовжувала діяти підпільно. Існувало до 350 катакомбних парафій, кілька монастирів. Були свої священнослужителі. Очолював церкву кардинал Йосип Сліпий, який до 1963 р. перебував у радянських концтаборах, а в 1963 р. емігрував до Ватикану.

Отже, у 60–80-ті рр. політичний курс радянського керівництва відзначався різко вираженим консерватизмом. Будь-які новації в суспі- льно-політичному, економічному та культурному житті відкидалися, опозиційний рух нещадно придушувався. Економічна й політична криза доповнювалися моральною кризою радянського суспільства. Назріла потреба кардинальних соціально-економічних і політичних змін. Можливості тоталітарної системи були повністю вичерпані.

4. НОВІТНЯ РУСИФІКАЦІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ В УКРАЇНІ

Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці України, відбилися і на духовно-культурній сфері суспільства. Адміністративно-командна система робила все, щоб виключити із суспільних відносин національний чинник. На практиці це означало активізацію заходів, направлених на тотальне зросійщення України. Українська культура і українська мова опинилися в критичному стані.

Наприкінці 1965 р. І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільнополітичного, культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула й видана в 1967 р.

вПарижі книга В. Чорновола "Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)", присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови, культури та духовності.

Причина такого становища духовно-культурної сфери полягала

втому, що магістральним напрямком діяльності Комуністичної партії була "інтернаціоналізація", а насправді – русифікація, денаціоналіза-

394

ція самобутніх культур народів тодішнього СРСР. Ідеологічним прикриттям цих процесів стало насадження таких термінів, як "розквіт", "зближення", "злиття" націй, "нова історична спільність – радянський народ". Політична ж мета полягала в зміцненні тоталітарної держави, формуванні у свідомості людей спільної ілюзорної мети.

Влада постійно збагачувала арсенал засобів русифікації. Так, закон 1958 р. про зв'язок школи з життям давав батькам учнів кожної школи право самим вирішувати, якою мовою має відбуватися навчання. Це "демократичне" рішення робило українську мову приватною справою батьків і давало легальні можливості русифікації загальноосвітніх шкіл. Відповідно до цього закону можна було навчатися в Україні, а української мови не вивчати. Створювалася атмосфера, в якій захист рідної мови кваліфікувався як вияв буржуазного націоналізму. У 1958 р., коли було прийнято закон, у містах України кількість дітей, що навчалися в українських школах, становила лише 21 % (у 1926 р. – 97 %). Навіть у столиці України лише 22 тис. учнів навчалися в українських, а 61 тис. – у російських школах.

Конкретною реакцією міністерських чиновників і номенклатурних педагогів і вчених на "Брежнєвський циркуляр" – Постанову ЦК КПРС "Про подальше вдосконалення вивчення та викладання російської мови в союзних республіках" від 31 червня 1978 р. стало розширення випуску навчальної літератури російською мовою, збільшення кількості фахівців з російської мови, інтенсивне переведення викладання у вищих навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах з української мови на російську.

Нищівної руйнації національна культура зазнала в 70-х рр., коли на посаді головного ідеолога ЦК КПУ перебував В. Маланчук. Він став одним з ініціаторів і організатором кампанії боротьби з "націоналкомунізмом", різкого зростання політичних репресій, здійснення заходів, спрямованих на штучне звуження сфери використання української мови. В. Маланчук був натхненником дискримінації Української автокефальної православної церкви та ідеологічних "чисток" у Спілці письменників України, академічних установах республіки.

26 травня 1983 р. було ухвалено нову Постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР – "Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" ("Андроповський указ"). Починаючи з 1984 р., при викладанні російської мови й літератури у школах і педучилищах з неросійською мовою навчання класи і групи поділяли на дві підгрупи. Розширювалася мережа шкіл з російською мовою навчання. Запроваджувалося навчання російської мови в дошкільних установах. Заробітна плата вчителям російської мови та літератури установлювалася вищою на 16 %,

395

ніж усім іншим викладачам. Збільшувалась кількість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою.

Офіційна політика, спрямована на приниження соціальної ролі національної мови корінного й найчисленнішого населення республіки – українців, призвела до різкого звуження сфери її вживання. На кінець 80-х рр. склалася ганебна ситуація: у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові, разом узятих, було менше українських шкіл, ніж у канадському місті Едмонтоні. Для 700 тис. українців

уКриму не було жодної української школи. На цей час заняття у вищих навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах на 95 % проводилися російською мовою. Із 45 профтехучилищ Києва не було жодного, яке працювало б в українському мовному режимі. Російськомовні дитячі садки становили 75 % від загальної кількості. За таких обставин українське населення поступово втрачало свою рідну мову.

Дещо кращою була ситуація з українською мовою в західних областях України. Відсоток загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання тут був значно вищим, ніж у центральних, південних чи східних областях республіки. До 1971 р. 25 % лекційних курсів

увищих навчальних закладах Західної України читались українською мовою. Однак уже через три роки цей показник знизився до 15 %. Так послідовно й цілеспрямовано радянська влада виховувала в українців національний нігілізм і комплекс провінційності, неповноцінності та меншовартості.

Процес русифікації відбувався й через інші сфери та галузі культури: через видання друкованої продукції, засоби інформації, систему охорони пам'яток, кінематограф, організацію концертно-театральної діяльності тощо. Якщо в 1960 р. видані українською мовою книги становили 49 % від усіх опублікованих у республіці, то в кінці 80-х рр. – лише 20 %. Між 1969 і 1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 16 %.

Ще гіршою була ситуація у кінематографі. У 1989 р. в кінозалах республіки було показано 280 нових фільмів, і тільки один був озвучений українською. Русифікація й дискримінація посилювались і в бібліотечній та музейному справі, у театральному мистецтві. Таким самим було становище на радіо і телебаченні. У таких же або ще в гірших умовах перебували мови національних меншин України. Втрата мови визначала занепад будь-якої національної культури.

Отже, у середині 80-х рр. можливості тоталітарної системи, що базувалася на диктатурі, насиллі, всевладді партапарату були вичерпані. Кризові явища охопили всі сфери життєдіяльності суспільства,

утому числі культуру і мораль. Країна стояла на порозі кардинальних суспільно-політичних і соціально-економічних змін.

396

Найважливіші події

1954, 19 лютого – Видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

1956, лютий – На ХХ з'їзді КПРС М. Хрущовим виступив з таємною доповіддю про культ особи Й. Сталіна.

1961, січень – Відбувся суд у Львові над членами дисидентської організації – Української робітничо-селянської спілки (Л. Лук'яненком, І. Кандибою та ін.)

1976, 9 листопада – Утворено Українську Гельсінську групу.

1978, квітень – Верховною Радою УРСР ухвалено нову Конституцію УРСР.

Контрольні запитання

1.Охарактеризуйте епоху хрущовської "відлиги" в Україні.

2.Дайте оцінку реформам М. Хрущова в економічній і соціальній сферах.

3.У чому полягає суть та які особливості консервативного курсу в Україні, що розпочався після усунення Хрущова від влади?

4.Чому зазнали краху економічні реформи доби застою?

5.Розкажіть про діяльність найактивніших "шістдесятників" в Україні.

6.Що зумовило появу дисидентства в Україні?

7.Розкажіть про діяльність українських дисидентів.

8.Які негативні моменти характерні для новітньої русифікації України?

397

Лекція 24

ПРОЦЕС ПЕРЕБУДОВИ В СРСР. УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

(1985–1991 РОКИ)

План лекції

1.Курс на перебудову. Основні етапи й особливості його реалізації

вУкраїні.

2.Економічна криза перебудовного періоду в Україні. Погіршення життєвого рівня населення республіки.

3.Зміни в духовному житті українського народу. Зростання політичної активності суспільства.

4.Суверенізація УРСР. Спроби державного перевороту в СРСР. Проголошення незалежності України.

1.КУРС НА ПЕРЕБУДОВУ. ОСНОВНІ ЕТАПИ

ЙОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Уберезні 1985р. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано 54-річного М. Горбачова. Він відрізнявся від інших партійних керівників підкресленою демократичністю, енергійністю, рішучістю, бажанням і готовністю до радикальних змін у суспільстві. Поява на політичному олімпі країни такого лідера породила ілюзорні сподівання на подолання соціально-політичної та економічної кризи, яка невідворотно поглиблювалася.

Позитивні зрушення в усіх сферах суспільного життя в СРСР були вкрай необхідними. У міжнародній сфері Радянський Союз хронічно відставав від провідних капіталістичних держав за основними економічними показниками. Загострення протистояння між двома воєнно-політичними блоками – НАТО і організацією країн Варшавського договору, ескалація гонки озброєнь, гонитва за воєнно-стра- тегічним паритетом підривали народне господарство радянської

398

держави й посилювали соціальну напругу в ній. Вторгнення військ СРСР до Афганістану вело його до міжнародної ізоляції, значних матеріальних, демографічних і моральних втрат.

Уполітичній сфері відбулась підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих в Радах. Це зумовлювало відчуження народу від владних структур, які зловживали наданими їм функціями. Максимально обмежувалась діяльність громадських організацій, гласність та інформованість суспільства. Трудящі не могли здійснювати діалог з владою. Вона не прислухалася до конструктивних пропозицій щодо поліпшення її роботи. КПРС вважалась правлячою партією і не допускала існування альтернативних політичних угрупувань. Практично КПРС монополізувала всі гілки влади в країні.

Усоціально-економічній сфері спад розвитку народного господарства призвів до низьких темпів зростання реальних доходів населення, житлової кризи, незадовільного рівня охорони здоров'я, пенсійного забезпечення і т. д.). Перспективи радикального розв'язання цієї проблеми не було.

Упромисловості, будівництві та інших галузях народного господарства країни існувала зрівнялівка в оплаті праці, що значно знизило її продуктивність, адже у трудящих не було стимулу до праці. Спрощений підхід до вирішення національного питання призвів до загострення міжетнічних відносин. Економічні проблеми негативно впливали й на демографічну ситуацію. Спостерігалося старіння населення, деформувалася структура зайнятості робочої сили, зменшувалась кількість сільського населення.

Удуховній сфері встановлення диктату КПРС обмежувало доступ громадян до надбань світової культури. Мали місце порушення прав людини в питаннях релігії. Відбувався процес русифікації, який негативно позначився на розвитку мов народів СРСР, їхньої національної культури, формуванні національної свідомості, громадянської позиції.

Разом з тим, у середині 80-х рр. ХХ ст. в СРСР склалися умови, які робили можливими кардинальні зрушення в суспільному житті. Міжнародна розрядка, яка почалася завдяки Гельсінському процесу, сприяла інтенсивним міжнародним контактам, започаткувала жвавий обмін думками з гуманітарних проблем. Трудящі могли висловлювати сумнів щодо засад комуністичного будівництва, можливості їхньої практичної реалізації. Така ситуація суттєво підривала монолітність радянського суспільства, авторитет його спрямовуючої сили – КПРС.

Прихід до влади в Радянському Союзі М. Горбачова та його однодумців, позитивне сприйняття масами їхніх перших кроків у керівництві партією і державою давали потенціальну можливість розпочати радикальні перетворення "зверху", не чекати остаточного визрівання умов для цього "знизу". Водночас в країні набув поширен-

399

ня дисидентський рух. Він зібрав навколо себе опозиційні сили, стимулював радикальні зміни в суспільстві. Невдоволення мас існуючими порядками, їх готовність до реформ свідчило, що для масштабних змін в СРСР є достатня соціальна база.

Уквітні 1985 р. відбувся пленум ЦК КПРС. На ньому М. Горбачов виступив з програмною промовою. Вона була досить абстрактною

інеконкретною, проте різко відрізнялася від подібних промов його попередників на цій посаді. Замість показного оптимізму в ній відчувалась тривога за майбутнє держави, бажання якось відвернути від катастрофи, що їй загрожувала. Саме на цьому пленумі Генеральний секретар вперше використав термін "перебудова". Вона повинна стати головним засобом "досягнення нового якісного статусу суспільства, до того ж у широкому розумінні слова". Через деякий час М. Горбачов назвав намічені зрушення "справжньою революцією в усій системі відносин у суспільстві".

Варто зазначити, що термін "перебудова" у промові М. Горбачова вживався перш за все для пояснення необхідності прискорення темпів економічного розвитку країни. Його складовими частинами було визначено інтенсифікацію народного господарства, ефективне використання в його галузях досягнень науки і техніки, покращення управління і планування, підвищення організованості й дисципліни, проведення необхідних кадрових змін. Отже, зміст перерахованого комплексу перетворень стосувався удосконалення господарського механізму, виправлення окремих деформацій існуючої моделі соціалізму традиційними командними методами.

Унаступні роки під перебудовою стали розуміти реформування всіх сторін суспільного життя в країні. Відродився термін "гласність" для пояснення трудящим суті відповідних змін з метою забезпечення їм широкої народної підтримки. У практику ввійшли обговорення в трудящих колективах звітів виконкомів Рад, доповідей на сесіях, документів з важливих питань села, району, області, міста і т.д. Значного поширення набули такі форми демократичного спілкування влади і народу, як дні "відкритого листа", "відкритого прийому громадян", зустрічі з керівниками партійних і державних установ за місцем роботи та проживання трудящих.

Проте позитивні зрушення у відносинах влади і народу мали серйозні вади. Вони, як правило, були результатом тієї чи іншої кампанії, проголошеної зверху й відбувалися в чітких рамках, визначених ЦК КПРС. Гласність у діяльності державних органів у разі потреби влади швидко згорталася. Громадська думка не враховувалася при прийнятті стратегічних рішень у сфері економіки, тим більше політики. Таким чином, ішлося про показну відкритість у роботі владних структур, а не про радикальні зміни основ системи та ліквідацію монополії правлячої партії.

400