book_ukr

Зметою стабілізації фінансової системи у грудні 1947 р. було проведено грошову реформу. За рішенням радянського уряду протягом лише одного тижня громадяни, які мали банківські вклади до 3 тис. карбованців, могли обміняти старі гроші 1 до 1, вклади від 3 до 10 тис. скорочувалися на третину, а понад 10 тис. карбованців – на дві третини. Для тих, хто зберігав гроші на руках, обмін відбувався у співвідношенні 10 : 1. Реформа грошей, що носила відверто конфіскаційний характер, звела нанівець особисті заощадження громадян. Водночас вилучення у процесі реформи значної кількості грошей справило оздоровлюючий ефект на повоєнну радянську економіку. Поліпшення ситуації в сільському господарстві дало можливість наприкінці 1947 р. скасувати карткову систему розподілу продуктів.

Заходи держави з форсованого проведення відбудови, незважаючи на їхню негуманність, все ж таки привели до позитивних наслідків. До кінця четвертої п'ятирічки народне господарство України в основному було відбудоване, а в сільському господарстві республіки відповідні завдання були виконані на початку 1950-х рр.

Водночас зростання промисловості республіки не позначилося на підвищенні життєвого рівня населення. У роки четвертої п'ятирічки виробництво предметів споживання (група "Б") істотно відставало від виробництва засобів виробництва (групи "А"). Наслідком директивних методів управління стало хронічне відставання розвитку харчової та легкої промисловості, сфери обслуговування.

Зусіх секторів економіки в найкатастрофічнішому стані залишався аграрний. Серед працездатного населення 80 % становили жінки і діти. При цьому на колгоспників не поширювалося пенсійне законодавство, вони не мали паспортів, отримували символічну плату за працю.

Недосконалість системи планування та управління, відсутність матеріальних стимулів і примусова праця призвели до втрати інтересу в селян до праці в колективному господарстві.

До напруженої ситуації в сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945–1946 рр. на переважній частині України була малосніжною, а весна й літо – посушливими. Згубна сільськогосподарська політика партійно-радянської влади виявилася нездатною впоратися зі стихійним лихом – посухою, що привело до голоду 1946–1947 рр., наслідки якого були жахливі. Зовсім не беручи до уваги конкретні умови й можливості, союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель – 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн. Перед представниками районних партійних і радянських органів було поставлено завдання організувати роботу колгоспників таким чином, щоб вони працювали кожен день протягом усього світлового часу.

371

"Боротьба за хліб" з боку органів влади була доведена до абсурду й проводилася тими самими силовими методами, що й у 1932–1933 рр. Переважна частина колективних господарств, які потерпали від неврожаю, згідно з планом мали здати зерна державі більше, ніж зібрали.

План хлібозаготівель був виконаний лише на 62,5 %. Неврожай і надмірні побори держави спричинили голод майже в усіх українських селах, окрім західних областей. За даними загсів УРСР у 16 східних, а також Ізмаїльській і Чернівецькій областях у 1946 р. померло 282 тис. людей, у 1947 р. – понад 520 тис. У той час, коли населення потерпало від голоду, хліб за безцінь експортувався до дружніх СРСР країн "народної демократії" – Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Наслідки голоду радянська влада всіляко применшувала й фальсифікувала його причини, намагаючись перекласти провину на "шкідників" і "ворогів народу".

Плани четвертої п'ятирічки в сільському господарстві залишилися невиконаними. І все ж таки завдяки титанічним зусиллям населення республіки на початку 1950-х рр. труднощі воєнного лихоліття

вУкраїні були подолані.

3.УТВЕРДЖЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Удругій половині 40-х рр. відбувалося форсоване інтегрування західноукраїнських земель у тоталітарну систему. Це вимагало значної кількості партійно-радянських, інженерно-технічних працівників, учителів, лікарів, кваліфікованих робітників, а також використання величезних фінансових, політичних і військових сил. У повоєнні роки зі східних областей України та з РРФСР сюди були направлені десятки тисяч спеціалістів, партійно-радянських працівників.

Сталінський режим нехтував місцевими особливостями, звичаями, традиціями, намагаючись уніфікувати управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами буття людей. Усюди безцеремонно запроваджувалася російська мова: на виробництві,

вустановах, у торгівлі, на транспорті, у системі освіти. На всі відповідальні посади призначали русифікованих вихідців зі східних

областей. Так, у 1946 р. з понад 15 тис. номенклатурних посад в обкомах партії західного регіону місцеві кадри обіймали лише близько 2 тис. (12,1 %).

372

Ужовтні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв спеціальну постанову "Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях України". Відповідно до цього документа під невсипущий контроль все доросле населення було взято. Злочинні методи колективізації, які свого часу застосовувались на Сході України, були повністю повторені в західному регіоні: адміністративний і податковий тиск, так зване "розкуркулення", арешти й депортація селян до Сибіру. За офіційними даними, протягом 1944–1951 рр. із західних областей УРСР було вивезено 66 тис. родин (204 тис. осіб).

Одним з елементів радянізації західноукраїнських територій і встановлення тотального ідеологічного контролю над місцевим населенням була заборона греко-католицької (уніатської) церкви та приєднання

їїдо Російської православної церкви. У листопаді 1944 р., відразу після смерті харизматичного митрополита А. Шептицького, на спеціальну вимогу до Москви їздила делегація греко-католицької церкви на чолі з ігуменом К. Шептицьким. Делегації поставили вимогу підтвердити співпрацю греко-католицької церкви з радянським урядом через активну участь у ліквідації ОУН–УПА. Таке домагання Москви перевищувало можливості, суперечило ідейним засадам церкви. Це стало формальною причиною для її ліквідації.

Уквітні 1945 р. в газетах "Радянська Україна" (Київ), "Вільна Україна" (Львів) з'явилася велика стаття за підписом В. Росовича (насправді Я. Галана) під назвою "З хрестом чи ножем", яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема й на покійного А. Шептицького. Греко-като- лицьку церкву звинуватили у співробітництві з німецькими окупантами та українськими буржуазними націоналістами. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, С. Чарнецького. Згодом були заарештовані й інші єпископи церкви. Усіх їх засудили до багаторічного ув'язнення.

Утравні 1945 р. в пресі з'явилася відозва "Ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною", яку очолив греко-католицький священик, професор Львівської духовної академії Г. Костельник. Група, яка була створена під егідою партійнорадянського апарату та за всебічної підтримки органів НКВС, розгорнула активну роботу в задекларованому напрямі. 8–10 березня 1946 р. у Львові відбувся сфальшований церковний собор, який прийняв таку постанову: "Собор греко-католицького духовенства, скликаний ініціативною групою по возз'єднанню греко-католицької церкви із православною, вирішив ліквідувати Берестейську унію 1596 р., відірватися від Риму й возз'єднатися з нашою православною церквою". З огляду на канонічне право, собор не мав правочинності, оскільки на ньому не було жодного єпископа.

373

Після рішення собору кожному священнослужителю було надіслано повістку з пропозицією дати письмову згоду на перехід до православної церкви. Тих, хто не підкорився, було негайно заарештовано органами МВС–МДБ і депортовано до Сибіру. Загалом було вислано майже кожного третього священика греко-католицького віросповідання.

Ліквідувавши унію в Галичині, більшовики взялися за Закарпаття. Ужгородську унію 1646 р. було анульовано, а місцеву єпархію навернено у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р.

Греко-католицька церква на західноукраїнських землях не зникла – вона пішла у підпілля, почався "катакомбний" період її існування (1946–1989). Г. Костельника було вбито в 1948 р. у Львові членом ОУН.

Отже, відновлення сталінського терористичного режиму принесло на західноукраїнські землі нові випробовування: насильницьку колективізацію сільського господарства, масові репресії, русифікацію і релігійні утиски.

Активний політичний і воєнний спротив сталінському режиму чинила ОУН–УПА. У програмних документах організації зазначалося, що вона веде боротьбу за самостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі поважання прав кожного народу на самостійний розвиток.

Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУН–УПА становила 90 тис. осіб. При цьому, за словами головнокомандуючого УПА Р. Шухевича, члени ОУН становили 50 % усього складу повстанців, 80 % вояків УПА були вихідцями із селян. Керівний склад, включаючи і Р. Шухевича, сформувався переважно з різночинної інтелігенції.

До складу УПА входило чотири групи: Північна, або Поліська (Волинь і Західне Полісся), Південна (Правобережжя), Західна (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття і Закерзоння), Східна (північ Житомирської, Київської, частково Чернігівської областей).

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, наскоки на адміністративні центри; нищення комунікацій; диверсії; замахи на представників партійно-радянсь- кого апарату; пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо.

У післявоєнний період чітко виділяються два етапи збройної боротьби ОУН–УПА: 1944–1946 рр. та 1947–перша половина 50-х рр. На першому етапі характерним було намагання ОУН–УПА утримувати під своїм контролем великі території, вести бої великими силами із застосуванням мінометів та артилерії. Однак у важких боях 1944–1946 рр.

374

УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі Головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. Відтоді бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. До 10 тис. повстанців під проводом керівника СБ ОУН М. Лебедя 1947–1948 рр. з боями через територію Чехословаччини прорвались у Західну Німеччину. Там вони отримали статус "Закордонних частин ОУН".

Уцій боротьбі жорстокість допускали обидві сторони. Спалені

йзбезлюдненні хутори й села на західноукраїнській землі – це часто справа рук не бандерівців, хоч як би не переконувала у протилежному радянська пропаганда, а тих, хто з ними боровся. Без селян бандерівці не змогли б так довго протистояти державній військовій машині, їм ні на кого й ні на що було опертися, а також черпати ресурси для боротьби.

Постійні облави, блокади цілих районів призводили до розгрому погано озброєних загонів УПА. Відчутним ударом для них стала загибель 5 березня 1950 р. головнокомандуючого УПА, керівника підпілля ОУН на західноукраїнських землях, голови УГВР Р. Шухевича. Його замінив останній провідник УПА полковник Василь Кук (Юрій Леміш), який у 1954 р. був схоплений органами держбезпеки (помер у 2007 р.). У середині 50-х рр. УПА припинила свій організований спротив.

Каральні акції радянського режиму проти ОУН–УПА були масованими й жорстокими: знищувалися цілі села, практикувалося спалення та вирубування значних лісових масивів, застосовувалась хімічна зброя, авіація, бронетехніка.

За найновішими підрахунками через УПА й підпілля ОУН пройшло понад 400 тис. осіб – майже вдвічі більше, ніж через радянські партизанські загони.

Довготривалий спротив націоналістичних сил на західноукраїнських теренах у 1940–1950-ті рр., його політичні, соціальні, духовні, морально-психологічні наслідки відчутно вплинули на всю подальшу історію українського народу. Боротьба ОУН–УПА не лише продемонструвала наявність суттєвих вад політики тоталітарного режиму на Заході України, а й зафіксувала у свідомості значної частини українського суспільства необхідність послідовної боротьби за національне визволення. Повстанський рух сіяв зерна непокори в концтаборах ГУЛАГу, традиції ОУН–УПА вкоренилися в дисидентському русі в 1960–80-х рр., учасники національновизвольного руху зберегли й донесли до наших днів віру в незалежну і суверенну Україну.

375

4. НАСТУП РЕАКЦІЙНИХ СИЛ НА СПРОБИ ЛІБЕРАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ

В ПОВОЄННІ РОКИ

Процес повернення до мирного життя, подолання повоєнної розрухи перебував під пильним контролем Комуністичної партії. Вона формувала адміністративно-господарський і радянський апарат республіки. Першим секретарем ЦК КП(б)У залишався М. Хрущов (із червня 1938 по березень 1947 р. та з грудня 1947 по грудень 1948 р.). До грудня 1947 р. він обіймав і посаду Голови Ради Міністрів УРСР, проявивши себе послідовним прибічником тоталітарної системи. Однак у важку зиму 1946–1947 рр., коли в багатьох областях України лютував голод, він все-таки поставив перед Й. Сталіним питання про продовольчу допомогу республіці, на що той розізлився, обізвавши М. Хрущова "сумнівним типом" і прислав в Україну Л. Кагановича.

Працюючи з березня по грудень 1947 р. на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович зосередився не на подоланні голоду, а на пошуках ворогів, викоріненні "українського буржуазного націоналізму", передусім серед наукової та творчої інтелігенції. Після відкликання його до Москви на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули М. Хрущова, та через два роки знову перевели до Москви.

У повоєнні роки більшість радянських громадян вірила в можливість щасливого та заможного життя. До того ж радянська пропаганда підігрівала цю віру. Вибори до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради УРСР, місцевих органів радянської влади відбувалися за високої активності населення, але вони були декларативними, оскільки ніяких альтернатив під час голосування не передбачали. Про реальне народовладдя не могло бути й мови – усе, що відбувалося, мало створювати видимість для чужого ока.

Це стосувалося і профспілок, діяльність яких було поновлено після війни. Наприкінці 40-х рр. вони об'єднували 85 % робітників і службовців (понад 4,2 млн осіб). Але за тоталітарного режиму профспілки залишалися придатком партійно-державних структур і не виконували головної своєї функції – захисту трудящих.

Повоєнні роки – час безмежного поширення культу особи Сталіна. Майже у кожному населеному пункті стояв йому пам'ятник. Його іменем називали центральні вулиці, сквери, площі. Його славословили в гімні Радянського Союзу. Усі досягнення народу, перемогу у війні приписували "наймудрішому з мудрих, геніальному товаришу Сталіну".

Гнітюча атмосфера страху придушувала будь-який вияв самостійної думки, будь-який спротив. Розгалужений партійно-державний апарат, органи МВС–МДБ ("озброєний загін партії") тримали під не-

376

всипущим контролем всі сфери життя суспільства. Водночас почали виявлятися певні тенденції, розвиток яких міг у майбутньому спричинити появу опозиційних тоталітаризму сил. Відразу після війни були прояви стихійного невдоволення демобілізованих воїнів, які почали активно виступати проти бюрократизму й адміністрування. Багато студентів, здебільшого вчорашніх фронтовиків, критично висловлювались щодо існуючих у суспільстві догм і авторитетів. Окремі господарники усвідомлювали необхідність змін надцентралізованої системи управління економікою. Зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками.

Велике занепокоєння в адептів тоталітарної системи викликало й те, що кілька десятків мільйонів людей жили під час війни на окупованих землях, мільйони були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували в полоні. Усі вони зазнали чужих для системи ідеологічних впливів. Мільйони солдатів і офіцерів побували в країнах Східної та Південно-Східної Європи й бачили там значно вищий рівень життя, ніж його описувала радянська пропаганда. Усе це впливало на свідомість людей. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити тотальний контроль над ними, вибудувати неподоланний бар'єр між СРСР і рештою світу. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім гучні ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п'ятий із них пройшов фільтраційні пункти й повернувся додому. Решту було звинувачено в зраді Батьківщині й відправлено в сталінські табори. За різними даними в таборах і в'язницях чисельність в'язнів коливалася від 4,5 до 12 млн осіб, третина з них – українці. Абсолютна більшість громадян потрапила в табори за порушення численних репресивних законів, а нерідко й за те, що людина взяла з колгоспного поля жменю колосків, за необережне висловлювання тощо.

В Україні репресії були особливо жорстокими. Сталін намагався викорінити саму можливість національно-визвольного руху в республіці. Найрельєфніше після війни критичні настрої окреслилися в середовищі творчої та наукової інтелігенції. Приборкання її було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А. Жданову, який грубо й некомпетентно втручався в діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а щодо української – і в буржуазному націоналізмі. Саме у 1946–1948 рр. було прийнято ідеологічні постанови ЦК ВКП(б) стосовно деяких журналів, репертуарів драматичних театрів, кінематографа та музичних творів.

377

Перебуваючи у фарватері такої політики, ЦК КП(б)У ухвалив

у1946 р. постанови "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури"; "Про журнал сатири і гумору "Перець"; "Про журнал "Вітчизна"; "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення". Критика інтелігенції в них здійснювалася зневажливим тоном, безцеремонним навішуванням ярликів "українського буржуазного націоналізму", супроводжувалася вимогами викривати "ворогів народу" тощо.

Для створення такої атмосфери багато зусиль доклав Л. Каганович. Під його тиском на пленумі Спілки письменників України в 1947 р. було піддано цькуванню письменників М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Під заборону потрапила сатира – критичний струмінь

уписьменстві. Особливо нещадний рознос був вчинений щодо Остапа Вишні за "відхід від радянської ідеології і здачу класових позицій".

Кампанію критики поширили й на істориків. У постанові ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" (1947) нищівно були розкритиковані за "серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру" праці Інституту історії України: "Короткий курс історії України" (за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського та ін., 1941), "Нарис історії України" (за редакцією К. Гуслистого, Л. Славіна, Ф. Ястребова, 1942), перший том "Історії України" (за редакцією М. Петровського, 1943).

2 липня 1951 р. у газеті "Правда" було надруковано редакційну статтю "Проти ідеологічних перекручень у літературі", в якій в образливій формі критикувався вірш В. Сосюри "Любіть Україну" як "ідейно порочний твір". М. Рильського було звинувачено в "серйозних ідеологічних помилках", суворо засуджено оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", указано на "серйозні хиби й помилки в ідейновиховній роботі на Україні".

Одночасно з критикою "українського буржуазного націоналізму" розгорнулося цькування "безрідного космополізму", яке мало відверто антисемітське спрямування. Письменників, музикантів, учених єврейської національності звинувачували в індивідуалізмі, антиросійських настроях, сіонізмі, антипатріотизмі тощо.

Усерпні 1948 р. було довершено розгром радянської школи генетики. Цю кампанію очолив "народний академік" Т. Лисенко. "Лисенківщина" яскраво віддзеркалювала політику тоталітаризму в царині науки, була тріумфом псевдонауки, догматизму. Окремі наукові галузі взагалі були заборонені. Так, кібернетику оголосили "буржуазною лженаукою".

378

Суспільно-політичний і соціально-економічний розвиток УРСР у повоєнні роки був складним і неоднозначним. Україна вийшла на міжнародну арену, в її кордонах було об'єднано більшість етнічних земель; відбудовано народне господарство; відбулося врегулювання територіальних питань із сусідніми державами. Однак УРСР була позбавлена можливості самостійно вести зовнішню політику, перебуваючи у фарватері зовнішньої політики СРСР.

В Україні були повністю поновлені довоєнні структури тоталітарної системи, тривали репресії, особливо проти інтелігенції. Під забороною опинилася греко-католицька церква, на західноукраїнських землях відбулася насильницька колективізація. Збройний опір ОУН–УПА був зламаний.

За політичним устроєм Україна була радянською соціалістичною республікою в складі СРСР. У 1949 р. було прийнято новий прапор УРСР – червоно-лазурового кольору, 31 січня 1950 р. утверджено Державний гімн Української РСР. Але ці формальні ознаки державності не змінили фактичного становища України у складі СРСР. Вона залишалася повністю залежною від союзного центру. Внутрішня та зовнішня політика УРСР повністю підкорялася інтересам Москви.

Єдиною політичною партією в УРСР залишалася Компартія України, діяльність інших політичних партій, сил, груп, рухів була заборонена й нещадно переслідувалася каральними органами тоталітарної радянської держави.

Формально за Конституцією 1937 р. державна влада в УРСР належала трудящим міста і села й реалізовувалася через ради депутатів трудящих, а насправді вся повнота влади була в руках партійного апарату.

Тоталітарний режим поновив довоєнну модель розвитку економіки країни з її жорсткими плановими показниками та абсолютним приматом важкої промисловості. Особливо складне становище було в сільському господарстві, яке залишалося відсталим, малорентабельним і не забезпечувало потреб населення у продуктах харчування, а промисловість – у сировині. Матеріальний рівень життя населення залишався низьким, бракувало житла, одягу, взуття, продовольства.

Морально-психологічний клімат у радянському суспільстві, перманентні репресії, гнітюча суспільно-політична атмосфера в країні свідчили про необхідність соціально-економічних і суспільно-політичних змін.

379

Контрольні запитання

1.Які територіальні зміни в Україні відбулися в 1945–1953 рр.?

2.Що являла собою акція "Вісла" та яка ваша оцінка цієї події?

3.Які головні проблеми вирішувала Україна у відбудовний період?

4.Чим був викликаний голод 1946–1947 рр. в Україні?

5.Що ви знаєте про Львівський церковний собор 1946 р.?

6.Розкажіть про діяльність ОУН–УПА в повоєнний період.

7.Що означала "жданівщина" для духовно-культурного життя України?

380