book_ukr

Лекція 23

УКРАЇНА В УМОВАХ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ ТА В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ

РАДЯНСЬКОЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ (1953 – СЕРЕДИНА 1980-х РОКІВ)

План лекції

1.Процеси лібералізації в Україні за доби М. Хрущова.

2.Поворот до неосталінізму: поглиблення кризи в суспільно-полі- тичному та соціально-економічному житті.

3.Шістдесятники й дисидентський рух.

4.Новітня русифікація та її наслідки в Україні.

1. ПРОЦЕСИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ ЗА ДОБИ М. ХРУЩОВА

5 березня 1953 р. почалася нова епоха в радянській історії. Однак смерть Сталіна ще не означала кінець сталінщини, яка пустила метастази в усі сфери життя суспільства.

Основними ознаками системи, яка трактувалася Сталіним як соціалізм, були такі: одержавлення економіки; жорстке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, зокрема фактично дармова праця колгоспників і рабська – мільйонів в'язнів; низький рівень життя населення; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; "залізна завіса" від зовнішнього світу; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, соціальна демагогія, тобто в країні панував тоталітаризм.

Існування такої системи не було перспективним. Це відчувало й нове державне керівництво, перед яким постало питання щодо лібералізації суспільно-політичного життя. Цей період – від середини 50-х

381

до середини 60-х рр. – російський письменник Ілля Еренбург назвав "відлигою". Нове керівництво СРСР спробувало реформувати тоталітарну радянську систему в напрямку модернізації та лібералізації.

Однією з характерних рис "відлиги" стала десталінізація суспільства. Вакуум влади після смерті Сталіна був заповнений так званим "колективним керівництвом" – компромісним союзом найвищих посадових осіб партії та держави. На вищому щаблі нової ієрархії опинився Г. Маленков, обраний Головою Ради Міністрів СРСР. Секретаріат ЦК КПРС очолив М. Хрущов. МВС і МДБ об'єднали в одне Міністерство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став і першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Однак невдовзі, а саме 26 червня 1953 р. його було арештовано за підозрою в підготовці державного перевороту. Слід сказати, що це було важко зробити, адже Берію боялися не лише прості громадяни, а й найвищі посадовці. Проте Хрущову вдалося умовити Маленкова та інших членів "колективного керівництва" зробити це. Згодом Берію розстріляли.

Уже на початку десталінізації в 1953–1956 рр. відбулися серйозні зміни в Україні. У червні 1953 р. пленум ЦК Компартії України звільнив з посади першого секретаря Л. Мельникова. На його місце призначили О. Кириченка – першого українця на цій посаді з часів створення КП(б)У.

У другій половині 1953 р. почали працювали комісії з реабілітації невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім'я. За останніми даними наприкінці 50-х рр. органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн осіб, з них реабілітовано 3,2 млн. Однак поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х – початку 30-х рр. і всі, хто був звинувачений у буржуазному націоналізмі.

Відбувалися в республіці й територіальні зміни.

У лютому 1954 р. до складу УРСР був включений Крим, що здавна економічно й культурно тяжів до України. Народне господарство Кримської області було в занепаді. За всіма економічними показниками вона відставала від довоєнного рівня розвитку. Для тодішнього керівництва РРФСР Крим, відрізаний від основної території Україною, із зруйнованою війною економікою становив вельми складну проблему. За фактично унітарного державного устрою СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декларативною і всі принципові питання вирішувалися в Москві, у союзного керівництва визріла думка про адміністративне підпорядкування Кримської області УРСР. При цьому було враховано територіальну близькість, тісні господарські, культурні зв'язки, економічну спроможність України дотувати Крим. Був і слушний момент – урочисте 300-річчя так

382

званого "возз'єднання" України з Росією. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР".

На початку 1954 р. кордони УРСР остаточно було визначено, її площа становила 603,7 тис. км2. Територію було поділено на 25 адміністративних областей. Україна межувала на сході з РРФСР, на півночі з БРСР, на заході з Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, Румунією.

В Україні процес лібералізації розпочався з руху за відродження української мови. Дуже скоро в цій сфері було досягнуто позитивних результатів. Вийшли друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури", "Словник української мови", у 1957 р. вийшов у світ перший номер "Українського історичного журналу". Почалося видання "Історії міст і сіл України", якого не мала жодна республіка СРСР. Крім того, було припинено ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнено процес русифікації, на керівні посади почали висувати місцеві кадри, у тому числі й у західних областях України. Із союзного в республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств і організацій.

Особливо визначним феноменом на теренах України стала несподівана поява плеяди талановитих письменників, поетів, критиків, таких як Іван Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Микола Руденко, Василь Симоненко, Василь Стус, Євген Сверстюк. В їхній творчості українська культура отримала сильний імпульс до самореалізації в нових умовах, до пошуку нових форм і стилю художньо-естетичного пізнання світу. Їхнє бунтарство, яке викривало закостенілість, лицемірство номенклатурної культури, користувалося широкою підтримкою молодої інтелігенції, але викликало занепокоєння та гнів комуністичної влади, що незабаром призвело до першої хвилі новітніх репресій. Фактично "відлига" в національно-культурній сфері припинилася вже в 1962–1963 рр.

Однак тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку. СРСР продовжував залишатися унітарною державою, тому найважливіші питання вирішувалися в Москві. Взаємовідносини центру й республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму, будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних узяти на себе повну відповідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким кутом розгорталася діяльність перших секретарів ЦК Компартії України: О. Кириченка

(1953–1957), М. Підгорного (1957–1963), П. Шелеста (1963–1972). Кожен із них був ставлеником системи й діяв у строго визначених межах.

383

Найважливішою справою М. Хрущова було розвінчування культу особи Сталіна. Особливу роль у цьому відіграла його таємна доповідь на XX з'їзді КПРС "Про культ особи та його наслідки", яка справила шокуюче враження на весь світ. У цій доповіді політика "вождя всіх народів" і напівбога характеризувалась як хибна, а в багатьох аспектах – злочинна. Критика Сталіна, хоч була досить різкою, обминала фундаментальні причини сталінського режиму. Виникнення культу пояснювалося ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою, негативними рисами характеру самого вождя. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила це явище.

Удоповіді М. Хрущова не був підданий сумніву жоден з етапів політики партії після 1917 р. Початком сталінського терору визначався 1934 р., що автоматично виключало з переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1933 р. тощо. Було обійдено увагою

йпитання про відповідальність за скоєні злочини всієї правлячої компартійної верхівки. Загалом було зроблено все, щоб на противагу Сталіну возвеличити Леніна, партію, існуючий лад. Тому, хоч удар по культу особи був досить відчутний, тоталітаризм утримався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму.

Доповідь Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р. Основні її положення в значно по- м'якшеному вигляді були покладені в основу короткої постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Однак критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, зробивши першу пробоїну в тоталітарній системі.

Уберезні 1958 р. М. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР М. Булганіна й сам посів її, залишившись при цьому першим секретарем ЦК КПРС.

В умовах "відлиги" більше уваги, зокрема в Україні, приділялося роботі представницьких органів влади, розглядалося питання щодо розширення повноважень рад депутатів трудящих, однак, як і раніше, верховенство партійних органів над державними зберігалося. Що стосується охорони громадського порядку, то органи внутрішніх справ частково поступилися своїми правами добровільним народним дружинам. У практику було введено всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки та країни. Профспілкам було передано окремі функції, які раніше виконували державні органи, тобто вони отримали більше можливостей для відстоювання прав трудящих.

Однак загалом механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. Відкрита критика політичного режиму не допускалася. Вибори до рад усіх рівнів залиша-

384

лися формальними, а самі ради так і не отримали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. А головне – посилювався диктат партійного апарату.

Реформування, що розпочалося в економічній сфері мало за мету дещо демократизувати управління, розширити господарські права республік, наблизити управління до виробництва, скоротити управлінський апарат.

Улютому 1957 р. було запроваджено нову структуру управління, за якої централізоване планове керівництво поєднувалося із розширенням самостійності республік, країв і областей. Народне господарство переходило на територіальне управління через ради народного господарства (раднаргоспи). На території України було створено 11 раднаргоспів. Проте в результаті ліквідації міністерств порушилися принципи централізованого управління галузями промисловості. Раднаргоспи виявилися недієздатними забезпечувати єдність технічної політики, вирішувати науково-технічні проблеми. Спробою усунути ці недоліки було створення в 1962 р. республіканських раднаргоспів і Вищої ради народного господарства СРСР.

Прагнення домогтися якнайшвидшого розв'язання продовольчої проблеми штовхало М. Хрущова до втілення в життя низки волюнтаристських, нереальних надпрограм. Серед них найважливішими стали зернова та програма збільшення тваринницької продукції, які базувалися на екстенсивних методах господарювання. Жодну з них не було реалізовано. Головна причина крилася в неефективності колгоспно-радгоспної системи господарювання, застосуванні адміні- стративно-командних методів управління та ігноруванні економічних важелів прогресу.

Урозвитку сільського господарства спостерігалися істотні суперечності. З одного боку, ліквідація сталінських МТС і передача техніки колгоспам, підвищення заробітної платні колгоспникам, підвищення майже втричі до кінця 50-х рр. закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію зробило сільське господарство вперше за багато років рентабельним. Але з іншого – політика диктату над селянством (регламентування таких питань, як строки сівби і збирання врожаю, які культури й де висівати тощо), укрупнення колгоспів, перетворення багатьох із них у радгоспи, ліквідація "неперспективних сіл" та інші заходи мали негативні наслідки для сільського господарства.

Несподіваний перехід до "кукурудзяної кампанії", яка передбачала посіви цієї південної культури на 28 млн гектарів по всьому СРСР (наприклад, у 1961 р. в Україні кукурудза ("цариця полів") займала 40 % усієї посівної площі), викликав продовольчу кризу в країні. Це призвело до масових закупівель зерна за кордоном, грошової реформи 1961 р., різкого підвищення цін.

385

Щодо економічної політики, то розробленої програми соціальноекономічних реформ М. Хрущов і його оточення не мали. Усі тогочасні експерименти в економіці були імпровізацією, яка нерідко межувала з авантюризмом. Не випадково опоненти Хрущова після його повалення звинуватили свого благодійника у волюнтаризмі та суб'єктивізмі.

Хрущовські реформи торкнулися і соціальної сфери. Було введено новий закон про пенсії, припинено випуск державних позик для розміщення серед населення, значних розмірів набуло житлове будівництво, завершився перехід на 7-годинний робочий день і п'ятиденний робочий тиждень, почалася реформа освіти, великі асигнування виділялись на науку тощо. Слід зазначити, що переважна більшість прогресивних соціальних проектів М. Хрущова наштовхувалася на обмежені можливості економіки.

Змінити стару систему Хрущов не зумів, хоч інтуїтивно робив кроки в цьому напрямі. Гнів і обурення номенклатури викликали зміни до статуту партії, а особливо постанови, згідно з якими цих керівників позбавили багатьох привілеїв, уведених ще за сталінських часів. Особливо негативною була реакція щодо розпорядження про значне зменшення кількості службових персональних машин та ліквідації закритих розподільників тощо. Проти Хрущова почала формуватися група змовників, що й спричинило події жовтня 1964 р.

Суперечливі процеси хрущовської "відлиги" не призвели до корінних змін у суспільно-економічному та політичному житті, оскільки вони не порушували фундаменту тоталітарної системи. Тоталітарна система виявилася органічно неспроможною щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу – програми побудови комунізму, а її структури – нездатними до реформування.

У кінці правління М. Хрущова політична ситуація як в СРСР, так і за кордоном значно погіршилася. Ряд невдач у внутрішній і зовнішній діяльності, серед яких Угорська (1956), Берлінська (1961) і Карибська (1962) кризи, розрив з Китаєм, невдалі партійні й військові експерименти та неврожай 1963 р. фатально послабили позиції М. Хрущова й спровокували кремлівську змову на чолі з Л. Брежнєвим. У жовтні 1964 р. Хрущова було усунуто з поста глави держави. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, а головою уряду було призначено О. Косигіна. Період "відлиги" завершився. В Україні, як і в СРСР у цілому, настало двадцятиріччя панування консервативних сил.

386

2. ПОВОРОТ ДО НЕОСТАЛІНІЗМУ: ПОГЛИБЛЕННЯ КРИЗИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ

Й СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ ЖИТТІ

"Відлига" не спричинила докорінних демократичних перетворень у державі. Реальні права так і залишилися в руках номенклатури, виплеканої тоталітарним режимом. До влади в СРСР прийшла консервативна частина партійної верхівки. Проте роки "відлиги" не пройшли безслідно для суспільства. Повернути країну до сталінських часів було вже неможливо.

Справжнім натхненником державного перевороту 1964 р. був "сірий кардинал" М. Суслов – сталініст і запеклий ворог прогресу, культури науки, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними. Саме Суслов, як головний ідеолог КПРС, накреслив генеральну лінію розвитку партії та суспільства. Її характерними ознаками стали консерватизм, авторитарність, підвищення керівної ролі партії, мілітаризація, агресивність.

Після усунення від влади М. Хрущова розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. Його суть визначалася терміном "стабілізація", який став своєрідним символом брежнєвської епохи. Замість продовження курсу на десталінізацію відбувся поворот до неосталінізму: часткове відновлення "престижу" Сталіна, порушення громадських прав і свобод, визнання демократичної активності людей за інакомислення, здійснення політичних репресій при насадженні в суспільстві атмосфери "помірного" страху. Критика новим керівництвом волюнтаризму й суб'єктивізму звелася до заперечення будь-якого оновлення суспільства. Звичайно, країна не стояла на місці, вона розвивалася, однак темпи її розвитку не відповідали зростаючим потребам суспільства, а тим більше загальноцивілізаційним процесам. Згодом цей період у житті країни (від середини 60-х до середини 80-х рр.) назвуть "застоєм", або "стагнацією".

Л. Брежнєв виражав інтереси партійного апарату. Тому після його приходу до влади передусім зміцніло становище номенклатури. Партноменклатура добилася відміни положень партійного статуту, які передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Розросталася бюрократизація партійно-державного апарату.

Відхід від лібералізації та посилення консерватизму зумовили й відповідні кадрові перестановки на місцях. В УРСР з 1972 по 1989 р. на посаді Першого секретаря ЦК Компартії перебував В. Щербицький.

П. Шелеста, який виявився опозиціонером і навіть спробував боронити українську мову та економічні інтереси України, перевели до

387

Москви, а згодом відправили на пенсію. У квітні 1973 р. в журналі "Комуніст України" було надруковано різко негативну рецензію на його книгу "Україна наша радянська". Автора осуджували за "серйозні недоліки", "помилкові оцінки" важливих історичних явищ, "відсутність чітких партійно-класових критеріїв" при аналізі окремих історичних явищ і фактів, а також за висвітлення економіки Радянської України зі "шкідливих позицій економічного автаркізму" тощо.

В. Щербицький, на відміну від свого попередника, міцно тримався курсу, визначеного в Москві. В Україні різко посилилася русифікація, активізувалася боротьба з інакомисленням. Економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру.

Якщо в суспільно-політичному житті країни замість проголошеного курсу на стабілізацію провадилося згортання демократичних перетворень, то в галузі економіки протягом двадцяти років спостерігалися спорадичні спроби реформ. Так, голова радянського уряду О. Косигін розробив програму економічної перебудови з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства і спробував їх реалізувати у 1965–1967 рр.

У сільському господарстві передбачалися такі зміни, як підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, установлення твердих закупівельних планів, уведення доплати за надплановий продаж зерна. Крім того, планувалися також певні дії, які б сприяли розвитку соціальної сфери села.

Вжиті заходи на деякий час стимулювали розширення сільськогосподарського виробництва. Однак обіцяного перелому в аграрному секторі не сталося. Для забезпечення населення продовольством держава продовжувала імпортувати зерно з-за кордону.

Реформа в промисловості передбачала, з одного боку, перехід від адміністративних до економічних методів управління, тобто переведення підприємств на госпрозрахунок, оцінку їхньої діяльності не за валовою, а за реалізованою продукцією, створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання тощо. З іншого ж боку, впроваджувалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених М. Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95 % підприємств України знову були підпорядковані Москві.

На першому етапі проведення реформи було отримано певні позитивні результати, зокрема досить високі темпи розвитку промисловості. Проте вже на початку 70-х рр. з'явилися перші симптоми краху реформи. Утілюючи в життя нову модель господарювання, реформатори прагнули поєднати непоєднуване, а саме: розширити самостійність підприємств і посилити контроль над ними центральних відомств.

388

Реформа не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала комплексного характеру, не змінювала структурної, інвестиційної політики. Економіка продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом. Збільшився бюрократичний апарат. Командна система не змогла повністю вписатися в умови, запропоновані НТР, що стало однією з основних причин економічного спаду. У 70–80-ті рр. народне господарство вступило у смугу кризи. Віджилі методи управління не здатні були вивести економіку країни з глибокого формаційного застою.

В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. Економічний потенціал УРСР нарощувався без урахування екологічних факторів. На її території було збудовано та будувалося вісім АЕС. На частку України, територія якої становила 2,6 % від терену СРСР, припадало понад чверть усіх забруднень країни.

Ще в середині 60-х рр. стало зрозуміло, що настала криза комуністичної ідеології, а суспільство вразила духовна ерозія. За цих обставин партійне керівництво висунуло концепцію так званого "зрілого", "розвинутого" соціалізму, у практичну площину ставилося завдання створення нової історичної спільності – радянського народу.

Правлячий режим усіляко посилював тотальний контроль партійних органів за радами, громадськими організаціями та об'єднаннями, усіма сферами громадсько-політичного, економічного й культурного життя країни. Тому чисельність КПРС, у тому числі й Компартії України, невпинно зростала. Формально ради були політичною основою Радянської держави, вищими органами державної влади та місцевого самоврядування. Вибори декларувалися як справжній вияв народовладдя, хоча насправді вони були безальтернативними – один кандидат на одне місце.

У жовтні 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, а на її по- літико-правовій основі розроблено Конституцію УРСР (її прийнято у квітні 1978 р.). Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи оголошувалася КПРС (ст. 6). Економіка УРСР трактувалась як частина єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Декларативні гасла, зафіксовані в Конституції, значно розходилися з реальним життям.

Деградація однопартійної державної системи призвела до небаченої у світовій історії геронтократії, коли тільки в дуже похилому, навіть маразматичному віці партійні бонзи досягали вершин влади й керували країною та "соціалістичним табором" до смерті. У листопаді 1982 р. помер Л. Брежнєв. Його замінив Ю. Андропов, а з лютого 1984 р. "керманичем" став 73-річний К. Черненко. За їхньої влади українське керівництво на чолі з В. Щербицьким майже не зазнало змін. УРСР залишалася заповідником політичної, ідеологічної та економічної стагнації.

389

У цей час у державі набули поширення безгосподарність, безвідповідальність, уседозволеність, практика приписок, показуха. Розросталися корупція, зловживання владою, розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності, підпільна "тіньова" економіка. Економічна й політична криза доповнювалися моральною деградацією суспільства. У такій гнітючій соціально-політичній і економічній ситуації в суспільстві й навіть серед окремих представників найвищого ешелону влади визрівало усвідомлення необхідності змін.

3. ШІСТДЕСЯТНИКИ Й ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ

Ідея боротьби проти тоталітарного радянського режиму продовжували жити в певних колах українського суспільства. У середині 50-х рр. було започатковано дисидентський рух в Україні. У цей час у республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні "перехідні групи", організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН–УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій і нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН–УПА, ці об'єднання здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. у м. Івано-Франківську КДБ було викрито групу української молоді, яка створила організацію під назвою "Об'єднана партія визволення України". У 1961 р. – засуджено членів організації "Український національний комітет" у Львові та "Молодіжної національної організації", які займалися поширенням нелегальної літератури. Усі спроби організувати політичний опір були відлунням попереднього етапу національно-визвольної боротьби.

Новий етап опозиційного руху, який розпочався з кінця 50-х рр., прийнято називати дисидентським. Він характеризувався іншою тактикою боротьби. Користуючись лібералізацією режиму, борці за незалежність України почали по можливості поєднувати підпільну роботу з легальними формами діяльності.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила в 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Метою організації було домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Конституція УРСР (ст. 14) і Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній республіці теоретичне право стати цілком незалежною державою. Отже, ішлося про законну, легітимну зміну статусу України як однієї з республік СРСР. За це

390